11. Марія Склодовська-Кюрі (1867–1934)
Бартломєй Кєлбович «Марія Склодовська-Кюрі». Джерело: Нова ПольщаА чи знаєте ви, що таке меблі? Вони стоять у кожному помешканні й офісі. Вони мають бути функціональні й практичні. Для зациклених на мистецтві претензійних чваньків і снобів — вони ще й повинні тішити око. А чого це я раптом завів мову про меблі? Отож-бо приблизно такий самий статус мали жінки в університетах наприкінці ХІХ сторіччя. Саме тоді майже нікому не відома Марія Склодовська виїхала із Варшави, яка тоді була підконтрольна Росії, до Парижа, аби навчатися в Сорбонні. Поїхала й показала: жінка — це вам не якась ущербна істотка. За тих часів вельми популярні були теорії, буцімто надмір освіти жінки може призвести… безпліддя. Такі думки поширював один мудрагель із Гарварда. На щастя, його ім’я кануло в лету, зате про Склодовську-Кюрі чули мільйони.
Сьогодні, читаючи її біографію, годі позбутися думки: як узагалі все це було можливо? Жінка в університеті? Зі Східної Європи? Дві Нобелівські премії? З двох різних галузей: фізики й хімії? Двійко дітей? Перша жінка-професорка у французькій Сорбонні? До того ж іноземка (ми усі начувані про знамениту французьку снобістичну толерантність)? До того ж її добре ім’я захищав сам Альберт Айнштайн?
Це історія про те, як багато можна досягнути завдяки міцному характеру, сімейній підтримці й добрій освіті. Марія народилася 1867 року у Варшаві, в підросійській частині розділеної Польщі. Батьки намагалися забезпечити дітям (у них було чотири доньки і син) добру освіту.
У дитинстві Марія пережила дві трагедії: спершу смерть найстаршої сестри Зоф’ї, а згодом — матері Броніслави. Ймовірно, саме ці події підштовхнули старшу сестру, також Броніславу, стати лікаркою. Однак її мрії не судилося здійснитися: в Росії жінки не могли навчатися в університетах. Тому дівчина вирішила вступати до французької Сорбонни. Однак сім’я жила скромно й не могла собі дозволити такої розкоші. Тоді сестри домовилися: Марія з Варшави надсилатиме Броніславі частину своєї зарплатні, щоб сестра могла прожити в Парижі. А коли Броніслава закінчить університет й стане на ноги, то запросить Марію до себе, щоб та також навчалася в Сорбонні. Так і сталося. Броніслава здобула лікарський фах, а майбутня нобеліантка 1891 року почала студіювати фізику й математику. Одна з-поміж 23 жінок серед 1 825 студентів.
Навчання в Парижі дало не лише освіту, а й кохання. Склодовська познайомилася з фізиком П’єром Кюрі, з яким вони почали разом працювати. У 1903 році Марія стала першою жінкою у Франції, зі ступенем доктора наук, присудженим їй за дисертацію «Дослідження радіоактивних речовин».
Того ж таки року Марія разом із ще двома науковцями отримала Нобелівську премію за дослідження у царині радіоактивности. Шведська академія спершу хотіла відзначити премією лише П’єра Кюрі й Анрі Беккереля. Однак П’єр навідріз заперечив: мовляв, нагорода належить не тільки йому, а й Марії, адже вони працювали разом. Невже Шведська академія випадково забула про Марію?
Другу Нобелівську премію Склодовська-Кюрі отримала 1911 року вже самостійно — «за видатні заслуги в розвитку хімії: відкриття елементів радію і полонію». Тоді ж з’явилася знаменита фотографія з конференції фізиків у Брюсселі. На ній Марія — єдина жінка в оточенні 23 чоловіків, серед яких були Альберт Айнштайн та Макс Планк.
Я вже згадував, що Марію захищав сам Айнштайн. Після смерті чоловіка П’єра (1906) дослідниця закрутила роман із одруженим науковцем Полем Ланжевеном. Інформація просочилася в пресу. Звинуватили в усьому, звичайно ж, Марію — адже чоловік у таких ситуаціях вважався безвільною жертвою, а жінка — провокаторкою. Айнштайн порадив одне: «Якщо ця голота й надалі буде вам дошкуляти, просто припиніть читати ці небилиці. Залиште їх поганцям, для яких цю історію і сфабрикували».
Усе своє життя Марія боролася не лише з вибриками долі, а й із присутніми у вищій школі сексизмом та мізогінією. При цьому вона виховувала двох доньок: Ірен та Ев. Ірен також отримала Нобелівську премію.
Марія Склодовська-Кюрі торувала шлях іншим жінкам. Своєю чіткою позицією й цілеспрямованістю вона перевернула стіл, за яким до того часу сиділи тільки чоловіки.
Померла науковиця 1934 року. 1995-го її останки разом з останками П’єра перезахоронили у паризькому Пантеоні. Це перша жінка, похована в цьому місці.
12. Перша світова війна 1914–1918
Бартломєй Кєлбович «Перша світова війна». Джерело: Нова ПольщаВід трьох до чотирьох мільйонів. Стільки поляків узяло до рук зброю в Першу світову. Це більше, ніж у будь-якому іншому конфлікті за всю історію Польщі. Навіть під час Другої світової менше поляків стало вояками й партизанами. Чому ж тоді на вулицях польських міст ми не побачимо знаків пам’яті, пов’язаних із 1914–1918 роками, а польський платник податків хоч і виклав пів мільярда злотих на Музей світової війни, але Другої, а не Першої?
Щоб це зрозуміти, потрібно поїхати до Горлиць. Найкраще вирушити з Кракова — це всього за 140 кілометрів. У Горлицях 1915 року німецькі й австро-угорські війська прорвали російський фронт. У підсумку це призвело до витіснення царських військ із Галичини. Тоді полягло — ні мало, ні багато — 200 тисяч солдатів. Тому в Горлицях на цвинтарі № 91 спочивають одне біля одного 425 вояків австро-угорської армії, 201 солдат німецької армії та 287 вояків російської. А ще там стоїть пам’ятник і на ньому відкрита 1928 року меморіальна дошка з написом:
БРАТТЯМ ПОЛЯКАМ
ВОЯКАМ У АРМІЯХ ЗАГАРБНИЦЬКИХ ДЕРЖАВ,
ЯКІ ВОЮВАЛИ В ЧУЖИХ МУНДИРАХ, АЛЕ ЗА ПОЛЬСЬКУ СПРАВУ
ПОЛЯГЛИ НА ГОРЛИЦЬКИХ БОЙОВИСЬКАХ
У 1914–1915 РОКАХ
Тепер ви розумієте, чому я написав: вояки німецької, російської та австро-угорської армії, а не німецькі, російські, австрійські чи угорські солдати? Бо в шерегах армій трьох імперій служили представники багатьох народів, зокрема поляки. Так-так. 1915 року під Горлицями «в чужих мундирах» поляки стріляли в поляків. Чи всі робили це «за польську справу», чи за кайзера, чи за царя, чи для самих себе — це окрема розлога тема.
Фактом, однак, залишається те, що в очах правителів кожної з трьох імперій поляк був привабливим і бажаним рекрутом. А ще — підданим. А підданий має виявляти послух, зокрема в несенні воєнної служби. Ба більше, імператори Франц-Йосиф І, Вільгельм ІІ та цар Микола ІІ на другий день оголошеної одне одному війни почали переконувати поляків, які перебували по різних сторонах конфлікту, перейти кожен на свою сторону. В нагороду за державну зраду й готовність пожертвувати життям вони обіцяли їм Польщу. Чого були варті ті обіцянки? Яйця виїденого. Як і туманні й розпливчасті відповіді представників імперій на питання, наприклад, про те, в яких кордонах відродиться ця Польща. Тому свідомі поляки з самого початку намагалися формувати власні національні військові підрозділи, сподіваючись на диво — що всі три імперії, які розділили між собою Польщу, розпадуться. І знаєте що? Так воно й сталося.
13. Відновлення незалежності 11 листопада 1918 року
Бартломєй Кєлбович «Відновлення незалежності 11 листопада 1918 року». Джерело: Нова ПольщаЯкби я сказав, що 11 листопада 1918 року в Польщі в принципі нічого особливого не відбулося, ви, мабуть, прийняли б мене за невігласа або й гірше — за антиполяка чи якогось зрадника-фольксдойча. Адже щороку 11 листопада поляки так гучно святкують свою незалежність, що це видно навіть із ракет Ілона Маска й чутно з кожної медійної праски. Вряди-годи це святкування як дві краплі води нагадує картину «Грюнвальдська битва» (див. пункт 4). З тією різницею, що тепер поляки чубляться з поляками. Що ж, історична правда невблаганна: 11 листопада 1918 року в Польщі не відбулося нічого особливого. Але якщо, дорогий читачу, ти прочитав 12 попередніх текстів, то вже знаєш, що історична правда тут ні до чого.
Зате багато всього сталося навколо Польщі. У розташованому за понад півтори тисячі кілометрів від Варшави лісі Комп’єнь у Франції, у вагоні потягу представники Антанти та Німецької імперії підписали перемир’я, котре, як згодом виявилося, поклало край Першій світовій війні. Війні, що продули ті самі три над-держави, які задовго до цього розділили Польщу, — Німецька імперія, Австро-Угорщина і Росія. Та ще й так продули, що й самі позникали з мап. «Чекай-чекай, але ж Російська імперія входила до Антанти», — скажете ви. Ну так, Росія ніби й опинилася в таборі переможців, але цар заплатив за цю перемогу спершу відреченням від престолу, а згодом і життям. Лєнін і більшовики, які захопили владу, чхати хотіли і на Париж, і на Лондон.
Держави-загарбники перестали існувати, а політика, як знаємо, не терпить порожнечі. На їхньому місці з’явилися нові держави, зокрема відроджена Польська Республіка. Але чи справді не було жодної іншої дати, крім 11 листопада?
10 листопада до Варшави з німецького арешту повернувся Юзеф Пілсудський. Наступного дня Регентська рада — тобто орган влади, створений Німеччиною й Австро-Угорщиною, який поляки вважали колабораційним урядом, — передала йому військову владу. Про це, однак, прихильники Пілсудського згодом воліли не згадувати. Кількома днями раніше, в ніч на 7 листопада, в Любліні постав Тимчасовий народний уряд Польської Республіки на чолі з Іґнацієм Дашинським. 16 листопада 1918 року Пілсудський (уже в ролі верховного командувача держави) надіслав лідерам західного світу — президенту США, головам французького та британського урядів — депешу, в якій повідомляв: «Польська держава постає з волі всього народу й ґрунтується на демократичних основах». Чому ж тоді не 6, 7, 10 чи 16 листопада?
Бо так вирішив Пілсудський. Після державного перевороту 1926 року й захоплення влади в Польщі він і його соратники вирішили: 11 листопада так закоренилося в польській свідомості, що не варто притягувати за вуха якусь іншу дату. Але було одне але: цю дату також обстоював заклятий ворог Пілсудського — Роман Дмовський, і націоналісти. Дмовський вважав, що 11 листопада (підписання Комп’єнського перемир’я і прив’язка цієї події до вирішення польської справи) — результати його успішних дій у Парижі. Але й цю проблему прихильникам Пілсудського вдалося вирішити. Як? Вони взялися підминати під себе час і простір. Читаючи газети й листівки, видані після 1926 року, можна помітити, що часова межа між 10 листопада (прибуттям Пілсудського до Варшави) та 11 листопада поступово стиралася. «11 листопада польська держава відзначатиме восьму річницю скинення ярма неволі й здобуття повної, фактичної незалежности», — зазначено в документі, підписаному маршалом Пілсудським 1926 року.
14. Чудо на Віслі, 1920
Бартломєй Кєлбович «Чудо на Віслі». Джерело: Нова ПольщаОдин раз намилити шию москалям — таке кожен дурень зуміє. А двічі? До того ж — за другим разом — прогнати втришия росіянина з серпом і молотом на будьонівці? Це вже схоже на улюблену національну розвагу. Згода, я трохи перегнув. Бо якщо відсторонено поглянути на польсько-російські відносини впродовж останніх трьохсот років, то доведеться визнати: другі все ж частіше брали гору. Що, мабуть, і пояснює, чому для поляків такі важливі перемоги в цьому суперництві.
Гаразд, але як так сталося, що відродженій 1918 року Польській Республіці на другий день незалежности довелося боротися за своє існування? Кандидат економічних наук, інфлюенсер-дзюдоїст, всесвітньо відомий забудовник палаців, хокеїст-любитель, запеклий історик й при нагоді воєнний злочинець Владімір Путін скаже, що винуватий у цьому польський імперіалізм. Бо хіба можна зазіхати на одвічн російські території, що простягаються під самий Дніпро й Мінськ? Польща тоді була, й сьогодні залишається форпостом гнилого Заходу. Вона тільки й чигає, щоб ведмідь спіткнувся, аби підстрелити його з «балабанівки», про яку писав Міцкевич у «Пані Тадеуші».
І тут точка зору, як завжди, залежить від точки опори. Якщо ви — прихильник поділу держав між великими гравцями, то у вас золота членська карта клубу Путіна. Натомість якщо ви шануєте міжнародне право і вважаєте, що саме воно є найвищою цінністю, то все-таки потрібно стати на бік поляків. Що, зрештою, і зробив… Лєнін 29 серпня 1918 року, коли анулював трактати про поділи Речі Посполитої. Анулював і, либонь, відразу про це забув, бо, як писав командувач Червоної армії Міхаїл Тухачевський, «через труп Білої Польщі веде дорога до світового пожарища». Не впевнений, чи вдалося б йому підпалити весь світ, зате я точно знаю, що поляки зруйнували його плани, при цьому залучивши українців під проводом отамана Симона Петлюри. В результаті спільного проєкту (за умови успішного перебігу війни) мали постати незалежна Польща і незалежна Україна. Друга, щоправда, не в тих кордонах, в яких сьогодні хотіли б її бачити українці, але все ж незалежна.
Щось, однак, пішло не так, адже влітку 1920 року більшовики зупинилися під Варшавою. На щастя, 15 серпня Червоній армії врешті дали такого прочухана, що вона давала драла аж до поліських боліт. Тому цього дня у Польщі відзначають день Війська Польського. А знаєте, що найкумедніше? Що поляки, вже традиційно, сперечаються, хто є батьком чи матір’ю перемоги. Одні, які не вірять, що поляку може таке вдатися, вказували на француза, генерала Фердинанда Фоша. Для прихильників Юзефа Пілсудського відповідь була одна-єдина. Націоналісти ж переконували, Польща завдячує перемозі Матері Божій або… генералу Тадеушу Розвадовському. Що в них спільного? А ось що: переконання, що тоді вони врятували весь світ. От лише світ, схоже, про це досі ні сном ні духом. Може, тому що поляки врятували передовсім себе самих.
15. Друга світова війна, 1939–1945
Бартломєй Кєлбович «Друга світова війна». Джерело: Нова ПольщаМабуть, це найбільший парадокс в історії Польщі. Хоча 2 травня 1945 року польський прапор майорів на Колоні перемоги й Бранденбурзькій брамі, хоча з першого дня Другої світової війни поляки воювали по правильному боці барикад й були серед переможців, Польщу й поляків важко назвати переможцями війни 1939–1945 років. Чому? Математика невблаганна: Польща втратила 48 % своєї довоєнної території. Загинуло 5,6 мільйона її громадян не лише польського походження. Серед них були також білоруси, українці та євреї, про що сьогодні на берегах Вісли іноді забувають. Поляк — на відміну від американця чи британця — рідше згадує переможні битви. Він оплакує своїх близьких, які загинули в концтаборах, у повстанні у Варшавському ґетто, у Варшавському повстанні, які впали жертвами Катинського розстрілу й Волинського злочину. Він пам’ятає, що хоча Червона армія й прогнала німців із Польщі, але свободи полякам не принесла. Бо сама її не мала.
Парадокс цієї історії полягає ще й у тому, що якби сьогодні запитати поляків, яким державним кордонам вони б надали перевагу: сьогоднішнім чи довоєнним, — поляки б відповіли, що сьогоднішнім. Усупереч російській пропаганді поляки не хочуть змінювати свої кордони. Бо хоч так звана велика трійка й не цікавилася їхньої думки, поляки отримали економічно кращі землі. Зуміли їх облаштувати, відбудувати й інтегрувати в єдиний організм. Однак на це освоєння пішло чимало часу.
16. Польська Народна Республіка, 1944–1989
Бартломєй Кєлбович «Польська Народна Республіка». Джерело: Нова Польща1956 року на хвилі політичної відлиги в Польщі відбирали дівчат на перший повоєнний конкурс краси «Міс Полонія». На одній із пресконференцій німецький журналіст поставив трьом фіналісткам-варшав’янкам, здавалося б, невинне питання: «Якби ви могли обирати, то куди б полетіли: у Москву чи Париж?». Усі три, не задумуючись, випалили: «У Париж!». Ось така була ця Польська Народна Республіка. З одного боку, ніби й дозволялося більше: у «братньому» СРСР перший конкурс краси відбувся лише у 80-х. Але, з іншого, поляків це все одно не влаштовувало: вони надавали перевагу Парижу, а не Москві. Чому ж їх так душили братовбивчі, себто братолюбні обійми Кремля?
Бо ніхто не питав думки поляків про їхню державу. Ми вже з’ясували, що Червона армія прогнала німців із Польщі, але свободи полякам не принесла. Позаяк сама її не мала. Сталін не просто забезпечив полякам новий дім — він його по-своєму облаштував. Звичайно, при цьому в жодного із майбутніх мешканців, не запитавши думки. Ну, гаразд: запитав 1947 року на виборах до Сейму. Запитав… і сфальсифікував відповіді. Адже перемогти могла лише одна-єдина, правильна партія: комуністична. Себто Польська об’єднана робітнича партія. Всіх незгідних з власниками дому хутко відправляли в підвал або — в найкращому випадку — приковували до батарей. Про подальшу долю перших відомо обмаль. Підсвідомо цитуючи Сталіна, люди казали, що ті могли втекти до Маньчжурії. Деякі мешканці також згадували, що вночі знизу доносилися дивні звуки. Проте, за їхніми словами, це навряд чи були постріли.
Хвилинку, але ж у цьому домі були і дах, і вода, й електрика. Іноді навіть давали помаранчі й м’ясо. Щоправда, воно зазвичай було «другої свіжости», але все ж м’ясо. Існувала й безкоштовна освіта. А ще — варто зазначити — знімали чудове кіно й серіали, зокрема такі хіти, як «Ведмедик» чи «Альтернативи 4». Завдяки стрімкій індустріалізації країни багатоквартирні будинки росли як гриби після дощу. Загалом жилося непогано, еге ж? Мабуть, таки так, адже після розпаду СРСР розпач поляків був настільки великий, що вони вирішили щонайхутчіш звалити в НАТО і Європейський Союз.
17. Папа-поляк, 1978
Бартломєй Кєлбович «Папа-поляк». Джерело: Нова ПольщаHabemus papam — це єдине латинське висловлювання, яке розуміє більшість поляків. А все завдяки подіям 1978 року. Саме тоді конклав (рада кардиналів) обрав Кароля Войтилу, не надто відомого в світі краківського єпископа, главою Католицької церкви. Він став папою римським Іваном Павлом ІІ. Ствердити, що польські комуністи і Кремль були цим вибором розчаровані — все одно, що сказати: Адольф Гітлер і Йосип Сталін 1939 року трішки побешкетували в Європі.
«А скільки в папи римського дивізій?» — подейкують, так жартома Сталін запитав у Черчилля. Наприкінці Другої світової війни британський прем’єр наполягав на повазі до католицького характеру Польщі. Реакція на це лідера СРСР свідчила про одне: єдине, що для нього мало значення — сила, втілена в сотнях мільйонів тонн сталі, переробленої на консервні банки з дулами, в яких він закриє своїх громадян. Іван Павло ІІ ні таких банок, ні таких дивізій не мав. Він не був схожий на Арнольда Шварценеґґера. Він не бився, як Рембо у виконанні Сильвестра Сталлоне. Зате, як годиться філологу-полоністу, він показав, що слово має не меншу силу дії й ураження, ніж зброя, яка зберігається в арсеналі комуністичних держав. Тому на нього й здійснили замах. 1981 року в папу стріляв турок Мехмет Алі Агджа. Його координаторами, найімовірніше, були, болгарські комуністичні спецслужби.
Тим поколінням поляків, які народилися до 1980 року, обрання Войтили папою римським дало надію на те, що щось може змінитися на краще. Ця надія окрилювала не лише вірян. Навіть ті, хто діяв у опозиційному русі, але до Костелу був налаштований скептично, позитивно відреагували на рішення кардиналів. Адже коли понтифік під час своєї першої прощі до Польщі 1979 року процитував слова зі Святого Письма «Нехай зійде Дух Твій і відновить обличчя землі», додавши від себе: «цієї землі», ці слова мали не лише теологічне, а й політичне звучання. Те саме можна сказати і про гасло його паломництва 1983 року, коли в Польщі діяв воєнний стан. «Мир Тобі, Польще, вітчизно моя!» — в тодішніх умовах важко було придумати менш нейтральні слова. Папа давав польській опозиції символічне пальне для руху вперед.
Після краху комунізму, коли вияв релігійних переконань став однією з фундаментальних свобод, поляки почали масово демонструвати свою любов до папи римського. Тому сьогодні чи не в кожному місті й селі можна побачити меморіальну дошку, пам’ятник Івану Павлу ІІ чи вулицю, названу його іменем. Після його смерти 2 квітня 2005 року ця любов набула такого великого розмаху, що подекуди — на думку багатьох — стала карикатурною. До цього додалися суперечки про скандали з педофілами в Католицькій церкві, про які папа, ймовірно, знав і не протидіяв їм. Іван Павло ІІ, котрий за комуністичних часів об’єднав поляків із різними світоглядними позиціями, нині часто спричинює розходження у поглядах.
18. «Солідарність», 1980
Бартломєй Кєлбович «Солідарність». Джерело: Нова ПольщаСьогодні важко повірити у те, що в прадавні часи, ще до першого з’єднання сфер, до того, як ельфи викували три персні, Саурон збудував фортецю Барад-дур, а Еґон Завойовник підкорив Вестерос, — Мацєревич, Міхнік, брати Качинські й Туск під проводом Валенси солідарно чинили опір злу, про яке Анджею Сапковському, Джону Толкіну та Джорджу Мартіну і не снилося. Ну, хоча б тому, що у Кремлі не 2 вежі, а 20 веж.
На початку 80-х проти польських комуністів, яких підтримувала Москва, виступило 9,5 мільйона людей, об’єднаних у профспілці «Солідарність». Їм допомагали, зокрема, інтелектуали-діячі Комітету захисту робітників.
І це феномен, що в такій країні, як Польська Народна Республіка, постала величезна незалежна профспілка, котру підтримували різні суспільні групи. Не тільки тому що Народна Польща була тоталітарною й авторитарною почварою. А й тому що робітники об’єдналися проти… Польської об’єднаної робітничої партії. Партії, яка мала представляти власне їхні інтереси. Польські комуністи самі не знали, що гірше: те, що робітники виступають проти них, чи те, що вони носяться з релігійними символами. Адже пролетаріат має бути атеїстичним.
А починалося все досить невинно — з Ґданської верфі імені Лєніна звільнили кранівницю Анну Валєнтинович. Це своєю чергою призвело до страйку. Машиністка Генрика Кшивонос зупинила трамвай, а потім разом із Аліною Пєньковською, Анною Валєнтинович і Евою Оссовською затримали робітників корабельні, щоб ті продовжили страйк. В ім’я солідарности, яка невдовзі переродилася в «Солідарність».
Усе закінчилося тим, що робітники почали вимагати свободи слова, простий електрик вів переговори з заступником прем’єр-міністра, інтелігенція знайшла спільну мову з монтерами корабельні, а у вирішальну мить з’явилася ручка з зображенням папи римського та (авжеж!) Матері Божої. Вас дивує, що генерал Войцєх Ярузельський настільки розлютився, що ввів воєнний стан (1981–1983)? Польщу вважали найвеселішим бараком у східному таборі, але це вже було занадто. Воєнний стан потовк, але не зламав хребет опозиції. Адже «Солідарність» — не просто профспілка. Це була цінність, що об’єднала тих, хто сьогодні перебуває на протилежних полюсах. Об’єднала й врешті принесла свободу.
19. Відновлення незалежности, 1989
Бартломєй Кєлбович «Відновлення незалежности». Джерело: Нова ПольщаЗнаєте, що таке вершина тупості? Організувати заздалегідь сфабриковані вибори і їх провалити. А хто таке втнув? Увага, спойлер: польські комуністи.
У другій половині 80-х років економічна ситуація в Польській Народній Республіці була не надто весела. Люди почали кидатися котлетами. У Свиднику так вчинив один робітник. Він кричав: «Мало того, що така дорога, то ще й така маленька!». До речі, саме тому я вважаю, що до ефекту метелика прогностики повинні додати ще й ефект м’ясної котлети. Саме через цю причину: нестачу туалетного паперу та кількох інших предметів розкоші польські комуністи придумали план. Геніально простий і диявольсько жахливий. Вони подумали, що якщо економічне становище настільки плачевне, то, може, відповідальність за цей крах варто перекласти ще на чиїсь плечі. Бажано на плечі опозиції. Тим більше, що «великий брат» у Москві перестав цікавитися тим, що відбувається на берегах Вісли. Тож за круглим столом зібралися представники «Солідарности» на чолі з Лєхом Валенсою та члени Польської об’єднаної робітничої партії під проводом генерала Войцєха Ярузельського. Водночас у пансіонаті Міністерства внутрішніх справ у селі Маґдалєнка під Варшавою тривали таємні переговори.
Що ж вони вирішили? Заново легалізували профспілку «Солідарність». Крім того, погодилися провести частково вільні вибори до Сейму. Домовилися, що 299 (65 %) мандатів автоматично перейдуть владній партії та її попихачам. За решту 161 (35 %) мандат точитиметься боротьба. Геть іншою була ситуація на виборах до Сенату: тут боротьба йшла за всі 100 мандатів. Взамін за ці поступки з боку комуністів опозиція погодилася на створення президентської посади з шестирічною каденцією. А хто мав стати президентом? Всі, звичайно ж, розуміли, що при такому складі Сейму й Сенату — бо саме вони його обирати — це буде кандидат від ПОРП, себто Войцєх Ярузельський.
Якщо все було так спритно підлаштовано, то чому 4 червня (день виборів) увійшов у історію? Бо ніхто з комуністів не сподівався, що на вільних виборах піймають такого облизня. 160 зі 161 місця в Сеймі отримав опозиційний Громадянський комітет. А ще він здобув 99 зі 100 місць у Сенаті. Виборці на виборах, де їхній голос справді мав значення, показували попередній владі водночас середнього пальця й дулю з маком. Коли справа дійшла до виборів президента Національними зборами (Сеймом і Сенатом), кандидатура генерала Войцєха Ярузельського — лідера партії влади — мала перевагу лише в один голос. Та й то тому, що деякі представники опозиції утрималася від голосування. Що, зрештою стало однією з численних причин (окрім перемовин у Маґдалєнці) протиріч серед противників ПОРП.
То комуністи виграли чи програли? Математик скаже, що виграли. Гуманітарій — що програли. Сфабриковані заздалегідь вибори у тому їхньому сегменті, який лише частково був вільний, показали: суспільство прагне змін. Тому невдовзі після виборів постав некомуністичний уряд — перший у всьому східному блоці — на чолі з Тадеушем Мазовецьким. Генерал Войцєх Ярузельський, який теоретично міг бути президентом до 2001 року, залишив цю посаду 1990-го: він розумів, що підтримки в нього обмаль.
Таким чином комуністи самі викопали собі яму. Але згодом вони частково повернулися — от тільки в посткомуністичній подобі.
20. Членство в НАТО і ЄС, 1999 і 2004
Бартломєй Кєлбович «Членство в НАТО і ЄС». Джерело: Нова ПольщаМи вже з’ясували, що після розпаду СРСР поляки були в такому розпачі, що вирішили вступити до НАТО та Європейського Союзу. Однак проблема полягала в тому, що на початку 90-х ні Альянс, ні ЄС не палали бажанням приймати нових членів. Але не існує такої махінації… перепрошую, такого завдання, з яким поляк би не впорався.
Справа вступу до НАТО просувалася важко. Зрозуміло: Росія. Сполучені Штати не поспішали: мовляв, навіщо нам ці східноєвропейці, про яких ми навіть не знаємо, чи доросли вони до демократії? До того ж кількість англомовних солдатів у польській армії можна було порахувати на пальцях однієї руки. Зрештою, було б ідіотизмом очікувати, що задля діалогу з Москвою НАТО змінить свою офіційну мову на російську. Хоча, якщо добре подумати, це була б непогана ідея. Може, тоді росіяни перестали б страждати параноєю, буцімто весь світ хоче їх знищити. Може, тоді вони б припинили нападати на сусідні країни й легше сприймали б розширення НАТО.
Якийсь час навіть здавалося, що росіяни це проковтнуть. 1993 року в палаці в Гелєнові Лєх Валенса, президент Польщі, зустрівся з Борисом Єльциним, президентом Росії, і вони… хильнули зайвого. Єльцин раз-у-раз нахилявся до польського президента, пропонуючи тому перейти на «ти»: «Я — Боря, ти — Лєх». Результат? Наступного дня з’явилося комюніке, в якому росіяни заявили, що польські плани вступу до НАТО «не суперечать російським інтересам». Заявили і… як завжди, забули про це. Але поставмося до них із розумінням: хвороба імперіалізму має багато мутацій і побічних ефектів. Один із них — коротка пам’ять.
Росіян переконати не вдалося, бо вони й надалі хотіли б у своїй імперіальній манері вирішувати, що кому можна, а що ні. Зате вдалося переконати американців. Аргументами, що розширення НАТО — не самоціль. Воно забезпечить політичну стабільність у Центрально-Східній Європі, не залишаючи колишні країни-сателіти СРСР у політичному вакуумі, який спокушатиме Москву. Ці аргументи впали на сприятливий ґрунт, особливо після війни в колишній Югославії (1992–1995). Польща стала членом НАТО 1999 року.
З Європейським Союзом справа тривала довше. Заяву про вступ до ЄС Польща подала 1994 року, однак її відклали в довгий ящик. Перемовини розпочались лише через чотири роки. Як завжди буває з брюссельською махіною: переговори були марудні, довгі й нудні. І ледь не провалилися. Через польське молоко. Точніше, через 8,5 мільйона тонн молока.
Коли 2002 року польський прем’єр-міністр Лєшек Міллєр прилетів у Копенгаген на завершення переговорів, представники держав-членів ЄС уже охолоджували пляшки з шампанським — в передчутті вечері, яку влаштовувала королева Данії Марґрете ІІ. Однак Міллєр приїхав не для того, щоб гуляти, на відміну від представників інших дев’яти держав, які клопоталися про вступ до ЄС. Він хотів вести перемовини. Передовсім про квоти на молоко.
Ідея полягала в тому, щоб дозволити Польщі виробляти більше молока (згадані 8,5 мільйона тонн). А все для того, щоб вихід на спільний європейський ринок не став для польських аграріїв занадто болючим. Коли Міллєр сказав про це данському прем’єру Андерсові Фогу Расмуссену, той відповів, що переговори вже завершилися, а прохання Міллєра свідчить про те, що «Польща не готова».
В повітрі наростала напруга. Якусь мить навіть здавалося, що Міллєр і його делегація ось-ось повернуться на летовище й розширення відбуватиметься без Польщі. На щастя, оголосили перерву. Всі охололи й почали… вести перемовини. Багато води, точніше молока спливло від того часу і 1 травня 2004 року Польща стала членом Європейського Союзу.
P.S. Туса в королеви Марґрете так і не відбулася.
Першу частину читайте тут.
Перекладач Андрій Савенець, редакторка Наталя Ткачик
