Конференція Польської робітничої партії і Польської комуністичної партії з нагоди їх об’єднання, 1948. Джерело: Національний цифровий архів Польщі
Конференція Польської робітничої партії і Польської комуністичної партії з нагоди їх об’єднання, 1948. Джерело: Національний цифровий архів Польщі

Польська секта і совєтський канібал

  • Facebook
  • Twitter
  • Telegram

Комуністи в Польщі 1930–1940-х років.

Як метелики на світло — так жменька польських комуністів линула до Сталіна. Довоєнна Комуністична партія Польщі (КПП) нагадувала релігійну секту.

Владислав Ґомулка, багаторічний лідер польських комуністів

Моя віра в КПП, в партійну інстанцію, як і загалом в ідею соціалізму, нагадувала віру в Бога і святу церкву щирих сповідників римсько-католицької релігії.

Як комуніст я поводився в стосунку до партії точно так, як поводиться глибоко віруючий католик у стосунку до ксьондза, котрий його сповідає, відповідаючи на кожне його питання щирою правдою і нічого не приховуючи.

Їх було небагато – у 30-х роках минулого сторіччя до компартії Польщі входило близько 15 тисяч людей. Єдине, що їх відрізняло від інших політичних сил довоєнної Польщі — бачення того, як свої ідеї утілювати в життя. Народовці, соціалісти, консерватори — всі дотримувались думки, що спочатку необхідно виграти вибори, а вже потім можна змінювати світ за своїм задумом (безславним винятком був травневий переворот Юзефа Пілсудського 1926 року). А комуністи вважали інакше — вони обирали шлях революції. На практиці це означало, що для покращення світу — за їхніми уявленнями — спершу потрібно перебити тих, хто цьому опирався. У своїх матеріалах, зокрема в протоколі засідання шостого з’їзду КПП від 1932 року, вони декларували: «Буржуазне насильство можна зламати лише насильством пролетаріату».

І це був не тільки теоретичний вибір, але й принцип практики.

Кільканадцять років тому я розмовляв зі старим комуністом Казімєжем Міялем, близьким соратником Болєслава Бєрута, очільника Польщі після війни в роки сталінізму. Без тіні збентеження Міяль заявив: «Революцію неможливо здійснити без крові». І додав: «Буржуазна революція у Франції також не обійшлася без жертв».

Для довоєнних комуністів незалежність Польщі не мала жодного значення. Вони почувалися інтернаціоналістами.

Це дуже важливо, адже 1918 року Польща відвоювала незалежність після понад сотні років бездержавности. Тому коли польський комуніст заявляв, що ця справа йому байдужа, він ніби плював у обличчя полякам, які воювали і гинули в повстаннях проти загарбників.

Але з точки зору комуністів така заява не була абсурдною. Вони вважали, що здобуття незалежности нічого не змінює в житті робітників, чиїми представниками вони почувалися. Робітників і далі експлуатували власники заводів і фабрик. А чи гнобитель німець, росіянин чи поляк — особливого значення вже немає.

Конференція Польської робітничої партії і Польської комуністичної партії з нагоди їх об’єднання, 1948. Джерело: Національний цифровий архів Польщі

Звичайно ж, це досить дивний спосіб мислення. Ідейно близькі комуністам соціалісти (а їх було незрівнянно більше) справі незалежности надавали величезне значення. А вони ж також розуміли, в чому полягає експлуатація робітників, і свою діяльність спрямовували на покращення їхньої долі.

Комуністи вважали, що знають про інтереси польських робітників краще ніж самі робітники. Навіть у роки ПНР автори книжки про компартію Польщі зізнавалися, що партія не виправдовувала очікування тих, хто мав забезпечити її підтримку: «Погляди та концепції КПП часто виходили за межі тодішнього рівня свідомости робітничого класу».

Але польських комуністів винищила не довоєнна польська держава і не санаційна влада Пілсудського. Їхнім катом виявився… Іосіф Сталін.

1937 року Сталін дійшов абсурдного висновку, буцім КПП наскрізь просякнута провокаторами і нею керують агенти поліції. І наказав Комінтерну розпустити КПП.

Та це ще не все. Сталін викликав лідерів польських комуністів до Москви, де їх судили і розстрілювали. Загинули майже всі головні партійні проводирі.

Однак у Польщі мало що знали про їхню долю. Виїхавши до Радянського Союзу, вони зникли, мов у воду канули. Більшість польських комуністів приїжджали до Москви без сімей, як нелегальні іммігранти. Дехто, щоправда, прибув із близькими, але їх теж арештовували, а дітей віддавали до дитбудинків.

Алєксандер Ват, польський письменник і комуніст, який згодом відійшов від цієї ідеології, в книжці «Моє століття» (серія розмов із ним Чеслава Мілоша) стверджував, що з самого початку добре розумів: ця чистка була сталінською провокацією. Однак його реакція відрізнялася від оцінок інших польських комуністів. Він поділив їх на дві групи. Ті, що простіші, казали: «Їм видніше». А розумніші пояснювали собі: «Війна! Перед війною треба очиститися, нічого не вдієш, жертви неминучі». Комуністи неначе мантру повторювали тоді прислів’я: де дрова рубають, там тріски летять. Це дуже психологічно важливий момент в історії польського комунізму.

Владислав Ґомулка

Винищення Сталіним майже всіх лідерів і діячів КПП, які були в зоні його досяжности, нагадувало акт поїдання представників того самого виду, що спостерігається в деяких групах тварин. Цей політичний «канібалізм» Сталіна, що проявився у масовому умертвлінні комуністів, доводить: ця особа вражена патологічною хворобою.

Цією думкою Ґомулка поділився тільки зі... своєю шухлядою. У 70-ті роки, коли його відсторонили від влади, він писав мемуари, не сподіваючись, що їх колись видадуть. Вони з’явилися тільки в 90-х після падіння ПНР.

Вижили лише ті, кого врятувала… польська в’язниця. Оскільки вони сиділи за політичну діяльність, їх, звісно ж, не можна було виманити до Радянського Союзу. Таким чином врятувалися два головні повоєнні польські лідери — Болєслав Бєрут і Владислав Ґомулка. Смерть товаришів у певному сенсі проклала їм шлях на вершини партії.

Болєслав Бєрут особливо гостро переживав цю довоєнну драму. Під час сталінської чистки загинуло двоє його найближчих друзів молодости: Алєксандер Данєлюк і Ян Гемпель.

Бєрут, однак, дуже довго не знав, що з ними трапилося. Ще під час Другої світової війни він сподівався, що друзі, можливо, живуть десь у Радянському Союзі, і відчайдушно їх розшукував. Коли ж запитав про них Лаврєнтія Бєрію, той цинічно відповів: «У нас їх немає», що у певному розумінні було правдою, адже їх уже не було серед живих.

У перші повоєнні роки цю драматичну сторінку історії КПП у Польщі замовчували. Адже до доповіді Микити Хрущова на ХХ з’їзді КПРС пропаганда в комуністичних країнах говорила про велич Сталіна, а не про його злочини.

«Польських комуністів обтяжувало розуміння того, що вони підтримують силу, яка знищила їхніх товаришів, — пояснював мені історик, професор Алєксандер Коханський. — І вони відчували, що 1937 рік може повторитися». Простіше кажучи, всі боялися. Адже після війни вже ніхто не мав ілюзій щодо того, яка доля спіткала лідерів КПП.

Коли 1939 року почалася Друга світова війна, коли до Польщі вдерлися 1 вересня з заходу німці, а 17 вересня зі сходу — совєти, польські комуністи готувалися радо вітати Червону армію. Але Сталін їм усе ще не довіряв. Він використав їх як агітаторів перед референдумом, який нібито мав вирішити, чи включати до Радянського Союзу завойовані східні терени Польщі, великою мірою населені білорусами та українцями. Але польські комуністи спершу залишались осторонь справ. Деякі, щоправда, стали директорами заводів, але більшість працювала вчителями, робітниками та прибиральниками. Вони не відігравали жодної політичної ролі. Їх не приймали у ВКПб.

Спочатку найбільшу довіру Сталіна завоювала польська письменниця і — що важливо — соціалістка (а не комуністка) Ванда Васілевська.

Польським комуністам тоді найбільше дошкуляло те, що вся їхня довоєнна партійна біографія, по суті, була перекреслена. Вони наполегливо, хоча безрезультатно, клопотали про прийняття до совєтської компартії. На рятунок поспішила саме Ванда Васілевська, написавши в цій справі листа Сталіну. Співавтором був Альфред Лямпе, єдиний член найвищого керівництва КПП, який пережив сталінську чистку. Що цікаво, Сталін часто приймав Васілевську, а от Лямпе такої чести ніколи не був удостоєний.

Сталін погодився на те, щоб поляки вступали до ВКП(б), і врешті їм навіть зарахували партійний стаж у КПП.

Потім відбувся поворот: Сталін вирішив, що польські комуністи повинні відчути себе патріотами, а це суперечило їхнім довоєнним переконанням.

Для Сталіна це було тактичне рішення: він зрозумів, що комуністів у Польщі вважають «холопами Москви». А отже, відтепер вони повинні проявляти себе як патріоти, незалежні від Радянського Союзу. Тому нову підпільну комуністичну організацію в окупованій німцями частині країни назвали Польською робітничою партією (ПРП). Старим діячам окреслення «польська партія» не дуже подобалося, бо асоціювалося із націоналізмом. Але, звісно ж, вони слухняно скорилися волі Сталіна.

Конференція Польської робітничої партії й Польської комуністичної партії з нагоди їх об’єднання, 1948. Джерело: Національний цифровий архів Польщі

Як згадував Владислав Ґомулка, ПРП мала два обличчя: явне, яке проявляло гадану прив’язаність комуністів до патріотизму та їхню незалежність від Москви, і потаємне, відоме лише вузькому колу діячів, котрі знали, що ПРП підпорядкована Комінтерну.

Після війни поляки вважали, що комунізм усупереч їхній волі принесла на багнетах Червона армія. Однак фіговий листок, який затуляв голу правду, проростав і з польського ґрунту також: і ним була якраз ПРП.

Польські комуністи стали при цьому заручниками власного страху перед Радянським Союзом. Коли у Польщі що кілька років відбувалися заворушення проти влади, польська верхівка найбільше боялася совєтської інтервенції. Такої, як у Чехословаччину 1968 року. Вочевидь, у них жив підсвідомий страх, що наслідки збройного вторгнення вразять не тільки бунтівників, а й керівництво країни. Над повоєнними комуністами тяжів привид 1937 року.

Переклав Андрій Савенець

  • Facebook
  • Twitter
  • Telegram
Пйотр Ліпінський image

Пйотр Ліпінський

Журналіст, майже 20 років співпрацює з Gazeta Wyborcza. Також публікувався у журналах Polityka, Po prostu, Newsweek та інших польських і…

Читайте також