Юзеф Пілсудський. Джерело: Національний музей у Кельцях. Колаж: Нова Польща
Юзеф Пілсудський. Джерело: Національний музей у Кельцях. Колаж: Нова Польща

Серце Пілсудського

  • Facebook
  • Twitter
  • Telegram

Чому серце маршала поховане у Вільнюсі, або про польсько-литовські меандри ідентичності.

Юзеф Пілсудський (1867–1935), без сумніву, одна з найважливіших постатей в історії Польщі. Легендарного, хоча й контроверсійного лідера Другої Речі Посполитої поховано у національному пантеоні — у крипті Вавельської катедри у Кракові. Однак його серце покоїться разом з останками його матері на військовій ділянці цвинтаря Расу в Вільнюсі.

Сьогодні Вільнюс — це столиця Литовської Республіки, однак до Другої світової війни місто називалося Вільном Далі у тексті ми використовуємо назву «Вільно» як історично коректну для періоду до 1939 року; у польській мові Wilno — це також сучасна назва міста (прим. ред.)., належало до Польщі й відігравало у ній досить значну роль. Щоб з’ясувати генезу цієї досить складної історії поховання, треба звернутися не тільки до біографії самого маршала, але й до давнішого минулого Вільна, Литви і Польщі.

Життя і смерть Пілсудського

Пілсудський народився у шляхетській родині в Зулові (лит. Залавас) — селі, розташованому на північний схід від Вільна. Ще замолоду він заангажувався у діяльність підпільних незалежницьких і соціалістичних організацій. За співучасть у замаху на царя Олександра III у 1887 році його заслано на п’ять років до Сибіру. Після повернення до Вільна він став активним членом новоствореної Польської соціалістичної партії; брав участь у революції 1905 року. У 1914 році він заснував Польську військову організацію й очолив Польські легіони, які пліч-о-пліч із австро-угорською армією воювали проти Росії, сподіваючись відновити — за підтримки Центральних держав — польську державу. Німеччина та Австро-Угорщина, однак, не квапилися дарувати Польщі незалежність, що згодом призвело до розриву співпраці й арешту Пілсудського німецькою владою.

У 1918 році, коли Росія поринула у громадянську війну, а Центральні держави зазнали поразки на західному фронті, перед націями Центральної Європи замайорів шанс.

Тоді Пілсудський став Начальником держави, якому підпорядковувалися численні стихійно створювані осередки тимчасової польської влади, і 1920 року він зайняв пост Першого маршала Польщі. Того ж року він привів польське військо до перемоги над Червоною армією у Варшавській битві, що врятувало незалежність країни.

Пілсудський брав участь у формуванні демократичного устрою нової держави, однак невдовзі розчарувався в партійних конфліктах і, як він її називав, «сеймократії». Внаслідок цього 1926 року він здійснив збройний Травневий переворот. Законний уряд мусив піти у відставку, а владу в країні перейняли прихильники Пілсудського під гаслами санації (лат. «оздоровлення»). Сам маршал не став президентом, він лише займав посаду міністра військових справ і кілька разів прем’єра, але всім було відомо, що саме він визначав польську політику. Елементи культу особи з’явилися у державній пропаганді ще за його життя, а по смерті набули особливого значення. Попри авторитарний характер правління, Пілсудський тішився в суспільстві неабиякою популярністю й повагою.

Маршал помер 12 травня 1935 року, якраз у дев’яту річницю Травневого перевороту. Відразу по смерті з його тіла вийнято мозок і серце. Перший із цих органів став об’єктом модних тоді наукових досліджень мозків видатних постатей. Серце натомість, за волею самого померлого, вирішили поховати у Вільні, а саме тіло — на Вавелі, поруч із гробівцями королів. Тут варто пояснити, що розділення останків не було винятковим явищем. Можна згадати поховання австрійських Габсбурґів, чиї тіла, серця і внутрішні органи захоронювали у трьох віденських церквах, помножуючи так місця молитви за померлих. Подібно ділили останки французьких монархів. Із польських реалій можна пригадати поховання серця Фридерика Шопена у Варшаві, тоді як тіло його поховане в Парижі.

Подвійний похорон маршала, у Кракові та Вільні, був масштабним заходом, у якому взяли участь тисячі людей. Поховальні урочистості у Вільні відбулися лише через рік після його смерті й були поєднані з перепохованням матері Юзефа Пілсудського, Марії, раніше похованої у селі Сугінти (лит. Суґінчяй) на території тодішньої Литовської Республіки.

Спільний саркофаг із лапідарним написом «Мати і Серце Сина» вміщено у символічному місці — на невеликому військовому цвинтарі 1919–1920 років, перед входом на найважливіший некрополь Вільна — цвинтар Расу. На плиті з волинського граніту вирізьблено цитати з творів великого поета епохи романтизму Юліюша Словацького, чия символічно-патріотична поезія формувала світогляд покоління Пілсудського. Гробівець на цвинтарі Расу відразу став одним із головних центрів культу маршала. Але чому це відбувалося в історичній і теперішній столиці Литви?

Юзеф Пілсудський, 1914. Джерело: Національний цифровий архів Польщі

З історії міста

У період між двома світовими війнами Вільно і Віленщина були кісткою незгоди між Польською Республікою та Литовською Республікою, через що обидві держави довгий час не підтримували дипломатичних стосунків. Питання державної приналежності Вільна, як і багатьох інших місць у Європі, після виникнення національних держав перетворилося на нагальну проблему.

У попередніх епохах державу об’єднувала особа правителя або династія, спільні політичні еліти та історичні традиції. Те, якою мовою говорило населення, не мало значення. Ситуація змінилася у XIX столітті, коли розвинулися національні рухи, які вимагали утворення власних держав для окремих народів. Народ при цьому визначався на основі мови, звичаїв, традицій, а також (гіпотетичного) спільного етнічного походження і, часто, релігії.

У XIX сторіччі посилилося протистояння між багатонаціональними імперіями «старого ладу» (наприклад, Австро-Угорщина або Росія) та новими «національними» державами (Німеччина або Італія), а також бездержавними націями. До числа останніх входили як так звані «історичні народи», що покликалися на давніші традиції державності (поляки чи угорці), так і «селянські народи», які не могли похвалитися такими традиціями і власними елітами, зате мали дедалі більші амбіції (литовці, латвійці, ірландці).

Ідея національного самовизначення держав лягла в основу форсованого Сполученими Штатами нового ладу в Європі після Першої світової війни. Однак застосувати етнічні критерії до поділу територій, де кордонів ніколи не було, а населення різного походження упродовж сторіч жило разом і змішувалося, було неможливо.

Як наслідок, майже всі мішані території стали простором конфліктів. Відроджена у 1918 році Польща уникнула територіальних суперечок лише на короткому відрізку кордону з Румунією. Більші або менші прикордонні конфлікти спалахнули на кордонах із Німеччиною, Чехословаччиною, Литвою та Латвією, а на сході, окрім польсько-більшовицької війни, тривав польсько-український конфлікт.

Вільно упродовж століть було багатоетнічним і багатоконфесійним містом, історичною столицею доволі неоднорідного Великого Князівства Литовського. Середньовічне князівство виникло внаслідок завоювань литовців, які в XIV столітті заволоділи розлогими теренами руських князівств, займаючи сьогоднішню Білорусь, більшу частину України та західні регіони Росії. Результатом було виникнення держави, де панівних балтів кількісно переважали слов’яни, за якими стояли видатні традиції давніших держав і розвинутої культури. Литовські князі одружувалися з руськими княжнами, а офіційною мовою князівства була не литовська, а руська. Варто зазначити, що нині цю мову називають по-різному, залежно від того, з якої країни (національної!) походять історики: у Польщі це зазвичай просто «руська», у Білорусі «старобілоруська», в Україні — «староукраїнська», в Росії — «західноруська», а у Литві можна зустріти форму «канцелярська мова Великого Князівства Литовського».

Вже від 1386 року литовські князі були водночас королями Польщі. Внаслідок укладення Люблінської унії (1569) Королівство Польське і Велике Князівство Литовське об’єдналися в єдину Річ Посполиту Обох Народів. Тісний політичний союз не міг не відбитися також на суспільних і культурних реаліях. До Великого Князівства прибували поселенці з Польщі, крім того, прогресувала полонізація населення давньої Литви. Вона охопила передовсім еліти: литовські бояри були зрівняні у правах із польською шляхтою і спільно з нею вирішували долю шляхетської Речі Посполитої.

Свідоцтвом цих змін стало поступове витіснення руської мови польською в литовських публічних актах у XVII столітті. Полонізація значною мірою охоплювала також нижчі суспільні верстви на Віленщині, а отже, у центрі Князівства, поміж територіями компактного проживання литовського й руського населення. Слід при цьому зауважити, що «полонізація» стосувалася мови й культури, але не обов’язково ідентичності. Мешканці Великого Князівства були в тодішньому розумінні «литвинами» незалежно від того, чи розмовляли польською, литовською, чи руською мовою.

Після поділів Речі Посполитої майже все Велике Князівство опинилося під владою Росії, та пам’ять про давній устрій збереглася. Річ Посполита Польщі і Литви була точкою відліку для чергових антиросійських повстань. Не випадково Адам Міцкевич розпочав свою найзнаменитішу поему «Пан Тадеуш», словами «О краю мій, Литво!» Переклад Максима Рильського, пишучи польською мовою і маючи на увазі околиці Новогрудка в сьогоднішній Білорусі. Окремі політичні течії по-різному уявляли форму та устрій відродженої держави, однак не підлягало сумніву те, що відродитися повинна двочленна польсько-литовська Річ Посполита (або ж тричленна, за умови визнання окремішності Руси-України).

Могила на військовій ділянці цвинтаря Расу в Вільнюсі, де покоїться матір Юзефа Пілсудського та серце маршала. Джерело: Марек Дзівіор

Чия Віленщина?

Юзеф Пілсудський, хоч і був соціалістом, зберігав вірність цій традиції. Він був представником покоління литовської шляхти, яке досі ототожнювалося з польсько-литовською Річчю Посполитою. Поставлений перед необхідністю вибору, він пов’язав себе із польським варіантом. Так само вчинила більшість членів тієї соціальної групи, яку литовський історик Альфредас Бумблаускас називає «старолитвинами». Тим часом литовські націоналісти апелювали до народних традицій, Литви язичницької і незалежної від Польщі. У цій концепції не було місця для людей, які вважали себе литовцями, та не знали литовської мови і селянських звичаїв, будучи при цьому пов’язаними з польською культурою. Вони мусили здійснити дуже важкий вибір, який зовсім не був очевидний.

Тут дозволю собі навести красномовний приклад із історії власної сім’ї. Моя прапрабабуся (на кілька років старша від Пілсудського) народилася недалеко від Ковна (Каунаса), а пізніше мешкала у Вільні. Вона вважала себе литовкою (старолитвинкою), хоча литовської мови не знала. Її син, мій прадід, обрав польськість і був військовим у Другій Речі Посполитій. Натомість його двоюрідний брат обрав інший бік і служив у литовській армії. Їхній вибір визначив місце проживання та ідентичність наступних поколінь. Можна навести дуже багато подібних історій. Найвидатніший литовський художник і композитор Мікалоюс Константінас Чюрльоніс польську мову вивчив уже в дорослому віці.

«Старолитвинський» варіант не влаштовував ані литовських, ані польських націоналістів. «Молоді» литовці відкидали зв’язки з Польщею і традиції шляхетської Речі Посполитої. Полякам, своєю чергою, було важко погодитися з існуванням окремої литовської нації, яка домагалася власної держави, причому зі столицею у Вільні. Для литовців Вільно було історичною столицею, і не мало значення, що серед його мешканців переважали поляки і євреї, а білорусів у ньому було більше, ніж («молодих») литовців. Для поляків же це був один із найважливіших осередків польської культури, з надзвичайно впливовою традицією романтизму. Варто, однак, зазначити, що міжвоєнний період — єдиний в історії міста, коли воно належало до держави зі словом «Польська» у назві.

Мрія про відбудову давньої Речі Посполитої вплинула на політичну діяльність Пілсудського. Після Першої світової війни він прагнув створити на просторі між Німеччиною та Росією федерацію держав — її спадкоємців. А отже, поряд із Польщею мали існувати Литва, Білорусь та Україна. У 1919 році він навіть започаткував невдалу спробу відродження Великого Князівства Литовського. Дещо пізніше у дусі тієї концепції він уклав союзний договір з Українською Народною Республікою Симона Петлюри і підтримував білоруські підрозділи генерала Станіслава Булак-Булаховича, які воювали на боці Польщі проти більшовиків.

Однак перебіг війни з Радянським Союзом перекреслив ці плани. Підписаний 1921 року в Ризі мирний договір розділив землі Білорусі та України між Польщею та СРСР. Політичною поразкою Пілсудського був також брак порозуміння з Литвою і, як наслідок, силове захоплення Вільна генералом Люціяном Желіґовським, який фактично діяв із дозволу Пілсудського (той зважився на такий радикальний крок, оскільки не зміг досягнути своєї мети іншим шляхом). Тоді на Віленщині утворено ефемерну Республіку Серединна Литва, формально включену до складу Польщі 1922 року.

Отож Пілсудський долучився до створення польської національної держави, хоча цього не було його в намірах. Ось так парадоксально була втілена в життя концепція його головного політичного суперника — Романа Дмовського (1864–1939). Дмовський, очільник національних демократів, під час Першої світової війни був головою Польського національного комітету в Лозанні, а згодом переговорником на Версальській мирній конференції, чим значно прислужився відродженню Польщі. Шанс на незалежність країни він вбачав передовсім у співпраці з Росією, а також із західними державами. Він вважав, що Польща повинна відмовитися від східних земель колишньої Речі Посполитої, де етнічні поляки становили явну меншість, і взятися за приєднання теренів, які перед поділами до Речі Посполитої не належали — таких як Верхня Сілезія і Мазури, населених поляками. Після остаточної демаркації кордонів Другої Речі Посполитої, до її складу справді увійшла частина Верхньої Сілезії, а на схід кордон просунувся недалеко. Попри це третину населення країни становили національні меншини — передовсім українці, євреї, білоруси та німці.

Сила Пілсудського на польській політичній сцені була якоюсь мірою наслідком страху перед націоналістами Дмовського. Не лише національні меншини вбачали у маршалі гаранта стабілізації і політики відносної толерантності. Справді, лише після його смерті у владних колах посилилися ксенофобські тенденції, яскравим прикладом чого залишається антиукраїнська акція руйнування православних церков на Холмщині у 1937–1938 роках.

Якщо повернутися до Вільна, у той час воно не належало ані до найбільших, ані до найбагатших міст Польщі, однак було дуже важливим культурним і науковим центром. Місто відігравало велику символічну роль, яка ще більше зросла завдяки похованню серця Пілсудського. Та водночас воно було ще й утраченою столицею Литви.

Коли 1939 року до Вільна вступили литовські війська, ситуація діаметрально змінилася: тепер дискримінованою меншістю стали поляки. Та роком пізніше, коли Литва була насильно приєднана до СРСР, і литвини, і поляки зіткнулися зі сталінськими репресіями.

Після Другої світової війни Вільнюс став столицею Литовської РСР. Значну частину польського населення (в тому числі мого прадіда) переселили в нові кордони Польщі в рамках акції, евфемістично названої «репатріацією». Сьогодні це вже інше місто, загальновизнана столиця незалежної Литви. Та не дивуймося, що поляки досі здійснюють прощі не тільки до серця Пілсудського на цвинтарі Расу, але й до камери Конрада (героя драми Адама Міцкевича «Дзяди»), до чудотворних ікон Остробрамської Богородиці й Ісуса Милосердного, до королівських гробівців у катедрі та на університетські подвір’я. Не лише маршалок залишив там своє серце...

Переклав Андрій Савенець

  • Facebook
  • Twitter
  • Telegram
Мельхіор Якубовський image

Мельхіор Якубовський

Історик, мистецтвознавець. Займається історичною географією й історією ландшафту, рококо, а також релігійними й етнічними відносинами в…

Читайте також