Протести на Ґданській корабельні ім. В.І. Леніна, 1980 рік. Фото: Кріс Ніденталь / Forum

Так починалася «Солідарність»

  • Facebook
  • Twitter
  • Telegram

Розмова Катажини Пілярської з Пшемиславом Рухлевським, заступником директора з наукової роботи Європейського центру Солідарності в Ґданську, про не такі вже й ідеальні, як ми звикли вважати, сторінки історії руху «Солідарність».

Профспілка «Солідарність» відома у всьому світі. Вона постала на хвилі протестів в Ґданську в серпні 1980 року як робітничий рух і швидко охопила всю територію Польщі і різні соціальні групи, перетворившись на потужну опозиційну силу. Незважаючи на протидію влади (введення воєнного стану 1981 року, арешти, вбивства та ін.), «Солідарність» міцнішала і вимагала вже не просто дотримання трудових прав, а повноцінних демократичних змін, ліквідації політичної монополії комуністів, що і сталося 1989 року.

Усе це загальновідомі факти, основа легенди «Солідарності», яка надихала і продовжує надихати борців із авторитаризмом у багатьох країнах. Але, як і будь-яка легенда, вона багато спрощує й ідеалізує. Яким же був початок тих подій?

Протестувальники, Ґданська корабельня. Джерело: wikipedia

Катажина Пілярська: На тлі сучасних розбіжностей у Польщі ми особливо полюбляємо згадувати згуртованість людей у період «справжньої солідарності». Тож наскільки міцною насправді була єдність тогочасного суспільства?

Пшемислав Рухлевський: Серпневий страйк певною мірою мобілізував суспільство. Воно не було таким, яким мріяли його бачити комуністи в 1944–1945 роках, коли прийшли до влади. Система передбачала зміну індивіда: людина мала стати світською, підпорядкованою виключно партії тощо. Комуністам це не вдалося. У 1970-х роках Едвард Ґерек — перший секретар Центрального комітету Польської об’єднаної робітничої партії, на відміну від свого попередника Владислава Ґомулки, добре відчував настрої людей і хотів їм продемонструвати, що в крамницях є все. Він почав будувати споживацьке суспільство, роздаючи ваучери на фіати, квартири і відпочинок. Та не зважаючи на це, більшість поляків не підтримувала партію. А ще, як і сьогодні, була чимала група, що не цікавилася політикою взагалі.

КП: Яка головна причина тогочасних розбіжностей?

ПР: Дуже сильно наголошувалося на розбіжностях між робітниками та інтелігенцією. Між цими групами доходило до суперечок. Робітникам не подобалося, що вони змушені працювати фізично, а інтелігенти просто «сидять собі». І влада майстерно антагонізувала ці середовища. Робітників Ґданської корабельні дратувало, наприклад, що інтелігенти приїжджали на територію підприємства власними автівками, й інколи ці автівки їм псували. Такі приклади свідчать про певну заздрість.

Ба більше, існувала суттєва відмінність між молодими робітниками й тими, хто має великий стаж. Досвідчений робітник міг заробити більше, часто вдвічі більше, ніж молодий. Зазвичай він мав родину, квартиру і стабільність. Натомість молодь не мала власного житла. Часто-густо вона мусила добиратися на роботу з передмість поганим міським транспортом та ще й посеред ночі. Із понеділка по п’ятницю молоді працівники жили в гуртожитках, а на вихідні поверталися додому. І ці проблеми також ділили суспільство, навіть усередині однієї соціальної групи. Отже, робітнича молодь, яка перебували в скрутному становищі, була найбільш схильна до страйків і стала їхньою рушійною силою.

Протестувальники, Ґданська корабельня. Джерело: wikipedia

КП: Тобто спільного ворога, комунізму, на початку було недостатньо, щоб об’єднати людей?

ПР: Серпень 1980 року виник не на порожньому місці. Насправді все почалося з кривавого придушення протестів у червні 1956 року в Познані,Познанські протести, Познанське повстання, Познанський червень — перший в історії ПНР загальний страйк і вуличні демонстрації, які були жорстоко придушені армією і силами правопорядку. Загинуло від 57 до 74 осіб, поранено близько 500. яке залишилось у пам’яті мешканців міста. Потім березень 1968 року — напад на студентів та інтелігенцію у Варшаві. Проте найбільший вплив на появу протиставлення «ми-вони» мав робітничий бунт на балтійському узбережжі 1970 року,Тоді робітники корабелень Ґданська, Ґдині, Щецина і Ельблонґа масово вийшли на вулиці, протестуючи проти різкого підвищення цін на продукти. Частини Польського війська за наказом генсекретаря ЦК Польської об'єднаної робітничої партії Владислава Ґомулки відкрили вогонь. У результаті загинуло 44 людини, понад 1000 були поранені. який влада назвала контрреволюцією. Загинула молодь і старші люди не лише в Ґданську, а й у Ельблонзі та Щецині. Протести відбувалися й у інших регіонах країни, але їх швидко придушили. Усе це будувало певний наратив, а після протестів у Радомі, Урсусі, Плоцьку та Ґданську влітку 1976 року почали з’являтися перші опозиційні організації, як-от: Комітет оборони робітників (KOR), Рух захисту прав людини і громадянина (ROPCiO) тощо.

Люди, які пам’ятали ці події, вимагали, наприклад, вшанувати загиблих 1970 року робітників, на що влада ніяк не йшла. Опозиція тоді нараховувала близько чотирьох тисяч осіб. Це були неабиякі сміливці, але організаційні структури тільки-тільки зароджувалися.

Дерев'яний хрест, який робітники Ґданської корабельні встановили пам'яті загиблих в 1970 році. Джерело: wikipedia

Усі ці події призвели до того, що справа помалу зрушила з місця. Наприклад, з’явилася преса, яка зокрема поширювалася на підприємствах. Значна частина працівників, найімовірніше, її не читала, проте помічала й іноді переглядала. Це створювало певний фундамент для пізніших подій.

Польща була країною економічного застою і стагнації, до того ж треба було сплачувати борги, які набрав Ґерек. У липні 1980 року по всій країні почалися страйки, які владі вдалося успішно вгамувати завдяки економічним обіцянкам. І коли комуністам здавалося, що хвиля протестів уже позаду, на корабельні в Ґданську оголосили про звільнення з роботи Анни Валентинович. До виходу на пенсію їй залишалося кілька місяців, тому це рішення, безперечно, було покаранням за діяльність у незалежних профспілках. Опозиція балтійського узбережжя стала на її захист.

КП: Сьогодні важко уявити, що ціле підприємство зупинилося через звільнення однієї людини.

ПР: Взагалі неможливо уявити. Однак цей спалах відчуття солідарності був пов’язаний ще й із першим паломництвом Івана Павла ІІ до Польщі 1979 року. Вперше телебачення транслювало літургію. Звісно, комуністи намагалися показати лише священників і монахинь, проте їм не вдалося приховати натовп — мільйони людей, які прийшли на богослужіння, а також стояли вздовж доріг, якими їхав Папа Римський. Суспільство побачило, що далеко не всі підтримують комуністичну партію. Люди тоді, як-то кажуть, побачилися й перерахували одне одного. Всі ці події призвели до того, що в серпні протестували вже не тільки робітники. До протестів долучилися й люди з вищою освітою, а також частина духівництва. Швидко стало зрозуміло, що страйк «Солідарності» перетворився на протест проти комунізму та економічного застою й стагнації. Люди здобули тоді певну суб’єктність, відчули, що «не тільки ви, але й ми можемо на щось впливати».

КП: Часто серед робітників побутує стереотипне уявлення, буцім інтелігенція має легке життя. Проте учасники страйків розповідали, що для них були дуже важливі приїзди таких людей, як Анджей Вайда чи актори театру Wybrzerze. Тобто інтелігенція раптом стала союзником.

ПР: Так, це дивно, оскільки на щодень ці люди не мали контакту з мистецтвом. Виступи акторів Wybrzerze, які декламували вірші, грали фрагменти п’єс та співали пісні, вітались оваціями. Робітники й собі тягнулися до сцени, деякі з них писали поезію, пізнавали, чим є культура, й долучалися до неї.

Нам здається, що робітники, які брали участь у серпневих подіях, були дуже освіченими. Треба пам’ятати, що це прості, звичайні люди. І така зустріч із культурою була для них надзвичайно важливою. Та й актори не відбували звичайні гастролі: вони приїжджали спеціально, щоби підтримати страйкарів, які ризикували життям. Сьогодні, коли ми дивимося на світлини з протестів, де люди лежать на траві, жартують, грають у футбол, шахи й розгадують кросворди, треба пам’ятати, що це години очікування. Страйкарі не знали, чи влада знову не застосує проти них силу, чи не звільнять їх із праці, чи не атакуватиме їх міліція або військові, чи не посадять їх до в’язниці, чи не відберуть зарплатню та чи вони побачать ще колись свої сім’ї. Є світлини, де зафіксовано, як відбувалися контакти із ріднею. Жінки з дітьми приходили під підприємства, приносили чоловікам їжу й передавали інформацію. Із заводських гучномовців зачитувалися прізвища, що така-то й така-то чекає біля брами. І тут треба наголосити, що протестували мужчини, але саме дружини несли на своїх плечах увесь тягар обов’язків повсякденного життя, водночас переживаючи за своїх чоловіків. Це були глибокі переживання, деякі не витримували.

Родичі протестувальників біля воріт Ґданської корабельні. Джерело: wikipedia

КП: Невід’ємна частина страйків — невпевненість і сумніви: обмежений потік інформації, перебування в замкнутому просторі, яке затягнулось на невизначений час, провокації влади та керівництва корабельні…

ПР: Лех Валенса — приклад лідера, який був народним трибуном. Коли він не знав, що робити, то співав гімн або «Боже, Ти, що Польщу...»,«Boże, coś Polskę» – католицька релігійна пісня. Після здобуття незалежності Польщі 1918 року конкурувала з «Мазуркою Домбровського» за звання державного гімну. або промовляв молитву, адже якось треба було втримати цей натовп. Із самого початку більшість учасників протестів на великих підприємствах відчували страх. Давався взнаки і досвід грудня 1970-го. Ходили чутки, що до польських берегів наближаються радянські військові кораблі, хтось бачив танки, люди прислухалися до гуркоту вантажівок. Цей страх супроводжував постійно. Відомі випадки, коли страйкарі раптом прокидалися посеред ночі, зривалися й кудись бігли, тільки згодом розуміючи, що вони перебувають на території підприємства. Постійно хтось розповідав, буцім чув від когось, хто бачив, що до стін наближаються військові.

КП: І водночас міста на узбережжі були відрізані від інформації.

ПР: Так. Цей ефект всюдисущого відчуття небезпеки був надзвичайно сильним. Тож страйкарі організовували загони охорони, озброєні прутами, трубами тощо. Говориться про мирний страйк, і, справді, навіть міліція зазначала, що перерви в праці (бо слова «страйк» тоді не вживали) проходили мирно, проте охорона все-таки була. Заборонялося вживати алкоголь. За крадіжки або інші проступки на підприємстві охоронці виводили винних із корабельні та передавали міліції. Певною мірою це також унікальне явище.

З іншого боку, політики та військові не знали, що відбувається насправді. Вони очікували, що може статися напад. Ця параноя була заразлива. На той час корабельня налічувала майже 17 000 працівників, із них майже 3500 — люди, які входили до складу заводського комітету Польської об’єднаної робітничої партії. Вони мали пильнувати лад, проте повністю втратили контроль, тож із них глузували. На корабельні імені Паризької комуни в Ґдині зафіксований випадок правосуддя робітничого колективу: вирішувалося, чи партійна людина може залишитися на підприємстві, чи ні. Однак були й позитивні емоції, які цементували громаду: мітинги, богослужіння, спільне проведення вільного часу.

КП: Толек Філіпковський, який організував страйк у ґданському порту, розповідав, що між учасниками були розподілені завдання, хто за що відповідає.

ПР: Був суспільний контроль, усі пильнували одне одного, але теж допомагали навзаєм. Панувало відчуття, що все робиться заради спільного блага. Сьогодні це здається смішним, бо ніхто б зараз не пильнував іншого, але тоді було інакше, люди знали, за що борються й робили це, щоби покращити своє життя. Велике значення мали, наприклад, богослужіння й релігійність робітників. Сьогодні ми маємо сумніви щодо того, чи насправді релігійність була щира, але люди ходили до церкви, знали, що таке причастя. Чому браму прикрасили квітами? Бо на ній було зображення Ченстоховської ікони Божої Матері і вона мала їх захищати.

КП: Страйкарі вважали, що ікона зупинить танки?

ПР: Якби влада хотіла вирішити все силовими діями, її ніщо б не зупинило, проте для страйкарів релігійність та богослужіння, дійсно, були надзвичайно важливі, це творило спільноту.

Священик Генрик Янковський під час спільної молитви з протестувальниками. Джерело: wikipedia

КП: Повернімось до інтелектуалів. Великий успіх серпневих домовленостей був можливий зокрема або навіть передусім завдяки радникам, які допомагали страйкарям у переговорах і формулюванні вимог. Суттєва роль інтелектуалів помітна, наприклад, навіть у такому питанні, як заміна слова «вільні» профспілки на словосполучення профспілки «незалежного самоврядування», яке виявилося дуже істотним. Чи легко було робітникам допустити до перемовин інтелігенцію і визнати, що вони самотужки не впораються?

ПР: Частина істориків висловлює тезу, що радники Міжзаводського страйкового комітету (MKS) гальмували революційні зміни. Революції часто відбуваються спонтанно, а тут приїхали начитані й досвідчені люди, які хотіли мати певний вплив на події. Проте це також свідомість лідерства. У Щецині, наприклад, експертів спочатку не допустили, бо до них ставилися з підозрою. Однак у Ґданську з певного моменту в оточенні Валенси було багато діячів опозиції, він їх знав і усвідомлював свої слабкі сторони. Валенса також розумів, що під час переговорів із урядом повинен мати на своєму боці надійних людей, які не обдурять. Тож коли радники з’явилися в корабельні, це викликало загальний ентузіазм, братання й емоції: дивіться, мовляв, навіть інтелігенти прийшли нам на допомогу. Випадок Ґданської корабельні особливий, адже сюди приїжджали й іноземні журналісти, для яких обрали перекладачів, і створили пресцентр.

КП: Чи були розбіжності між містами узбережжя та іншими регіонами Польщі? Адже цей великий страйк складався з багатьох менших, і в ньому суттєву роль відігравали амбіції різних лідерів, утома страйкарів тощо.

ПР: Дійсно, багато залежало від амбіцій лідера конкретного підприємства, але коли оголосила страйк Ґданська корабельня, більшість заводів визнала за нею першість. Коли 16 серпня Страйковий комітет на чолі з Валенсою припинив протести, то, зрозуміло, менші підприємства відчули себе зрадженими: корабельня досягли своєї мети й не зважає на інших. Однак коли страйк перетворився на велику маніфестацію солідарності, в Ґданську постав Міжзаводський страйковий комітет, що об’єднав інші заводи, які солідаризувалися з корабельнею й поділяли її вимоги. Тож усі підприємства, від малих до великих, стверджували: так, це наші вимоги.

Що ж стосується Щецина, то небажання місцевих страйкарів підпорядковуватися загалу могло бути наслідком кількох чинників. По-перше, у перемовинах вони мали справу з Казимиром Барчіковським, який досить жорстко розмовляв зі страйкарями. По-друге, Щецин мав комплекс Ґданська — більшого міста з помітнішою опозицією. Міста контактували між собою й погодили, що страйкуватимуть, доки не досягнуть порозуміння. Проте Щецин бажав продемонструвати, що він уже всього досяг, тож протести можна припинити. Страйкарі поквапилися з цим рішенням. До того ж щецинське порозуміння було менш вигідне, ніж ґданська угода, а також менш прецизійне, бо, наприклад, протестувальники Щецина не отримали згоди на створення вільних або нових профспілок.

Виступ Леха Валенси під час страйків. Джерело: wikipedia

КП: Тож образ неабиякої єдності страйкарів, позбавленої розбіжностей, це швидше ідеалізоване уявлення, що з’явилося згодом?

ПР: Треба розрізняти спонтанність серпневих страйків та «Солідарність» як організацію. Під час протестів підприємства були центрами революції, які діяли незалежно. Ґданськом тоді керував Міжзаводський страйковий комітет, а не влада чи перший секретар. Комітет, наприклад, ухвалив рішення, що має функціонувати швидкісна міська залізниця, адже працівники певних професій повинні їздити на роботу. Тож, не зважаючи на страйк, міська залізниця працювала, але потяги були прикрашені прапорами «Солідарності». Влада намагалася, наприклад, заблокувати постачання продовольчими товарами підприємств, що протестували, але дуже швидко почали бунтувати й постачальники, тож керівництво мало зв’язані руки. Ба більше, неможливо одночасно реагувати на кілька сотень місць по всій країні.

Зовсім інша річ — що відбувалося вже після страйку, коли почали формуватися фракції й угрупування, які підтримували одних і виступали проти інших. Одна група підтримувала Леха Валенсу, інша – Анну Валентинович. Конфлікт між Валенсою й Валентинович, а також те, що її, ікону протестного руху, не допустили до участі в першому з’їзді «Солідарності» 1981 року, демонструє також, як швидко ці люди пересварилися між собою

Протестувальники біля Ґданської корабельні. Джерело: wikipedia

Якщо врахувати радикалізм Яна РулевськогоПредставник радикального крила «Солідарності», орієнтованого на конфронтацію з владою, учасник силових конфліктів. та Мар’яна Юрчика,Правий консерватор, радикальний антикомуніст. а також взаємні звинувачення в співпраці зі спецслужбами, то факт, що перший з’їзд «Солідарності» взагалі відбувся, а його лідера обрали демократично, безперечно, заслуговує на визнання. Однак уже тоді в середовищі протестувальників не було єдності. Особливо сильно це впадало в вічі восени 1981 року. До того ж слід пам’ятати, що влада не сиділа склавши руки. Нам здається, що вона була шокована й не знала, що робити, проте насправді вже через кілька днів після початку страйку влада мала списки, кого й де посадити, що було певною підготовкою до введення воєнного стану. А потім застосовувалася так звана тактика епізодичних конфронтацій. Реєстрація «Солідарності» — протест,У листопаді 1980 року суд відмовляється реєструвати «Солідарність» без внесення в статут пункту про «керівну роль ПОРП». Пізніше профспілку все ж зареєстрували, не зважаючи на відсутність суперечливого формулювання. справа НарожнякаВосени 1980 року Яна Нарожняка, організатора поліграфії «Солідарності», арештували, звинувативши у зраді державної таємниці – розголошенні секретної інструкції влади щодо боротьби з «антисоціалістичними елементами». На вимоги «Солідарності» діяча звільнили під загрозою поширення страйків. — протест, провокація в Бидгощі19 березня 1981 року в Бидгощі міліція побила активістів «Солідарності», що спровокувало загальнопольський попереджувальний страйк. — протест. При кожній нагоді (а вони штучно створювалися Службою безпеки) відбувалися протести. Влада розпалювала конфлікти, щоби показати: «Солідарність» дуже проблемна.

КП: А це, мабуть, так само спричиняло нові конфлікти у самій «Солідарності»?

ПР: Влада хотіла, щоби суспільство втомилося від протестів. Як реагувати на провокацію з боку влади? Перебуваємо в стані готовності будь-якої миті розпочати страйк, у разі потреби скликаємо і страйкуємо. Якщо людина бере участь у двох-трьох протестах, то має сили страйкувати далі, але після десятого втомлюється: «Ні, сьогодні вже я на страйк не піду». А внутрішні розбіжності «Солідарності» все збільшувалися. У чому сьогодні звинувачують цей рух? У тому, що його учасники не зуміли вберегти фінанси, поліграфічне обладнання та бази, бо влада під час воєнного стану конфіскувала все без жодних проблем.

КП: І так доходимо до сьогодення, коли багато діячів колишньої опозиції не можуть ані розмовляти одне з одним, ані потиснути одне одному руку. Це також цікава тема в контексті легендарної єдності.

ПР: На жаль, профспілкові лідери використовують річницю 1980 року у своїх внутрішньополітичних іграх. Щороку суспільство лякають тим, що 31 серпня не буде мирним святом. Цього року була просто істерична реакція на гасло «Нова Солідарність» — йдеться про плани партії «Громадянська платформа» (PO) створити нове об’єднання, яке, на думку опонентів, може призвести до привласнення «Солідарності» та й самого свята. Різкі висловлювання скеровані також на адресу мера Ґданська пані Александри Дулькевич, яка, за словами профспілки, хоче виступати в ролі єдиного господаря цього свята. На жаль, це сумна реальність. Зрештою, ніхто не збирається ні з ким битися за це свято, чи його привласнювати. Кожний має право святкувати історичні події та з’явитися на Площі солідарності в Ґданську. Членам профспілки також ніхто не забороняє. Коли ми в Європейському центрі солідарності організовуємо заходи чи святкування, запрошуємо всіх, незалежно від їхніх поглядів, адже ми хочемо об’єднувати, а не ділити.

КП: Як співає один із бардів «Солідарності» Мацей Петшик: «Нас об’єднує більше, аніж розділяє», хоча сьогодні в це важко повірити.

ПР: Я вважаю, що профспілка має чітко визначити свою позицію: або це політичний інститут державної влади (незалежно від того, хто її здійснює), або це профспілка, що розв’язує проблеми людей праці, бо я дуже ціную їхню діяльність, спрямовану на захист працівників. В історичному контексті неприйнятний поділ активістів «Солідарності» на кращих і гірших. На жаль, це середовище дуже поділене й ворогує між собою.

Протестувальники, Ґданська корабельня. Джерело: wikipedia

КП: Чи зараз можлива така консолідація суспільства, як у серпні 1980 року? Що має статися, щоб ми знову збагнули: є щось важливіше, ніж наші несуттєві розбіжності? Либонь, щось трагічне…

ПР: Мабуть, так. Ми дозволили розколоти себе як націю, і цей розкол постійно поглиблюють. Я не думаю, що можна повторити те, що сталося. Це, дійсно, була особливість того часу й суспільства, яке в певний момент об’єдналося проти спільного противника, авторитарного ворога в країні з цензурою, пропагандою, арештами, ув’язненням і зникненням людей, у країні зі щільними кордонами й низьким рівнем життя. Сьогодні ж Польща отримує кошти від Європейського Союзу, кордони відкриті, молодь здебільшого зовсім не цікавиться політикою. Це абсолютно інші реалії.

КП: Мені з думки не йде слово «ще».

ПР: Авжеж, «ще». Так чи інакше, мені здається, що ще раз повторити щось схоже вже неможливо. Проте слово «солідарність» і пам’ять про ці події надзвичайно важливі. Треба пам’ятати й говорити про це, бо «Солідарність» — унікальне явище світового масштабу, рух, який призвів до круглого столу та успішної політичної трансформації без кровопролиття. Це наша найновіша історія, ми повинні нею пишатися.

Переклав Валерій Бутевич

  • Facebook
  • Twitter
  • Telegram

Катажина Пілярська

Майже 10 років була кореспонденткою та ведучою програм на Польському радіо. Як ведуча циклу передач «Хроніка народження “Солідарности…