Прапор профспілки «Солідарність» у Ґданську. Фото: Роберт Нойман / Forum
28 серпня 2020

«Солідарність» і українське питання

  • Facebook
  • Twitter
  • Telegram

Легендарна «Солідарність» змінила історію Польщі й надихнула опозиціонерів інших країн. Що діячі профспілки говорили про Україну, чи згадували Волинь і з ким із українців співпрацювали — розповідає польська публіцистка, керівниця стипендійної програми для молодих митців Gaude Polonia Боґуміла Бердиховська.

Євген Клімакін: Чи в середовищі «Солідарності» з’являлася тема України, українців?

Боґуміла Бердиховська: У 1980-1981 роках, на самому початку «Солідарності», прийнято дві важливі ухвали. Перша — Послання з’їзду делегатів «Солідарності» до людей праці Східної Європи. У ньому профспілка закликала робітників країн так званого Східного блоку, в тому числі українців, боротися за свої права, свободу зібрань. На ту пору це був дуже важливий і сміливий документ. Деякі історики схиляються до думки, що придушення «Солідарності» 1981 року — наслідок ухвалення власне цього послання.

ЄК: Чому вони так вважають?

ББ: Кремль міг допускати протестні рухи всередині Польщі. Мовляв, це польське подвір’я, головне, щоб ніщо не виходило за межі країни. Але, на думку Москви, поляки перейшли червону лінію. Цим документом «Солідарність» почала втручатися в чужі справи, підбурювати інші народи.

ЄК: А другий документ?

ББ: Ухвала щодо національних меншин. У ній ішлося про те, що громадяни Польщі, представники інших народів і етнічних груп (українці, білоруси, татари, німці і т. д.), повинні мати такі ж можливості розвитку власних культур, як поляки.

ЄК: Серед діячів «Солідарності» були українці?

ББ: Так. Мабуть, найбільш яскравою постаттю був доктор Володимир Мокрий, тоді ще кандидат наук, а зараз — професор Яґеллонського університету. Він активно включився в діяльність профспілки, не приховував свого українського походження. За кожної нагоди Мокрий підкреслював: він — українець, який підтримує постулати «Солідарності». На мою думку, роль Мокрого у зміні мислення української спільноти Польщі досі недооцінена. Він пропонував трансформацію: від мислення категоріями «я — представник меншини» перейшов до позиції «я — громадянин», людина, яка має певні права не тому, що належить до національної групи, а тому, що є громадянином країни. Цьому питанню присвячений розлогий текст Володимира Мокрого «Сьогоднішня дорога русина до Польщі», надрукований на шпальтах видання Tygodnik Powszechny в листопаді 1981 року.

Ще одна постать — лікар Єжи Стабішевський. Це єдиний польський українець, якого інтернували. У грудні 1981 року Стабішевський повернувся додому після зміни в лікарні, а вночі його заарештували. Він вийшов на волю через кілька місяців.

Після здобуття незалежності Польщею 1989 року Єжи Стабішевський став головою перемишльського відділення Союзу українців Польщі й директором лікарні в Перемишлі. Ви уявляєте, який авторитет він мав, щоб у Перемишлі — місті з напрочуд сильним польсько-українським напруженням — бути водночас головою української організації й директором лікарні? До речі, зокрема завдяки йому в Перемишлі з’явилася українська школа.

Варто теж згадати професорів Михайла Лесіва та Стефана Козака, які підписали лист представників національних меншин до Леха Валенси і Громадянського комітету, що в тодішніх умовах вимагало неабиякої сміливості. Зрештою, то був початок 1989 року.

Не можу не згадати і про молодих тоді студентських діячів, які активно долучилися до руху солідарності в широкому його розумінні, зокрема Олю Гнатюк, Петра Тиму, Єву Рибалт, Мирослава Чеха.

ЄК: Для кого з діячів «Солідарності» важливим було українське питання?

Яцек Куронь. Джерело: trojmiasto.pl

ББ: Передусім для Яцека Куроня. Він народився у Львові, родина його мами була польсько-українською, він бачив, якими були стосунки між народами і до війни, і під час. Для нього Україна, українці, польсько-український діалог були дуже важливі. До речі, ми познайомилися власне завдяки Україні. У Католицькому університеті в Любліні ми, себто польські й українські студенти, організовували тижні української культури, в чому нам вельми допомагав Куронь.

ЄК: Чи влада якось намагалася розіграти українську карту для розколу?

ББ: Так. Тоді влада розповсюджувала плітки, буцім «Солідарність» збирається напасти на українців і білорусів. Білосточчиною навіть ходили чутки, ніби вже мітять будинки білорусів, щоб точно знати, на кого нападати. Влада хотіла вкрай негативно налаштувати національні меншини проти профспілки. Але хочу наголосити: «Солідарність» ніколи не планувала нападати на українців чи білорусів. Однак пропаганда була настільки ефективна, що навіть сьогодні можна знайти людей, які з глибоким переконанням стверджують, ніби «Солідарність» збиралася вирізати нацменшини.

ЄК: Як ситуацію змінили 1981-1983 роки, воєнний стан у Польщі?

ББ: Здавалося, влада перекрила повітря, відібрала свободу, але завдяки воєнному стану підпільна діяльність інтелектуалів стала ще міцніша. Тема України регулярно з’являлася в підпільній пресі.

ЄК: Що писали?

ББ: Що Україна повинна бути незалежною державою. Розповідали про історію, видатних українців, дисидентський рух. У самвидаві про Україну писали або добре, або ніяк. З підпільної преси вимальовувався дуже ідеалізований образ України. Хоча варто зазначити, що весь період «Солідарності» був ідеалістичним. Самвидавом займалися ідеалісти, багато хто з них наївно вважав, що ситуація поляків у Польській Народній Республіці й українців у СРСР нічим не відрізняється.

ЄК: А книжки на українську тему виходили?

ББ: 1983 року з’явилася одна з найважливіших книг польського самвидаву «Білоруси, литовці, українці. Наші вороги чи брати?» Її написав Богдан Скарадзінський під псевдонімом Казімєж Подляський. Книга набула шаленої популярності, кілька разів її перевидавали. І це вже не була наївна література. Скарадзінський, редактор щомісячника Więź, який після війни відсидів за антикомуністичну діяльність, писав про польсько-українську історію XX століття, образи і претензії українців, Волинську різанину.

ЄК: Власне хотів запитати, чи з’являлася тема Волині.

ББ: Окрім Скарадзінського, ніхто цю тему не порушував. Причім він писав не про саму різанину, а про її наслідки для наших народів. Вважав, що в інтересах і поляків, і українців — розв’язати це питання, спільно засипати прірву. Я б сказала, що його підхід суголосний тому, що писала паризька «Культура». Її редактор Єжи Ґедройць не відкидав факту антипольської операції ОУН-УПА. Він вважав що про Волинь варто говорити, але це не може руйнувати польсько-українські відносини i не повинно бути головною темою.

ЄК: Як ви вважаєте, може, вже тоді варто було говорити про Волинь?

ББ: Сформульоване таким чином питання — аісторичне. Щоб порушувати такі теми, суспільство має усвідомлювати важливість проблематики. Яка була ситуація у 80-х? Україна — частина імперії. Польща — сателіт СРСР. Протягом сорока років про Волинську різанину не можна було згадувати. Ризикну припустити, що у 80-х про Волинь знали кілька або кільканадцять відсотків поляків. Цензура уважно стежила, щоб ця тема не стала мейнстримною. Ми ж були у так званих братніх стосунках із совєтським народом! Яка Волинь? Хто з ким і про що тоді міг говорити? Не було підґрунтя для таких розмов і дискусій. Жодних досліджень антипольської операції ОУН-УПА в Польській Народній Республіці не проводили. Єдиний історик, який серйозно займався українською темою, — Ришард Тожецький. Книжку про Волинську різанину «Поляки і українці. Українська справа під час Другої світової війни на теренах Речі Посполитої» він видав лише 1993 року.

ЄК: А про операцію «Вісла» самвидав писав?

ББ: Так. З одного боку, ці тексти були переповнені співчуттям до жертв, з іншого, — подавали примусові депортації як комуністичний злочин.

ЄК: Це правда, що в офіційній пресі часів Польської Народної Республіки не можна було використовувати слова «Україна», «українці», «українське»?

ББ: Правда. Я сама в цьому переконалася, коли вирішила на другому курсі університету писати працю на тему «Українці в Польщі після Другої світової війни». Почала шукати інформацію в офіційних джерелах, але нічого не знайшла. Наприклад, у виданні Polityka з 1970 до 1980 року жодного разу не вжили слово «українці» чи «українське». Зазначу, що цензорам не так просто було провернути таке, адже в часописі друкували, наприклад, статті про греко-католицькі церкви у Бещадах. Там аж проситься слово «українські», але цензори його не пропускали.

ЄК: Чому ці слова так заважали?

ББ: Це втілення кремлівської стратегії. Москва добре розуміла, що навіть силоміць приєднана Україна залишається тривожним, непередбачуваним елементом совєтського пазлу. Українська національна свідомість була занадто сильною, імперія сприймала це як загрозу. Саме тому використовувала різні інструменти усунення «проблеми»: голодомори, вбивства, депортації. Вона послідовно нищила українське. Українці заважали, їх треба було ліквідувати або ж удавати, наче їх немає.

ЄК: Повернімось до «Солідарності». Як будувалися зв’язки між українськими дисидентами й діячами профспілки?

ББ: З ініціативою виступила українська сторона. Наша опозиція активно налагоджувала контакти з чехами, словаками, угорцями, росіянами, але саме українці перші простягнули нам руку. У Польщу приїхав представник Української Гельсінської спілки Богдан Горинь і відтоді почалася співпраця між українськими дисидентами та польською опозицією.

ЄК: Ви бачили на власні очі, як починався цей діалог. Розкажіть, будь ласка, про якусь пам’ятну польсько-українську зустріч.

ББ: Приїзд представників «Солідарності» на перший з’їзд «Руху». Він відбувся у вересні 1989 року в актовому залі Київської політехніки. Ми були єдиною іноземною делегацією. Пригадую, це було щось неймовірне! Боґдан Борусевич якимось чином перевіз через кордон значки, транспаранти, прапори «Солідарності». Навіть не уявляю, де він їх ховав. Коли люди на з’їзді побачили все це, миттю почали мінятися. Ми їм — значок «Солідарності», вони нам — «Руху». Польські транспаранти відразу розвісили на стінах актового залу. Коли Адам МіхнікГромадсько-політичний діяч, журналіст, головний редактор Gazeta Wyborcza. вийшов виступати від імені «Солідарності», зал вибухнув оплесками. Неймовірні спогади!

На першому з’їзді «Руху», 1989 рік, Київ. Зліва направо: представники «Солідарності» Францішек Сак, Боґуміла Бердиховська, Боґдан Борусевич, Адам Міхнік. У другому ряді справа — Леонід Кравчук. Джерело: особистий архів Боґуміли Бердиховської

ЄК: Ідилія.

ББ: Не зовсім. Ми звернули увагу, що організатори розвісили на стінах герби українських земель, в тому числі герб Перемишля і Холма. Я відразу ж від імені польської делегації попросила їх зняти. Організатори, звісно, негайно це зробили. Проте не встигли ми повернутися до Польщі, як інформагенція ТАСС уже повідомила про український ревізіонізм на з’їзді націоналістів у Києві. Хтось не подумав, а пропаганда це відразу використала.

ЄК: Як ви сьогодні оцінюєте те, що тоді було зроблено для польсько-українського діалогу?

ББ: Думаю, великою мірою саме завдяки цим подіям і контактам Польща першою визнала незалежність України. Це змінило все. Немає принципового значення, яка є кон’юнктура. В Польщі й Україні змінюються президенти, уряди. Наші відносини то гірші, то кращі, але підвалини, які вдалося закласти, дуже міцні. Сподіваюся, вони не похитнуться.

  • Facebook
  • Twitter
  • Telegram

Євген Клімакін

Заступник головного редактора «Нової Польщі». Працював на порталі culture.pl, Польському радіо, телеканалах TVN та «1+1», писав для National…