Беата Бєронська-Лях: Українці навчили мене сміливості

≡Зоряна Вареня: Як ти відкрила для себе Україну?

Беата Бєронська-Лях: Попри те, що 2025 року я вже вдесяте організовую фестиваль українського кіно, в Україні буваю нечасто. Кілька разів я приїжджала до Львова, проте жодного разу не була в Києві. Для мене Україна — це не лише місце на мапі чи держава. Насамперед це люди, яких я зустрічаю. Моя Україна є навіть тут, у Варшаві.

Вперше я познайомилася зі Львовом за рік або два до Революції гідності — тоді мій знайомий організовував фестиваль «Відкриваємо Падеревського». Ми з чоловіком приїхали туди, і мене захопили архітектура й атмосфера цього міста.

Потім стався Майдан, який справив на мене величезне враження. Я важко переживала ті події й щиро підтримувала українців. Я завжди любила історію, тож мимоволі проводила паралелі. Ситуація, в якій опинилися українці, нагадала мені досвід поляків — і до Другої світової війни, і після, коли росіяни приходили нас «визволяти». Найдивовижніше, як швидко українці організовувалися, як віддано допомагали одне одному, як боролися — і продовжують боротися сьогодні.

Після анексії Криму і початку війни на сході України до Польщі прибула перша хвиля українських біженців. Саме тоді я подумала, що, мабуть, варто щось зробити — наприклад, показати полякам Україну й людей, які відтепер житимуть поруч із ними, — через екран.

Беата Бєронська-Лях з плакатом фестивалю Ukraїna!. Джерело: Beata Bierońska Lach / Facebook

ЗВ: Тоді й зародилася ідея фестивалю Ukraїna!?

ББЛ: Я була директоркою варшавського кінотеатру Luna й організовувала покази афганських, угорських, іспанських фільмів... Але мене не полишала думка про український показ. Я не знала, як його реалізувати і які фільми можна показати — про сучасний український кінематограф я тоді не мала жодного уявлення.

Я почала радитись з різними людьми. Приблизно 2015 року ми зустрілися у Варшаві з Василем Вовкуном — нинішнім директором Львівської опери, який колись був заступником міністра культури України. Весь вечір я розпитувала його про те, що відбувається в українському кінематографі, які фільми найцікавіші й чи варто організувати показ українського кіно у Варшаві. 

Після Майдану почався справжній бум українського кіно: з’явилися картини про Революцію гідності і Крим — документальні, короткометражні, художні. Саме тоді сформувалася моя програмна ідея фестивалю.

ЗВ: Українці в Польщі тобі допомагали?

ББЛ: Мені дуже хотілося налаштувати контакт із послом України у Польщі — тоді ним був Андрій Дещиця. Але не просто подзвонити у посольство, а зустрітися з ним особисто — адже розмова віч-на-віч завжди справляє значно кращий ефект. 

У Вроцлаві, який тоді був Європейською столицею культури, саме тривав кінопроєкт, пов’язаний зі Львовом, у рамах якого показували українські фільми. Мені сказали, що на одному з показів буде посол, тож я спеціально поїхала до Вроцлава разом зі своєю пасербицею й продюсеркою Мартиною, аби зустрітися з ним. 

Ми чекали посла на відкритті, але він так і не з’явився — затягнулася його попередня зустріч. А після офіційних заходів учасники перемістилися до одного з клубів, і я дізналася, що туди приїде і Дещиця. Тож ми вирушили його шукати.

Це було трохи кумедно. Коли ми нарешті його побачили, то побігли знайомитися. Ми пояснили, що приїхали спеціально з Варшави. Посол здивувався, але відразу підхопив ідею, сказав, що готовий допомогти. Згодом Андрій Дещиця став справжнім другом фестивалю.

Беата Бєронська-Лях та Андрій Дещиця. Джерело: Beata Bierońska Lach / Facebook

Посольство не мало змоги надати нам фінансову підтримку, але вже сама підтримка посла і відчуття визнання з українського боку були надзвичайно важливі. Уяви собі: дві польки — я та Мартина — вирішуємо організувати український фестиваль, майже не маючи жодних знайомих українців для співпраці. І ми маленькими кроками просувалися вперед. Ми зустрічалися з громадським діячем Кшиштофом Становським, головою Об’єднання українців у Польщі Пйотром Тимою, діячами об’єднання… Ці розмови допомагали нам рухатися далі й розвивати ідею фестивалю.

ЗВ: Яким був перший фестиваль?

ББЛ: Коли починаєш робити фестиваль, усе впирається у гроші. Першого року — а то був 2016-й — нас підтримала варшавська мерія. Ми тоді організували захід, хоча це ще не був повноцінний фестиваль — лише показ дев’яти фільмів, художніх і документальних.

Першою стрічкою, яку ми показали, було «Гніздо горлиці». Римма Зюбіна у головній ролі зіграла українку, яка поїхала до Італії, працювала прибиральницею й утримувала родину в Україні. Згодом вона закохалася у роботодавця й завагітніла. Це був фільм-відкриття — на мою думку, дуже вдалий. Я відчувала, що його добре сприймуть поляки, адже й у нас була хвиля трудової міграції — до Англії чи Німеччини. Тому ця історія була всім близька й зрозуміла.

Беата Бєронська-Лях та Римма Зюбіна. Джерело: Ukraina Festiwal Filmowy / Facebook

Насправді мені дуже хотілося робити фестиваль не тільки для самих українців, а передусім — для поляків. Ідея полягала в тому, щоб, дивлячись українські фільми, вони відкривали для себе українську культуру й переставали сприймати українців як когось «іншого», «чужого». Адже кіно — доступна форма культури: через нього просто розповідати історії, які можуть стати спільними.

2016-го поляків прийшло значно більше, ніж українців. Зараз, на жаль, ситуація змінилася: останніми роками я помічаю спад зацікавлення польської аудиторії — і це проблема, над якою доводиться працювати. 

ЗВ: З критикою стикалася? 

ББЛ: Після одного показу підійшов літній польський журналіст і каже: «А що там у тому українському кіно? Та воно ж совєтське!». Я відповіла: «А чому ви так думаєте? Це зовсім не так». Але він продовжував свої теорії: «Якщо це фестиваль українського кіно, то чому вони всі говорять російською?». Ну, і це теж був етап певного просвітництва — пояснювати, чому так є, і показувати, щó в українському суспільстві змінюється.

ЗВ: У твоєму голосі, коли ти згадуєш перший фестиваль, вчується тепло. Він твій улюблений?

ББЛ: Він був особливим. Тоді я не знала, чи все вдасться, чи прийдуть глядачі. А вони завітали, і їхнє зацікавлення було щирим. Я раділа, бо нам вдалося привернути увагу польських журналістів до українського кіно. А ще вдалося створити чудову польсько-українську команду, адже долучилося багато волонтерів.

Відтоді я повністю займаюся українським фестивалем. Це мій головний проєкт ось уже десять років. Він — номер один у моєму житті. Родина, діти, робота, всі інші справи — усе підпорядковано українському фестивалю. Навіть мої близькі живуть ним. 

ЗВ: Чому поляки рідше приходять на Ukraїna!? 

ББЛ: Ми намагалися зрозуміти чому — проводили опитування, говорили кулуарно. І часто чули у відповідь: «Знаєш, цього року мені потрібно відпочити від української теми. Ці фільми занадто сумні, важкі». 

Крім того, мій знайомий, який був і на церемонії відкриття, і на закритті восьмого фестивалю, сказав, що почувався наче в трохи націоналістичному середовищі. Я спершу не дуже зрозуміла, що він мав на увазі. Але, здається, поляки іноді сприймають український патріотизм як націоналізм. І, мабуть, саме це він хотів сказати. Для нього атмосфера здавалася надто пафосною, з надлишком емоцій. 

Справді, на зустрічах після кінопоказів глядачі, зокрема українці, діляться своїми історіями, кажуть: «я теж це пережив», «в мене було щось подібне» — атмосфера стає дуже емоційною, навіть болісною. Ці зустрічі зовсім не схожі на звичайні обговорення фільму з режисером, де питають про деталі зйомок чи художні рішення. Вони стають особистими, людськими, і дуже часто — трагічними. Ми не можемо від цього втекти.

ЗВ: До повномасштабного вторгнення ви теж показували фільми про війну. Тоді було так само багато емоцій?

ББЛ: Ми показували багато стрічок, у яких війна представлена не прямо, але герої були у неї втягнуті. Один із моїх улюблених фільмів — «Забуті» про вчительку української мови з Луганська, яку змушують перекваліфікуватися на викладачку російської. Вона чинить опір і зрештою змушена виїхати з родиною до Києва, де знову шукає себе у новій реальності. 

Взагалі фестиваль 2021 року був особливим — усього за три місяці до початку повномасштабної війни. До нас тоді приїхав Олег Сенцов, який уже кілька років був на свободі після російської неволі. Раніше ми збирали для нього кошти та передавали їх його сестрі в Київ. Олег завжди був для нас своєрідним патроном фестивалю.

Беата Бєронська-Лях та Олег Сенцов (ліворуч). Джерело: Beata Bierońska Lach / Facebook

Тоді він привіз свій фільм «Носоріг» — жорсткий такий, про 90-ті, кримінал, бізнес, мафію. У Польщі в ті часи теж було щось схоже — лихі часи, хаос, торгівля на стадіоні, де можна було купити все, навіть зброю. Може, тому цей фільм був мені близький — я пам’ятаю ту епоху. Але найбільше вразило інше: Сенцов, попри все пережите, не мав у собі навіть тіні ненависті. Він казав, що хоче зняти наступний фільм для дітей, про любов. Це було дуже зворушливо.

Тоді багато українських режисерів говорило, що мріють робити «нормальне» кіно — не про війну. Пам’ятаю слова режисера Тараса Дроня: «Ми усвідомлюємо: наша місія — показати, що відбувається в Україні. Якщо ми цього не зробимо — ніхто не зробить. Але я мрію зняти фільм, який буде зрозумілий усім, у Європі, без війни».

Тоді у повітрі витала надія. Здавалося, війна ось-ось закінчиться. Ми стояли разом на червоній доріжці, а через три місяці багато хто з тих людей уже був на фронті — хтось як солдат, хтось як волонтер. Тарас і досі купує автівки у Євросоюзі й возить їх на передову. 

ЗВ: Після початку повномасштабного вторгнення тематика фестивалю стала всуціль воєнною?

ББЛ: Не тільки. Ми намагаємося охоплювати й інші теми, наприклад, міграції, кохання, проблем жінок… Але, звісно, щоразу нагадуємо про війну. Бо хто має говорити про неї поза Україною, якщо не ми? Я теж відчуваю себе частиною української культурної дипломатії.

ЗВ: Як ви формуєте програму?

ББЛ: Ми приймаємо як українські, так і закордонні фільми на українську тематику. Завжди цікаво побачити, як митці з Польщі чи інших держав бачать Україну. Часто трапляються стрічки про українців, які живуть за кордоном, зокрема у Польщі, — про їхні стосунки, досвід адаптації, пошук свого місця.

Для нас важливий художній рівень: ми прагнемо показувати фільми високої якості. І тут часто виникає дилема: стрічка може бути дуже сильною тематично, порушувати болючу тему, але водночас слабшою з точки зору режисури чи форми. Тоді ми вагаємося — показувати чи ні. Ми не можемо представити 20 фільмів про одне й те саме, тому шукаємо той, що має власний погляд і свою кіномову.

Пригадуєш «20 днів у Маріуполі»? Здавалося б, подібних фільмів було чимало, але цей має в собі щось особливе. Він блискуче зроблений — я дивилася його кілька разів і щоразу відкривала в ньому щось нове. Так само і з фільмом «Перехоплені»: здавалося б, це просто «аудіоісторія», але саме завдяки цьому він такий сильний і вражаючий. Ми шукаємо саме такі — щирі, несподівані, живі роботи, щоб показати нашим глядачам — усім, хто живе тут, у Польщі.

Беата Бєронська-Лях та Пйотр Тима. Фото: Софія Столяр / Ukraina Festiwal Filmowy / Facebook

ЗВ: Ти колись відчувала тиск із боку Росії?

ББЛ: Так, і це було тісно пов’язано з польськими парламентськими виборами 2023 року. Саме тоді виникла історія з фестивалем російського кіно в Польщі — Sputnik nad Polską.

Фестиваль Ukraїna! саме отримав 80 тисяч злотих від Польського інституту кіномистецтва в рамах програми підтримки, на яку ми подавалися. Водночас інститут створив новий фонд для підтримки польсько-українських ініціатив і видівлив із нього 540 тисяч злотих на нібито український захід — «Ми з вами, ви з нами». Та насправді його організатором був кінофестиваль Sputnik, який багато років фінансувала Москва, зокрема «Газпром», а його директорка колись навіть отримала медаль від Медведєва.

Я була шокована. Українські митці, з якими організатори домовлялись про покази фільмів, думали, що йдеться про наш фестиваль, а потім виявилося, що це зовсім інший проєкт — від проросійського організатора.

Коли з’ясувалося, що Sputnik отримав фінансування, Мирослава Керик, директорка Українського дому у Варшаві, звернулася до Польського інституту кіномистецтва з офіційним листом, у якому попросила пояснити, як так сталося. У відповіді директор інституту заявив, що організатори фестивалю мають підтримку «20–30 українців», і навіть додав до листа відповідний список. 

Це стало справжнім потрясінням: серед перелічених була українка, яка померла 20 років тому. Ба більше, у списку виявилися й ті, хто сам підписував петиції проти фестивалю Sputnik. Така фальсифікація викликала обурення українських митців.

Ця ситуація спричинила хвилю обурення і з польського боку. Відомі митці — Аґнєшка Голланд, Анджей Северин — підписали лист протесту, в якому висловили підтримку нашому фестивалю й незгоду з рішенням профінансувати проросійський проєкт.

Ситуація набула обертів, коли директор Польського інституту кіномистецтв у своїй офіційній відповіді написав, що «один український фестиваль атакує інший український фестиваль». Нас фактично звинуватили в нападі на «конкурента». Але справа була зовсім не в цьому. Вони намагались розмити суть, звести все до фінансового протистояння — мовляв, ми отримали всього 80 тисяч, а вони — аж 540. Проте суть полягала не в грошах, а в тому, що Sputnik намагався маніпулювати культурою, показуючи нібито українське кіно, проте з «правильними» для себе наративами — наприклад, про «наш Крим».

ЗВ: Той фестиваль відбувся?

ББЛ: Так. Я більше не втручалася. Хоча знаю, що деякі люди, — наприклад, Мар’яна Кріль, журналістка, яка багато років жила у Любліні, — дзвонили до кінотеатрів, де мали відбуватися покази, й казали: «Слухайте, не проводьте цей фестиваль», пропонували альтернативні рішення, але нічого не дало. 

У Варшаві Sputnik проходив у кінотеатрі Luna. Я подзвонила тодішньому директору, але почула відповідь: «Нам треба заробляти, ми — приватний кінотеатр». 

Українська спільнота, зокрема мистецька, сильно обурилася. Режисер фільму «Бачення метелика» Максим Наконечний на власній фейсбук-сторінці написав, що не дає згоди на показ свого кіно на фестивалі Sputnik. Та у відповідь директорка заявила: «Ми купили фільм — і покажемо його». Проблема в тому, що режисери не мають безпосереднього впливу на покази: права на стрічки належать європейським дистриб’юторам, які самі вирішують, де демонструвати фільм.

Беата Бєронська-Лях з нагородою Stand with Ukraine Awards 2025. Джерело: Beata Bierońska Lach / Facebook

ЗВ: Були інші випадки, коли тобі перешкоджали?

ББЛ: Так. Ми пережили хакерські атаки. 2023 року раптом перестали працювати наші сайт і пошта. Ми не могли ні ввійти до системи, ні надіслати жодної інформації про фестиваль. Я розсилала новини журналістам — але вони відповідали, що нічого не отримують. Нас фактично заблокували. Довелося створювати нові акаунти й починати все з нуля. Тоді я навіть звернулася по інформаційну підтримку до Наталії Панченко. 

То був дуже складний фестиваль, і я справді відчувала цілеспрямовану атаку на себе. У соцмережах з’явилося безліч хейтерських коментарів. Іноді я прокидалася вранці з думкою: «Зараз як їм відповім», — а потім заспокоювалась, бо що це дасть? Нічого.

Мені також телефонували, надсилали повідомлення. Пам’ятаю, одного разу — близько восьмої ранку — я їхала метро на роботу, коли зателефонував якийсь чоловік і спитав, чи це я організовую український фестиваль. Я підтвердила. У відповідь почула: «Забирайся геть із Польщі».

А ще пам’ятаю, як один таємничий нібито український режисер намагався переконати посольство, що мені не можна довіряти і я не повинна організовувати український фестиваль. Я була шокована: як узагалі хтось міг піти до посольства, щоб обговорювати мене? Це були справжні спроби мене дискредитувати.

ЗВ: Ці атаки тебе чогось навчили? 

ББЛ: Я зрозуміла, що не можна відступати — треба бути відважною. Саме українці навчили мене сміливості. Це народ, який не боїться говорити прямо, протестувати, відстоювати правду. Українці не дають себе залякати. І я теж навчилася не мовчати, не коритися страху. 

ЗВ: Що для тебе найважливіше при створенні фестивалю?

ББЛ: Мабуть, атмосфера. Я хочу, щоб усі почувалися добре — не лише глядачі, а й команда, волонтери, кожен, хто дотичний до фестивалю. Йдеться не про кількість відвідувачів чи проданих квитків, а про відчуття, що ми створюємо щось справжнє, тепле, спільне. Головне, аби люди приходили сюди по радість — щоб це було свято спілкування.

Беата Бєронська-Лях з волонтерами фестивалю. Джерело: Ukraina Festiwal Filmowy / Facebook

Для мене як директорки важливо, щоб люди, які створюють фестиваль, робили це щиро, з великого бажання. І саме так воно й є: ми — справжня родина. Звісно, ми дотримуємося графіка, плану, намагаємося бути максимально професійними. Але атмосфера, емоції, енергія — це найцінніше. 

Редакторка Наталя Ткачик