Обкладинка книги «Це не дощ, це люди». Фото: Варді Кахана / пресматеріали видаництва Agora

Я пройшла чотири концтабори

  • Facebook
  • Twitter
  • Telegram

«Нова Польща» попросила розповісти про війну письменницю, колишню ув’язнену Майданека, Аушвіц-Біркенау, Равенсбрюка і Нойштадт-Ґлеве.

Якою я пам’ятаю війну?

Обличчя, діалоги, ситуації, спогади, які зринають і сьогодні — через 80 років після того, як усе почалося. Почалося, але для нас, свідків, так ніколи й не закінчилося.

Серпень 1939-го. Мені 9 років. Село, канікули. Ми не можемо повернутися до Варшави. Всі навколо говорять: буде щось страшне, німці готуються до війни. Ми ледве повернулися. Батьки з тривогою читають уголос газети. Бояться.

1 вересня. Жах, сирени, зграйки людей слухають радіо, і це страшне слово в усіх на вустах: війна, війна, війна... На Варшаву спадають бомби.

Наївність. Ми гадаємо, що товсті стіни під’їздів врятують від бомб. Ми гадаємо, що невдовзі все закінчиться. Мій старший брат Марек не боїться. Місто бомбардують, він стоїть біля вікна й дивиться. Мене це трохи заспокоює. Ми палко молимося. Запалюємо свічки, обіймаємось, цілуємо одне одного.

Нацисти у Варшаві. Ґетто. Ми вже не ті, ми стали гірші. Голод, сповнені відчаю обличчя на вулицях, перші жертви, зима, сніг, на хідниках лежать люди, прикриті газетами, безвихідь, самогубства тих, хто вирішив звільнитися. Маленькі діти попри все бавляться у дворах. Ми вже не ті, ми стали гірші. І смерть, смерть, смерть… Смерть на кожному кроці. Як серед цих руїн може зберегтися життя?

Я читаю. Ховаюся по підвалах, чую вибухи і мрію про інше, спокійне життя — як у книжках. У них я втікаю від того, що твориться на вулицях. Вірю: світ може бути іншим, не тільки таким, як ця кошмарна війна. Хочу, щоб було, як у книжках, де люблять, піклуються про інших, допомагають, мріють. Вірю, що так буде.

Майданек. Я втрачаю маму. Мене прирекли на смерть, але в газовій камері закінчується газ. У таборі закінчується газ! Я жива!

Освенцім. Колючий дріт. Колони крокують до газової камери. Люди не знають, що їх зараз уб’ють. Чоловік тримає кошик, у ньому — пляшечка з пипкою. Він запитує мене: «До єврейського селища далеко?» Поруч жінка з малою дитиною. Я не відповідаю. Хочеться кричати, але я мовчу.

Ми стоїмо на горах одягу. Сортуємо. Дитячі речі, фотографії, листи. Я не можу розмовляти. Слова застрягають у горлі. Я вже не запитую себе: «Чому це відбулося?» Я думаю: «Війна повинна закінчитися! Як врятуватися?» Я кажу собі: «Ти повинна витримати! Ще небагато, ще трішки». Витримала годину? Маєш витримати ще одну. Я живу? Дихаю? Значить, не маю права здаватися!

Людина. Її не змінює війна. Вона така, яка є. Яблуня не вродить груші. Кожному з нас притаманні страшні властивості характеру, схильності, про які ми не підозрюємо. Війна тільки їх вивільняє, знімає обмеження. Були люди, про яких думалось, що вони допоможуть. Вони зрадили. Зате випадкові, зовсім незнайомі протягнули руку, допомогли, врятували. Я зазнала це на власному досвіді. Завдяки цьому й вижила.

Кінець війни. Я не можу радіти. Найважливіше — мир, найважливіше — чути іншу людину.

Голокост. Він навчив мене, що таке дружба, що таке любов, але він дуже багато відібрав. Занадто багато. Він жахливий. Війна ніколи не вирішує жодних проблем. Війна завжди тільки помножує трагедії, страждання і біль. Це прагнення присвоїти чуже багатство, майно, землю. Убити й забрати. Забрати і вбити. Немає людей, гірших від тих, хто наживається на війнах.

Мир. Триматися якомога далі від ненависти. Усі ми прийшли на цей світ, усі ми його залишаємо. Ми повинні допомагати одне одному. Людям властиво чинити добро, і добро перемагає. Ніщо не вічне, в тому числі й зло. Інакше світ би не існував.

Навіщо говорити про війну? Навіщо ятрити рани? Такі питання завжди виводять мене з рівноваги. Я повинна говорити! Щоб пам’ятати, щоб нічого схожого не повторилося. Звідки я? Я втратила матір, батька, бабусь і дідусів.

Майже вся родина загинула. На моїй руці татуювання — номер 48693. Хіба ж я маю право мовчати? Мені не байдуже до війни. Я й нині міряю все цією міркою.

Переклав Андрій Савенець

  • Facebook
  • Twitter
  • Telegram

Галіна Біренбаум

Поетка, письменниця. Колишня ув’язнена нацистських концтаборів Майданек, Аушвіц-Біркенау, Равенсбрюк і Нойштадт-Ґлеве. Перша книжка…