
Які звуки оточували варшав’ян ХІХ століття в повсякденному житті? Чому містяни не любили шарманщиків, зате раділи шуму трамваїв? Як поляки за допомогою тиші боролися з царською владою? Про все це — в інтерв’ю з історикинею Мартою Міхальською.
Бартломєй Ґайос: 24 грудня 1898 року під час відкриття пам’ятника Адаму Міцкевичу на Краківському передмісті панувала тиша. Чому?
Марта Міхальська: Варшава тоді була в складі Російської імперії. Більша частина п’ятнадцятихвилинної церемонії проходила в тиші. Таким був компроміс, досягнутий царською владою та поляками – організаторами. Захід, по суті, нагадував національну маніфестацію. Адже вшановували поета, якого навряд чи можна запідозрити в симпатіях до російської держави та правління Романових. Тому російська влада заборонила оргкомітету виступати з промовами.
БҐ: Виступати мав сам Генрик Сенкевич.
ММ: Автор трилогії(«Вогнем і мечем», «Потоп», «Пан Володийовський») був віцеголовою Комітету з будівництва пам’ятника, а головою — князь Міхал Радзивілл, консерватор, філантроп, активний діяч інтелектуального та культурного життя Варшави.
Згоду на спорудження пам’ятника видав сам варшавський генерал-губернатор князь Алєксандр Імєретинський. Переговори з російською владою щодо виступів тривали досить довго. Врешті влада вирішила встановити «політичну» тишу. І тиша ця була ще більше чутною, адже зазвичай гучні варшавські брички не могли їздити Краківським передмістям: у зв’язку з урочистістю рух транспорту перекрили. Все відбувалося під пильним наглядом поліції.
БҐ: Боялися провокацій?
ММ: Можливо. Принаймні очікували великого скупчення людей.
БҐ: Царська влада дозволила присутність 12 тисяч осіб, але ж вона розуміла, що при цьому навряд чи вдасться зберегти тишу.
ММ: Організатори та прихильники відкриття пам’ятника розумно підійшли до рішення російської влади. У пресі з’явилося кілька статей, які готували варшав’ян до цієї події. Їх просили поводитися спокійно і стримано. Тому тиша, нав’язана російською владою, обернулося проти неї ж. Політична тиша стала тишею пам’яті.
БҐ: Тиша, обумовлена царською владою, піднесла подію?
MM: Так, причім на початку та наприкінці заходу було два звукові елементи. Виконувались фрагменти з опери «Галька» Станіслава Монюшка, а духовенство прочитало молитви латинською мовою, які пізніше передрукувала газета Kurjer Warszawski. У день відкриття було прохолодно і туманно. Завдяки високій вологості повітря звук «поширювався» легше і на велику відстань. Тому здалеку було чути передзвони і — що детально описувала преса — схвильовані зітхання людей.
БҐ: Чому обрали саме «Гальку» Монюшка?
ММ: Тоді це був досить очевидний вибір, зважаючи на значення Монюшка для народу — його піднесли до рангу національного героя, який за допомогою музики береже польські традиції і фольклор.
Перший твір — фінальна мелодія хору, що звучала перед тим, як Галька впадає в божевілля. А наприкінці зіграли весільний полон ез — дуже величний. І ніби в ритмі цього полонезу натовп згодом розходився містом. Обидва твори виконував духовий оркестр із 80 музикантів.
БҐ: Відкриття пам’ятника Міцкевичу — гарний приклад того, як росіяни регулювали фоносферу Варшави. Невже в столиці колишньої Речі Посполитої справді панувала тиша?
ММ: Аж ніяк! У Варшаві життя протікало так само як і в будь-якому іншому місті. Столиця не нагадувала казарму. Люди їздили велосипедами, ходили до кав’ярень. Звичайно, було багато дрібниць, які нагадували варшав’янам про панування чужої влади. Проте тема звуку у спогадах поляків і росіян — дещо складніша.
БҐ: Почнімо з негативних прикладів. Як царська влада нав’язала свій, так би мовити, саундтрек?
ММ: У нас є чудовий приклад зі щоденника юриста та історика Алєксандра Краусгара. Він пише, що у залі суду у Варшаві виставили Біблію, на якій складали присягу. Православні свідки, зазвичай росіяни, мали право славного священника, а свідки-католики, зазвичай поляки, — католицького ксьондза. За словами Краусгара, православного священника навмисно підбирали кремезним, бородатим і з потужним басом. А католицький священник був худорлявим, миршавим, з тоненьким голоском. Так робили, щоб викликати зніяковіння. Отак перепліталися звук, голос, тіло, характер і політика.
БҐ: Проте російська мова звучала не лише в залах судів. Якби ми могли перенестися у Варшаву кінця ХІХ століття, де б ми ще могли почути російську мову?
ММ: Уяздувські алеї та їхні околиці вважалися «російським районом», але ця територія не мала формально окреслених кордонів. Скоріш було відчуття, що це трохи інша Варшава, де люди мають дещо інший вигляд, де вони по-іншому одягаються й по-іншому звучать.
БҐ: По-іншому звучать?
ММ: Польські джерела наголошують, що росіяни поводяться вельми голосно. Вони голосно розмовляють, грубі й невиховані. Великою трагедією стало заснування кадетської школи в Палаці примаса на Сенаторській вулиці.
БҐ: Чому?
ММ: Бо поруч розташовувався Саський сад, до якого тоді був обмежений доступ. Елітне місце й оаза тиші в середмісті. А юнаки з кадетської школи радше не давали обітниці мовчання. Тому постійно надходили повідомлення про бійки, галасливі вибрики в кав’ярнях, стрілянину по вікнах і загалом непристойну поведінку. Тож для свідомих поляків мовчання і стримана поведінка стали стратегією протесту проти загарбника.
БҐ: Це трішки нагадує те, як сьогодні жителі Кракова дивляться на англійських туристів, які розважаються в центрі міста.
ММ: У спогадах, написаних через багато років людьми, які наприкінці ХІХ століття були підлітками, постійно повторюється мотив міста, яке мовчить під російським чоботом, і поляків, які демонстрували свою перевагу тишею, що означала культурну та цивілізовану поведінку.
БҐ: Чи були ситуації, коли російська влада очікувала, що поляки поводитимуться нестримано?
ММ: В урочистих заходах, які влаштовувалися в Національній опері з нагоди важливих подій у житті царської сім’ї, передбачалася участь варшавської еліти. Існував так званий добровільний примус: з’явитися на таких заходах було розумним. Проблема полягала в тому, що урочистості починалися зі співу гімну «Боже, царя храни!» Для багатьох це було важким випробуванням. Поляки намагалися знайти відмовку, щоб не з’являтися на такому заході. Хтось віднікувався, що захворів, що не встиг.
БҐ: 1912 року в центрі Варшави, на сучасній площі Юзефа Пілсудського, освятили собор Алєксандра Нєвського. Поруч звели дзвіницю — тоді одну з найвищих будівель у Варшаві. Як це вплинуло на фоносферу міста?
ММ: Зведення таких будівель — одним зі способів заявити про свою присутність. Якщо православну церкву, де звучить спів, або кав’ярню, де чути російську мову, перехожий може обійти, то від передзвонів йому нікуди не дітися. Однак, наприклад, мемуарист та журналіст Бенедикт Герц згадує, що в дитинстві йому дуже подобався звук дзвонів. Хоча інтуїція мені підказує, що люди просто навчилися ігнорувати цей звук.