Бартломєй Ґайос: 24 грудня 1898 року під час відкриття пам’ятника Адаму Міцкевичу на Краківському передмісті панувала тиша. Чому?

Марта Міхальська: Варшава тоді була в складі Російської імперії. Більша частина п’ятнадцятихвилинної церемонії проходила в тиші. Таким був компроміс, досягнутий царською владою та поляками – організаторами. Захід, по суті, нагадував національну маніфестацію. Адже вшановували поета, якого навряд чи можна запідозрити в симпатіях до російської держави та правління Романових. Тому російська влада заборонила оргкомітету виступати з промовами.

БҐ: Виступати мав сам Генрик Сенкевич.

ММ: Автор трилогії(«Вогнем і мечем», «Потоп», «Пан Володийовський») був віцеголовою Комітету з будівництва пам’ятника, а головою — князь Міхал Радзивілл, консерватор, філантроп, активний діяч інтелектуального та культурного життя Варшави.

Згоду на спорудження пам’ятника видав сам варшавський генерал-губернатор князь Алєксандр Імєретинський. Переговори з російською владою щодо виступів тривали досить довго. Врешті влада вирішила встановити «політичну» тишу. І тиша ця була ще більше чутною, адже зазвичай гучні варшавські брички не могли їздити Краківським передмістям: у зв’язку з урочистістю рух транспорту перекрили. Все відбувалося під пильним наглядом поліції.

БҐ: Боялися провокацій?

ММ: Можливо. Принаймні очікували великого скупчення людей.

БҐ: Царська влада дозволила присутність 12 тисяч осіб, але ж вона розуміла, що при цьому навряд чи вдасться зберегти тишу.

ММ: Організатори та прихильники відкриття пам’ятника розумно підійшли до рішення російської влади. У пресі з’явилося кілька статей, які готували варшав’ян до цієї події. Їх просили поводитися спокійно і стримано. Тому тиша, нав’язана російською владою, обернулося проти неї ж. Політична тиша стала тишею пам’яті.

БҐ: Тиша, обумовлена царською владою, піднесла подію?

MM: Так, причім на початку та наприкінці заходу було два звукові елементи. Виконувались фрагменти з опери «Галька» Станіслава Монюшка, а духовенство прочитало молитви латинською мовою, які пізніше передрукувала газета Kurjer Warszawski. У день відкриття було прохолодно і туманно. Завдяки високій вологості повітря звук «поширювався» легше і на велику відстань. Тому здалеку було чути передзвони і — що детально описувала преса — схвильовані зітхання людей.

БҐ: Чому обрали саме «Гальку» Монюшка?

ММ: Тоді це був досить очевидний вибір, зважаючи на значення Монюшка для народу — його піднесли до рангу національного героя, який за допомогою музики береже польські традиції і фольклор.

Перший твір — фінальна мелодія хору, що звучала перед тим, як Галька впадає в божевілля. А наприкінці зіграли весільний полонез — дуже величний. І ніби в ритмі цього полонезу натовп згодом розходився містом. Обидва твори виконував духовий оркестр із 80 музикантів.

БҐ: Відкриття пам’ятника Міцкевичу — гарний приклад того, як росіяни регулювали фоносферу Варшави. Невже в столиці колишньої Речі Посполитої справді панувала тиша?

ММ: Аж ніяк! У Варшаві життя протікало так само як і в будь-якому іншому місті. Столиця не нагадувала казарму. Люди їздили велосипедами, ходили до кав’ярень. Звичайно, було багато дрібниць, які нагадували варшав’янам про панування чужої влади. Проте тема звуку у спогадах поляків і росіян — дещо складніша.

БҐ: Почнімо з негативних прикладів. Як царська влада нав’язала свій, так би мовити, саундтрек?

ММ: У нас є чудовий приклад зі щоденника юриста та історика Алєксандра Краусгара. Він пише, що у залі суду у Варшаві виставили Біблію, на якій складали присягу. Православні свідки, зазвичай росіяни, мали православного священника, а свідки-католики, зазвичай поляки, — католицького ксьондза. За словами Краусгара, православного священника навмисно підбирали кремезним, бородатим і з потужним басом. А католицький священник був худорлявим, миршавим, з тоненьким голоском. Так робили, щоб викликати зніяковіння. Отак перепліталися звук, голос, тіло, характер і політика.

БҐ: Проте російська мова звучала не лише в залах судів. Якби ми могли перенестися у Варшаву кінця ХІХ століття, де б ми ще могли почути російську мову?

ММ: Уяздувські алеї та їхні околиці вважалися «російським районом», але ця територія не мала формально окреслених кордонів. Скоріш було відчуття, що це трохи інша Варшава, де люди мають дещо інший вигляд, де вони по-іншому одягаються й по-іншому звучать.

БҐ: По-іншому звучать?

ММ: Польські джерела наголошують, що росіяни поводяться вельми голосно. Вони голосно розмовляють, грубі й невиховані. Великою трагедією стало заснування кадетської школи в Палаці примаса на Сенаторській вулиці.

БҐ: Чому?

ММ: Бо поруч розташовувався Саський сад, до якого тоді був обмежений доступ. Елітне місце й оаза тиші в середмісті. А юнаки з кадетської школи радше не давали обітниці мовчання. Тому постійно надходили повідомлення про бійки, галасливі вибрики в кав’ярнях, стрілянину по вікнах і загалом непристойну поведінку. Тож для свідомих поляків мовчання і стримана поведінка стали стратегією протесту проти загарбника.

БҐ: Це трішки нагадує те, як сьогодні жителі Кракова дивляться на англійських туристів, які розважаються в центрі міста.

ММ: У спогадах, написаних через багато років людьми, які наприкінці ХІХ століття були підлітками, постійно повторюється мотив міста, яке мовчить під російським чоботом, і поляків, які демонстрували свою перевагу тишею, що означала культурну та цивілізовану поведінку.

БҐ: Чи були ситуації, коли російська влада очікувала, що поляки поводитимуться нестримано?

ММ: В урочистих заходах, які влаштовувалися в Національній опері з нагоди важливих подій у житті царської сім’ї, передбачалася участь варшавської еліти. Існував так званий добровільний примус: з’явитися на таких заходах було розумним. Проблема полягала в тому, що урочистості починалися зі співу гімну «Боже, царя храни!» Для багатьох це було важким випробуванням. Поляки намагалися знайти відмовку, щоб не з’являтися на такому заході. Хтось віднікувався, що захворів, що не встиг.

БҐ: 1912 року в центрі Варшави, на сучасній площі Юзефа Пілсудського, освятили собор Алєксандра Нєвського. Поруч звели дзвіницю — тоді одну з найвищих будівель у Варшаві. Як це вплинуло на фоносферу міста?

ММ: Зведення таких будівель — одним зі способів заявити про свою присутність. Якщо православну церкву, де звучить спів, або кав’ярню, де чути російську мову, перехожий може обійти, то від передзвонів йому нікуди не дітися. Однак, наприклад, мемуарист та журналіст Бенедикт Герц згадує, що в дитинстві йому дуже подобався звук дзвонів. Хоча інтуїція мені підказує, що люди просто навчилися ігнорувати цей звук.

БҐ: Витісняли його?

ММ: Про щось подібне йдеться в одному джерелі щодо наявності написів російською мовою в міському просторі. Магазини були зобов’язані розміщувати вивіски російською. Джерело розповідає, що люди навчилися просто не помічати їх або ж відчитувати якось по-іншому. Щось схоже могло відбутися і зі звуком. Людина може настільки звикнути до певного звуку, що перестає його чути. У Варшаві водночас звучали дзвони католицьких костелів, і люди скоріш за все не могли відрізнити, «польський» звук від «російського».

Вид на Олександро-Невський собор зі сторони Саксонського саду, 1917-1920 рік. Джерело: Fotopolska

БҐ: Коли ми чуємо іноземну мову, в нас часто першою виникає асоціація з якимсь іншим знайомим нам звуком. Звучання польської росіяни окреслюють як «пшекання»: звук, схожий на звук радіо, що втратило сигнал — «ш-ш-ш». Тобі вдалося визначити, як поляки чули російську мову?

ММ: Я не зустрічала такі приклади, позаяк поляки розмовляли російською: їх змушувала робота, необхідність розв’язувати якісь повсякденні проблеми. Ілюстрацією моїх слів може бути сторож варшавської кам’яниці, найнижча ланка міської поліції. Він виконує функції поліцейського, носить форму з номерком і має свисток, який є атрибутом влади. Але при цьому цей сторож — зазвичай виходець із села, закинутий у місто, і розмовляє діалектом. З мешканцями кам’яниці він говорить польською, але йому потрібно здавати рапорт в найближчий відділок, і там він переходить на російську.

БҐ: Сучасні варшав’яни часто скаржаться на те, що в місті гамірно. Особливо в дільницях, де є вулиці з кількома смугами руху, як-от Маршалковська. Тоді теж скаржилися на шум?

ММ: Більшість скарг на шум була пов’язана з присутністю інших людей у місті: під вікна приходить шарманщик; у двір заходить торгівець піском і кричить, що в нього є пісок на продаж; за стіною сваряться сусіди. Іншими словами, у місті живуть люди й об’єктом скарг на шум є повсякденне життя.

Як це не парадоксально, але незадоволення, наприклад, від шуму транспортного руху, чути набагато рідше. Можливо, це не зовсім про інтуїцію, однак звуки вуличного транспорту сприймались як прояв того факту, що Варшава — велике місто, мегаполіс.

БҐ: Шум вуличного руху сприймався позитивно?

ММ: В одній зі статей 1907 року йдеться про запуск електричних трамваїв у Варшаві. Це була велика подія, тому тут, порівняно з іншими європейськими містами, електричні трамваї з’явилися досить пізно. Тому дзвін трамваїв, стукіт коліс по рейках — це звучання нового часу, що наближався.

БҐ: Якщо говорити про скарги на шум, то варшав’яни кінця ХІХ століття мало чим відрізнялися від нас. Нам теж заважає гучний сусід чи музика з телефону, яку ввімкнули в дворі.

ММ: Варшав’яни намагалися йти в ногу з часом, догнати Париж, який тоді вважався недосяжним еталоном. Тому вони насолоджувалися шумом трамваїв, нестерпним сьогодні для багатьох. Це, мабуть, найбільша різниця між нами.

Перший електричний трамвай у Варшаві. Джерело: Biblioteka Narodowa

БҐ: Коли я думаю про перші звукові асоціації з великими містами, в яких бував, Нью-Йорк асоціюється в мене з гавкотом собак і наміром людей у Центральному парку, а ще — з автомобільними гудками, Краків — з хейналом, Мелодія, яку щогодини виконує трубч на веді Мар’яцького костелу. Москва — з гучним метро. Для Варшави XIX століття це звук шарманщика?

ММ: Шарманщик тоді був загальноєвропейським явищем. Наприклад, у Лондоні на шарманках грали здебільшого італійці. Дехто вважав їх появу варварським нашестям на Британську імперію — адже зазвичай вони походили з нижчих прошарків суспільства.

У Варшаві ця публіка була досить неоднорідна, хоча автори джерел інколи намагаються нас переконати в тому, що шарманщик — жебрак, який не тільки шумить, видобуваючи зі свого інструмента жахливі звуки, але ще й хоче виманити з нас гроші. Натомість чимало шарманщиків ходили містом у вишуканому одязі, у рембрандтівських капелюхах і викликали захоплення.

Часто шарманщиками ставали люди з вадами або з обмеженими можливостями — щоб бодай якось заробити на життя. Шарманщиками завжди були чоловіки, зазвичай середнього віку, і це викликало розмови про те, що вони — ледарі й нероби: чоловік такого віку може знайти пристойну роботу…

Шарманщик. Ілюстрація з альбому Z dawnej i niedawnej Warszawy

БҐ: Чи тобі вдалося відтворити плейлист шарманщика?

ММ: Найчастіше вони грали найновіші оперні хіти. Я завантажила в спотіфаї плейлист цих творів. Опера — як би дивно це не звучало — була тоді популярною. Люди знали і опери, і оперети.

БҐ: Звідки? Адже в оперний театр абихто просто з вулиці не міг увійти.

ММ: Оперу детально висвітлювали в пресі: репертуари, лібрето. Спектаклі ставали широко відомими, зокрема, завдяки шарманщику: люди дізнавалися про найновіший репертуар просто на вулиці. Я навіть натрапляла на кілька згадок про те, що варшавський шарманщик грав мелодію вистави ще до її прем’єри в театрі.

БҐ: Де вони брали ноти?

ММ: Ймовірно, ноти ходили по руках. Існував свого роду шарманний бізнес — досить добре організована група людей, неоднорідна в національному плані. У них можна було винайняти шарманки і, ймовірно, вони могли забезпечити доступ до нот допрем’єрних спектаклів.

БҐ: Звідки вони були родом?

ММ: У Варшаві були італійські, польські, єврейські і німецькі шарманщики. Вони самі створювали в фоносферу, говорили рідною мовою.

БҐ: Чи варшав’яни завжди скаржилися на шарманщиків, чи, можливо, дехто полюбляв їх слухати?

Шарманщик. Ксилографія з картини Антонія Козакевича «Друг дітей», 1882 рік

ММ: У дворах варшавських кам’яниць їх зустрічали як бажаних гостей. Завдяки ним містяни могли перепочити від сірої одноманітності, відволіктися від роботи. Інколи навіть можна почути думку, що шарманщики давали людям свого роду музичну освіту.

БҐ: За допомогою інструмента, що видавав брязкітливі звуки?

ММ: Зазвичай скаржилися, якщо шарманка була розладнана. Не потрібно було музичної освіти, щоб вловити спотворення мелодії. Для багатьох проблемою було й те, що ця музика — механічна. У людей в голові не вкладалося, що їхню улюблену оперету відтворює машина.

БҐ: Тобто зараз вони б не слухали спотіфай?

ММ: Мені важко відповісти на це питання, але часто у пресі й мемуарах писали про когнітивний дисонанс від того, що звук постає не за допомогою аналогового інструмента, а в результаті якоїсь штучно-механічної маніпуляції, якщо можна так висловитися.

Тоді був популярний анекдот про Джузеппе Верді, під вікно якого якось прийшов шарманщик. Він, звичайно, не знав, що в цьому будинку живе відомий композитор. Шарманщик заграв фрагмент опери Верді «Отелло», і музикант розлютився через те, що темп був надто повільний у порівнянні з його партитурою. Вийшов до шарманщика і зі словами: «Хлопче, ти граєш надто повільно», — показав йому, як потрібно обертати ручку, щоб задати правильний темп. Згодом, на жах композитора, шарманщик прикріпив до свого інструмента табличку, в якій повідомлялося: він — учень самого Джузеппе Верді.

БҐ: У 80-ті роки ХХ століття люди на рок-фестивалі в Ярочині записували виступи на магнітофонні касети. Це було неможливо слухати, однак усі слухали. Можливо, шарманка — схоже явище?

ММ: Мені здається, тут важливіша сама мелодія й те, що вона нагадує. Особливо у Варшаві, де поряд з популярними міжнародними хітами грали Монюшка, іноді народні мелодії, якийсь оберек, Польський народний танець. який впізнавали за ритмом, а іноді навіть релігійні пісні. Тоді чистота звуку не має значення. Важливий зміст, який несе музика.

БҐ: Чи існував якийсь негласний список творів, які не можна було грати, бо це могло викликати незадоволення російської влади?

ММ: Мені зустрічався лише один такий приклад. Справа дійшла до суду, про що нам відомо з познанської преси, тому що варшавська цензура не хотіла пропустити це в друк. Шарманщика звинуватили у виконанні політично некоректної мелодії. На думку прокурора, він зіграв «Боже, що Польщу». Boże coś Polskę — польська патріотична пісня на слова Алоізія Фелінського і музику Яна Непомуцена Кашевського, написана в 1816 року.

БҐ: …яка перш ніж стати патріотичною піснею, була гімном на честь царя Алєксандра І.

ММ: Однак шарманщик не використав цього факту на свій захист. Йому вдалося знайти місцевого експерта, композитора, який засвідчив, що шарманщик насправді виконав релігійну пісню на честь Богородиці «Милосердна Матір». Вона має схожу мелодію з «Боже, що Польщу». Так шарманщик викрутився з цієї ситуації.

БҐ: Чи сьогодні можна десь почути звукозапис Варшави ХІХ століття?

ММ: Фонограф, а потім і грамофон з’явилися у Варшаві наприкінці ХІХ століття. У Національній бібліотеці збереглося 222 фонографічні валики зі звукозаписами. на мій превеликий жаль, це музичні записи: арії, пісні — найчастіше голос записаний разом зі звуком фортепіано, тому що тоді фонограф, а згодом і грамофон не міг охопити більший об’єм звуку.

БҐ: Які звуки Варшави ХІХ століття ти б хотіла почути?

ММ: Дуже хотілося б почути, як служниця співає пісню, ввечері, після роботи. Для мене це відкриває таку важливу тему, як присутність цієї служниці в будинку господарів, де вона була змушена приглушити власну фоносферу й освоїти абсолютно нову. Їй довелося навчитися по-іншому говорити, по-іншому поводитися, подавати тарілки так, щоб вони не дзвеніли, її життя регулював дзвоник, яким служницю викликали господарі.

А другий звук — це так званий «трубисуп», Пол. trąbizupka. тобто пересувна кухня, яка існувала буквально два-три роки. Її приїзд сповіщав звук труби. З цієї кухні продавали дешевий суп, переважно у варшавській дільниці Повісля, де тоді жили бідняки. Оцю трубу я б хотіла почути.

Переклала Ірена Шевченко