Люди

Грудень 1981-го. Перші дні воєнного стану в спогадах очевидців

Аґнєшка Дембська
Патруль у центрі Варшави під час воєнного стану. Грудень, 1981. Фото: Кріс Ніденталь / Forum

Патруль у центрі Варшави під час воєнного стану. Грудень, 1981. Фото: Кріс Ніденталь / Forum

Фрагмент «Колективного щоденника воєнного стану».

Воєнний стан у Варшаві , 1981. Фото: Кріс Ніденталь. Джерело: пресматеріали

Те , що трапилося 13 грудня 1981 року в Польщі, ні для кого не було сюрпризом. Такого розвитку подій сподівалося багато людей, зокрема й лідери «Солідарності». От тільки всіх дивувало , з якою легкістю влада ввела воєнний стан, знищивши майже 10-мільйонну незалежну профспілку, створену на основі угод, які були підписані за 16 місяців до цього і поклали край загальнонаціональним страйкам.

До цього акту комуністична влада готувалася ретельно й довго. Підготовка розпочалася ще в жовтні 1980 року , оптимальний план дій ухвалили в лютому 1981-го; у квітні того ж року про стан підготовки було прозвітовано маршалу Віктору Кулікову, що перебував у Польщі з візитом, а в серпні в Москві затвердили умови друку й транспортування з СРСР повідомлень про введення воєнного стану.

Совєтська влада неодноразово тиснула на польських лідерів , щоб ті розібралися з «контрреволюцією» «Солідарності» , але — попри створення такої видимості — вирішила безпосередньо не втручатися. Ще 10 грудня 1981 року перший секретар Польської об’єднаної робітничої партії генерал Войцєх Ярузельський запитував про можливість отримати совєтську військову допомогу , але йому відмовили.

Операція впровадження воєнного стану розпочалася з 12 на 13 грудня. Ніч із суботи на неділю було обрано спеціально: щоби перший день дії нового порядку був вільним від праці. Таким чином влада хотіла мінімізувати ризик страйків.

Утім , протести все одно вибухнули. У перші дні воєнного стану роботу припинило близько 250 великих підприємств. Однак на більшості з них після того, як влада продемонструвала свою силу, протести вщухли. Тих, хто продовжував чинити опір (наприклад, Ґданську корабельню , механічний завод «Урсус», деякі шахти, а також університети) , методично й жорстоко пацифікували за допомогою армії та підрозділів міліції ЗОМО — спецпризначенців із придушення заворушень. Під час однієї з найбільш драматичних пацифікацій, яка відбулася на шахті «Вуєк» у Катовицях , загинуло дев’ятеро людей (шахтарів, що померли від куль на місці або ж внаслідок поранень). За весь період воєнного стану лише під час страйків і демонстрацій втратили життя щонайменше 56 осіб. Загальну кількість жертв (враховуючи, зокрема, дії так званих невідомих виконавців чи інші обставини) оцінити вкрай складно.

Воєнний стан означав введення низки обмежень , які порушували громадянські права. Указом була зупинена діяльність «Солідарності» та інших профспілок , організацій і об’єднань, а також заборонено страйки та протести. Припинено роботу кінотеатрів і театрів, зупинено друк преси, відключено телефонний та телексний зв’язок. Під контролем військових , зокрема, опинилася залізниця, пошта та служба охорони здоров’я. Влада ввела комендантську годину й цензуру в листуванні, а ще заборонила польським громадянам виїздити закордон.

Основним видом репресій , яких зазнала чимала кількість людей, було інтернування — примусове утримування в одному з 46 центрів ув’язнення, розкиданих по всій країні. За весь період воєнного стану в такі центри інтернування відправили майже 10 000 осіб, у тому числі близько 1000 жінок. Серед інтернованих були лідери профспілок (зокрема, Лєх Валенса та майже все керівництво «Солідарності» , за винятком кількох людей, яким вдалося сховатися, — вони незабаром очолили підпільну діяльність), інтелігенція та люди, пов’язані з опозицією в широкому розумінні цього слова. Табори для інтернованих діяли впродовж усього 1982 року.

Через послаблення суспільного опору наприкінці 1982 року дію воєнного стану вирішили припинити , а остаточно його скасували 22 липня 1983-го — на державне комуністичне свято. Але більшість законодавчих обмежень, які були введені під час воєнного стану, внесли до Кримінального кодексу. Завдяки оголошеній тоді частковій амністії політичні в’язні з вироком до трьох років вийшли на волю, проте через суворе законодавство тюремні камери знову почали заповнюватися. Засуджувати до позбавлення волі за політичну діяльність остаточно припинили тільки після амністії у вересні 1986 року. Саме цю дату іноді вважають справжнім завершенням воєнного стану та початком довгого шляху до демократичних змін.

Публікуємо уривок «Колективного щоденника воєнного стану» , підготовленого редакцією підпільної газети KARTA, W stanie, Przedświt, Warszawa 1984 взятого з книжки «13 grudnia. Świadectwa stanu wojennego». KARTA, Warszawa 2021

Вальдемар Кучинський , економіст і журналіст, радник Лєха Валенси під час подій серпня 1980 року. У 1990 – 1991-му — міністр приватизації

Підійшовши до дверей під’їзду , я помітив двох міліціонерів у формі та цивільного з якимось зігнутим інструментом у руках. Коли ми вже мали розминутися, той цивільний — бородатий стрункий брюнет із видовженим обличчям — попросив мене показати документи. Я поцікавився, з якої причини, але він її не назвав і знову попросив документи. Я дав. Він прочитав прізвище і запитав, чи це я. Я підтвердив. Тієї ж миті двоє міліціонерів рвучко схопили мене попід руки, попередивши, щоб я не намагався вириватися. Я зрозумів! Тієї ж миті я все зрозумів! Ці міліцейські руки в мене під пахвами були як прозріння, страшне прозріння.

Варшава , 12 грудня 1981 року

Мешканець Лодзі

Дзвінок. За п’ятнадцять хвилин північ. Я дивлюсь у вічко: незнайомець.
— Хто там?
— Пошта.
Мить мовчання.
— Телеграма.
— Звідки?
За дверима розгубленість. Схоже , чоловік радиться з кимось.
— Із Вроцлава.
Мутна історія.
— Це помилка, у мене нікого немає у Вроцлаві.
— Вам потрібна ця телеграма чи ні?
— Ні, дякую.
У відповідь на це чую різкий голос:
— Міліція, відчиняй!

Лодзь , 12 грудня

Кристина Кута , з кінця 1970-х років, будучи студенткою, брала участь в діяльності опозиції

Раптовий стукіт. Дивлюся на годинник — за чверть північ. А я ж казала , що приймаю гостей до дванадцятої. Боже, як мені хочеться спати...
— Та виходіть уже!
Четверо. Троє в чорних шкірянках, один у формі. Всі при зброї. Той у формі стоїть біля дверей, а троє заходять у мою кімнату.
— Обшук? Покажіть ордер!
— Не обшук. Вдягайтеся.
Я швидко натягую на себе все тепле, що є під рукою. Мабуть, чотири-вісім.
Затримання на 48 годин. У кишеню пальто кидаю дві пачки «Спорту» , ​​сірники, 20 злотих. Схиляюся над Анею, хочу її поцілувати, але… раптом вона прокинеться? На стіні — три величезні тіні. Я обережно гладжу її по голові. Вимикаю лампу. Пані Казя прокинулася й бурмоче:
— Ой, панове, ви знову її тягнете кудись посеред ночі? Невже цього не можна зробити завтра? Дали б дівчині виспатися.
Я підходжу і вказую пальцем на пістолет:
— Невже ви не бачите, хто це?

Торунь , 12 грудня


Анджей Щипьорський , письменник, з 1970-х років — опозиційний активіст, член Комітету захисту робітників. Згодом — політичний і громадський діяч

Коли мене вели до машини , я сказав, що не взяв цигарок. Цивільний із борідкою відповів, що радо зі мною повернеться. Ми так і зробили. Я знову поцілував Еву. Потім ми знову йшли тротуаром уздовж будинку, а я намагався ступати в свої попередні сліди. Вже в машині, їдучи сонним засніженим містом, я запитав цивільного, що трапилося.
— У нас із півночі воєнний стан, — відповів він.
Я глянув на годинник. За три хвилини північ. Я сказав, що вони поспішили. Він зиркнув на свій годинник, похитав головою.
— Це з вашим годинником щось не так, — співчутливо сказав. — Та й ми, мабуть, не будемо сперечатися про ці кілька хвилин...

Варшава , ніч із 12 на 13 грудня




Варшав’янин

Із розташованого менш ніж за кілометр костелу Матері Божої Королеви польської на Ґданській вулиці долунював дзвін.
— Чуєш дзвони? — озвалася дружина. — Котра зараз година?
Я підніс руку до обличчя і глянув на фосфоресцентні стрілки.
— Рівно дванадцята.
— Що це може означати? — у голосі дружини бринів неспокій.
— Навіть не уявляю , — відповів я в темряві. — Для «Ангелуса» Католицька молитва, яка зазвичай читається о 6, 12 і 18 годинах. зарано , а для перевезення ікони Божої Матері з однієї парафії в іншу — надто пізно...
— Може , хтось помер.

Варшава , ніч із 12 на 13 грудня

Томаш Яструн ,
поет, літературний критик, редактор, суспільний
діяч,
активіст «Солідарності»

Хтось стукає у двері. Я дивлюся на годинник. П’ять хвилин по дванадцятій. У дверях стоїть О. Вона переступає з ноги на ногу , як дівчинка перед грою в м’ячик. Однак те, що вона говорить, далеко не забавки. Поліція ломиться у квартиру [Анджея] Целінського. Колишній секретар Національної комісії стоїть на балконі й кричить, щоби про це повідомили своїх. О. вже побувала в сусідній квартирі Гелени та Вітека Луцівих, але побачила тільки виламані двері й темряву.
— До того ж не працюють телефони, — каже вона і дивиться на мене так, ніби я можу їй допомогти.
Я запрошую її на чай, але вона розсудливо відмовляється і рушає далі ділитися своїм неспокоєм з іншими. Виходячи, О. зазначає, що нічого ж напевно не відомо.
— Навряд чи вони насміляться...
— Навряд чи, — підтверджую я.
Зачиняю двері. Хотілося вірити, що все це мені тільки привиділося й просто лягти спати. Але я взуваюся. І тоді вже знаю, все знаю.
— Вони це зробили, виродки, вони все-таки це зробили, — кажу дружині.

Варшава , 13 грудня

Збіґнєв Іванув , економіст і профспілковий діяч, активіст «Солідарності»

Вони спробували вибити двері. Не вдалося. Знайшли лом. Виламували двері до третьої ночі. Коли пробили діру біля замка , Януш і Юрек схопили лом і спробували затягнути його всередину. Якусь мить вони мірялися силами, але гебістів було більше, тож довелося відпустити.

Торунь , 13 грудня



Лєх Димарський , поет, у 1970-ті роки співпрацював із Комітетом захисту робітників, 1980-го організовував структури «Солідарності» в Познані

Виходячи з бару , я натрапив на дуже схвильованого чоловіка, який запитав, чи я не з національної комісії «Солідарності». Тоді він повів мене до фронтального вікна, а там назовні було стільки техніки та озброєних людей, ніби відбувалися маневри. Сержанти бігають, розставляють ці бригади, вантажівки, автобуси — нарешті, нарешті, хапай, тримай, за ґрати, дрова, щепки летять, як-то кажуть, буде порядок. Тому я запитав цього чоловіка:
— Тут можна кудоюсь здиміти?
Ми підійшли до іншого вікна, що виходило на пляж — а там теж десант. Тоді чоловік спокійно відповів:
— Ні, в цій ситуації звідси ніхто не втече.
Я повернувся до бару, де ще була група наших, і заледве встиг прошепотіти все на вухо Тадеушу Мазовєцькому (який спочатку відреагував словами:
«Та ви що... А їх багато?») , як вулична краля , що сиділа біля бару, перестала хихотіти, впустила келих із вигуком «О боже!» і втекла. За хвилину в залі залишилася тільки «Солідарність» — нічний елемент , як завжди, накивав п’ятами. Тим часом оркестр повільно й нерівномірно затихав, але невдовзі його тверезий керівник наказав:
— Грайте так, ніби нічого не сталося!

Сопот , 13 грудня

Збіґнєв Буяк , у 1970-ті роки — активіст Комітету захисту робітників, потім — один із лідерів «Солідарності». Пізніше — політик, депутат Сейму

Близько третьої години ранку ЗОМО зібралися й поїхали з-під «Монополю». Тоді я кажу [Збіґнєву] Янасу: «Ходімо глянемо , що там було». Двері до готелю зачинені , але ми помітили помічницю Януша Онишкевича, вона махає нам, щоб ми тікали. Я на це: «Не сердься , приведи когось, щоб відчинив двері, бо ми хочемо поговорити». Ми йдемо сходами вгору , а вона каже, що Януша схопили. Я на це: «Вони з глузду з’їхали , Януша Онишкевича?.. Він же такий відомий чоловік, по всьому регіоні спалахне страйк». Але ми йдемо далі , а вона каже, що бачила, як [Станіслава] Вондоловського вивели з кімнати в наручниках. Ну-у, коли я почув, що схопили першого заступника голови «Солідарності», в мене аж ноги підкосилися. Питаю, кого ще, а вона плаче і каже, що арештували всю президію, а врятуватися вдалося, здається, тільки [Евґеніюшу] Шумєйку та [Анджею] Конарському. Господи! Питаємо, чи ще хтось залишився в готелі, а вона: «Служба безпеки ходить по кімнатах і перевіряє». Ми більше з нею не розмовляли — вниз сходами і гайда до дверей.

Ґданськ , 13 грудня

Кристина Кута

Заводять жінку. Вона аж труситься. Сідає , дістає носову хустинку.
— Я не знаю, у чому річ, я не була ні в партії, ні в «Солідарності»...
Я помічаю, що в неї на ногах тільки тонесенькі колготки і черевички.
— Вам буде холодно.
— Але вони мені сказали, що я тут пробуду лише дві години. Прийшли вночі. Я не хотіла відчиняти. А вони кажуть, що хтось вломився до друкарні і я маю бути присутня під час складення протоколу. Чоловік наполягав поїхати зі мною. Вони дозволили йому спуститися вниз і почали заштовхувати мене в машину. Саму. Після шарпанини ми сіли обоє. Здається, я одного подряпала. Боже, що вони зі мною зроблять?
Заводять Малґосю, юристку. Ми запитуємо про правові підстави введення воєнного стану, про права інтернованих. Але вона повністю поглинута з’ясовуванням, хто на неї міг донести.
Заходить Геленка з поліетиленовим пакетом. Усередині рушник, тепла білизна, якісь светри.
— Оце пощастило. Як тобі вдалося взяти одяг?
— Геленка гебістів розчулила, повний песець!
Ми замовкаємо — Геленка плаче. Її семирічний синок не хотів з нею прощатися.
Знайомий голос у коридорі — заводять Реґіну.
— Що тут відбувається, дівчата, розкажіть!
— Ти не знаєш? Той сучий син влаштував нам війну!
— Як це, а Сейм?
— Мабуть, обійшлися без Сейму.
— Знаєте, коли вони прийшли до мене додому, я вже спала, і тут таке гупання в двері. Я встаю, але не відчиняю, вони далі гамселять, я кажу:
«Припиніть , бо викличу міліцію!» А вони давай сміятися: «Та будь ласка , дзвоніть собі!» І знаєте що? Сигналу в телефоні взагалі не було!

Торунь , 13 грудня


Рядовий солдат

Четверта ранку. Тривога! Збір біля колони техніки. Наказ: на машини; всі , як були, часто в мундирах поверх піжам. Мороз - 20 °. Знову полігон? Через годину їзди ми зрозуміли, що цього разу ми не їдемо на тренування. Що відбувається?! Вмикаємо радіо. «Голос Америки» говорить, що в Польщі оголошено надзвичайний стан. Потім — Польське радіо і Ярузельський. Що буде? Війна? З ким?

Сілезія , 13 грудня

Варшав’янин

Кручу ручку радіо , бо важко зловити якусь адекватну станцію (мій приймач не ловить програм на довгих хвилях). Дитина плаче. А. заходиться годувати малечу, а я намагаюся їй пояснити, що нема чого боятися. Зрештою, якби щось трапилося, ми б чули, як в аеропорту Окєнцє приземляються літаки, а ще чули б, як центральними вулицями сунуть танки. Вили б сирени. До нас прийшли би сусіди. А тут — нічого.

Варшава , 13 грудня

Кристина Кута

У дворі стоїть автобус із написом «Екскурсії» , з прапорцями. Привітання, називання знайомих імен, прізвищ, спроби вгадати, що взагалі відбувається. Ґвинтівки на спинах конвоїрів, яких щохвилини прибуває, допомагають розгадати таємницю. Автобус рушає. Виїжджаємо на західну виїзну дорогу в напрямку Потулиць. Але чому перед Чесанкою ми звертаємо і в’їжджаємо дедалі глибше в ліс? Автобус зупиняється. У темряві вимальовуються якісь темні обриси. Військовий аеропорт. Двигуни замовкають, двері відчиняються.

То он воно як. Тут. Серед сосен, між невисоких покручених стовбурів, під ангаром, а можливо, іще десь. Вчені, студенти, клерки, вчителі, робітники, землероби, художники — ми, обрані цієї ночі, хоча вибирали нас значно, значно раніше… А може, це ми вибрали таку долю. Вмикається прожектор, я бачу ще кілька темних коробок. Отже, нас набагато більше, ніж я думала спочатку. Нехай врешті, до холери, вже видадуть той наказ. Мабуть, болітиме недовго… Виродки такі, за ці 16 місяців вони мали б натренуватися прицільно стріляти.

Торунь–Потулиці , 13 грудня

Воєнний стан у Варшаві , 1981. Фото: Кріс Ніденталь / Forum
Лєх Димарський

Ми стояли під стінами , кожен під конвоєм двох штурмовиків; нам заборонили сідати на підлогу й говорити. Ми простояли так кілька годин, а коли в тому приміщенні згасло світло, я відчув полегшення. Якщо вимкнули електрику, то битимуть, а якщо битимуть, то немає наказу розстрілювати на місці. Ці побоювання були перебільшені, бо офіцер, який світив ліхтариком в обличчя, вийшов, і запалилося світло.

Із гучномовців у коридорі озвався генерал Ярузельський, і ми всі — і охоронці, і ув’язнені — дізналися, що
«Польща жива і буде жити».

Стшебєлінек , 13 грудня

Кристина Кута

Захрипів гучномовець. Геленка , яка сидить поруч, починає голосно плакати, я негайно її заспокоюю — може, навіть грубо. Знаю, що не кожен народжений бути спартанцем. У гучномовці протяжний писк, тоді звуковий сигнал — шоста година. Гімн? Так, гімн. І звинувачувальний акт — довгий , заплутаний, але однозначний, як ніколи раніше. Мабуть, це кінець. Чого ще чекає ця банда? Кілька менших «бобіків» із синіми мигалками, ба навіть швидка кружляє між узліссям, автомобілями та ангаром. А-а-а, мало вас, біднятка, то ви стягуєте підкріплення. Так уже нас боїтеся, бідолахи. А може… вони справді вивезуть нас на схід?

Торунь – Потулиці , 13 грудня

Збіґнєв Ґлуза , журналіст, діяч «Солідарності». Пізніше заснував підпільну газету KARTA, на основі якої згодом постало видавництво і громадський архів

Ми припинили передавати містом сигнал тривоги про те , що забирають (проголошений на Стеґнах Район Варшави. Анджеєм Целінським) після четвертої ранку. Я пішов спати. Після шостої знову пролунав дзвінок — довгий , міліцейський. Цього разу я відразу підійшов до дверей. По той бік — старенький сусід із вадами слуху, ветеран.
— Війна! — пафосно кричить. — Війна!
— З ким? — безпорадно питаю я.
— Не знаю, Ярузельський оголосив.
І вже йдучи геть:
— Телефони не працюють.
О сьомій годині кілька речень зі звернення голови Військової ради національного порятунку. І відчуття якоїсь порожнечі, безглуздості, що підступає до горла. До полудня в ліжку, напівсонний, із думкою, що вставати взагалі не варто.

Варшава , 13 грудня

Варшав’янка

Близько полудня їду до сестри. Так дивно: на вулицях Халубінського і Раковецькій — якісь танки. «Це СКОТи» , ОТ-64 SKOT — чехословацький бронетранспортер. — повідомляє молодик , задоволений тим, що може бути чимось корисним. На зупинках і в автобусах багато людей, настрій веселий, навіть легковажний. Більшість щоразу регоче, коли бачить черговий бронетранспортер і групу солдатів. Це настільки абсурдно, що нам здається, ніби ми дивимося кіно. Ніхто не усвідомлює, що вони можуть стріляти. Танкові барикади на мості Понятовського зустрічають реготом. Люди голосно розмовляють і коментують цей цирк.

Варшава , 13 грудня

Ян Юзеф Щепанський , письменник, журналіст, громадський діяч, один із засновників Товариства наукових курсів

Хтось приніс і прочитав декларацію Військової ради національного порятунку. В ній ішлося про припинення анархії й порятунок країни на межі катастрофи. Далі був довгий перелік розпоряджень воєнного стану. Цього холодного зимового дня серед обмежень , що охоплювали практично всі сфери суспільного життя, дивно вирізнялася заборона використовувати байдарки і будь-які човни на річках і озерах. Так ми зрозуміли, що сокира, яка щойно спала на наші голови, висіла над нами, готова до удару, протягом багатьох місяців.

Варшава , 13 грудня

Марцін Кеншицький , актор, пов’язаний із альтернативним Театром восьмого дня

Ми з кількома друзями пішли до обласної ради в Кракові , бо хотіли дізнатися, що насправді означають слова Ярузельського, і підтримати можливі рішення профспілки. Перед будівлею ми побачили міліцейський «бобік». Щойно торкнулися дверей, як група синіх мундирів із білими кийками повела нас до машини.

Арешт на вулиці Сємірадзького. Одна брама, друга, третя і врешті — електричні ворота; потім важкі двері брудної, смердючої, холодної камери. Завжди впевнені в собі міліціонери справляли враження трохи розгублених, скаржилися на втому. Впродовж довгого часу їх тримали в стані постійної готовності. Протягом двох днів вони готувалися до операції «Елемент» і були переконані, що знову накриватимуть схованки, витягуватимуть повій та їхніх клієнтів із ліжок — але адреси були інші. Час від часу хтось зазирав до нашої камери, щоби поділитися з нами своїм невдоволенням.
— Знову нашими руками роблять усю брудну роботу, а що нам із цього? Нічого. Нічого, крім ганьби.

Своєю чергою дивно, що ми — замкнені, позбавлені шнурівок, пасків і гострих предметів, замерзлі — ми співчували нашим охоронцям.

За кілька годин нас відпустили.

Краків , 13 грудня



Шахтар із шахти «Зємовіт»

Військовий комісар стояв на сцені , поруч була скульптура святої Барбари. Він вийшов зі зброєю, пістолетом у кобурі. Ну, й люди відразу до нього: «Ти що , свинюко? Виходиш зі зброєю? Стріляй!» І говорячи це , розстібали на грудях куртки, широко. І плакали. Він стрілятиме в нас, які на нього працюють? Він же живе з нашої праці, він мусить нас захищати. А стояв він на сцені сам. Почав щось пояснювати, вже не пам’ятаю, як, — все одно люди не давали йому говорити, так кричали на нього. Він спустився зі сцени, а приблизно за 15 хвилин повернувся. З директором, але вже без пояса, без пістолета в кобурі. І тепер директор сказав розійтися, бо воєнний стан.

Лендзіни , 14 грудня

Мар’ян Терлецький , кінорежисер, діяч «Солідарності»

На зупинці Ґданськ – Верф виходить багато людей. На брамі біло-червоні прапори , пов’язки на рукавах суднобудівників. Ворота замкнені. Страйк. Як у серпні, лише сіріше. Зима. Ми показуємо посвідчення членів «Солідарності». Робітнича варта пропускає нас без зайвих формальностей. За воротами усе зникає — страх, утома, невпевненість. Я у себе, на корабельні, яка одного разу вже виграла битву і на цьому не зупиниться; я в місці, де півтора року тому усвідомив, що боротися потрібно, незалежно від результату цієї боротьби, що для мене це битва за себе. Я приїхав, щоби лише глянути, що відбувається на корабельні, але тепер думаю, що нікуди звідси не піду, бо лише тут безпечно.

Ґданськ , 14 грудня

Ґданськ під час воєнного стану , грудень 1981. Фото: Лєшек Пєкальський / Forum
Мешканка великого міста

Я стою з дитиною на пагорбі в парку , неподалік сунуть танки, ходять патрулі. Аж раптом бачу — йде жінка. У неї в руках абажур. Щойно куплений, запакований у папір. І цього я не змогла зрозуміти. Воєнний стан, а для неї головне — купити абажур.

14 грудня

Голова «Солідарності» на краківському заводі

Конструкторський — 30 % за , 50 % проти. Перший відділ збору — 80 % за. Другий відділ — 65 % за. Інструментальний цех — 70 % за. Адміністрація — тільки 20 % за , але це зрозуміло. Всього: 65 % за. Ми страйкуємо, хай йому грець!

Ні, ще таємне голосування групи робочого комітету. Ми дивимось одне одному в очі: хто найбільше боїться, хто відступить першим. Я свій голос віддаю останнім — за страйк. Гарячково розгортаємо кинуті в капелюха маленькі папірці. Три голоси за, чотири проти страйку. Ми більше не дивимось одне одному в очі. Велике полегшення, велике, але й сором, у якому ми ніколи не зізнаємося. Перемогла сила відповідальності та здорового глузду.

Краків , 14 грудня

Мар’ян Терлецький

[Ян] Вашкевич сказав мені: «Ми повинні розуміти , що наш страйк символічний». Якщо так думають керівники , то чого очікувати від рядових суднобудівників?

Година вже по 13-й, неминуче наближається розв’язання. І його не відверне «ниса», мікроавтобус «Солідарності», яка вже чверть години кружляє територією корабельні й через гучномовці закликає всіх залишатися у цехах.
«Хто хоче піти , — хрипить гучномовець , — повинен відмітитися у голови цехового комітету “Солідарності” , тоді можуть іти додому. Силою нікого не триматимуть».

Корабельня величезна , тут працює 17 тисяч людей, а «ниса» одна. Біля Других воріт — де зараз я — починає збиратися натовп. Дедалі більше робітників у куртках і з портфелями, вони хочуть іти додому. Робітнича варта нерішуча. Спочатку пропускає частину людей, а потім, почувши протести з-під воріт, зупиняє решту. Напруження наростає.

На корабельню в’їжджає вантажівка з їжею. Кілька рішучих дезертирів, незважаючи на небезпеку, рачки прослизають під колесами назовні.
«Як щури! Як щури з корабля , який тоне!» — лунають крики , чутно свист.

Обурюються містяни, які прийшли під корабельню, бо вбачають у ній єдиний порятунок, обурюються й ті, кого кинули колеги.

Мікрофон бере [Станіслав] Фудаковський із Регіонального страйкового комітету. Він закликає до спокою. Просить випустити всіх охочих піти, не ганьбити їх, поводитися гідно. Він робить це імпульсивно, хоче розрядити ситуацію, але порушує положення страйкових комітетів! Адже можна відправити людей у цехові комітети, поговорити з ними, підбадьорити, пояснити, наскільки важливий цей страйк.

Але ворота вже відчиняються. Люди втікають крізь них під свист, якомога швидше і якомога далі — від цієї ганьби, від страху, від ситуації, яка понад їхні сили.

Подібні сцени, ще драматичніші, розгортаються і біля Третіх воріт, поблизу колій. Багато людей втікали через паркани, щоб не наражатися на свист та образи. Вийшло майже дві третини робітників корабельні.

Ґданськ , 14 грудня

Єжи Канєвський

«Урсус» складається з 20 закладів , розкиданих на великій території. З самого ранку люди збиралися в головних залах, у себе. Але коли почали видавати відпускні картки [за якими можна було покинути територію], багато хто ними скористався. Спочатку люди брали їх і казали: «Це просто так , про всяк випадок, для безпеки». Щогодини , однак, нас ставало дедалі менше, в окремих закладах та цехах лишилося по кільканадцять людей.

Наближалася ніч. Страйковий комітет голосував кільканадцять разів
 — ми йдемо чи залишаємось? І ми залишилися. 400 людей із 15 тисяч , бо саме стільки працює на «Урсусі».

Варшава – Урсус , 14 грудня

Тереза Любкевич-Урбанович , письменниця

Дорогою якась баба каже:

— Пані , схоже, на вулиці Балея давали по два сири брі. Уявіть собі, вони навіть «викинули» жовтий сир!

Оце так новина. Вже багато місяців бракувало всього, навіть вічних джемів та оцту. Тож очевидно, що перші перемоги «над ворогом» уже приносять «справжнє покращення постачання», бо саме так на офіційному жаргоні називається «викидання на прилавок» сиру брі.

Варшава , 14 грудня

Єжи Канєвський

Ми стали в коло. Раніше вирішили поводитися спокійно: ми страйкуємо , а не воюємо. Вони прорвалися крізь вікна. Спочатку їх було 30 чи 40. Бородаті, навіть не те, щоб високі, але відразу видно, що спеціально вишколені. По-різному вбрані й озброєні. Одні з «раками», інші з «калашами», треті з ножами, вигляд — бандитський. Майор, який ними командував, виліз на якесь узвишшя і наказав нам не рухатися, тому що вони не хочуть з нами воювати. Вони прийшли нас просто заспокоїти, і якщо ми не починатимемо, все відбудеться спокійно.

Однак і він, і його люди були на нервах. Вони робили дивні рухи, нахили, присідання. Потім, у в’язниці, коли я пригадував цю сцену, мені було навіть смішно. Але не тоді.

Я стояв поруч із хлопцем, який, імовірно, ще не був у армії. Його ноги так тремтіли, що він не міг встояти, і мені доводилося його підтримувати. Утім, не можна було назвати його боягузом, бо він усе ж залишився. Він знав, що відбувається… і залишився. Тільки ноги в нього так сильно тремтіли...

Побачивши, що бійки не буде, командир антитерористичної групи гукнув, і до залу ввійшли зомівці у звичайному спорядженні, зі щитами, кийками та шоломами. Вони утворили «коридор», через який нам було наказано проходити. Побиття не було.

Я вже й не пам’ятаю, чи боявся… У залі я все ще відчував відповідальність за інших, бо так сталося, що я був лідером страйку. Коли ж нас забирали, мені здавалося, що відбувається якесь неминуче звершення долі.

В одному місці «коридору» були «ворота». Там полковник із кількома гебістами вибирали людей. Підходили двоє, брали попід руки і вели, а частіше — волокли через зал. Тих, кого не вибрали, відпускали додому. Вони мали якусь наводку, бо вичислили Яна Юзефа Ліпського, але був і великий безлад, бо всього страйкового комітету їм узяти не вдалося.

Перед залом стояв авіаційний прожектор і світив просто в очі. А поруч, трохи лівіше, — кулеметна позиція. Нас поставили перед нею. Так ми простояли кілька хвилин…

Варшава – Урсус , ніч з 14 на 15 грудня



Учасник страйку у Вроцлавському технологічному університеті

За п’ять хвилин до першої мене розбудив звук розбитого скла , наче хтось розбив склянку з такою силою, що вусібіч розлетілися друзки. Потім почувся жахливий крик, виск, гомін, що асоціювався із наближенням землетрусу. Я встиг надіти штани й сорочку. Вискочив у коридор. Наштовхнувся на зомівця, який, замахуючись на когось іншого, вдарив мене по голові. Я заскочив у приміщення Страйкового комітету і зачинив двері. З-за них долинав страшний шум. Зомівці гатили кийками по дверях, стінах і стільницях, справляючи враження великої операції. Потім виявилося, що їх було всього 27.

Раптом відчинилися двері. Всередину ввалилося двометрове бидло, що аж задихалося від ненависті. Він став біля нас і верескнув:
«Ану валіть нах*й , суки!» На його губах була піна; кричачи , він плювався. Це мене трохи розсмішило. Погляд затуманений. Очі безперестанно бігали, голова хиталась. У нас трусилися руки, у нього теж. Інший, який із такою ж люттю влетів у кімнату, приголомшено зупинився. Побачивши наш спокій, він не знав, що робити, тож вийшов. Загалом це тривало 30 секунд, а ми, скам’янівши, дивилися одне на одного.

Вроцлав , 15 грудня

Шахтар із шахти «Вуєк»

З самого ранку ми були готові страйкувати й відбиватися від атак. Було організовано доставлення продуктів. Створено робітничу варту. Стіну шахти розділили на секції між бригадами. Розпланували години чергування — ми змінювалися щогодини. Довше витримати на морозі в робочому одязі та ґумаках було неможливо. Ми відігрівалися біля багаття. Також ми почали озброюватися. Люди брали стержні , двометрові гірничі свердла, вістря від кирок і заточували їх. Я чув, що хтось зробив собі меча у шліфувальній машині — такого самурайського, заточеного так, що ним можна було перерубати будь-що. У мене було вістря від кирки.

Катовиці , 15 грудня

Учасник страйку у Вроцлавському технологічному університеті

Зомівці бігали коридором , як ті скажені пси. Вони утворили щось на зразок рухомої «стежки здоров’я» «Стежка здоров’я», або польські шпіцрутени під час ПНР — прогін демонстрантів крізь стрій міліціонерів, озброєних кийками. — бігли рядами обабіч уздовж стін і гатили по всьому кийками. Спілкувалися між собою за допомогою свистків. Можна було побачити тільки смуги руху (як на розмитих фотографіях) , з яких наносилися удари. Я бачив, як зомівець спробував ударити студента кийком, але промахнувся, спробував кулаком, студент ухилився, спробував копнути — і сам упав. Вони діяли як роботи — сильні, швидкі, але безвладні. Увесь час було чутно гуркіт, дикі крики і ридання. Ми більше не орієнтувалися в ситуації, знали тільки, що мусимо бігти. Ми тікали сходами вгору, а зомівці з іншого боку лупили кийками тих, хто біг униз; ми бігли ліворуч, а з протилежного боку били тих, хто біг праворуч.

Вроцлав , 15 грудня

Мар’ян Терлецький

З боку «Зеленяка» Висока споруда в центрі Ґданська. чутно гудіння. В’їжджає нова колона танків і транспортерів. Вишиковується під стіною будинків і спрямовує дула на Другі ворота. Натовп хвилюється. Стає небезпечно.

Якийсь хлопець перекрикує торохкотіння моторів:

— Люди , не бійтеся. Солдати по нас не стрілятимуть! Якщо почуєте гуркіт, то це буде попереджувальний постріл, у повітря! Не лякайтеся тоді, не тікайте!

Він затягує: «Єще Польска...»
«Jeszcze Polska nie zginęła» — початок польського гімну. Люди підхоплюють , гімн заглушує гримотіння моторів, страх подолано. До гучномовця підходить інший хлопець:

— Ідіть до солдатів! — каже він. — Поясніть їм, що вони чинять неправильно, переконайте їх, що...

Він продовжує говорити, але ніхто його більше не слухає. Від воріт рушають групи людей і прямують до танків. Біля кожного з них уже купчаться люди. Починають вмовляти і перевиховувати солдатів. За мить на цих транспортерах з’являться знаки «Солідарності», а в дулах танків — квіти. А десь приблизно за годину поодинокі змерзлі солдати заходитимуть у Другі ворота, щоби випити гарячого чаю та поспілкуватися з працівниками корабельні.

Ґданськ , 15 грудня

Шахтар із шахти «Липневий маніфест»

Збори страйкарів скликали в почекальні. Там зібралося й чимало жінок , які прийшли за зарплатою. Коли всі зійшлися, переконані, що йдеться про переговори, раптом через двері і вікна увірвалося ЗОМО. Вони оточили людей тісним кільцем, повернулися спинами і почали кидати позаду себе петарди та газові шашки. Почалася паніка, люди розривали кільце і втікали. Тоді зомівці розвернулися і почали бити натовп. Люди втікали, стрибаючи через вікна, калічилися об розбите скло і падали під кийки зомівців, що стояли назовні.

Ястшембє – Здруй , 15 грудня

Збіґнєв Ґах , журналіст, учасник страйку на Ґданській корабельні 13–17 грудня 1981 року

Ми перевіряли цех за цехом , і наше волосся під касками ставало все мокрішим від жаху. Люди! Нас було страшенно мало — може, один-два відсотки колективу, всього 350 – 400 осіб, дві третини з яких були сторонніми. Цілі зали стояли порожні, мовчазні, байдужі.

Ґданськ , 15 грудня

Учасник страйку в Лодзькому університеті

Проректор із навчання , представляючись підофіцерові ЗОМО зі словами: «Я тут ректор» , почув у відповідь: «Відвали!» і отримав кийком. Те саме трапилося з першим секретарем університетського комітету ПОРП. У тій же будівлі з боку вулиці Ліндлея відкрили вхід до деканату Факультету права та управління. Там були декани. Увійшов офіцер ЗОМО із шістьма підлеглими. На питання: «Навіщо ви сюди прийшли?» — він відповів:

— Ми повинні навести тут порядок.
— Порядок тут був до вашого приходу.
— Ну , ви знаєте, я тут так спокійно поводжуся, бо з наступного року збираюся вивчати право, — розсудливо відповів зомівець.
Тим часом у ректораті виламували всі замкнені двері, зривали штори, товкли попільнички, розбивали столи та шафи.

Лодзь , 15 грудня

Переклала Марія Шагурі

09 грудня 2021