Інколи можна почути, що після Аушвіца всі слова виблякли, а спроби описати те, що тоді відбулося, приречені на провал, бо мова не в змозі передати таку реальність. Проте багато хто вдавався до таких спроби. Серед них — Прімо Леві, італійський письменник єврейського походження, хімік за освітою. У лютому 1944 року його відправили етапом із Італії до Аушвіца, де він провів десять місяців. Леві детально описував останні дні функціонування концтабору.
Свобода. Її конкретним виразом був пролом в огорожі з колючого дроту. Якщо уважно подумати, це означало, що не буде більше німців, не буде селекцій, роботи, биття, перекликів, а згодом, можливо, настане повернення.
Але щоб переконати себе в цьому, потрібне було зусилля, а ніхто не мав на це часу. Навколо панувала розруха і смерть. Переклад Мар’яни Прокопович.
Відчуття, що після Аушвіца залишилися «розруха і смерть», поділяло багато колишніх в’язнів. Серед них і Владислав Бартошевський, якому після звільнення у квітні 1941-го (він провів за дротом понад сім місяців) було несповна 19 років. Пізніше він зізнався, що в перші тижні й місяці відчував на собі величезний тягар. Якоїсь миті Бартошевський помітив, що коли тільки чувся стукіт підкованих чобіт, той самий, який супроводжував кроки охоронців у концтаборі, усередині все стискалося і він втягував голову у плечі — чекав удару. Це було відлуння тих кількох місяців, проведених у страху перед кожним наступним днем. Страху перед такими подіями, як, скажімо, перекличка в’язнів Аушвіца 28 жовтня 1940 року, під час якої майже 120 людей загинули або тяжко захворіли після того, як їм наказали кілька годин стояти під дощем і снігом.
Владислав Бартошевський у німецькому нацистському концтаборі Аушвіц-Біркенау, 1940. Джерело: Державний музей Аушвіц-БіркенауЗдавалося б, після такого важко позитивно ставитися до німців, а хотіти примирення — і поготів. Багато людей, які зазнали звірства з їхнього боку, більше ніколи не змогли бути про них доброї думки. І все ж через кілька десятиліть після війни Владислав Бартошевський став поборником польсько-німецького примирення. 1986 року під час вручення престижної Премії миру німецьких книгарів він зазначив у промові:
Для мого покоління, яке на власні очі бачило мури та загорожі з колючого дроту, що розділяли людей, — стіни ґетто у Варшаві та інших місцях, стіну, що роками розділяє Єрусалим, і стіну, що нині розділяє Берлін, — найважливішим видається підтримувати все, що об’єднує людей, і протистояти всьому, що їх роз’єднує проти їхньої волі.
Але як від Аушвіца він прийшов до об’єднання людей? Схоже, його ідея спиралася на три стовпи.
Середовище
Тадеуш Мікульський, історик літератури, пов’язаний із дослідницькими центрами у Варшаві та Вроцлаві, писав, що насправді біографічні факти мало що можуть розповісти про людину. Якщо поглянути на життєпис Бартошевського, може скластися враження, що цей принцип не завжди виправданий.
Він народився 19 лютого 1922 року у Варшаві. Його батько був банківським службовцем, а мати працювала на місцевій електростанції. Через багато років Владислав Бартошевський зізнався, що сімейні традиції пов’язували його передусім із предками по лінії матері. Серед них була Ізабелла Збєґнєвська, керівничка жіночої школи-інтернату у Влоцлавку, а також опікунка арештованих учасників Січневого повстання, яке спалахнуло 1863 року і до початку Першої світової війни було останнім великим повстанням за незалежність розділеної Польщі. Пам’ять про нього жила в багатьох родинах і навіть під час Другої світової війни була присутня в домі Бартошевського, для якого це повстання стало одним із найзахопливіших розділів польської історії. Він пояснював, що в його сімейному колі існувала «традиція різних форм опору та боротьби за незалежність».
Але, можливо, набагато важливішим у вихованні Бартошевського було те, що його батьки були аполітичні — вони не підтримували зв’язків із політичними партіями і не проявляли жодних національних чи конфесійних упереджень. Батьки навчали Владислава поважати інших. Тато любив повторювати, що переслідувати когось через його походження — нерозумно. «Хай він буде хоч євреєм, хоч турком, головне щоб був порядний і надійний. Єдине мірило людини — її чесність». Яке ж це суголосне повчанню Сократа із Платонового «Федра»: «Аби тільки говорили правду. Хіба не байдуже, хто саме говорить і звідки він?» І малий Владислав, можливо, ще навіть несвідомо втілював це переконання в життя, граючись зі своїми єврейськими ровесниками. А в міжвоєнний період такі дружби були радше винятком.
Батьківські настанови лягли в основу життєвої позиції Владислава Бартошевського й згодом він часто їх згадував у своїх текстах і промовах. Ось як невдовзі після закінчення війни він розповідав про своє перебування у в’язниці — за діяльність в опозиції комуністичного режиму:
Поділ на «ми – вони» був дуже гострий. Отже, «ми» були різні, багатопартійні, тому кожен міг бути собою, а «вони» — однопартійні, контрольовані ззовні. Тому переживши все це, я можу запевнити: якщо ти знаєш, що хтось має рацію і з ним варто порозмовляти, то в принципі цього вже достатньо.
Порівнюючи спогади Бартошевського про різні періоди його життя, переконуємося: те, чого він навчився вдома, з плином років тільки зміцнювалося в ньому і поєднувалося з накопиченим пізніше досвідом та переживаннями.
У юності відкритість Владислава до різноманітних принципів формували не лише батьки, а й школа. Він часто згадував своїх учителів, які мали найрізноманітніші політичні погляди. Один із них був прихильником Романа Дмовського, інший віддавав перевагу Юзефу Пілсудському. Їхні переконання багато чим відрізнялися, але обоє дбали про якнайкраще виховання молоді. Особливо тепло Владислав згадував про германіста, доктора Тадеуша Мікуловського, який не лише навчив його німецької мови, а й прищепив інтерес до німецької культури.
Там панував гітлеризм, а він, наперекір, навчав нас віршів Генріха Гейне, забороненого в Німеччині.
Усе це витворювало реальність, з якої юнак черпав неабияку радість, звертаючись до різних концепцій і бачень. Газети й книжки, які він читав, мали широкий діапазон — від крайніх правих поглядів до крайніх лівих. Це була література і найвищої проби, і менш амбітна. Зав’язуючи дитячу та юнацьку дружби, Владислав не зважав на те, які переконання мають ті чи інші люди або до якої національності належать. І це з ним залишилося надовго, може, навіть назавжди.
Досвід
Однак, прищеплені вдома та в школі ідеали, можливо, і не мали б шансів пройти «перевірку боєм», якби не війна. Спочатку вона неспішно випробовувала Владислава Бартошевського, якому на початок воєнних дій було всього 17 років. Він пережив облогу Варшави у вересні 1939 року, але не часто її згадував, хоча для багатьох це було травматичним досвідом. Набагато глибше в його спогадах закарбувалася одна подія з уже окупованого міста. Якось восени 1939 року німці сприйняли його за єврея. «Я був дуже худий, із довгим носом і в окулярах...» — розповідав Бартошевський. Його разом з іншими загнали вантажити тротуарну плитку. Молодий чоловік, який працював поруч, раптом підійшов до офіцера Вермахту, який керував групою, вийняв медальйон із Богородицею і почав доводити, що він не єврей. Для Бартошевського це стало ключовим моментом. Він не погоджувався з тим, що німці розділяли людей за тим, носять вони медальйон із Богородицею, чи ні.
У мене він [медальйон] був, але мені б і на думку не спало за його допомогою вести діалог із окупантом. Я відчував тут якусь фальш. Ні, в цьому не було жодного філософствування. Радше інстинкт солідарності. Чесності. Сьогодні він скаже, що не єврей, а завтра, коли його запитають, — що він не проти німців, ніколи проти них не боровся і не боротиметься... Якщо він із цього починає, то чим закінчить? Для мене це був важливий тест.
Та головне випробування почалася 19 вересня 1940 року під час облави німців на Жолібожі, одному зі столичних районів. У окупованій Варшаві такі облави називали лапанками. Від польського «łapać» — ловити, схоплювати. Перша велика лапанка відбулася 8 травня 1940 року. Наступні — 12 серпня, 19 вересня та 6 грудня. У наступні роки їх робили то частіше, то рідше, як, наприклад, восени 1943-го, коли не було й тижня, щоб людей не ловили й не вивозили на роботу, до в’язниць чи концтаборів. Багато поляків потрапило до Аушвіца, як і Бартошевський: його виволокли з дому і 22 вересня 1940 року він опинився в концтаборі.
Я говорю про потрясіння, яке пережив 18-річний юнак — недосвідчений, може, наївний, але вже загартований зіткненням із жахіттями. Я пережив облогу Варшави, приниження, бідність, але це все — як говорили — було молочною кашкою у порівнянні з тим, що мені довелося побачити у концтаборі. В Аушвіці тоді ще не було газових камер. Люди помирали від холоду, голоду, уколів у серце та побиття. Здавалося б, дрібниця: у криницях не було питної води, а кип’яченої нам ніхто не давав… Дрібниця, яка забрала сотні, а може, й тисячі життів.
Перші дні Бартошевського в концтаборі минали спокійно — німці чомусь не гнали молодих до роботи. Але все швидко змінилося.
Тоді було все: ми тягали дорожні катки, носили кошики з картоплею, і все бігом, завжди бігом. І марширували з цеглою по кілька кілометрів, по п’ять цеглин у лівій руці, — це така садистська гра есесівців.
Зрештою Бартошевський не витримав. 12 грудня він зомлів і потрапив до Krakenbau, дому для хворих. Протягом десяти днів він не приходив до тями. Ним опікувалися польські в’язні, лікарі, медсестри та студенти-медики. Коли він врешті опритомнів, вони робили все можливе, щоб хлопця якомога довше не висилали на роботу. Згодом Бартошевський говорив, що був бенефіціаром людської доброти. Від зовсім чужих людей він отримав те, що пізніше сам давав людям — солідарність та допомогу. Але він усвідомив це тільки на волі, та й то не відразу.
Усе почалося з того, що Бартошевський не розумів, чому його випустили з концтабору, коли багато інших людей сиділи там так довго під загрозою смерті. Це пояснювалося доволі просто: його батьки через знайомства та зв’язки виклопотали звільнення для сина. Допоміг у цьому і Польський Червоний хрест, в якому Бартошевський працював до арешту. З-поміж 3,6 тисячі людей, яких 1940 року варшавським транспортом привезли в Аушвіц, до весни 1942-го на волю вийшло 331. У той період це все ще було можливо: або через Польський Червоний хрест, або за заявою роботодавця, який просив відпустити цінного працівника, або просто за хабар.
Але Бартошевський не міг зрозуміти, чому таке щастя спіткало саме його, а не когось іншого. Щоб заглушити ці думки, він, ще хворий та ослаблений, кинувся у вир діяльності. Наприклад, відвідував родини в’язнів, інформуючи про стан їхніх близьких, часто і про їхню смерть. Почав також відвідувати заняття з полоністики у таємному Варшавському університеті: захопивши Польщу, німці заборонили діяльність польських вищих навчальних закладів, проте виші відновили свою роботу у підпіллі. У розмові з одним викладачем Бартошевський почув, що потрібно активно протистояти злу. Саме такі зустрічі з різними людьми допомагали його повернути впевненість у собі. Під час деяких він розповідав про свій концтабірний досвід і на підставі цих розповідей у підпіллі вийшла брошура про Аушвіц.
Найважливішою стала зустріч з отцем Яном Зєєю, який був не лише священником, а й суспільним діячем, публіцистом, учасником польсько-більшовицької війни, капеланом Армії Крайової — найбільшої збройної організації в окупованій Польщі. Під час сповіді Бартошевський зізнався, що не розуміє, чому вижив. У відповідь він почув:
Бог хотів, щоб ти вижив. Навіщо — як гадаєш? Не для того, щоб ти тепер жалів себе, а для того, щоб ти став свідком правди. Щоб, знаючи, яке страшне зло панує довкола, ти був певний, що десь мусить існувати й добро. Довкола нас так багато нещасних людей, вони страждають. Їм потрібно допомогти! Розплющ очі! Роззирнися довкола! Ти знаєш, що відбувається в ґетто?
Етос підпілля
Через рік після виходу з Аушвіца Владислав Бартошевський зв’язався з підпіллям. Так почалася його бурхлива діяльність, яка закінчилася тільки в ХХІ столітті і через багато років привела його до твердження, що найважливіше — «бути з переслідуваними, поважати їх, надавати допомогу». Він співпрацював не з одним, а з кількома підпільними осередками та структурами. Був католицький Фронт відродження Польщі та Рада допомоги євреям «Жеґота», яка зосередила свою діяльність на рятуванні євреїв. Була Армія Крайова та Представництво уряду Речі Посполитої в країні, тобто таємний уряд.
Владислав Бартошевський. Фото: Майкл Ханшке / Reuters / ForumКоли пізніше Бартошевського запитували, навіщо він усе це робить, він відповів, що так потрібно. Після того, що він побачив у концтаборі, він не міг діяти інакше. Знову ж таки, як у дитинстві, чи вже після виходу з Аушвіца, великий вплив на його погляди мали люди, яких зустрічалися на його шляху. Особливу роль відіграла Зоф’я Коссак-Щуцька, відома письменниця, засновниця Фронту відродження Польщі й «Жеґоти». Коли вона запропонувала Бартошевському співпрацю, той одразу погодився. Але і в Армії Крайовій, і в Представництві уряду він зустрічав людей, які вплинули на його майбутнє. Зокрема, він часто згадував відомих істориків Вітольда Кулю, Алєксандра Ґейштора та Казімєжа Куманецького. Старші за нього, досвідченіші, вони водночас вони видатними інтелектуалами, які упродовж кількох наступних десятиліть становили еліту польських гуманітарних наук. Сама можливість працювати з такими постатями стала для Бартошевського важливим досвідом. Як він сам зізнався, завдяки їм він дорослішав швидше за однолітків.
Підпільна діяльність поруч із середовищем виховання та концтабірним досвідом стала третім стовпом майбутніх переконань Бартошевського у тому, що пошук порозуміння з німцями — це те, до чого варто прагнути. Працюючи у Польській підпільній державі (фактично це була копія звичайної держави, але яка діяла конспіративно, з інституціями та установами, відомими ще до війни), він відчував особливу відповідальність за своїх співвітчизників та країну.
Польська підпільна держава не була ідеальною спільнотою, де всі легко доходили згоди. Тут траплялися гострі тертя, суперечки довкола концепції післявоєнної Польщі. Але існувало спільне переконання, що до співпраці потрібно залучити якомога більше соціальних груп. Наскільки ці ідеали вдалося реалізувати, сказати важко. Варшавське повстання, яке вибухнуло 1 серпня 1944 року, зруйнувало структуру, що створювалася роками. Повстання стало важким етапом і для Бартошевського. Він покидав зруйноване місто, не знаючи, що сталося з його батьками.
Я був пригнічений, можливо, навіть психічно зламаний. Я усвідомлював, що після двох років служби в Армії Крайовій єдиною для мене опорою, єдиним дружнім колом залишаються друзі з підпілля.
Єдине мірило людини
Усе, що відбулося в житті Владислава Бартошевського пізніше, було наслідком його воєнного досвіду. Але й післявоєнного періоду, під час якого він аж сім років провів у сталінській в’язниці. Результатом його життєвих випробувань було й те, що він багато років присвятив польсько-німецькому примиренню і загалом боротьбі за нормальність, людську гідність. Те, яку величезну роль Бартошевський відіграв у цьому процесі, підтверджують посади, які він обіймав у Польщі з 1990-х років. Він був, зокрема, послом в Австрії й двічі міністром закордонних справ. 1995 року, на 50-ту річницю закінчення Другої світової війни він виступив на урочистій сесії обох палат німецького парламенту — як єдиний іноземець.
Проте діяльність Бартошевського у цій царині розгорнулася раніше, невдовзі після закінчення війни. І працювати над примиренням із німцями він почав із себе самого. У грудні 1949 року Бартошевського арештували вдруге — за опозиційну діяльність, яка зводилася до роботи в газеті, непідпорядкованій новій владі, і за приналежність до Польської селянської партії (Polskie Stronnictwo Ludowe). Тоді він потрапив у камеру, де вже сидів ґестапівець Еріх Енґельс. Бартошевський із ним розмовляв і виконував роль його перекладача, скажімо, коли той грав у зліплені з хліба шахи. Так через п’ять років після того, як німці знищили Варшаву, і вісім після виходу з Аушвіца Бартошевський вчився перебувати в товаристві людини, яка нещодавно ще була його ворогом.
1963 року на запрошення католицького часопису Die Furche діяч поїхав до Відня. Мандруючи Австрією, він знайомився з людьми, які в наступні десятиліття відіграватимуть там усе більше роль. Через два роки Бартошевський мав схожу поїздку до Федеративної Республіки Німеччини.
Завдяки, головному редактору Dokumente Гайнцу Ліннерцу, який мене приймав, я побачив Німеччину, в існування якої важко вірилось на основі преси Польської Народної Республіки... Це було несподівано, можна навіть сказати — чудово.
Я розмовляв із Клаусом фон Бісмарком, правнуком «залізного канцлера».
Цей контакт Бартошевський підтримував аж до смерті Бісмарка 1997 року.
Під час наступних поїздок до Німеччини й Австрії польський діяч познайомився з багатьма людьми, пов’язаними в Третім райхом і його інституціями. Одним із них був Пауль Шаллюк — 1944 року він служив у Вермахті. Через нього Владислав Бартошевський познайомився з чудовим письменником Генріхом Беллем, згодом — лауреатом Нобелівської премії. Коли 1983 року в Німеччині вийшла друком книжка Бартошевського, Белль її активно популяризував. Після війни — так само як у юності та в період роботи в підпіллі — Владиславу Бартошевському щастило зустрічати на своїй дорозі відповідних людей. Але він також умів це належним чином використати.
Завдяки численним знайомствам Владислав Бартошевський розгортав одну діяльність за іншою, наприклад, організовував Освенцімські семінари й дискусії за участі представників польської й німецької сторін — вони почергово відбувалися в Польщі і ФРН. А зв’язки Бартошевського сприяли написанню ним статей про Німеччину для католицького видання Tygodnik Powszechny, яке було вельми впливове в польській пресі. Завдяки їм у 80-х роках польський діяч став викладачем університетів у Мюнхені, Ауґсбурзі та Айхштеті.
Проте польсько-німецьке примирення — далеко не єдина річ, якою займався Бартошевський. Відразу після закінчення війни він долучився до опозиційної діяльності всередині Польщі. Спершу він був пов’язаний із Польською селянською партією, 1963 року почав співпрацювати з Радіо Вільна Європа, а 1980-го став членом незалежної самоврядної профспілки «Солідарність». У грудні того ж року Бартошевський заснував Комітет оборони ув’язнених за переконання при польській комісії «Солідарності».
Ми захищали арештованих, з якими нам не завжди було по дорозі. Йшлося про принцип, яким керуються цивілізовані люди в цивілізованому світі: не можна переслідувати людей через їхні політичні погляди, а якщо вже справа дійшла до арештів, то кожному в’язню сумління належить опіка й охорона.
Через рік почався воєнний стан і Владислава Бартошевського інтернували. На волю війн вийшов у травні 1982 року.
Багато уваги діяч приділяв науковій і літературній діяльності. 1972 року він став секретарем польського ПЕН-клубу. Історики досі високо оцінюють його численні статті й книжки, зокрема, про німецьку окупацію Варшави. А ще Владислав Бартошевський читав лекції в Католицькому любельському університеті про Другу світову війну.
Дивлячись загалом на його діяльність, як у Польщі, так і за кордоном, можна помітити один парадокс. Бартошевський виховувався у романтичних традиціях Січневого повстання, проте в основі його найбільших життєвих досягнень (на чолі з відбудовою польсько-німецької довіри) лежали принципи позитивізму.
Найважливішими для нього були не слова політиків, а те, «які процеси відбуваються у відчуттях, сумлінні та інтелекті людей різних народів». Можливість поліпшити польсько-німецькі відносини він убачав у міжлюдському спілкуванні, зближенні та покращенні взаєморозуміння. Після досвіду двох тоталітаризмів Владислав Бартошевський повернувся до того, від чого, можливо, ніколи й не відходив — до уроків своїх батьків. Адже «єдине мірило людини — її чесність».
Переклали Марія Шагурі та Ірена Шевченко
