Українські переклади польської літератури. Колаж: Нова Польща
Українські переклади польської літератури. Колаж: Нова Польща

І чужому научайтесь, або Навіщо українцям польська література?

  • Facebook
  • Twitter
  • Telegram

Про важливість літературних зв’язків між Польщею й Україною.

Передусім треба сказати, що на так сміливо поставлене в заголовку питання адекватної відповіді у мене, звичайно, немає. Судячи з тих мізерних накладів, якими останнім часом видаються в Україні художні книжки, українцям навіть українська література не надто потрібна. Втім, це твердження стосується не лише України. Подібну картину можна спостерегти і в самій Польщі, і чи не в цілому світі. Тобто чи не кожне суспільство в наші дні виявилося виразно поділеним на абсолютну меншість, яка читає дуже багато, та абсолютну більшість, яка художньою літературою взагалі не цікавиться.

Інакше — кальковано — кажучи, «під українські стріхи» польська література сьогодні навряд чи потрапляє. Як, зрештою, і будь-яка інша література — за винятком найнизькопробнішої детективно-любовної продукції з Росії, але цією проблемою мають займатися не літературознавці, а спеціалісти з утилізації макулатури.

Натомість для більш-менш зацікавленого українського читача польська література ніколи не була чужою. Власне, чужою, у сенсі цілком «зарубіжною», її і назвати неможливо, враховуючи кількість найвидатніших польських поетів, прозаїків та драматургів — від Алєксандра Фредри і Юліюша Словацького, через Бруно Шульца і Болеслава Лєсьмяна, до Збіґнєва Герберта і Станіслава Лема, — які народилися або впродовж тривалого часу проживали на території нинішньої України. Декотрі, як-от Єжи Лец, навіть устигли побувати членами української Спілки письменників. Відтак і за найгірших, з естетичного та політичного погляду, совєтських часів поряд із соцреалістичним мотлохом на кшталт якої-небудь Ванди Василєвської з’являлися українські переклади й досі важливих для польської літератури авторів: Болеслава Пруса і Стефана Жеромського, Елізи Ожешко і Мар’ї Конопніцької, не кажучи вже про здійснений Максимом Рильським 1927 року конгеніальний переклад «Пана Тадеуша» Адама Міцкевича.

До того ж чимало українців, принаймні на Правобережжі, пам’ятали чи спеціально вивчали польську мову і завдяки цьому знайомилися з польською літературою в оригіналі. Щоб далеко не ходити за прикладами: у моїй «польській шафі» дотепер стоїть отриманий у спадок шеститомник Генрика Сенкевича, виданий і придбаний у Варшаві задовго до мого народження. До речі, повний український переклад (Євгена Литвиненка) роману «Вогнем і мечем» вийшов друком щойно 2006 року. З іншого боку, основна маса польських (як і решти іноземних) творів у СРСР виходила в російських перекладах, тож люди, які не знали польської мови, але цікавилися польською літературою, могли читати її російською, а іноді й сприймати за посередництвом кінематографа, як це було з неперекладеним на той час романом Єжи Анджеєвського, зате продубльованим фільмом Анджея Вайди «Попіл і діамант».

Зрозуміло однак, що справжній нормальний діалог польських письменників з українськими читачами розпочався відносно недавно, уже в роки незалежності України. Що зовсім не означає, ніби Україна як держава якось особливо цьому діалогу посприяла. Але вона йому принаймні не заважала.

В умовах небаченої раніше свободи (зокрема — й свободи пересування) між польськими авторами та українськими перекладачами зав’язалися тісні особисті контакти, причому часто українські перекладачі й самі є відомими письменниками. Серед інших переклади з польської на своєму рахунку мають Дмитро Павличко, Юрій Андрухович, Андрій Бондар, Остап Сливинський, Олександр Ірванець, Тарас Прохасько, Сергій Жадан, Наталка Сняданко, Маріанна Кіяновська, Галина Крук, Дзвінка і Богдана Матіяш, Андрій Любка (як заведено в таких випадках, перепрошую всіх, кого не назвав, а не назвав я, безперечно, багатьох).

Не в останню чергу інтерес до польської літератури в незалежній Україні пояснюється усвідомленням з боку української культурної еліти ролі Польщі як нашого найпослідовнішого «європейського адвоката» і, відповідно, почуттям елементарної вдячності за це.

Звісно, крім письменників, що займаються перекладами час від часу, є й чимало перекладачів, для яких перекладання польської літератури стало щоденною професією: Андрій Павлишин, Олесь Герасим, Божена Антоняк, Лариса Андрієвська та, знову ж, багато інших. Загалом, перекладачі з польської навіть становлять в Україні формалізовану — перш за все зусиллями Адама Поморського й Олі Гнатюк — трансляторську спільноту, яка регулярно збирається на відповідні семінари і майстеркласи. Зокрема, в рамках такої співпраці 2007 року вийшла друком збірка найкращих новел Ярослава Івашкевича «Злет».

Водночас постали й видавництва, які програмно просувають польську літературу на українському книжковому ринку: наприклад, київські «Критика» чи «Темпора», львівське «Урбіно», чернівецькі «Книги-ХХІ» та інші. І тут окремо слід згадати величезну роботу, яку проводить держава Польща для популяризації в Україні (і цілому світі) польської літератури. Наші перекладачі мають змогу — і активно нею користуються — їздити до Польщі на стипендії (Gaude Polonia, Kolegium Tłumaczy); видавці можуть — і теж часто це роблять — звертатися по фінансову допомогу до Посольства РП в Україні та передусім до краківського Інституту книги; так само часто Польський інститут у Києві допомагає українським організаторам влаштовувати промоційні зустрічі з польськими авторами в різних містах України.

У підсумку сміливо можна сказати, що сучасна польська література належить сьогодні в Україні до найбільш читаних — ясна річ, у тих колах, які в принципі читають книжки. Якщо саме на перекладені книжки й орієнтуватися, то український читач нині тією чи іншою мірою знає або має можливість знати блискучу есеїстику найвидатнішого польського філософа XX століття Лєшека Колаковського, прозу Тадеуша Ружевича (і частково його поезії), Тадеуша Конвіцького, Ольґи Токарчук, Анджея Стасюка, Єжи Пільха, Павела Хілле, Войцєха Кучока, Даніеля Одії, Дороти Масловської, Міхала Вітковського і навіть таких «розважальних» авторів, як Януш Лєон Вішневський, Катажина Ґрохоля, Марек Краєвський (перелік далеко не повний) або — «з іншої бочки» — спеціалістка з підліткових проблем Барбара Космовська.

Поетів, як завжди, окремими виданнями виходить менше, але теж є: Адам Заґаєвський, Богдан Задура, Марцін Свєтліцький, Тадеуш Домбровський... А враховуючи, що сучасні польські поети є бажаними гостями на українських літературних фестивалях та сторінках часописів, не гріх додати до переліку, скажімо, імена Ришарда Криніцького, Яцека Подсядла, Томаша Ружицького чи Анети Камінської. З-поміж драматургів, без сумніву, найвідомішим — завдяки сценічному успіху «Четвертої сестри» — є Януш Ґловацький, але 2014-го у «Темпорі» вийшла друком антологія сучасної польської драматургії «Сповідь після зламу», тож є підстави сподіватися, що бодай кілька з представлених там семи п’єс теж дійдуть до ширшого глядача. Нарешті, заслужено високо в Україні цінується польська репортажна література: Ришард Капусцінський, Павел Смоленський, Войцєх Тохман, Маріюш Щиґел.

Важко переоцінити важливість безпосередніх контактів між літературними середовищами Польщі й України та перекладання творів поточного літпроцесу.

Проте, мабуть, є річ ще важливіша — введення в наш культурний обіг ключових для польської літератури авторів XX століття, які за часів комуністичного режиму не мали шансів з’явитися в українських перекладах.

Може, не так активно, як хотілося б, але сьогодні ці лакуни поступово заповнюються. За роки незалежності — і то не лише в антологіях чи журналах, а численними окремими книгами — вийшли і продовжують виходити вірші Чеслава Мілоша, Віслави Шимборської та Збіґнєва Герберта, яких я б наважився назвати «поетами для поетів». Тобто не знаю, наскільки обізнаним із їхньою творчістю є «пересічний» український читач, але вона, без сумніву, вже здійснила суттєвий вплив на сучасну українську поезію, яка дедалі виразніше опановує форму верлібру.

Так само — бодай на мій погляд — існують і польські «драматурги для драматургів» (наприклад, Віткаци, збірка п’єс якого «Вінт чи бридж» в українському перекладі Михайла Барбари вийшла друком 2013 року) та «прозаїки для прозаїків». З-поміж останніх найбільш резонансними в українських письменницьких колах є Бруно Шульц і Вітольд Ґомбрович.

Щодо Шульца, то «повернення» цього «дрогобицького Кафки» в Україну відбулося хоч і з великим запізненням, зате тріумфально. Станом на сьогодні існує вже кілька видань усіх його літературних творів у різних українських перекладах, з яких найновіше — «Цинамонові крамниці та всі інші оповідання» у перекладі Юрія Андруховича (2012). Також окремими виданнями вийшли «Літературно-критичні нариси» Бруно Шульца в перекладі Віри Меньок та «Книга листів» у перекладі Андрія Павлишина. Той-таки Андрій Павлишин переклав ще й хрестоматійні для шульцознавства «Регіони великої єресі та околиці» Єжи Фіцовського, а Віра Меньок очолює Міжнародний фестиваль Бруно Шульца, який традиційно збирає десятки письменників, науковців, живописців, музикантів, театральних діячів з усього світу. Власне, початково корисне з рекламного погляду порівняння Шульца з Кафкою уже давно в очах українських літературознавців є застарілим: нині його міфопоетична проза сприймається як абсолютно унікальне явище, світоглядно та стилістично якраз від Кафки вельми далеке.

На відміну від Бруно Шульца, повний корпус текстів Вітольда Ґомбровича українською ще не представлений, але вже можемо похвалитися романом «Фердидурке» в перекладі Андрія Бондаря та тритомним «Щоденником» (переклад Роксани Харчук) — за словами Войцєха Карпінського «найвагомішим твором польської прози протягом усієї історії її існування». Цю особливу роль «Щоденника» Карпінський пояснює так: «Він революціонізує польську літературу: нарешті з’явився класичний прозовий твір, який виробив голос прози».

І саме тому «Щоденник» Вітольда Ґомбровича видається мені таким важливим в Україні. Голос прози — це те, чого нам катастрофічно бракувало протягом усієї історії нашої літератури.

Всупереч замріяним поглядам дилетантів, проза — істота значно тендітніша й примхливіша, ніж поезія. Тобто прозі взагалі-то байдуже, чи мала ваша баба фільварок, але в умовах фальшу й неволі вона не розмножується — і край. У поезії можна багато чого: можна завуалювати порожнечу ямбами і риторичними фігурами, можна заховатися від зовнішнього тиску в скам’янілих формах сонетів і октав. У прозі треба просто говорити — як вільний із вільним. Бо хто ж вас буде слухати, якщо ваш голос фальшивий (хоч би й із добрих намірів) або переляканий? А якщо ви — рупор влади (у будь-якому значенні цього слова), і ваш голос не переляканий, а навпаки, репресивно-дидактичний, то слухати вас будуть — можливо, але вже й зненавидять — це точно. Отже, голос прози — це не голос господаря і не голос раба: це голос людини, яка розмовляє з іншою людиною, це голос Ґомбровича, який розмовляє у своєму «Щоденнику» особисто зі мною.

Істина народжується між людьми, зрозумів свого часу Сократ, і пішов до людей на балачки. Так виник «сократичний діалог» — провісник європейської прози. «Пекло — це інші люди», — сказав Жан-Поль Сартр і став екзистенціалістом (чи спочатку став, а потім сказав). Ґомбрович Сартра напів недолюблював, тому й погоджувався з ним — лише напів: пекло — це інші люди, але й рай — це також вони. Інші люди, відкрилося Ґомбровичу, просто дуже часто примудряються недооцінювати значення форми і переоцінювати значення форми («персони», сказав би Карл Юнг). Тому постають один перед одним комуністами, нацистами, поляками, українцями — ким завгодно, тільки б не людьми («Я ніколи і ні з ким не вступав у двобій без того, щоб попередньо не зняти усі чини й еполети, — пише Ґомбрович, — взагалі я ніколи не написав жодного слова в іншому одязі, крім як в одязі Адама»), тому й деформують один одного цими застиглими формами, не розуміючи, що застиглі форми — це трупи форм, що справжня форма — це щось зовсім інше, рухливе, еластичне й невловиме, як саме життя, бо форма — це і є життя, це спосіб вічного становлення митця і мистецтва, людини і людства. Відчувши світ не як цвинтар «усього вже сказаного», а як потенційно безмежну кількість «комбінацій і форм», Ґомбрович помітив, що буквально «все навкруги стає плідним»: ніщо у світі не є таким, як воно є, і тим більше — ніщо не є таким навічно. Життя завжди незріле, недосконале, незавершене — і в цьому його сила і краса, у цій недо-цінності — його найбільша і найзагадковіша цінність. І якщо література у чомусь має наслідувати життя, то, мабуть, саме в цьому.

Стаття була опублікована в «Новій Польщі» 2014 року

  • Facebook
  • Twitter
  • Telegram
Олександр Бойченко image

Олександр Бойченко

Письменник, літературний критик, есеїст, перекладач. З польської переклав, зокрема, романи Даніеля Одії «Тартак», Марека Гласка «Красиві…

Читайте також