Пам’ятник солдатам Червоної армії, Дубіче Церкєвне, Польща, 2017. Фото: Анджей Сидор / Forum
Пам’ятник солдатам Червоної армії, Дубіче Церкєвне, Польща, 2017. Фото: Анджей Сидор / Forum

Чому Польща не святкує День перемоги

  • Facebook
  • Twitter
  • Telegram

У Польщі не заперечують, що совєтські солдати допомогли позбутися безсумнівних жахіть нацистської окупації, але разом із тим не вважають їх визволителями. Чому?

Московський час

Ще донедавна у Польщі, як і в інших країнах колишнього Східного блоку, день завершення Другої світової війни святкували 9 травня. До 1989 року гучні урочистості з нагоди національного свята перемоги й свободи відбувались у Варшаві, де проходили військові паради за участю найвищих представників державної влади і делегацій із країн так званої народної демократії. За московським часом саме 9 травня 1945 року о 01:01 в берлінській штаб-квартирі заступника головнокомандувача Збройних сил СРСР маршала Ґєорґія Жукова було підписано беззастережну капітуляцію Третього райху. Однак тоді ж годинникові стрілки на заході Європи показували 23:01, а сторінка календаря — дату 8 травня.

Так два часові пояси й політичні амбіції переможців розділили одну подію, хоча тоді — на руїнах Європи — це, звичайно, не мало великого значення: головним було те, що закінчився кошмар найстрашнішої у світовій історії війни, гекатомби, яка забрала життя щонайменше 60 млн людей (із них 35–40 млн — європейців), зокрема 24 млн солдатів. Перемога належала союзникам, зокрема СРСР, чия армія 1943 року, переламавши наступ вермахту на схід, зробила основний внесок у визволення з-під німецької окупації значної частини континенту і врешті-решт розгромила Гітлера. Ця перемога — результат величезної самопожертви росіян, українців, білорусів та інших народів Радянського Союзу, а її ціна — не один мільйон жертв серед мирного населення і мільйони загиблих солдатів.

Цей незаперечний факт досі лежить в основі історичного наративу Кремля, проте все частіше він стає засобом шантажу з боку російської дипломатії всіх тих, хто додає, що перемога мала і гіркий присмак: вона принесла з собою негативні наслідки для країн Центрально-Східної Європи. Після закінчення війни вони опинилися в сфері домінування СРСР, а їхнім жителям довелося на сорок із гаком років «перевести свої годинники на московський час». Адже самопожертва «простого совєтського солдата» служила конкретним політичним планам Сталіна, які аж ніяк не передбачали справжню свободу для звільнених.

Війна за свободу і мир

До 1989 року в ПНР панував культ совєтських визволителів. За офіційним наративом, воїни Червоної армії принесли полякам мир і свободу, втіленням яких були уряди «народної демократії». Частину цього міфу становило і «польсько-російське братерство по зброї». В цій ретельно обробленій цензорськими ножицями оповіді не було місця для відтінків сірого. Таким чином формувалася історія, повна замовчувань і обірваних сюжетів, проте стерти особистий досвід багатьох людей, які роками створювали підпільний масив колективної пам’яті, альтернативний офіційній версії, не вдалося. А це був досвід, який стосувався не тільки завершення Другої світової війни, а й її початку.

У вересні 1939 року на основі пакту Молотова — Ріббентропа Червона армія зайняла східні землі Другої Речі Посполитої під гаслом «звільнення братніх народів України й Білорусії з-під влади польських експлуататорів». За оцінками істориків, у період так званої першої совєтської окупації (1939–1941) репресій зазнало близько пів мільйона польських громадян.

Це число охоплює й арештованих, засланих на схід СРСР під час чотирьох депортацій, а також військовополонених і цивільних, представників польської еліти, які весною 1940 року на підставі рішення совєтського Політбюро були знищені енкаведистами у Катині, Смоленську, Харкові, Твері, Мінську та Києві.

Наступні пів століття керівництво СРСР заперечувало цей злочин. І в Польщі, яка перебувала під владою комуністів, сім’ї понад 20 тисяч жертв Катинського злочину змушені були зберігати пам’ять про них таємно.

Збережені в колективній пам’яті картини, пов’язані зі вступом «визвольної» армії на польські території, також не відповідали офіційному посланню. Адже в ньому говорилося лише про подяки і радощі жителів, які з квітами зустрічали совєтські танки, але поляки — крім непідробної радості від звільнення — запам’ятали дещо інше: зґвалтування, вбивства, грабежі і репресії, які супроводжували західний похід Червоної армії. Багато солдатів (яких дійсно з подяки засипали квітами) не тільки жорстоко мстилися німецькому цивільному населенню, розглядаючи жінок як військову здобич, але не щадили і місцевих жителів у Польщі, Угорщині, Румунії та Словаччині. За обережними оцінками історика Марціна Заремби, в Польщі було зґвалтовано близько 50 тисяч жінок.

Інший міф, пов’язаний зі святом 9 травня 1945 року, стосується уявної самостійності і незалежності комуністичних еліт країн, які в результаті перемоги опинилися в сфері совєтського впливу. Уряди «народної демократії» в Польщі не висувалися знизу. У 1944–1945 роках комуністи на Віслі не мало суспільної легітимності, щоб претендувати на владу. Відповідно до законодавства, єдиним чільним і до 5 липня 1945 року визнаним на міжнародній арені польським урядом була влада Польської Республіки у вигнанні, в Лондоні. Саме їй під час війни підкорявся весь апарат підпільної польської держави — таємні структури цивільної та військової адміністрації, в тому числі Армія Крайова, яка наприкінці окупації налічувала понад 300 тисяч солдатів.

Доля представників законних органів влади польської держави красномовно свідчить про те, що в питаннях власної держави поляки не грали ролі суб’єкта. З кожним місяцем переможного маршу Червоної армії на Берлін зменшувалися шанси на повернення в країну емігрантського уряду.

Влітку 1944 року Сталін ініціював у Москві Польський комітет національного визволення (ПКНВ) — маріонетковий орган, який здійснював владу на територіях, зайнятих совєтськими військами. Через пів року керівник СРСР зробив наступний крок: замість ПКНВ було створено самозваний Тимчасовий уряд РП — альтернативний лондонському уряду орган виконавчої влади, повністю підпорядкований Кремлю. Тепер залишалося лише здобути на міжнародній арені визнання цього маріонеткового інституту.

У тіні Ялти

На Ялтинській конференції в лютому 1945 року прем’єр-міністр Великобританії Вінстон Черчилль і президент США Франклін Рузвельт остаточно капітулювали в питанні майбутньої форми державного устрою Польщі. Вони погодилися на кроки, які мали надати повоєнним змінам у країні видимість демократичного характеру. Зокрема, проведення «вільних, безперешкодних виборів на основі загального голосування». Вибори дійсно відбулися в січні 1947 року, проте вони були сфальсифіковані під диктування представників органів безпеки СРСР.

На тій же конференції було легалізовано попередню політику «доконаних фактів», яку вів Сталін. По-перше, лідери світових держав домовилися врізати довоєнну територію Польщі майже наполовину (залишаючи Радянському Союзу зайняті ним менш ніж рік тому східні воєводства країни, вони ввійшли до складу Литовської, Білоруської та Української РСР) і відшкодувати ці втрати коштом німецьких земель. По-друге, погодившись на чергову позірну «демократизацію», себто розширення складу Тимчасового уряду країни шляхом залучення в нього представників різних політичних течій, вони вирішили й долю польського уряду в Лондоні.

Ця лицемірна гра тривала два роки. Почалася вона з формування в червні 1945-го чергового уряду, до складу якого — разом із комуністами — ввійшли також представники соціалістів і прихильники селянської партії, зосереджені навколо колишнього прем’єра уряду у вигнанні Станіслава Міколайчика. Крім того, тоді діяла так звана легальна опозиція, що складалася з кількох партій. У червні 1946 року відбувся сфальсифікований референдум, на якому комуністи хотіли оцінити свій вплив у польському суспільстві, а незабаром була кульмінація: згадувані вже вибори до Сейму 1947 року. Вони проходили в атмосфері терору, а справжні, неприйнятні для комуністів результати, які секретними телеграмами повідомлялися в Москву, фактично вже не мали жодного значення. Тож свобода і демократія в повоєнній Польщі, з урахуванням розташування на території країни гарнізонів совєтської армії, були як в анекдоті, що кружляв країною в сталінську епоху:

— Навіщо в Польщі так багато росіян?
— Щоб захищати нашу країну.
— А від чого захищати?
— Щоб поляки не захопили владу.

«Подробицями відав Бєрія»

Захоплення влади польськими комуністами відбувалося за відвертої підтримки совєтських органів безпеки і військових сил. Бард польської антикомуністичної опозиції 80-х років Яцек Качмарський іронічно згадував про це в пісні «Ялта»:

І хоч ладнали три імперії,
кордон наносячи на мапу,
в деталях тих ховався Бєрія.
Ось так слід розуміти Ялту.

Не минуло й двох місяців після Ялтинської конференції, як головний радник НКВС у Польщі генерал Іван Сєров розробив план знищення лідерів емігрантського уряду. Керівників Польської підпільної держави на чолі з головним комендантом АК генералом Лєопольдом Окуліцькім, членів Ради міністрів і керівника Представництва еміграційного уряду запросили нібито на переговори — зокрема, про співпрацю в рамках майбутнього уряду. Коли вони прибули в домовлене місце, їх заарештували й вивезені літаками до Москви, на Лубянку.

У червні 1945 року в столиці СРСР почався показовий процес, на якому поляків звинуватили в «скоєнні диверсій в тилу Червоної армії» і співпраці з німцями під час війни.

Суд, що ввійшов у історію як «процес шістнадцяти», відбувся з порушенням усіх міжнародних принципів і договорів і став символом нещадної політики, яку вів Сталін.

Його влучно схарактеризував письменник Джордж Орвелл: «Поляків звинувачували в тому, що вони намагалися зберегти незалежність своєї держави і водночас протистояли нав’язаному їхній країні маріонетковому уряду, а також у тому, що вони зберегли вірність уряду в Лондоні, який тоді визнавався всім світом, за винятком СРСР». Додамо лише, що саме починаючи з Ялтинської конференції, на якій замовчувалося існування польського уряду у вигнанні, він утратив будь-яке значення, зокрема, для західних держав.

Історики наголошують, що прихід до влади комуністичної Польської робітничої партії (ПРП) був би неможливий без підтримки іноземних військ. До 1946 року основний тягар боротьби з озброєним польським антикомуністичним підпіллям (сформованим, зокрема, на основі розпущених формацій Армії Крайової) припадав на Червону армію і внутрішні війська НКВС. Потім, у міру поступового посилення впливу комуністів і згасання надій опозиції, цю роль взяв на себе «вітчизняний» апарат безпеки, створений за зразком совєтських структур і під наглядом совєтських консультантів.

Діяльність збройного підпілля, яке перші кілька повоєнних років боролося з комуністами і СРСР — головна тема, навколо якої вибудувано наратив, що протистоїть історії про звільнення країни Червоною армією. Те ж саме відбувається в Україні (Українська повстанська армія), а також у Латвії, Естонії та Литві («лісові брати») — тобто там, де мав місце антикомуністичний опір, який історики інколи називають «війною після війни». Після багаторічної комуністичної цензури і ставлення до партизанів як до «бандитів» маятник хитнувся в інший бік.

Сьогодні в Польщі учасники збройного підпілля, а також діячі громадянського опору (їх називають Прóклятими солдатами) символізують боротьбу проти поневолення. Адже замість звільнення Червона армія «принесла нове поневолення і нову окупацію» (головна теза польської історичної політики щодо цієї теми). А ті, хто намагався протистояти цій армії (нерідко платячи найвищу ціну: смертні вироки на інсценованих процесах або довгі роки в тюрмах) стали іконами боротьби за незалежність. З 2011 року в Польщі відзначають нове державне свято — Національний день пам’яті Прóклятих солдатів (1 березня). Схоже, він має навіть більший суспільний резонанс, аніж День перемоги (який із 2015 року відзначається 8 травня).

Ризикну стверджувати, що після 1989 року суспільна увага поступово змістилася з теми польського підпілля часів німецької окупації на повоєнні спроби організації антикомуністичного підпілля. Історія його діяльності часто подається некритично. Безсумнівно, причиною цього, крім змін на політичній сцені, стала і назріла суспільна потреба, реакція на цензуру і несправедливість часів ПНР.

Порятунок і поневолення

Противники «насильницького» польського наративу про наслідки 1945 року, спрямованого лише на відтворення зла і репресій, вбачають у ньому певну недомовленість — адже мільйонам людей, що вижили в жахливій війні й відчували своє безсилля перед обличчям «великої політики» передусім хотілося почати нове життя, розібрати руїни, зростити дітей у мирі. Часом у суспільній дискусії виникають риторичні запитання: хіба слово «звільнення» неадекватне стосовно в’язнів концентраційних таборів, брами яких відкрили совєтські війська, до євреїв, які переховувалися в укриттях і землянках, до цивільних різних національностей, які, можливо, зі страхом, але і з вдячністю повиходили в 1944 і 1945 роках на вулиці східноєвропейських міст? Якщо ми зосередимося лише на тому факті, що СРСР із союзниками здобув перемогу над Третім райхом і тим самим врятував жителів Європи від терору і злочинів Гітлера, то відповідь буде очевидна.

Можливо, виходом з глухого кута є слово «порятунок», запропоноване колись письменником Єжи Помяновським. «Поляки були врятовані, але не звільнені», — писав він: вони позбулися одного зла, але це мало свої негативні наслідки.

Слово «звільнення» означає повернення свободи і незалежності.

Не можна стверджувати, що 1945 року Польщу звільнили: Червона армія не принесла їй суверенності. З 9 травня 1945 року радість від закінчення війни і бажання якось влаштувати своє повсякденне життя для поляків співіснували з дійсністю нового поневолення. Це створювало нерозривну двоїстість, що тривала близько пів століття.

Переклала Жанна Слоньовська

  • Facebook
  • Twitter
  • Telegram
Маґдалена Семчишин image

Маґдалена Семчишин

Кандидатка історичних наук, працівниця Щецинського відділення Інституту національної пам’яті. Займається новітньою історією, спеціалізується…

Читайте також