Вхід до колишнього нацистського табору Аушвіц–1. Фото: Євген Приходько / Нова Польща
Вхід до колишнього нацистського табору Аушвіц–1. Фото: Євген Приходько / Нова Польща

Контакт із Аушвіцом

  • Facebook
  • Twitter
  • Telegram

«Глибина усвідомлення катастрофи, яка живе в мені, — ніщо в порівнянні з болем тих, хто пережив Катастрофу», — пише Віталій Портников.

Багато років тому я повертався в Краків після екскурсії до одного з галицьких монастирів. Сонячна погода, тиша і спокій у самій обителі, прогулянка старим лісом до залізничної станції... Я був у злагоді з собою і світ здавався прекрасним.

У потязі моїми сусідами виявились американські молоді туристи. Вони ввічливо привіталися, а потім продовжили перервану бесіду про свою поїздку. Буклети, путівники, обмін враженнями — те, що зазвичай застаєш, коли зустрічаєшся з туристами, які ще не відійшли від емоцій.

Хлопці поверталися з Аушвіца. Їхня розмова була не про картинну галерею і не про монастир, вона нагадала мені, що тепер навіть концентраційний табір може стати місцем туристичного інтересу. Це був мій найближчий і найяскравіший контакт із Аушвіцом — ось я сиджу навпроти людей, які тільки повертаються з одного із найстрашніших місць, місць знищення безневинних людей, місць скорботи та жіночого плачу, а для мене ще й місця знищення мого народу. Адже після Голокосту євреї Європи перестали існувати як народ.

Важко пояснити словами відмінність глибини розпачу людини, яка перебуває всередині трагедії, та глибини жаху тих, хто за цією трагедією спостерігає. Але у цій поїздці, коли поряд зі мною ділилися своїми емоціями люди, які щойно відвідали Аушвіц, я раптом відчув цю відмінність: це коли хтось спостерігає за твоїм горем крізь незриме скло, а ти не можеш доторкнутися до спостерігача — ти тільки хочеш, щоб спостерігач запам’ятав відчай жертви, щоб цей відчай став його неоціненним життєвим досвідом, щоб він відчув чужий біль, щоб він очистився і не міг завдати болю іншим. І так через цей досвід особистості до цілих народів та держав, особливо тих, які були причетні до масового знищення, має приходити досвід відрази до зла. До тих, хто перетворив масове знищення на політичний інструмент — як Гітлер під час Голокосту чи Сталін під час Голодомору.

Я міг би на цьому й завершити, тим більше, що я не взявся розпитувати своїх сусідів по вагону про їхню поїздку, а так і просидів мовчки до Кракова, намагався повернутись думками до монастиря, але не дуже виходило. І все-таки я хочу сказати, що та глибина усвідомлення катастрофи, яка живе в мені, — ніщо в порівнянні з болем тих, хто пережив Катастрофу. Тих, хто був у Аушвіці та інших концентраційних таборах, тих, хто втрачав близьких, тих, хто залишався без сім’ї, без друзів, без кохання. Мої сльози — струмок у порівнянні із солоним океаном, який виплакали мої бабусі. І це також треба розуміти.

Тому наприкінці цього спогаду про поїздку потягом, що прямував звичним маршрутом із Освенціма до Кракова, я розповім ще й про свою бабусю, яка в Бабиному Яру втратила сестру, вбиту разом із чоловіком і щойно народженою донькою. Бабуся любила різні сімейні історії, але про цю вона не згадувала ніколи. Мало того, вона завжди об’їжджала Бабин Яр десятою дорогою — мені здається, за повоєнні десятиліття вона там жодного разу й не була. Таке небажання згадувати здавалося мені якоюсь дивною черствістю, але я не хотів питати.

Коли бабусі вже не було, я перебирав старі фотографії у квартирі своєї тітки на одному з пагорбів Єрусалиму. І раптом побачив фотографію незнайомої жінки. На звороті бабусиним почерком було написано «Рахіль Портникова» і далі дані моєї загиблої родички та її близьких.

— Звідки це в тебе? — спитав я у тітки по материнській лінії (бабуся була по батьковій, так що вони не так близько й спілкувалися).

— Коли я виїжджала в Ізраїль, твоя бабуся попросила передати цю фотографію у Яд Вашем, а я не дуже розуміла, як це зробити. Може, ти передаси?

Я вийшов на балкон. Над пагорбами Єрусалиму розгорався золотий захід. У моїй руці була фотографія Рахілі Портникової, молодої й красивої. Я зрозумів, що так і не зумів усвідомити інтимності горя своєї бабусі та його глибини. Вона не забувала про свою сестру ніколи, вона хотіла, щоб згадка про неї збереглася навіть після того, як підуть ті, хто ще пам’ятає. Це був урок, за який я вже не міг подякувати.

Я подумав, що треба буде завтра поїхати до Яд Вашем і доповнити музейну книгу пам’яті. Захід сонця догорав. Життя тривало — всупереч Аушвіцу.

  • Facebook
  • Twitter
  • Telegram
Віталій Портников image

Віталій Портников

Письменник, журналіст, громадський діяч. Оглядач «Радіо Свободи», член Українського ПЕН-клубу. Засновник і ведучий телепрограми «Політклуб…

Читайте також