Мирослав Маринович. Джерело: pen.org.ua

Це магічне слово «Солідарність»

  • Facebook
  • Twitter
  • Telegram

Зародження польської «Солідарності» викликало загальне піднесення серед українських дисидентів у таборах. Про початок кінця комуністичної імперії, розгортання Руху опору в Україні та початки польсько-української співпраці розповідає свідок та учасник тих подій Мирослав Маринович.

Мій погляд на польську «Солідарність» — погляд не історика-дослідника, а одного з учасників українського Руху опору. Звістки про польські масові страйки 1980 року я зустрів у 36-му таборі примусової праці в селі Кучино Пермської області на Уралі, куди мене запроторили за вироком Київського обласного суду. У березні 1978 року цей суд оцінив моє членство в Українській Гельсінській групіУкраїнська громадська група сприяння виконанню Гельсінських угод, об'єднання діячів українського правозахисного руху. сімома роками ув’язнення в таборах суворого режиму та п’ятьма роками заслання.

Арешти 1977 року окремих членів Московської Гельсінської групи і більшості представників Української Гельсінської групи засвідчили, що керівництво Совєтського Союзу вирішило наглухо закрити кришку суспільного котла. Проте тогочасна світова кампанія за права людини завойовувала все більше людських сердець і невпинно «підігрівала» цей котел. А далі трапилося те, що й мало трапитись: пара́ знайшла вихід.

Через одну тріщину вона прорвалася у тодішній Чехословаччині, де постала «Хартія-77»Дисидентське політичне правозахисне угрупування Чехословаччини, засноване 1977 року.. Проте по-справжньому прорвало котел у Польщі, коли на Ґданській корабельні заснували страйковий комітет на чолі з Лехом Валенсою і протести стрімко переросли в незалежний профспілковий рух «Солідарність». Від нього комуністична система так і не оправилась.

Мирослав Маринович на засланні. Джерело: Радіо Свобода

Працюючи в таборі за токарним верстатом, я обмірковував слова нашої таємної вітальної телеграми на адресу польської «Солідарності», яка тоді почала гриміти на весь світ. Захоплені цією видовищною боротьбою, ми, совєтські політв’язні різних національностей, хотіли висловити далеким побратимам по боротьбі свою підтримку та солідарність.

Було відчуття, що естафетну паличку визволення, яку КДБ вибив із наших рук, підняли й міцно затиснули наші польські колеги.

Я й досі не знаю, чи потрапила ця телеграма до рук польських страйкарів, але в небесних реєстрах наше прагнення, напевно, таки зафіксували. Так магічне слово «Солідарність» увійшло в наші серця і сповнило їх надією. У фортечних мурах імперії зла з’явилась настільки велика пробоїна, що фортеця встояти не могла.

Давнє польське гасло «За нашу і вашу свободу» набуло нового історичного змісту.

В тій уральській глушині ми, дисиденти, відбували покарання і водночас почувалися учасниками масового Руху опору, яким Східна Європа повстала проти комуністичного режиму.

Утім, духовне піднесення Польщі для нас не було несподіванкою. Пригадую вибух ентузіазму серед бранців табору, коли 16 жовтня 1978 року архієпископа Кароля Войтилу обрали Папою Римським. Радість відчували всі політичні в’язні, незалежно від ставлення до релігії та конфесійної приналежності.

В образі папи-поляка, який на власній шкірі відчув усі лиха червоної диктатури, комуністи отримали гідного суперника, а тому не один із нас радісно пророкував: «Це — кінець комунізму!»

Василь Стус, перебуваючи в сусідньому відділенні табору, 1982 року згадував про ті події.

Василь Стус, поет, мислитель, борець за незалежність України

Чи не від самого Києва стежу за подіями в Польщі. Хай живуть волонтери свободи! Втішає їхня, поляків, нескореність радянському деспотизмові, їхні всенародні струси вражають. Профспілковий варіант визволення надзвичайно ефективний був би і для СРСР. Бо Гельсінський рух — то вища математика для цієї країни, як, може, і національно-патріотичний. Зате рух за житло й шматок хліба, рух за нормальну платню робітника — це мова загальнозрозуміла, прийнятна. Польща робить епоху в тоталітарному світі й готує його крах.

Звичайно, до остаточної перемоги було ще далеко і цілі когорти польських страйкарів пішли на велику самопожертву. Та коли Польща почула заклик свого Папи «Не бійтеся!», гідру страху було подолано. Тим самим було скинуто головний «обруч» — інерцію сталінського страху, — який стримував комуністичну систему від неминучого розпаду.

Мітинг «Солідарності» у Варшаві, 1989 рік. Фото: Ярослав Стахович / Forum

Зі всіх тодішніх протестних рухів «Солідарність» чи не єдина мала прямі політичні наслідки. Проте для нас, учасників ненасильницького руху, це був передусім моральний, духовний спротив. Без нього не можна було зламати хребет комуністичного монстра. Із цим завданням змогла впоратися лише гавелівська «сила безсилих».

І досить лише поверхово глянути на документи всіх тих протестних угруповань, щоб помітити в їхній основі ту саму ціннісну платформу: боротьбу за Свободу, Правду й Гідність Людини.

У табірних дискусіях довкола «Солідарності» жодного разу не зринуло питання історичних кривд. Ми говорили про майбутнє, марили ним, а минуле тьмяніло десь за тією невидимою лінією, яку ми в своїх душах підвели під спільною й часом болісною історією.

Нас живила віра, а точніше — переконаність, що відтепер усі поневолені народи будуть мудріші та справедливіші. Обвинувальний вирок, який ми разом винесли комуністичній системі, перетворив нас на партнерів і союзників. Образно кажучи, відбиваючись від нападників, ми могли притулитися спинами, бо не очікували одне від одного зрадливого удару.

Ось чому колишні політв’язні, а згодом політичні лідери українського руху за незалежність — В’ячеслав Чорновіл і брати Михайло та Богдан Горині — наприкінці 1980-х років особливо активно налагоджували стосунки з керівництвом польської «Солідарності». Ці контакти пожвавилися, коли 1988 року постала протопартія — Українська Гельсінська спілка (УГС).

Щоб налагодити співпрацю, першим до Польщі 1989 року поїхав голова Львівської обласної філії УГС Богдан Горинь. Із ним радо зустрілися, зокрема, депутати Сейму ПНР Яцек Куронь та Броніслав Ґеремек, які вже тоді дотримувалися гасла: «Без вільної України не може бути вільної Польщі». 10 липня 1989 року головний редактор видання Gazeta Wyborcza Адам Міхнік опублікував інтерв’ю з українським гостем під назвою «Chcemy być niezawisłym państwem» («Ми хочемо бути незалежною державою»). Згодом до Варшави їздили також Михайло Горинь та В’ячеслав Чорновіл.

Окремою лінією розвивалися контакти із «Солідарністю, що бореться» (Solidarność Walcząca, SW)Польська антикомуністична підпільна організація, заснована у Вроцлаві 1982 року.. Тут уже особливо активним був голова Київської філії УГС, мій табірний побратим із Кучино-36 Олесь Шевченко, який дуже близько зійшовся з лідерами SW Пьотром Глебовичем та Ядвіґою Хмельовською.

Ці стосунки з польськими опозиційними політиками та громадськими активістами були націлені на майбутнє. Правилом доброго тону вважалось не порушувати складні питання історії, залишати їх для істориків.

Головне завдання — закласти основи цивілізованого добросусідства, що ґрунтується на сучасних європейських принципах.

Співпраця з діячами відгалужень польської «Солідарності» була неоціненна для українського політичного руху, який тільки-но починався й шукав опори. Польські друзі допомогли українцям друкарськими верстатами, засобами електронного зв’язку, нелегальною друкованою продукцією, яка продовжила традицію українського дисидентського самвидаву. Молоді українські активісти в Польщі проходили поліграфічні курси та здобували досвід громадської діяльності.

Коли Україна здобула незалежність, давні контакти українських і польських борців Руху опору стали підґрунтям подальших приязних міжпарламентських відносин. Та це вже інша історія…

  • Facebook
  • Twitter
  • Telegram

Мирослав Маринович

Український правозахисник, публіцист, релігієзнавець, член-засновник Української Гельсінської групи, організатор амністійного руху в Україні…