Якщо говорити про позитивну роль Адама Міхніка в історії польської опозиції до 1989 року, то тут панує майже повна згода. Проте для чималої групи давніх друзів Міхніка те, що відбувалося після 1989 року, стало його крахом, хоча саме тоді його вплив на Польщу був на піку.

Моя правда про Адама Міхніка дуже суб’єктивна. Це людина, яка величезною мірою сформувала мене в професійному плані. Майже від самого початку 90-х, коли я почав працювати в Gazeta Wyborcza, він придумував для мене теми історичних репортажів, пов’язаних з епохою польського сталінізму. Перед публікацією він зазвичай читав їх і обговорював зі мною. Можливо, саме завдяки Адамові Міхніку я став історичним репортажистом, хоча до того я історію не переварював. Тож не варто очікувати від мене об’єктивного пункту бачення. І все ж, пишучи цей текст, я намагався застосувати всі журналістські навички, які набув, працюючи зі своїм керівником. 

Той, хто шукає суперечностей

Почнімо від зовнішності. Адам Міхнік виглядає й поводиться оригінально. Віг говорить характерним чином, іноді затинається, однак попри цю ваду захоплює слухачів. Це перший парадокс. Вдягається він зазвичай неохайно. Светер, пожмаканий піджак, розтягнуті штани. Колись навіть на урочистість у президента Броніслава Коморовського він прийшов у ґумових сандалях типу кроксів. Просто Адам Міхнік виглядає, як недбалий інтелектуал і опозиціонер, ніби живцем вийнятий із дійсности Польської Народної Республіки (ПНР). Попри це він, наче магніт, притягує до себе жінок. І це ще один парадокс.

Адам Міхнік під час акції «Kolorowa Tolerancja» у Лодзі, 2004. Фото: HuBar / Wikimedia

Міхнік прийшов на світ 17 жовтня 1946 року. Матір’ю Адама (я можу дозволити собі називати його на ім’я, бо від першого дня роботи в Gazeta Wyborcza всі спілкувалися на «ти» — від жовтодзьобиків до головреда) була єврейка Гелєна Міхнік, історикиня, яка ще до Другої світової війни зарекомендувала себе як комуністична активістка: членкиня Комуністичної партії Західної України та Комуністичної партії Польщі. Цікаво, що навчатися на філософському факультеті Яґеллонського університету вона почала 1921 року, коли жінок у закладах вищої освіти можна було перелічити на пальцях однієї руки. Після закінчення університету Гелєна Міхнік працювала у Державній гімназії імені Короля Владислава Яґєлли в Дрогобичі. Після війни — вчителька, авторка історичних праць у марксистському дусі (зокрема підручника з історії Польщі), голова Клубів міжнародної преси і книжки.

Тато Адама (батьки не уклали офіційний шлюб, оскільки до війни комуністи, які пропагували атеїзм, зазвичай не укладали релігійних шлюбів, як того вимагало право) — Озія Шехтер. Член Комуністичної партії Західної України, а згодом створених за наказом Сталіна Союзу польських патріотів та Польської робітничої партії. Після війни — журналіст і партійний діяч середнього рівня. 

Найбільшою тінню на біографії Адама Міхніка лежить історія його брата по матері Стефана Міхніка (від зв’язку Гелєни Міхнік із Самуелем Розенбухом). У часи сталінізму, коли Стефану було понад 20 років, він став суддею і виносив вироки щодо членів антикомуністичного підпілля. Декого з них засудили до смертної кари. Останні роки життя Стефан Міхнік провів у Швеції. Польське правосуддя безуспішно — як, зрештою, в кожній справі, пов’язаній зі злочинами сталінізму, — раз у раз здійснювало спроби його екстрадиції.

Батьки і брат Міхніка пройшли етапи захоплення й розчарування комунізмом. Тато і Стефан з часом почали висловлюватися проти політики влади — батько в 70-х роках брав участь у протестному голодуванні, брат під псевдонімом Кароль Шведович друкувався в еміграційній «Культурі». 

Я приділяю так багато уваги родинним зв’язкам Адама Міхніка, бо вони вельми позначилися на його життєвому шляху. Безвідносно до того, чого цей діяч досягнув у житті, для деяких поляків він був лише євреєм, що часто звучало як образа. 

Походження Адама Міхніка пов’язує його з закоріненим у міжвоєнній Польщі стереотипом «жидокомуни». Чимало поляків вважали, що євреї відповідальні за польський комунізм. Справді, в довоєнній Комуністичній партії Польщі відсоток євреїв був дуже великий і сягав часом 40 %, тобто був набагато більшим, ніж відсоток євреїв серед польських громадян. Але сама по собі партія була не надто чисельна, відсоток жменьки комуністів серед усіх євреїв був невеликий, тому не можна стверджувати, що комунізм був страшенно популярний серед польських євреїв.

І все ж ті нечисленні польські євреї, які пережили німецьку окупацію, після війни дуже впадали у вічі, бо частина з них опинилася в лавах нової влади. Особливо багато євреїв було серед керівництва ненависного всім Міністерства громадської безпеки (відомого також як Управління безпеки). Це накручувало спіраль польського антисемітизму. 

До стереотипу «жидокомуни» досконало пасують також початки діяльности Адама Міхніка. У ранній молодості він починав у комуністичній організації. Належав до Вальтерівської дружини (від псевдоніма Вальтер генерала Кароля Свєрчевського), яку заснував Яцек Куронь і яка ідейно рівнялася на піонерський рух.

Парадоксальним чином із цієї групи молоді виросло кілька відомих опозиціонерів: журналіст Северин Блюмштайн, хімік Юзеф Гайн, філософиня Ірена Лясота й відомий актор Анджей Северин. З часом Адам Міхнік став однією з символічних постатей тієї частини польської демократичної опозиції, яка продовжувала дотримуватися лівих поглядів.

Ще навчаючись у ліцеї, на початку 60-х, Міхнік став одним із засновників Клубу шукачів суперечностей. Кількадесят молодих варшав’ян відкрито дискутувало на політичні теми. А оскільки багато з них були дітьми партійних і державних діячів (часто єврейського походження), ПНР-івська пропаганда охрестила їх «банановою молоддю». Це прізвисько натякало на їхнє відчуження й відсутність матеріальних клопотів — банани тоді коштували дорого й дістати їх було непросто. 

Адам Міхнік, 1991. Фото: Ерлінг Мандельманн / Wikimedia

Зварювальник, секретар Слонімського та автор культової книги

1963 році на адресу Міхніка вперше висунули серйозне звинувачення. Його і його Клуб шукачів суперечностей ганив генеральний секретар Владислав Ґомулка. Адамові Міхніку лише 17 років! І він не особливо переймається словами Ґомулки, бо саме готується перескладати в ліцеї фізику, яка йому ніяк не дається.

 Потім Міхнік вступив до Варшавського університету. Студент історії, він належав до групи «командосів», які приходили на офіційні урочистості, відкриті лекції й ювілейні сесії й ставили незручні для влади питання — про Катинський розстріл, пакт Молотова–Ріббентропа чи совєтські табори. 

 Адам Міхнік — одна з двох причин славнозвісних студентських протестів у березні 1968 року. Спершу в січні 1968 року комуністи зняли з театрального репертуару спектакль «Дзяди», вбачаючи в ньому антисовєтські акценти. Це викликало перші протести серед молоді. Потім, 4 березня, з університету відрахували Адама Міхніка й Генрика Шляйфера. Приводом було те, що вони передали інформацію про діяльність опозиції французькому журналісту. 8 березня 1968 року у Варшавському університеті відбувся мітинг опозиції, який жорстко розігнала міліція та так званий робітничий актив. Усе це відбувалося в атмосфері антисемітської чистки, яку роздмухувала влада.

Студентський протест у березні 1968 року. Джерело: Інститут національної пам’яті Польщі

Відрахований з університету Адам Міхнік два роки пропрацював зварювальником. Потім — секретарем відомого письменника Антонія Слонімського. Врешті йому дозволили екстерном закінчити університет, але не у Варшаві, а в Познані.

Весь цей час він діяв у підпіллі. Хоча слово «підпілля» тут не зовсім точне — Міхнік виступав під своїм прізвищем. Виїжджаючи за кордон, він давав інтерв’ю західним ЗМІ, критикуючи польську владу. Він розумів, що після повернення додому потрапить за ґрати. До речі, йому тоді не було й 30, але він уже став настільки відомий, що у Франції зустрічався зі знаменитим Єжи Ґєдройцем, головним редактором паризької «Культури» — головного еміграційного часопису, а також із Чеславом Мілошем, який згодом стане нобелівським лауреатом.

Адам Міхнік опинився в гроні опозиційного Комітету оборони робітників, створеного з метою підтримки робітників, репресованих після протестів 1976 року. Його соратником був. зокрема, Антоній Мацєревич — сьогодні один із його найнепримиренніших політичних противників. Комітет оборони був чи не найважливішою опозиційною групою другої половини 70-х років.

У той час Міхнік уже був уже автором важливих публікацій, які поширювалися в самвидаві. Він описував повоєнну історію опозиції, розділяючи її на дві течії: католицький неопозитивізм та марксистський ревізіонізм (і сюди можна зарахувати його самого). Цей водорозділ значною мірою актуальний і на сучасній польській політичній сцені. Простіше кажучи, йдеться про дві групи: національно-католицьку та ліво-світську.

І тут знову озивається недовіра частини поляків до всього, що в опозиції мало ліве коріння й символом чого став Адам Міхнік. Важливу роль у польському антикомуністичному русі 1956–1980 років відіграли саме вихідці з лівого крила. Це оточення Адама Міхніка, особливо старші лідери цього середовища Яцек Куронь і Кароль Модзелєвський. Критикуючи Народну Польщу, вони довгий час послуговувалися марксистською мовою і вважали, що польську політичну систему слід реформувати, але в дусі комунізму, а не капіталістичної демократії.

У певному сенсі ідейні конкуренти — праві опозиціонери, які підтримували традиції Армії Крайової та католицького віровизнання — в роки сталінізму сильно постраждали й опинилися в тіні лівої опозиції. 

Адам Міхнік у своїй книжці «Церква, лівиця, діалог» запропонував двом опозиційним групам союз — щоб спільно боротися за демократичну Польщу. Книжку, яка вийшла 1977 року на Заході, до Польщі передавали нелегально й вона суттєво вплинула на не одне покоління опозиціонерів. 

Шлях до сучасної демократичної Польщі визначив серпень 1980 року. Саме тоді вибухнули робітничі страйки, які призвели до заснування «Солідарности». На позицію робітників, без сумніву, вплинув вибір у 1978 році на папу римського Кароля Войтили, який узяв собі ім’я Івана Павла ІІ.

Прихильники Комітету оборони робітників, зокрема Адам Міхнік, спершу не мали нічого спільного з серпневими страйками 1980 року. Вони навіть не належали до грона радників, що опинилися на Ґданській верфі. Цю роль відіграли, зокрема, Тадеуш Мазовецький (член варшавського Клубу католицької інтелігенції) та Броніслав Ґєремек. Ба більше, прихильники комітету навіть викликали недовіру керівництва «Солідарности» — надто вже ліві.

Однак досить швидко вони долучилися до профспілкових діячів, яким потрібні були інтелігенти з опозиційним досвідом. А Адам Міхнік був уже зіркою. Він зв’язався з варшавською «Солідарністю», зокрема відомим робітничим лідером Збіґнєвом Буяком, але на зустрічі з профспілковим середовищем їздив по всій Польщі. Міхнік зачаровував своєю ерудицією й заслугами — він певний час провів за ґратами, а арештовували його кілька десятків разів.

Комуністи вважали його і Яцека Куроня екстремістами «Солідарності», що було — як самі вони згодом самі визнали — хибною оцінкою. 1981 року, зокрема, Міхнік рятував у Отвоцьку міліціонерів, яким загрожувало лінчування.

Після введення воєнного стану Міхніка інтернували. Влада намагалася змусити його до еміграції: 1983 року прессекретар уряду Єжи Урбан повідомив, що Міхніка випустять із в’язниці, якщо той пообіцяє покинути Польщу. Генерал Чеслав Кіщак передав Міхніку, що він може уникнути процесу й багаторічного вироку, якщо виїде на Лазурне узбережжя. Тоді Адам Міхнік написав із в’язниці відомого листа до міністра внутрішніх справ, генерала Кіщака.

Адам Міхнік, із листа Чеславу Кіщаку

Я добре знаю, Пане Генерале, навіщо вам наш виїзд. Для того, щоб ви нас із подвійною силою поливали брудом у своїх газетах — дивіться, мовляв, нарешті вони показали своє справжнє обличчя; спочатку виконували чужі вказівки, а тепер поласилися на капіталістичні розкоші. Для того, щоб продемонструвати світу: ви — шляхетні ліберали, я ми — безхарактерне ганчір’я.

Треба бути свинею, щоб у статусі в’язничного наглядача пропонувати людині, яка два роки сидить за ґратами, Лазурне узбережжя взамін за моральне самогубство.

Моральний камертон

У владних колах Адам Міхнік опинився внаслідок перемовин Круглого столу 1989 року. Відтоді почалася його шалена медійна популярність. Він раптом став революціонером, якого в позитивному світлі показували офіційні ЗМІ, які ще недавно таврували його як символ антидержавного зла. А Адам Міхнік завжди любив бути в центрі уваги.

Недоброзичливці швидко зауважили, що Міхнік уже під час Круглого столу позував до фотографій за чаркою горілки зі своїми колишніми ворогами, зокрема з тим самим генералом Чеславом Кіщаком. Це сприйняли як братання з людьми, відповідальними за комуністичне правління.

Адам Міхнік і генерал Чеслав Кіщак, 1989. Фото: Войцєх Друщ / Колекція Центру Karta

Лєх Валенса, лідер «Солідарности», доручив Міхніку організувати періодичне видання, яке мало з’явитися перед частково вільними виборами до парламенту в червні 1989-го. Так у травні того ж року народилася Gazeta Wyborcza. Щоденне видання, яка на самому початку своєї історії мало 8 сторінок, а згодом розрослося — якщо рахувати різні додатки — до майже 200. 

Адам Міхнік також пішов у політику. Внаслідок виборів 1989 року він став депутатом Сейму. Але був ним недовго, лише до 1991-го. Він більше ніколи не брав участі у жодних виборах і не ставав урядником. Міхнік впливав на владу, але сам залишався в тіні — був кимось на кшталт морального камертона.

Його інструментом стала Gazeta Wyborcza, найбільше в Польщі серйозне політичне видання. Спершу читачів шокувала сама мова газети: соковита, лаконічна, конкретна, дуже не схожа на багатослівну новомову, характерну для преси часів ПНР.

У 90-х Gazeta Wyborcza формувала світобачення поляків. Жодне інше періодичне видання не могло з нею зрівнятися. Це визнають і її прихильники, і критики, які об’єдналися за принципом неприязні до газети.

Знаковий приклад впливу на політику — текст Адама Міхніка з липня 1989 року «Ваш президент, наш прем’єр». Ці слова змінили історію Польщі. На зорі трансформації польського державного устрою в 90-х формувалася політична рівновага між комуністами, які втратили владу, та опозицією на чолі з «Солідарністю», яка тримала владу в своїх руках. Адам Міхнік у своєму тексті запропонував створити нові органи влади за формулою: президент із середовища посткомуністів, прем’єр — від «Солідарности». Це призвело до президентства генерала Войцєха Ярузельського (який 1981 року ввів воєнний стан) і прем’єрства Тадеуша Мазовецького (якого під час воєнного стану інтернували). 

Однак невдовзі навколо Gazeta Wyborcza розгорілася суперечка. Це був один із перших сигналів розколу серед нещодавніх опозиціонерів, які разом починали із «Солідарности». Лєх Валенса як голова «Солідарности» намагався усунути Міхніка з посади головного редактора. Закінчилося все тим, що в газети відібрали право використовувати гасло «Немає свободи без “Солідарности”». Але Міхнік залишився на посаді головреда.

Ця історія пов’язана з так званою війною в верхах, що розпочалася серед діячів «Солідарности», між якими формально панувала згода. Саме тоді спливли на поверхню підкилимні суперечки між правою й лівою групами колишньої опозиції. Правіші з них зосередилися навколо Лєха Валенси, а лівіші — навколо його конкурента в боротьбі за президентське крісло Тадеуша Мазовецького, якого підтримувала Gazeta Wyborcza. І тут ми бачимо певні зміни: 1980 року Адам Міхнік безуспішно конкурував із Тадеушем Мазовецьким за посаду головного редактора видання Tygodnik Solidarność.

Цей розкол став несподіванкою для багатьох поляків: лише опозиційні еліти розуміли, що серед найважливіших людей «Солідарности» існують суперечності. Серпень 1980 року й створення незалежного профспілкового руху, а потім воєнний стан і підпільна діяльність опозиції великою мірою згладили — або приховали — наявні конфлікти. Проте у вільній Польщі вони врешті-решт стали очевидними.

Ця історія має свої перипетії — хоча на початку 90-х Адам Міхнік опинився в таборі противників Лєха Валенси, сьогодні їх єднає неприязнь до партії «Право і справедливість», очолюваної Ярославом Качинським. Натомість останній (польські політичні симпатії — річ надзвичайно заплутана) на початку 90-х був зі своїм братом Лєхом одним із найближчих соратників президента Валенси.

У біографії Міхніка таких поворотів ще більше. В останні роки до кола його політичних друзів належить, наприклад, Роман Ґєртих — кільканадцять років тому політик праворадикального крила, критик середовища Gazeta Wyborcza й симпатик ПіСу.

Зазвичай, коли дивишся на якусь організацію, зокрема редакцію, здається, ніби її представники суголосні в своїх поглядах. Усе набагато складніше. Неправда, що всі журналісти Gazeta Wyborcza розділяли погляди Адама Міхніка. Не є таємницею, що декого обурювала його дружба з генералом Чеславом Кіщаком, якого Міхнік називав «людиною честі». Але передвістя такого ставлення можна знайти в уже згаданому листі до Кіщака.

Адам Міхнік, із листа Чеславу Кіщаку

А я хотів би опинитися в потрібному місці в потрібний час, коли Ви будете під загрозою, щоб я мав можливість Вам допомогти. Щоб я знову міг бути на боці жертв, а не катів.

У 90-х роках Кіщак кілька разів поставав перед судом, звинувачений у злочинах часів ПНР.

«Деміург»

Біографію Адама Міхніка написав один із колишніх журналістів Gazeta Wyborcza Роман Ґрачик. Він назвав її «Деміург» — Адам Міхнік і справді був кимось на зразок «божественного» творця сучасної польської політичної сцени. Використовуючи свій величезний авторитет, він впливав на політиків із різних угруповань, з якими підтримував дружні відносини. 

Особливе значення мала його дружба з президентом Алєксандером Кваснєвським, вихідцем із комуністичного середовища, і прем’єром Лєшеком Міллєром. Подейкували навіть про тріумвірат, який править Польщею. Головний редактор Gazeta Wyborcza як людина з колишньої опозиції надавав цій конфігурації посткомуністів більшого авторитету.

Біограф також зауважив неприємну рису Міхніка. Коли він якоїсь миті входив у принципову суперечку з кимось зі своїх прихильників, то раптом переставав його помічати. Дослівно. Він міг повернутися спиною до давньої знайомої, коли та хотіла з ним привітатися. Схожих прикладів чимало, бо з часом Міхніка критикувало дедалі більше колишніх його прихильників.

Правиця та деякі колишні друзі звинувачували Міхніка (і видання Gazeta Wyborcza) в неприйнятті декомунізації й люстрації. По суті, це була ідейна суперечка, що зачіпала питання підвалин сучасної Польщі. Критика стосувалася небажання розквитатися з комуністичним минулим країни. Міхніка звинувачували в «педагогіці сорому», тобто в тому, що він виставляє на показ гріхи поляків. Йому докоряли в тому, що він підтримував публікації, в яких стверджувалося, що деякі поляки під час Другої світової війни вчиняли злочини проти євреїв. Дивувалися також тому, що він узявся захищати Лєха Валенсу, коли того звинуватили у співпраці зі Службою безпеки в 70-х роках.

Але Gazeta Wyborcza вже віддавна не має такого спливу на суспільство, як на зорі сучасної Польщі, у 90-х. Занепад розпочався майже чверть сторіччя тому. Першим ударом стала так звана справа Ривіна.

2002 року відомий кінопродюсер Лєв Ривін прийшов до керівництва Agora, видавця Gazeta Wyborcza, з пропозицією хабаря. Ривін від імені певного владного угрупування запропонував такі зміни в законодавстві, які б дали змогу Agora купити телеканал Polsat. Міхнік записав візит Ривіна на приховану камеру, але довгий час тримав справу в таємниці, доручивши провести журналістське розслідування. Тоді саме відбувалися перемовини про вступ Польщі до Європейського Союзу. Оприлюднення скандалу могло б послабити позицію прем’єр-міністра Лєшека Міллєра на переговорах.

Однак, утримуючи скандал в таємниці від громадськости, Міхнік розповів про нього важливим політикам партії «Союзу демократичної лівиці», зокрема прем’єру Міллєру та президенту Кваснєвському. Пізніше, коли про інцидент стало відомо громадськості, багато хто сприйняв усе з недовірою, мовляв, не обійшлося без якоїсь підкилимної змови. Здавалося б, Gazeta Wyborcza мала зміцнити свої позиції, адже постраждала передусім вона. Але в результаті — зокрема завдяки діям слідчої комісії Сейму — вийшли на поверхню зв’язки політиків, бізнесменів і журналістів. Постало суттєве питання: що саме привело Лєва Ривіна з його «бізнес-пропозицією» до керівництва Agora? Справа Ривіна підкосила позиції газети. Зрештою, як і Союзу демократичної лівиці, що об’єднав в своїх лавах посткомуністів. 

Другим каменем на шиї видання став розвиток інтернету. Gazeta Wyborcza належить до епохи паперової преси. І хоча вона однією з перших газет створила цифрову версію, її актуальність зблякла серед десятків безкоштовних джерел інформації, які з’явилися в мережі. 

Адам Міхнік на заході Gazeta Wyborcza. Фото: Адріан Грицук / Wikimedia

*

Повертаючись до спогадів. Адам Міхнік — блискучий редактор. Робота над публікацією автора й редактора завжди передбачає ретельне шліфування тексту, вишуковування прогалин і їх заповнення. Це дуже кропітка праця. Але найкращі редактори вміють впливати на автора й іншим чином. Після прочитання тексту Адам Міхнік може сказати два-три речення, які раптом відкривають авторові очі на глибину теми. Така коротка рецензія дуже допомагає переосмислити недосконалості статті. Звісно, таким чином редактор певною мірою маніпулює автором.

Саме завдяки Міхніку дати мені інтерв’ю погоджувалися комуністи високого рангу, які ще пам’ятали довоєнну Комуністичну партію Польщі, Польську робітничу партію часів Другої світової війни і, врешті, польський сталінізм. Певним чином Міхнік гарантував, що я як репортер Gazeta Wyborcza намагатимусь їх зрозуміти, а не тільки таврувати, як це було поширено у пресі 90-х років. Завдяки цим розмовам мені вдалося написати багато репортажів, які я вважаю найкращими. Я навчився слухати людей, які мислять по-іншому. 

Уважний спостерігач неодмінно помітить одну особливість Адама Міхніка: звабливість. Він практикував її не лише щодо жінок. Він підкуповував компліментами, маніпулював людьми для досягнення своїх цілей. Одному моєму знайомому письменнику він дещо жартівливо й водночас підморгуючи говорив, що той — останній польський класик. Тому коли хтось захопливо говорить про Адама Міхніка, то дуже ймовірно, що раніше він і сам потрапив під вплив його чар. І навіть якщо він намагається бути об’єктивним щодо Міхніка, йому це не надто вдається.

Перекладач Андрій Савенець, редакторка Наталя Ткачик