Як стверджують політологи (і чимало поляків погоджуються з ними), у Польщі є два справжні політичні лідери: Дональд Туск і Ярослав Качинський. Саме вони ось уже два десятиріччя визначають польську політику. Сьогодні перевага на боці Туска, який після парламентських виборів 2023 року очолив уряд. Качинський був прем’єром лише трохи понад рік, починаючи з 2006-го, але як лідер правих сил він тричі вигравав парламентські вибори (а точніше, чотири рази, адже 2023-го його партія також перемогла, але не втримала влади). Партія «Право і справедливість» під керуванням Качинського правила в 2005–2007 і в 2015–2023 роках. Качинський увів до президентського палацу двох політиків: свого брата-близнюка Лєха Качинського та Анджея Дуду. Саме Качинський нарощував потенціал ПіС, змінював ідеологію партії, боровся з внутрішніми опонентами, а також сформував мейнстрім польської консервативної правиці.
Сьогодні Качинський постав перед непростим викликом: він повинен врятувати партію й утримати її позицію в польській політиці. А це буде непросто, бо суспільні настрої змінюються й розкол на політичній сцені, що існує вже два десятиліття, у багатьох викликає невдоволення. Ось чому так багато залежатиме від прийдешніх президентських виборів.
Нещодавно Ярослав Качинський повісив на огорожі свого будинку у варшавській дільниці Жолібож білборд кандидата в президенти від ПіС Кароля Навроцького. На плакаті зазначено: кандидата підтримує ПіС. Хоча раніше Навроцький уперто стверджував, що він безпартійний громадянський кандидат.
Плакат на підтримку Кароля Навроцького на паркані будинку Ярослава Качинського. Джерело: Jarosław Kaczyński / XКачинський ставить усе на одну карту — карту Навроцького. Саме лідеру «Права і справедливости» належить ідея висунути кандидатом від правиці голову Інституту національної пам’яті. 2024 року лідер ПіС зазначив, що його омріяний кандидат у президенти повинен бути високий, поставний чоловік, який знає іноземні мови, сім’янин. Єхидні журналісти тоді писали, що в цьому портреті Качинський проявив усі свої комплекси, адже до такого ідеалу йому самому далеко: він низький, не знає мов і не має сім’ї.
Навроцький є спробою повторити успішний експеримент восьмилітньої давності із Анджеєм Дудою, але спробою набагато сміливішою. Коли 2015 року Качинський «вигадав» Анджея Дуду, не один бувалий знавець політичної сцени також замислювався над тим, навіщо він так ризикує, роблячи ставку на маловідомого політика, відносно молодого й недосвідченого. Дуда, однак, двічі переміг на виборах й виявився талановитим промовцем.
Усе-таки Дуда мав неабиякий політичний досвід: він брав участь у кількох кампаніях, працював депутатом Європарламенту, обіймав високу посаду в Канцелярії президента Лєха Качинського. Можливо, він і не був широко відомий, але все ж обізнаний із політичною роботою. Навроцький такого досвіду не має. Він намагається стати «Дудою на біс», але йому бракує певних природних особистісних рис і здатности завойовувати симпатії менш політично активних виборців. Тому в самому ПіС є багато противників цієї кандидатури — з колишнім прем’єром Матеушем Моравецьким на чолі. Ба більше, не виключено, що в успіх Навроцького до кінця не вірив сам Качинський. Адже насправді останній безмежно довіряв лише одному президентові — своєму брату Лєху.
Анджей Дуда Качинського розчарував. Ні для кого не таємниця, що стосунки лідера ПіС і президента досить прохолодні. Качинський практично не розмовляє з Дудою. Він незадоволений його занадто самостійною політикою, співпрацею з урядом Туска у питаннях законодавства і, зрештою, призупиненням судових реформ ще в часи правління ПіС. Крім того, в оточенні Дуди з’явився Марцін Машталєрек, який обійняв посаду секретаря президентської адміністрації. Частина правих сил вважає його геніальним політтехнологом і стратегом, але він не зносить Качинського. Причім із взаємністю. Саме Машталєрек заявив, що задля блага ПіС Качинський повинен відійти від керування. І саме він сьогодні разом із представниками ще більш праворадикальної й націоналістичної «Конфедерації» планує створити нову правицю на руїнах ПіС. Тільки-от руїн ще немає.
Ярослав Качинський та Анджей Дуда. Джерело: Jarosław Wieczorek - Wojewoda Śląski / FacebookНа самому початку, коли тільки сформувалися дві партії («Громадянська платформа» та «Право і справедливість»), вони ледь не почали правити разом. Перед парламентськими виборами 2005 року панувало загальне переконання, що ГП та ПіС утворять коаліцію. Однак на фініші передвиборчої кампанії Дональд Туск активно критикував ПіС. Можливо, він хотів послабити майбутнього партнера по коаліції, а може, розраховував випередити ПіС на виборах. Так чи сяк, а Туск не припиняв жорстко нападати на партію Качинського. Дворічний період правління ПіС лише загострив цю конфронтацію.
Дебати між Дональдом Туском і Ярославом Качинським. Джерело: TVP 22007 року під час уже знаменитих теледебатів перед черговими достроковими виборами до Сейму Туск розгромив Ярослава Качинського. Разом із «Громадянською платформою» він переміг на виборах і в результаті утримував у своїх руках владу впродовж восьми років. Від травми, отриманої на тих програних виборах, Качинський не оговтався й досі. Тоді й відбувся глибокий розкол: ГП і ПіС стали дуополією суперників, що зійшлися в смертельному поєдинку. Під час виборчої кампанії люди Качинського звинувачували Туска в тому, що його дідусь у роки Другої світової війни служив у Вермахті. Засоби масової інформації, близькі до ГП, висміювали близнюків Качинських. Емоції цього протистояння часом виходили за рамки звичайної політичної боротьби, але у майже метафізичну ненависть їх перетворила трагедія, яка відбулася 10 квітня 2010 року.
Смоленська катастрофа стала поворотним пунктом в історії Ярослава Качинського. Він втратив брата, з яким був дуже тісно пов’язаний. Водночас він втратив своє політичне альтер еґо. Хоч Ярослав був природженим політиком, влада сама в собі його не цікавила. Він волів бути закулісним політиком, таким собі деміургом, що формує політичне середовище польської правиці, здатне конкурувати з тією частиною антикомуністичної «Солідарности», яка після падіння комуністичного режиму, на думку Качинського, пішла на зраду й домовилася з колишніми комуністами.
Ярослав плів інтриги, знищував суперників і будував партію «Право і справедливість». Натомість справою Лєха було займати посади. Він був генеральним прокурором, мером Варшави й врешті-решт президентом. Коли 2010 року Лєх загинув у авіатрощі Ту-154M під Смоленськом, померла також частина Ярослава Качинського. Відтоді культивувався міф про смоленську змову, зраду Дональда Туска, який у той час був прем’єром, про те, що Туск хотів приховати російський замах на президента Польщі, а навіть вступив у змову з Путіним. Смоленський міф по-новому визначив ПіС і роль Качинського. Відтоді лідером «Права і справедливості» керує не лише мрія створити потужну й стабільну партію, але й бажання взяти реванш, прагнення знищити оточення Туска — ліберального центру. Все, що пізніше Качинський додавав у свою риторику, його словесні нападки на Туска (звинувачення в тому, що той служить Німеччині і Росії й схожі висловлювання), було лише наслідком емоцій, пов’язаних із Смоленською катастрофою й загибеллю брата.
Над партією Качинського збираються темні хмари. Після перемоги Дональда Туска настав час зведення рахунків за період правління людей Качинського. Прокуратура, спецслужби й парламентські комісії розслідують численні скандали. У камері попереднього ув’язнення вже опинився депутат Даріуш Матецький. У Лондоні під домашнім арештом чекає на екстрадицію колишній голова Урядової агенції стратегічних резервів Міхал Кучмєровський. Ще один депутат, Марцін Романовський, утік до Угорщини, де його оберігає від екстрадиції друг ПіС — Віктор Орбан. Це лише деякі ниточки найгучніших корупційних скандалів, які дедалі більше послаблюють партію Качинського, втягуючи її в нові й нові слідства й судові процеси.
Це також результат політики Качинського часів його правління — він дозволив своїм людям набивати кишені, коли ті очолювали всі державні установи. Сам Качинський жив досить скромно (здавалося, гроші для нього не важливі) і все ж він розумів, що в тисяч партійних діячів і союзників ПіС великі апетити. Чимало з них не вдовольнилися теплими державними посадами й почали робити брудні інтереси на стику держави й бізнесу. Навіть у період, коли ПіС вигравав вибори за виборами й мав повну владу після 2015 року, Качинський не зосередив цю реальну владу в своїх руках. Він лише задовольнився на деякий час посадою віцепрем’єра.
Ярослав Качинський, 2017. Фото: Рафал Замбжицький / Канцелярія СеймуСпеціально під нього створили урядовий Комітет із питань національної безпеки й оборонозданості, який він очолив. Це мало створювати враження влади сильної руки. Насправді ж Качинському його кабінет у партійному офісі на вулиці Новоґродській завжди був дорожчим від урядових будівель. Він волів керувати партією, боротися за її добробут і готуватися до наступного реваншу з Туском. Бо як це не парадоксально, Качинський, схоже, краще почувається в опозиції, ніж у владі. Звичайно, прагнення до влади — мета лідера ПіС, але, здається, сама боротьба його захоплює більше, ніж перемога.
Тільки-от сьогодні найгрізнішою темною хмарою над «Праовим і справедливістю» є не розслідування корупційних скандалів. На обрії з’явилася більша загроза: ультраправі конкуренти, себто націоналістична «Конфедерація». Коли рейтинги кандидата в президенти від «Конфедерації» Славоміра Менцена різко підскочили й небезпечно наблизилися до рейтингів Кароля Навроцького, ПіС охопила паніка. За опитуваннями, Менцен має 12–15 % підтримки, тобто його показники знизилися, а отже, зменшилася і загроза того, що до другого туру ввійде кандидат «Конфедерації», а не ПіС. Однак Качинський не може не бачити, що «Конфедерація» виросла у стабільного й сильного суперника ПіС, популярного серед молоді, яскравого й більш радикального. Тепер новою, а можливо, останньою місією Качинського буде відбудова монополії ПіС у правому крилі.
Перекладач Андрій Савенець, редакторка Наталя Ткачик
