Контакт із Мілошем зав’язав Чапський під час подорожі до Сполучених Штатів. Тоді ми сказали Мілошеві: якщо в нього будуть якісь проблеми, він може на нас розраховувати. Ми зустрілися, коли він у паніці з’явився в Мезон-Ляфіт і сказав нам, що мусив залишити посольство, власне, втекти, запитував, чи може в нас оселитися і чи ми можемо забрати його речі, бо він побоювався повертатися у свою квартиру.
Проте для Мілоша ми весь час були «добрими фашистами», якщо сказати коротко. Перші наші дискусії з ним точилися довкола статті «Ні!», яка перекреслювала роль і значення еміграції як такої. Моє ставлення до нього випливало з переконання, що він є великим поетом (я завжди був під враженням від його поеми «Порятунок»), а тому ми зобов’язані зайнятися ним попри його злостивість і висловлювання стосовно того, що друкуватися в еміграції означає складати скарби в дупло; зрештою, це дупло виявилося цілком плідним, і не лише для нього.
Згодом ми уникали дискусій на цю тему, а Мілош свідомо звів свої стосунки з «Культурою» до дружби із Зиґмунтом Герцом. Мої особисті стосунки з ним були завжди на певній відстані. Візьмімо, хоча це й не дуже гарна аналогія, Кота Єлєнського. Попри різноманітні сварки та непорозуміння у нас із ним були людські стосунки: симпатії, довіри. Таких людських стосунків між мною та Чеславом не було. Це не завадило мені із захватом сприйняти звістку про присудження йому Нобелівської премії й поїхати на її урочисте вручення. Я дуже радів за нього, цілком щиро. Я не сприймав це як успіх «Культури», можливо, тому, що Мілош ніколи особливо не признавався до «Культури». Однак я дуже цим перейнявся.
Ми намагалися в міру наших можливостей допомагати йому, оскільки перший період його життя на Заході був дуже важким. Та водночас не вщухали суперечки між Мілошем і нами, особливо Зиґмунтом і Зосею. Він заперечував існування совєтських таборів, трохи з упертості, а трохи тому, що не дуже в це вірив. Фактом є те, що між нами були розбіжності в оцінці Совєтського Союзу та сталінізму, до якого він ставився дуже поблажливо. Зрештою, це видно з його виступу кілька років тому в часописі NaGłos у Кракові, де він твердив, що марксизм вивів Польщу з периферії. Таких конфліктів було чимало. Моє ставлення до «Вільної Європи» було не найкращим, але він вважав її вельми шкідливою організацією, і тут також виникали зіткнення.
Наприклад, коли у Польщі в рамах так званої акції повітряних куль Спецоперацію, яку провадила в 1954 р. з ініціативи польської редакції РВЄ американська розвідка, засилаючи на територію ПНР повітряні кулі з листівками, що містили текст викриттів колишнього співробітника МГБ Ю. Святла скинули його «Поневолений розум», з якого зробили мініатюрне видання, про що ніхто з нас не знав, — це був доволі розбишацький захід. Розгорівся колосальний скандал.
Мілош хотів розпочати судовий процес, але для цього, на жаль, не було підстав. Ми про це дізналися зовсім випадково, як і Мілош, бо хтось нам привіз такий примірник. І досі не знаю, чия це була ініціатива. Новак так і не схотів мені про це розповісти. Він лише казав, що не мав із цим нічого спільного і що це відбувалося поза польською секцією.
Розбіжності з Мілошем стосувалися і ставлення до міжвоєнної Польщі. Крім того, ми по-різному дивилися на багато культурно-літературних речей. Мілош захоплювався Анджеєвським. Дуже його цінував і захищав, навіть коли Анджеєвський видав «Партію і творчість письменника». У дружніх стосунках, і це залишилося в нього й досі, Мілош залишався дуже вірним. Однак його оцінки людей завжди були суб’єктивними й дискутувати з ним на ці теми було неможливо.
Крім двох-трьох спроб на самому початку, я не пригадую, щоб у нас із Мілошем була якась важлива розмова. Не думаю, що моє бачення Польщі якось змінилося під впливом розмов із ним. «Поневолений розум» був для мене важливою книжкою, бо вона відіграла дуже велику роль, але я вважав її фальшивою, бо вона, як зазначив Ґрудзінський, створювала міф кетмана, тоді як насправді йшлося про звичайний страх та опортунізм.
Ця книжка не допомогла мені зрозуміти комуністичний світ. Але вона допомогла мені зрозуміти польське інтелектуальне середовище, позбавивши багатьох ілюзій. Так, наприклад, вона пролила на світло Анджеєвського, щодо якого в мене були певні ілюзії. Я був знайомий з ним до війни, у період його співпраці з «Prosto z mostu», коли він написав і кілька речей для «Бунту молодих». Ми тоді дискутували на тему релігії й Церкви, бо я вважав «Лад серця» облудною книжкою, найдивовижніше, що Анджеєвський протестував дуже м’яко. У перші повоєнні роки ми не бачилися. Зустрілися набагато пізніше, але тоді він підтримував стосунки переважно із Зиґмунтом, який був у нього просто закоханий: прощав усі його вибрики, піклувався про нього, організовував йому якісь стипендії й узагалі опікав.
Вплив, який Мілош справив на «Культуру», стосувався царини літератури. Як письменника я ціную його надзвичайно високо. Він також, хоча не надто часто, виступав у ролі порадника, а його думка та заохочення часом були дуже важливими.
Завдяки його порадам і з його ініціативи ми видали Сімону Вайль і матеріали, що стосувалися угорської революції 1956 року. Проте мені важко погодитися з його твердженням, висловленим у «Році мисливця», начебто то він визволив мене із законсервованості в літературі міжвоєнного двадцятиліття. Я ніколи не жив періодом двадцятиліття й не чекав на Мілоша, щоб визволитися з нього. Сам же Мілош визнає, що рішення видати «Транс-Атлантик» було прийнято до його появи в «Культурі». А це було серйозне рішення, оскільки внаслідок морального обурення Ґомбровичем і «Лісником» Мар’ї Кунцевич ми втратили більше передплатників, ніж через нашу політичну позицію. Проте ми не змінили курсу.
Мілош був і залишається для мене авторитетом лише в поезії, особливо сучасній, в якій я зовсім не орієнтуюся. У цій царині він вмів зберігати об’єктивність навіть у вельми неприємних для себе ситуаціях, що ілюструє ставлення до Герберта, який вчинив йому в Берклі страшенний скандал, коли Мілош вжив (у себе вдома) вираз «бандити з АК». Однак коли з’явилися нові вірші Герберта, Мілош їх чудово переклав і надрукував у New York Review of Books, а весь великий гонорар переслав Гербертові. Для нього найважливішим було те, що це велика поезія.
Що стосується мене, то, якщо йдеться про поезію, я — великий консерватор. Дуже люблю поезію Ґалчинського, з яким я й особисто був знайомий у два періоди. Тоді, коли він жив на хлібах у Міся Тишкевича на Віленщині, в Орнянах, звідки навіть надсилав мені якісь вірші, здається, «Лист з-понад річки Лімпопо», які я друкував, мабуть, іще в «Бунті молодих». І коли він опинився на Заході. Він розмірковував, що йому робити. Ми вмовляли його залишитися. Тоді він поїхав до Другого корпусу, де був легендою, адже там перебувало чимало молодих поетів — Олєховський, Мєндзижецький й інші, — які були палкими його прихильниками. Навіть одна батарея називалася іменем Ґалчинського.
Проте він не наважився емігрувати, можливо, як це з ним траплялося, під впливом жінки. Він закохався, зрадив Наталью й повернувся до Польщі зі своєю новою пасією, яку Наталья, звісно, прогнала. Це був кумедний представник богеми, на якого неможливо було сердитися, й чудовий поет, якому можна чимало пробачити за «Бал у Соломона» чи інші вірші. Навіть його опортунізм ховав у собі непомітний опозиційний струмінь. Вірш про Москву, яка тоне в апельсинах, справляв враження сатиричного.
На відміну від Ґалчинського, Тувім мені не подобався ні як людина, ні як поет. Останнім його віршем, який, вразивши, залишився в моїй пам’яті, був вірш на смерть Нарутовича. До його пізнішої поезії я ставився прохолодно. «Польські квіти» мене не зачепили. Я не поділяв захвату, з яким їх сприйняли. На моє сприйняття Тувіма, без сумніву, вплинуло негативне ставлення всього нашого покоління до «Літературних вістей». Звідси ж випливала моя тривала недовіра до Слонімського. Єдиним скамандритом, Скамандрити – члени польського літературного угруповання «Скамандер», чинного в 1918–1939 рр., заснованого Ю. Тувімом, А. Слонімським, Я. Івашкевичем, К. Вєжинським і Я. Лєхонєм. із яким я товаришував, був Вєжинський. Він мені дуже подобався.
Ми познайомилися в Бухаресті під час війни. Я допоміг йому виїхати з Румунії й отримати якісь гроші. Після війни ми бачилися під час його приїздів до Європи, де він, до речі, бував доволі часто. Коли Чеслав поїхав до Сполучених Штатів, то Вєжинські найняли будиночок, який він мав у Монтґероні, і мешкали там понад рік. У нас були вельми гарні стосунки, оскільки Вєжинський товаришував із Мєрошевським і Ґуставом, тож він належав до кола майже особистих друзів. Мені подобається його поезія, за винятком перебільшено патріотичних віршів, які я вважаю занадто пафосними.
Я до кінця підтримував стосунки з Бронєвським, якого теж дуже любив. До «Слова про Сталіна» я поставився дуже поблажливо саме тому, що я його знав. Для мене це не було несподіванкою. Бронєвський доволі часто сюди приїжджав. Щоразу все починалося з телефонного дзвінка: «Пане Єжи, ви мені подасте руку? Адже поема про Сталіна була чудовою». Я відповідав, що подам йому руку, і якщо дружина випускала його з-під нагляду, то ми йшли на чарку, де він швидко впивався. Проте стосунки з ним були особливими. Із Мєрошевським вони, напевно, випили море горілки в єрусалимський і каїрський період. Він був чудовим поетом і цікавою людиною, хоча й п’яницею. Я мав до нього дуже велику слабкість і міг пробачити йому набагато більше, ніж, наприклад, Івашкевичу.
Мені не подобалися «Літературні вісті» за їхнє естетство, за невпинне вишукування «смачненького», за відсутність будь-якої лінії. Найповнішим виразом цього була позиція Слонімського: безмежний лібералізм. Для мене це був безхребетний часопис. А його буцімто сучасність була пережовуванням того, що вже давно було сказано на Заході — і не лише на Заході. До того ж у царині культури чи літератури «Бунт молодих» і «Політика» представляли набагато молодше покоління, ніж покоління «Літературних вістей», і воно не вміщалося в їхню редакційну політику. А після війни Wiadomości стали просто ендецьким виданням, символом польського Лондона. Тож я їх не терпів через причини, протилежні тим, через які я не любив їх до війни.
У царині літератури — і культури загалом — найближчим до «Бунту молодих» часописом був, як я відчував, Marchołt Стефана Колачковського, з яким я був знайомий; пригадую якісь розмови з ним про Кадена-Бандровського та Берента, великим прибічником якого я був, про що розповім пізніше. А що стосується Кадена, то його я дуже цінував, насамперед за «Генерала Барча». Я вельми уважно прочитав цю книжку; я був єдиним із, мабуть, нечисленних читачів, який мав добру думку про «Матеуша Біґдзя» і «Чорні крила». Проблематика цих повістей вельми мене цікавила, а її розгляд здавався мені дуже чесним. Коли я кажу про естетство «Літературних вістей», то маю на увазі якраз ігнорування політичної, а ще більше — суспільної проблематики, яка мене надто захоплювала; адже я був вихований на Жеромському.
Ще одним виданням, яке я вважав близьким, був Pion. Можливо, через особисті причини, оскільки я товаришував із його редакторами: спочатку Колонєцьким, а потім Свєнціцьким. Зі Свєнціцьким я постійно перетинався на службі: у певний період я працював у пресбюро Ради міністрів, директором якого він був, а в міністерствах, де я працював пізніше, я теж займався пресою. Тому ми часто бачилися й розмовляли.
Нонконформістська література цікавила мене ще до війни. У Сеймі я перетинався з Іжиковським, доволі часто з ним розмовляв і читав те, що він писав у «Робітнику». Проте Іжиковський був для мене насамперед автором «Палуби», на яку я натрапив одразу після закінчення гімназії і яка справила на мене сильне враження.
Вельми важливим для мене автором був Віткаци. Я із захватом читав «Прощання з осінню» та «Ненасить», а самого Віткаци дуже любив. У певний період у нас із ним був живий контакт через Боя-Желєнського.
Я бував у салоні Желєнських, здебільшого через пані Зоф’ю Желєнську, вельми непересічну, дуже розумну й чарівну жінку. Там я познайомився з багатьма людьми, серед них і з Віткаци. Атмосфера цього дому, безсумнівно, вплинула на мої літературні смаки; не виключаю, хоча я не багато про це розмірковував, що на мене вплинув і Віткаци.
Мені дуже не подобався Зеґадлович, і як редактор познанського видання Tęcza, вельми побожного і святенницького видання, і як письменник: його «Привиди» і «Мотори» відштовхували мене, хоча я не особливо доброчесний. Із прозою авангарду — з Ватом чи Стерном — я стикався небагато, мені вона нічого не говорила.
Я не цінував Домбровську як письменницю. «Ночі і дні» видавалися мені громіздкою занудятиною. А мої довоєнні стосунки з нею складалися погано, що було для мене вельми неприємно, адже я, працюючи в Міністерстві землеробства, весь вільний час проводив у бібліотеці, у Станіслава Стемповського, а пізніше з ним приятелював. Я не розумів, чому Домбровська не схотіла підписати свою статтю з протестом проти Берестя, яку надіслала у «Літературні вісті», хоча її вмовляли і Стемповський, і Ґридзевський. Адже її становище було таким, що їй нічого не загрожувало. Хоча я вважав, що Центролев загрожував дестабілізацією Польщі, однак тримався думки, що необхідно протестувати проти «подвигів» Костека-Бєрнацького. Такі речі слід робити належним чином.
Те, що цього не сталося, було наслідком неприємних рис вдачі Пілсудського. Він був дуже мстивою людиною, й такі заходи, які здійснював Костек-Бєрнацький, він, на жаль, толерував або давав зрозуміти, що їх слід толерувати. Я знаю від жінки, яка приятелювала з Пілсудським, що в її квартирі ще до травня відбулися сходини пілсудчиків, де він зажадав, аби під час якоїсь урочистості перед могилою невідомого солдата вони оточили Сікорського й побили його офіцерськими ременями. Навіть ці вірні пілсудчики на це не пішли. Це демонструє ментальність Пілсудського у певний період його життя.
Одним із нечисленних творів Домбровської, який мені подобався, було «У селі весілля». Я надавав цій речі політичного значення. Гадаю, це було перебільшення, бо я забагато прочитав між рядками. Згодом, коли я зустрівся з Домбровською, це підтвердилося: вона нічого такого не мала на думці. З огляду на Єжи Стемповського, який її обожнював, я тоді протягом короткого часу ставився до неї позитивно. Коли вона вперше приїхала до Швейцарії, я поїхав із нею зустрітися. Це її доволі сильно шокувало. З нею неможливо було розмовляти під час прогулянки, бо вона зупинялася перед кожною вітриною й захоплювалася тим, що було у крамниці. Її реакції були аж надміру жіночими.
Згодом, коли вона бувала в нас чи у Ґустава в Неаполі, виходили на яв різноманітні дражливі моменти. Проте перша зустріч була сентиментальною. Домбровська багато розповідала про Станіслава Стемповського, але це стосувалося суто особистих речей. Ми почули також чимало історій, особливо вроцлавського періоду: про Котта і Жукровського, яких вона любила й цінувала. Вона була в захопленні від Заходу, але нічого не говорила про свої можливі труднощі, наприклад, з отриманням паспорта. Загалом це було вельми симпатично, але нічого нового не вносило. Домбровська кількаразово бувала в Мезон-Ляфіт. Розмови з нею були переважно спогадами: про Філософова, про Verbum. До цього додавалися суперечки, не з нею самою, а з Ковальською, на тему її страху перед війною. Вона вважала, що не треба нічого робити, аби не спровокувати якогось вибуху. І ставилася негативно до еміграції.
«Фердидурке» я прочитав одразу після опублікування, не обурившись, але й не захопившись. Із Ґомбровичем я познайомився в цей період, і в нас були не близькі, але товариські стосунки. Це завдяки мені він поїхав до Аргентини. Відкривалася нова пароплавна лінія, і, як завжди, кілька місць було зарезервовано для літераторів; оскільки я тоді обіймав посаду в Міністерстві промисловості й торгівлі, я міг туди його скерувати. Тож, звертаючись до Ґомбровича після війни, я знав, що маю справу з одним із найбільших іконоборців сучасної польської літератури. Я запропонував йому писати щоденник, бо на підставі «Транс-Атлантика» та його листів зробив висновок, що ця форма є найпридатнішою для нього.
Проте наша співпраця з Ґомбровичем була можлива лише тому, що безпосередні контакти між нами були вкрай рідкісними. Нашу першу зустріч він описав у своєму стилі. Слід визнати, що цей звіт загалом правильний. Я був напруженим, що часто трапляється зі мною в таких ситуаціях. І я справді не люблю Міцкевича. Віддаю перевагу Словацькому і ставлю «Бєньовського» чи «Короля-духа» вище від «Пана Тадеуша».
Тоді, приїхавши до Європи, Ґомбрович оселився в нас. Це було дуже недовго, просто через стан його здоров’я: він не міг ходити сходами, а ми не могли перебудувати свої робочі кабінети, щоб розташувати його на першому поверсі. Пізніше ми майже не бачилися. Як письменника я цінував його надзвичайно високо, насамперед його «Щоденник». Загалом письменник у ньому мене цікавив набагато більше, ніж людина.
Мене смішили різноманітні вияви його снобізму, та й він — надзвичайно приємна риса в нього — робив це з гумором. Так було зі славнозвісним: «я оголосив себе графом». Якось ми з Котом надіслали йому сфальшовану хвалебну листівку, підписану визначними французькими аристократичними прізвищами: Лярошфуко й уся блакитна книга французької аристократії. Ґомбрович сприйняв цю листівку абсолютно серйозно і включив її до щоденника. Та коли ми з Котом почали з нього кепкувати, він сприйняв це зі справжнім гумором.
Вражав його нечуваний егоїзм. У його листуванні з найрізноманітнішими людьми, яке я працьовито позбирав, — крім листів до Сандауера чи інших невідомих мені осіб — немає нічого цікавого. Це суто торгова кореспонденція. Весь час ідеться про коректури, повторюються прохання про надіслання тих чи тих книжок, про заняття перекладами, про підганяння Кота, бо той щось занедбав. У цьому щедрому листуванні є, мабуть, лише два неділові листи — до Мар’ї Пачовської.
Ґомбрович був людиною, яку політика відносно мало цікавила, хоча «Транс-Атлантик» є вельми політичною книжкою. Проте в наших взаєминах це не мало значення. Я був захоплений його талантом.
Особливо це стосується «Транс Атлантика» та перших щоденників, які справили на мене величезне враження. Решта його творчості мені чужа. Однак ці дві речі я вважаю чудовими.
У театрі я був лише на одній п’єсі Ґомбровича: на «Оперетці» у Пале Шелло. Вистава мені дуже сподобалася. Текст «Оперетки» я оприлюднив, можливо, не з нехіттю, але без задоволення. Натомість на сцені у тій інтерпретації ця річ подіяла на мене. Із цього видно, наскільки значущою є інсценізація. Зрештою, моя негативна реакція на читання «Оперетки», можливо, випливала з того, що я не вмію читати театральні п’єси: я не вмію уявити їх на сцені й читати, пам’ятаючи, що вони не призначені для читання. Напевно, тому я любив Шиллера, який умів виявити весь їхній сенс.
До війни я доволі часто ходив до театру. У моїй пам’яті залишилися три вистави: «Князь Потьомкін» Міцінського у постановці Шиллера, «Визволення» Виспянського у Польському театрі, теж, мабуть, Шиллера, Ідеться про видатного польського режисера Леона Шиллера. й одна п’єса Ростворовського, яка була абсолютною невдачею, але тоді справила на мене враження. У перші роки перебування в Парижі я ще іноді ходив до театру, але вже багато років не був на жодній виставі. До музики я зовсім несприйнятливий. Живопис ніколи мене не цікавив, крім Мальчевського та Виспянського. Додам Цибіса. Живопис Юзя мені радше не подобається, крім малюнків і, як кажуть, «вилизаних» натюрмортів, які вельми ретельно зроблені. Проте я не висловлююся на теми живопису, бо у цій царині орієнтуюся вкрай ніж погано. Моєю стихією є написане слово.
Своєю зачарованістю талантом і культом митця, особливо митця слова, я завдячую вчителеві Качинському, який викладав літературу в нашій гімназії. У шостому класі я прочитав історію польської літератури Антонія Потоцького, виразного молодопольського спрямування; ця книжка сильно на мене вплинула й значною мірою сформувала мої погляди на літературу та мої зацікавлення в цій царині. До цього додався вплив Бжозовського, який був одним із моїх улюблених письменників. Особливо це стосується «Полум’я» та «Діброви», а ще більше «Легенди “Молодої Польщі”».
Я вже, мабуть, говорив, що я — прихильник Жеромського. Мій Жеромський не є автором «Провесни». Це автор «Троянди», «Краси життя», «Думи про гетьмана», «Навернення Юди», де деякі розділи є просто неперевершеними. Я полюбляв Міцінського; «Отець Фауст» і «П’ядич» протягом певного часу належали до моїх улюблених книжок. До них належали й повісті Берента. На перших курсах університету я пережив період, вельми короткий, коли такі речі, як «Порохно», мене захоплювали, що поєднувалося з читанням Ніцше, теж, певно, під впливом Берента, його перекладача. Тоді мені це вельми подобалося. Сьогодні я поставився би критичніше до цієї надто молодопольської мови. Проте в «Течії» та «Озимині» є сцени, які залишилися в моїй пам’яті.
В «Озимині», наприклад, є вельми влучна характеристика поляків. Починається все на балі, де російський полковник зненацька отримує повідомлення про війну з Японією і перед поверненням до бальної зали замислюється, як про це сказати. Сказати польською wojna — це занадто м’яко. Тому він зайшов до зали і сказав: «Ґаспада, вайна!» Різниця між звучанням «wojna» і звучанням «вайна» виявляє різницю між двома народами. Це протиставлення польської м’якості російській твердості є у Блока, у Мандельштама, в Окуджави. Я би дуже хотів, щоб поляки засвоїли щось від російської твердості, не перестаючи бути поляками. Щоб поєднали свободу і твердість.
Тому мене так зацікавили дві книжки. «Польська справа» Студніцького, чудова книжка, яка вперше довела мені, що нашим нещастям є те, що ми не пережили періоду просвіченого абсолютизму. І «Польща Яґєллонів» Колянковського, яка показує, що вони здійснювали династичну політику, але нація її не сприймала. Коли я їхав до Тобрука, куди можна було взяти лише рюкзак і речовий мішок, я поклав до нього цю товсту книжку, хоча довелося відмовитися від частини виданих цигарок. Від польської довоєнної держави я очікував виконання тієї роботи, яку мав виконати в Польщі просвічений абсолютизм. На жаль, Пілсудський був хворою людиною і вже нічого не міг зробити. Зламом у його житті була спершу Ризька угода, що змінила, як я вже згадував, його погляд на тривалість польської держави. Наступним зламом було вбивство Нарутовича.
Колись я збирався робити інтерв’ю з Ратаєм. Нічого з цього не вийшло. Однак у розмові, яка відбулася з цього приводу, Ратай похвалився, що кілька разів запобіг революції в Польщі. Він сказав мені також, що знав двох Пілсудських. Пілсудський перед убивством Нарутовича був товариською людиною, надзвичайно відкритою, з якою можна було дискутувати. Пілсудський після смерті Нарутовича був закритим, зосередженим тільки на справах, переповненим ненависті та презирства до людей. Убивство Нарутовича змінило його погляд на Польщу та поляків.
Фрагмент друкується за виданням: Єжи Ґєдройць. Автобіографія у чотири руки; переклад з польської Лесі Лисенко. — Київ: Дух і Літера, 2015.
Редакція висловлює вдячність видавництву Дух і Літера за можливість публікації
