Той, хто знає війну не з фільмів, розуміє, що в ній нема й краплини романтики. Війна — найстрашніше нещастя. Вона не зміцнює дух людини.
Моя мама пережила Першу світову. Вона розповідала про воєнні жахіття: пожежі, вбивства, ґвалтування й знущання. Ось це і є війна.
Нещодавно я зустрічався з президентом Австрії Александром ван дер Белленом. Ми розмовляли про концтабори, і він сказав: «Аушвіц-Біркенау не впав на нас із неба». Це правда. У минулому столітті все до цього йшло.
З чого починається війна? З байдужості, жорстокості, відсутності реакції на несправедливість. З того, що підліток вчить п’ятилітнього хлопчика душити кошеня. З того, що батьки бачать, як на вулиці чоловік підіймає руку на жінку, однак при цьому кажуть своїй дитині: «Не звертай уваги, нас це не стосується». Війна починається із поганого ставлення до того, хто не такий, як інші. З нехтування й байдужості.
У війні немає жодного «раптом». Вона починається поступово, непомітно.
Мало хто із нас, жертв війни, справився з її тягарем, спогадами. Деякі скоїли самогубство після 1945 року. Я теж зробив до смерті 99 кроків зі 100. Проте мене врятувала амнезія. Я тільки частково пам’ятав те, що відбувалося: початок ґетто, транспорт до концтабору, день прибуття в Освенцім. Все інше було як в імлі. Але потім пам’ять почала повертатися.
Зараз більшість людей у Європі живуть спокійним життям. Однак війна не закінчується доти, доки хоч одна з її жертв продовжує прокидатися від нічних кошмарів чи здригатися, побачивши армійські чоботи.
Зі мною таке буває раз на два-три роки. В останньому сні Гітлер наказав мені стріляти в нього. Я знаю людей, які бачать страшні сни постійно, тож мені в цьому сенсі, можна сказати, пощастило.
Чи я пробачив? Наших катів — ні. Народ, який їх породив, — так. Я говорю від свого імені, я не можу стверджувати за інших і розумію тих, хто досі не в змозі пробачити. Від ненависті мене врятувало те, що на своєму шляху я зустрів багато порядних німців. Тому й не відчуваю ненависті до усього німецького народу.
У Біблії є слова: «Пам’ятай, що зробив із тобою Амалек». Амалек – голова племені, яке хотіло винищити євреїв. Ми зобов’язані пам’ятати все, що трапилося під час війни. Проте я хотів би згадати й слова видатного мислителя Нахмана із Брацлава: «Уміння забувати — найвеличніше із мистецтв». Мені здається, що пам’ятати — важливо, проте не варто бути злопам’ятними, адже ворог чи його нащадки раптом можуть стати твоїми сусідами. Так влаштований цей світ.
Я пережив Освенцім. Чи може подібне трапитися знову? Так! У 60-ті в США темношкірі боролися за свої права. Пам’ятаю, якось білі підпалили нашу машину тільки тому, що в ній сидів чорний. Біла людина була тоді головним противником рівноправ’я. Я подумав, що головне багатство білого — його шкіра.
Мене часто запитують: як розповідати про війну молоді? Благаю, не намагайтеся викликати у неї жалість і не чекайте співчуття.
1939 року мені було 13. Що я думав про Першу світову війну? Вона мене не цікавила. Від початку Другої світової минуло 80 років. Для сучасної молоді це абстрактні й дуже далекі події. Не чекайте від них співпереживань. Краще пояснюйте, як жахіття минулого впливають або можуть вплинути на сьогодення. І якщо це зацікавить молодь і вона візьметься за мишку й поґуґлить — вважайте, нашу місію виконано.
Моя донька та внуки знали, що я пережив війну і концтабір, та я ніколи не втомлював їх розповідями про це, не змушував їздити до Освенціма, не намагався викликати співчуття чи жаль. Я чекав. Коли доньці виповнилося 18 років, вона запитала, чи може поїхати зі мною до Освенціма. І ми поїхали до колишнього концтабору Аушвіц-Біркенау. Я показав їй місце, де був колись, розповів свою історію.
Так, ми в боргу перед тими, кого вбито. Проте ще більше ми зобов’язані тим, хто прийде на цю землю. Ми повинні творити спільну зрозумілу мову, якою людство зможе розповідати свою історію.
(Фрагменти інтерв’ю Мар’яна Турського «Новій Польщі» й «Радіо Лодзь»)
Переклала Оксана Горошко
