Навесні 1945 року Єжи Ґєдройця — який відслужив у Лівійській кампанії в складі Карпатської бригади, а потім і в італійській кампанії разом із генералом Владиславом Андерсом, — викликали до Лондона, де він очолив Європейський підрозділ Континентального відділу Міністерства інформації та документації, а водночас став посередником між міністром Адамом Праґєром і генералом Владиславом Андерсом.
Саме тоді Ґєдройць почав лобіювати створення Літературного інституту, використовуючи щоденні контакти з обома керівниками, а також ведучи розмови, зокрема, із Мєчиславом і Ксаверієм Прушинськими, Майєю Прондзинською та Станіславом Мацкєвичем, Вацлавом Збишевським, Мєчиславом Ґридзевським, Адамом Цьолкошем, Яном Емілем Сківським і багатьма іншими. Ґєдройць шукав своїх довоєнних колег, розкиданих по світу, і в цьому, безумовно, йому допомогли контакти, зав’язані в 1943–1944 роках, коли він очолював Редакцію військових часописів і видавництв, відповідаючи за видання Другого корпусу.
Соціаліст Праґєр не лише схвалив ідеї свого підлеглого, а й заручився підтримкою професора Владислава Фолькєрського з Національної партії: той як міністр релігійних конфесій і громадської просвіти опікувався багатьма розкиданими по Близькому Сходу філіями, які провадили видавничу діяльність. Початково Ґєдройць планував створити два інститути — в Італії та Франції.
Щоб полегшити роботу цих видавничих інститутів і забезпечити їх на майбутнє, формально вони мають бути приватними підприємствами. Видавничий інститут в Італії, незалежно від державних замовлень, працював би над усіма завданнями, пов’язаними з Польським військом на території Італії та з біженцями в Африці й на Середньому Сході. Видавничий інститут у Парижі займався б польською еміграцією в Західній Європі та видавав би тижневик Tribune de Peuples.
Тут слід нагадати, що для Ґєдройця роль редактора часопису була давно перевіреним способом участі в суспільно-політичному житті: у 1930-х роках він редагував академічні журнали, пов’язані з консервативним рухом, а потім — дедалі впливовіші Bunt Młodych і Polityka. Навколо видання Polityka сформувалося середовище, як згодом описав сам Ґєдройць, «внутрішньої опозиції» санаційного режиму. Політичний режим, що склався у Польщі в 1926–1939 роках, полягав, зокрема, у «оздоровленні» суспільного життя шляхом згортання демократичних інститутів та т. зв. державної асиміляції непольських народів. Ця група навіть мала отримати дозвіл, щоб висунути свій список на вибори до Сейму, заплановані на 1940 рік.
Працівник довоєнних часописів Ґєдройця, Стефан Кісєлєвський, визначив їхній характер як «інтелектуально-револьверний». Редактор полюбляв провокації, а бувало, на видання подавали до суду. Після польської поразки у Вересневій кампанії Ґєдройць поїхав до Бухареста, де служив послом його друг Роджер Рачинський. У Румунії Ґєдройць не лише став spiritus movens Рушійним духом (із латини). тамтешнього видання Kurier Polski, а й планував новий серйозний часопис. Про це свідчать графічні проєкти віньєток видання DROGI — Organ Myśli Politycznej Młodych, що зберігаються в архіві Єжи Ґедройця в Мезон-Лаффітті.
Проте, коли 1946 року Ґєройцю вдалося заснувати Літературний інститут, найважливішим і найамбітнішим для нього було видання книжок. З нотаток щодо видавничої політики інституту ми дізнаємося, що в ньому мало виходити сім книжкових серій: «Національна бібліотека», «Історія Польщі в романі», «Сучасний роман», «Польська суспільно-політична думка», «Суспільно-економічна бібліотека», «Бібліотека перекладів зарубіжної літератури», «Бібліотека знань». Також планувалося друкувати словники й підручники; а щоб вивести свою ідею з біженської бухточки в широкі води, почали випускати й книжки італійською мовою. Першим виданням інституту стали «Легіони» Генрика Сенкевича з передмовою Яна Бєлятовича.
1946 року було видано загалом 11 назв, 1947-го — 17: від Сенкевича, Міцкевича і Словацького до книжки Тадеуша Фельштина «Атомна енергія. Джерела та застосування» й трилогії-бестселера Серґіюша Пясецького («Яблучко», «Визирну я у вікно», «Ніхто нас не врятує»). Окрім того — чимало праць на замовлення військових і державних установ, як-от підручники з теслярства тощо.
Батьки успіху
Не дивно, отже, що коли виникла ідея видавати квартальник зі статтями, які анонсуватимуть книжки інституту, Єжи Ґєдройць уже не мав змоги ним займатися й довірив редагування Ґуставу Герлінґу-Ґрудзінському. Вони були знайомі з часів, коли Герлінґ дописував до тижневика Orzeł Biały, за який відповідав Ґєдройць, та й у Літературному інституті він уже відредагував чи переклав кілька текстів. То було на межі 1946 та 1947 років.
Ми з Ґрудзінським нетерпляче чекаємо на матеріали для квартальника. Для розмаїття хочемо назвати його «Нурт», а не «Культура». Сподіваюся, до 1 березня остаточно визначимося з назвою. Це не призведе до затримки, запевняю.
Назва «Нурт», імовірно, відсилає до книжки Вацлава Берента, яку Ґєдройць перевидав у Другому корпусі 1945 року. Певно, ця назва була йому ближчою, більш «політизованою», увиразнювала важливість поточних подій... Однак зрештою в червні 1947 року вийшла «Культура». Невже Ґєдройць здався, і концепція Герлінґа перемогла? Хто вигадав назву і — насамперед — хто редагував перший номер часопису?
Ідея створити часопис виникла у спільних розмовах між Ґуставом, Зосею і мною. Гадаю, назву вигадав я. Спочатку «Культура» мала бути візитівкою, квіткою до кожуха і, відповідно, задумувалась як суто літературний квартальник. Перший випуск ми готували разом із Ґуставом. Але тоді справді важливими для нас були книжки.
Ось як Ґустав Герлінґ-Ґрудзінський розповідав про перший номер «Культури» журналістці Ренаті Ґорчинській:
Він довго впирався, урешті погодився, і ми разом його підписали. Тим часом я розсилав письменникам листи із запрошенням до співпраці, зокрема Ґомбровичу, Страшевичу. Коли нарешті вийшов перший номер, який отримав схвальні відгуки, то Єжи, як він це вмів, криво всміхнувся і сказав: «Хтозна...».
Збіґнєв Фльорчак у фільмі «Пліт “Культури”» так само згадує, що пропозицію співпраці з новим часописом отримав від Ґустава Герлінґа-Ґрудзінського. В «Автобіографічній історії», яку записав і опрацював Здзіслав Кудельський, Герлінґ висловлювався ще різкіше:
Тоді я виступив із проєктом заснування «Культури». Тож маю повне право сказати, що я заснував «Культуру». Ґєдройця ця ідея навіть не захопила, він радше постійно думав про видання книжок, але врешті погодився. Я попросив, щоб він підписав зі мною перший римський номер: думав, якщо він підпише, то пов’яже себе з «Культурою». Я вигадав назву «Культура», і там, у Римі, вийшов перший номер часопису. Говорячи про свою співпрацю з «Культурою», я повторюю це не для того, щоб когось дратувати, а заради історичної правди: я заснував «Культуру» і відредагував перший номер.
Наприкінці свого життя Герлінґ часто описував витоки «Культури» саме так, і Ґєдройця це обурювало. У фільмі «Пліт “Культури”» 1996 року — на той час вони вже остаточно розійшлися — Редактор розповідає, що Герлінґ намагався створити враження, ніби «це він створив “Культуру” і взагалі все завдяки йому. Безперечно, він прагнув привласнити “Культуру” після моєї смерті. Він цього зовсім не приховував. І це було доволі неприємно». Проте — незалежно від того, чи Герлінґ справді мав такі плани, — несправедливо применшувати його роль у створенні часопису.
Беремося 1 березня до запуску літературно-громадсько-політичного квартальника. У ньому буде 6-7 есе, «Політичний архів» (загальна стаття й огляд книжок політичного характеру), кореспонденція з місць нової еміграції (що не обмежується польськими справами, зовсім навпаки), розділ про польські книжки, видані в Польщі й за кордоном, огляд вибраної зарубіжної літератури і віршів. Це буде загалом близько 150 сторінок. Ми хочемо зробити таку собі емігрантську «Творчість», але тішу себе тим, що вийде краще. Отже, дуже прошу вас про співпрацю. Перший номер ми закриваємо на початку лютого. Редактором буде Ґрудзінський.
Це питання постає і в листах кінця 1947 року, коли між Ґєдройцем і Герлінґом точилася доволі неприємна дискусія про можливість співпраці — після того, як Герлінґ-Ґрудзінський із дружиною виїхали у Лондон, а не в Париж разом із рештою працівників Літературного інституту. Вони тимчасово припинили співпрацю й обмінювалися докорами. І тоді, коли конфлікт був іще свіжим, Герлінґ писав:
Зрештою «Культура» — і в той період, коли я її вигадав, і в той період, коли ми її робили, — стала мені дуже близькою, я зі щирим жалем думав і далі думаю про можливість, а точніше, про необхідність розстатися з нею.
Прошу вас, підбиваючи рахунки, узяти до уваги, що весь цей час я нормально працював в Інституті і відредагував номер «Культури», а також опрацював його технічно.
Пів століття по тому Редактор міг і не пам’ятати, хто вигадав назву часопису, але тоді, 1947 року, він знав напевно — і не обурювався на слова Герлінґа, не заперечував їх.
«З цього може щось вийти»
Хоч на обкладинці й зазначені два прізвища редакторів, на вирішальну роль Герлінґа в тому, якою постала перша «Культура», указують кілька фактів. Насамперед те, що Ґєдройць був незадоволений першим випуском.
Дякую за листа від 17 числа.На жаль, лист не зберігся, — прим. авт. Боюся, ваше судження про «Культуру» занадто схвальне. Проте сподіваюся, що наступний випуск буде набагато кращим. Цілком погоджуюся з вашими заувагами. Якщо цього всього не було в першому номері, то це тому, що дуже важко заохотити людей дописувати до журналу, який лишень має з’явитися. У будь-якому разі ми зробимо сильний акцент і на звітно-інформаційну частину, і на політичну.
«Культура» вже укладена. Ґустав уже робить коректуру. Сподіваюся, вийде за кілька днів. Мені цікава твоя думка. Перший номер слабкий, але я відчуваю [слово підкреслене], що з цього може щось вийти.
Ще одним доказом є те, наскільки ця перша «Культура» відрізняється як від довоєнних часописів Ґєдройця, так і від наступних номерів місячника, що виходили вже в Парижі. Ґєдройцю напевно йшлося саме про цю «політичну частину» і йому не вистачало в першому номері — знову скажемо словами Стефана Кісєлєвського — «інтелектуально-револьверного» запалу. А Герлінґ уважав, що ця частина не потрібна.
Однак, оскільки ви також вважаєте, що «такий відносно малополітичний часопис, як “Культура”, потребує постійного узгодження позиції щодо інцидентів», і що «“Культура” має, наприклад, неодмінно зайняти позицію щодо приїзду Міколайчика», — то мені залишається лише стенути плечима і ствердити, що наші погляди на роль і завдання «Культури» принципово різняться.
Це правда, вони різнилися. Про це свідчать листи Ґєдройця до Герлінґа того першого періоду, коли у відповідь на лист від 30 жовтня Ґєдройць просив, щоб Герлінґ переконав Юзефа Лободовського «перекладати з української або на “східну” тематику», а щодо Мельхіора Ваньковича, то Ґєдройць хотів би «оцінити еміграцію та її умови на Острові [у Великобританії]». Зрештою, це помітно — передусім — у наступних номерах «Культури», особливо 1949–1950 року, коли «неписьменний» Редактор Ґєдройць здобув собі речника в особі Юліюша Мєрошевського, а часопис почав ґрунтовно висвітлювати еміграційну політику і намагався реально на неї впливати, щоб невдовзі дотягнутися й до читачів у Польщі.
А якою була та перша «Культура»? Радимо почитати саме це число — або хоча б огляд від редактора порталу kulturaparyska.com Станіслава Манцевича та есе професора Павла Клочовського. Те, що було вадами для Ґєдройця, який називав себе homo politicus і який цінність часопису вбачав у «дотичності до реальності», — для нас нині, 70 років по тому, може мати позачасову цінність. Однак це число, безперечно, геть відрізняється від наступних випусків «Культури», які Ґєдройць уже цілком редагував сам.
А що якби склалось інакше? Що якби наступні номери «Культури» теж вийшли з-під руки Ґустава Герлінґа-Ґрудзінського? Імовірно, швидко справдилися б слова Ґридзевського про «ефемериду»: Тут: одноденка. не було б ні авторів із текстами, ні читачів. І не було би пам’ятника, який — із наступних 636 номерів часопису — звів собі Редактор Єжи Ґєдройць.
Переклала Ірена Шевченко
Фрагмент друкується за виданням: Paweł Kłoczowski, Stanisław Mancewicz, Marek Żebrowski. Kultura. Narodziny pisma. — Paryż – Kraków: Stowarzyszenie Instytut Literacki "Kultura", 2017.
Редакція висловлює вдячність Літературному інституту «Культура» за можливість публікації
