Ризький мирний договір. Джерело: Міністерство закордонних справ Польщі
Ризький мирний договір. Джерело: Міністерство закордонних справ Польщі

Ризький мир та його значення для Європи

  • Facebook
  • Twitter
  • Telegram

Совєтсько-польська війна 1919–1921 років закінчилася підписанням 18 березня 1921 року Ризького мирного договору, за яким західні території сучасних України та Білорусі відійшли до Польщі. Ці кордони проіснували до початку Другої світової війни. В яких умовах був підписаний документ і яку роль він відіграв у міжнародній політиці цієї епохи?

Яким було значення Ризького миру для історії Європи, особливо її політичної архітектури міжвоєнного періоду? Чи справді й досі актуальне традиційне замовчування цього договору в роздумах на тему європейської системи, сформованої після Першої світової війни? Чи потрібно доповнювати цей образ аргументами на користь комплементарності Ризького миру щодо Версальського? А може, по суті справи, в Європі міжвоєнного періоду встановилася політична система, яку правильніше було б називати Версальсько-ризькою? Ці питання доречні навіть через 90 років після встановлення миру між Другою Річчю Посполитою з однієї сторони та совєтською Росією й її формальними союзниками, совєтськими Білоруссю та Україною, з іншої.

Неможливо вповні зрозуміти європейську політику міжвоєнного періоду без урахування положень та наслідків Ризького миру. Тож уже навіть тільки з цієї причини сам термін «Версальсько-ризька система» значно краще відображає політичні обставини та правові міжнародні основи європейського порядку, що функціонував у 1918–1939 роках Автор поняття «Версальсько-ризька система» — Анджей Новак, один із найвидатніших експертів із польсько-більшовицької війни 1919–1921 років, автор монографії «Польща і три Росії»..

Оскільки совєтська Росія оспорювала версальський порядок, саме Ризький мир закріпив державу пролетаріату в європейській політиці. 15 березня 1923 року Рада послів Антанти визнала польсько-совєтський кордон, встановлений Ризьким договором, що фактично завершило процес формування кордонів нової політичної системи в Європі. Це рішення Ради послів символічно відбудовувало системний зв’язок більшовицької Росії з ключовими політичними інституціями нового європейського порядку, розірваний у результаті Берестейської сепаратної мирної угоди, яку більшовики та німці підписали в Бересті в березні 1918 року. Зрештою, Ризький договір мав багато спільного з Берестейським. В аналізі зовнішньої політики більшовиків (а особливо в спробах синтетичної рефлексії над закономірностями і правилами, що обумовлювали стратегічні підходи совєтської Росії) два договори слід розглядати спільно. Саме в сукупності вони визначили перебіг історії Центрально-Східної Європи і зовнішню політику совєтської Росії значно більшою мірою, ніж заведено вважати.

Багатьом країнам Центрально-Східної Європи Ризький мир забезпечив час, необхідний для будови власної державності. Ці майже два десятиліття суверенності надали достатньо історичного доказу того, що колишні провінції Російської імперії здатні самостійно функціонувати та розвиватися швидше, ніж захоплена комуністичним експериментом Росія.

Естонці, латиші, литовці, поляки, фіни та певною мірою білоруси й українці змогли покликатися на цю традицію наприкінці ХХ століття, коли дезінтеграція совєтської імперії знову створила для них шанс збудувати власну державну суверенність. У цьому сенсі Ризький мир дав змогу втілити в життя прагнення народів Східної Європи до самовизначення та подарував час, необхідний для зміцнення їхньої державної традиції. Російська імперія під владою більшовиків була змушена прийняти ці прагнення. Більшовики зробили це навіть набагато раніше — в Берестейському договорі. Вони тоді визнали суб’єктність України та відокремлення від Росії прибалтійських народів, але політичну важливість цього рішення заперечувало відоме нам сьогодні реальне ставлення більшовиків до положень Берестейського договору. Лєнін називав мирну угоду з німцями «пєрєдишкой» і прирівнював її до Тільзитського мирного договору 1807 року. Він посилався на тогочасну російську історичну традицію, яка вбачала в трактаті 1807 року маневр царя Алєксандра І із лише тактичним і тимчасовим значенням.

Однак набагато важливіше значення мало те, що, визнаючи суб’єктність України, Латвії, Естонії та Литви в Берестейському договорі, більшовики водночас розірвали політичну єдність із великими державами Антанти. Ризький мирний договір — який Москва також вважала домовленістю з тільки тимчасовим значенням — цю втрачену єдність відбудовував. Цим самим він знов інтегрував совєтську Росію в нову європейську політичну систему, хоча її становище в цій системі й надалі залишалося нерівноправним.

Приймаючи положення Ризького миру, совєтська Росія брала до уваги відокремлення колишніх провінцій Російської імперії. Так вона підпорядковувалася тим самим силам історії, які змусили творців Версальського договору визнати історичну необхідність виокремлення з німецької та австро-угорської імперій нових державних суб’єктів та враховувати в своїх спробах накреслити нову політичну мапу Європи прагнення чехів, словаків, поляків, хорватів, фінів, естонців, латишів та литовців. Таким чином, ідея самовизначення народів, зокрема і в Росії, починала перемагати етос імперії. Але остаточно вона здобула перемогу над ним тільки через 70 років.

Тож із точки зору історичного процесу Ризький мир відіграв не останню роль у перериванні російської імперської традиції. Для білорусів та українців, які тоді робили перші спроби здобути незалежність, Ризький мир може бути водночас символом поразки цих прагнень.

Тому не слід ігнорувати аналіз, що розкриває схожість значення Ризького миру та Андрусівського перемир’я 1667 року За Андрусівським перемир’ям Україна була розділена: Лівобережна відійшла до Росії, а Правобережна залишилася в складі Польщі. і також тезу, що трактат де-факто був домовленістю, що ділила Білорусь та Україну між їхніми двома могутніми сусідами.

Також варто звернути увагу на те, що ми не знаємо відповіді на питання, чи дала б історія хоч трішки більші можливості цим двом народам, якби польсько-совєтський кордон уже 1920 чи 1921 року був визначений інакше? Наприклад, згідно з пропозиціями, представленими 11 липня 1920 року в відомій ноті лорда Керзона, або якби в кордони Другої Речі Посполитої увійшов і Мінськ, що під час попередніх обговорень Ризького миру в жовтні 1920 року для польської сторони, мабуть, було осяжне.

Ідея права народів на самовизначення та її поширення під час Першої світової війни не було примхою великих держав чи диверсійною проти центральних держав концепцією видатних аналітичних умів Антанти — наприклад, середовищем навколо лондонського тижневика The New Europe. Це не був також продукт ідеалістичної природи президента США Вудро Вільсона. Натомість це був плід тривалого історичного процесу, коріння якого глибоко сягало егалітарних гасел Французької революції. Тому Ризький мир можна також інтерпретувати як важливий елемент процесу адаптації Росії до нових історичних обставин, що виникли внаслідок «пробудження народів Європи», зокрема й тих, які проживали в Російській імперії.

Як у ХІХ століття ідея громадянської рівності закінчила епоху абсолютної влади монархів, так наступне століття принесло перемогу ідеї рівного права народів на самовизначення, яке покінчило з концертом великих держав та всемогутністю імперій. Всі європейські імперії, зокрема й Радянський Союз, розпалися не стільки внаслідок показних військових поразок, скільки в результаті поширення переконання, що встановлення всесвітнього миру неможливе без поваги до права народів на свободу. Звісно, так само як і у випадку поширення ідеї свободи індивіда, це був тривалий процес, який зайняв майже століття, сповнене запеклих дискусій про межі дії принципу самовизначення народів, прикладів регресу та спроб силової протидії прагненням народів до незалежності, які врешті-решт виявилися безрезультатними.

Конфлікти були іманентною частиною цього процесу. Якщо межа свободи індивіда визначалася (зрозумілим для всього суспільства чином) межею свободи іншої людини, — то визначити межі прагнень народу на самовизначення було набагато важче. На відміну від права власності, ідеї не мають меж.

Тому конкурування національних свідомостей неминуче призводило до спору за землі, себто, територій та їхніх кордонів. Справу ускладнював той факт, що вільне право людини відчувати зв’язок із ширшою національною спільнотою проторувало собі шлях до масової свідомості набагато швидше і раніше, ніж принципи й правила самостановлення цих народів. На порозі ХХ століття вже визнавалося, що людина може почуватися чехом, хорватом, французом, німцем, словаком, сербом, поляком, угорцем, італійцем чи євреєм, зрештою навіть фіном, естонцем, литовцем, латишем чи русином або білорусом, однак за умови, що її індивідуальне почуття національної ідентичності не ставило під сумнів її приналежність до імперії. Іншими словами, це не загрожувало імперії втратою частини території чи в екстремальному випадку дезінтеграцією. Це була перша, найтрадиційніша межа, якою визначали прагнення націй до свободи.

Друга межа визначалася системно нерозв’язним конфліктом двох способів розуміння самого поняття нації, що впливало також на розуміння права на самовизначення. Спільноти, які мали державність (або хоча б її традицію) і володіли багатою високою культурою, своїми національними територіями (на яких, звісно, мало реалізуватися їхнє право на самовизначення) вважали також землі етнічно чужі або багатоетнічні, але які історично, політично та культурно були пов’язані з простором, що споконвічно вважався французьким, польським чи російським. «Державні народи» не надто противилися тому, щоб членами власних національних спільнот вважати також осіб іншого етнічного походження, а більша частина їхньої інтелектуальної еліти погоджувалася з висловлюванням Ернеста Ренана, видатного французького публіциста, який 1882 року в Сорбонні проголосив, що народ — це щоденний плебісцит.

Зовсім іншою, втім, була ситуація зі спільнотами, які свою національну свідомість ґрунтували на принципі етнонаціоналізму, ототожнюючи саме поняття нації з етнічною групою, і такими спільнотами були, наприклад, українці й білоруси. Для них слова Ренана були неприйнятні, натомість беззаперечним ставало правило, що етнічні кордони є кордонами національними, а тому вони повинні збігатися з політичними кордонами.

Останню межу національних прагнень визначали побоювання щодо здатності нових державних організмів самостійно функціонувати. В епоху формування європейського ладу після Першої світової війни більшість згаданих застережень було звернено до всіх новоутворених держав.

З листопада 1918 року процес верифікації прав та самостійницьких прагнень націй відбувався переважно в Парижі, де тривала робота над мирним договором, який мав стати продовженням нового європейського порядку. І хоч головні архітектори європейського ладу планували охопити політичною конструкцією весь континент, вони не змогли повною мірою реалізувати свої плани.

У Східній Європі новий лад формувався незалежно від перемовин, що точилися у Парижі. Це значною мірою обумовлене політичним вакуумом, що утворився в цій частині континенту після більшовицького перевороту в Росії.

Серед союзників вирішальний голос у справах Східної Європи повинна була мати Росія, яка вороже ставилася до ідеї самовизначення націй. Такий спосіб мислення в Петрограді слушно розцінювали як загрозу для імперії. А коли в 1918–1919 роках довелося приймати рішення щодо нового політичного ладу Європи, кордонів новоутворених держав Центрально-Східної Європи та зменшення німецької загрози, Росія не могла відповісти, вона мовчала. Її роздирала громадянська війна, до якої долучилися наддержави переможної Антанти. З одного боку, їхня збройна інтервенція на стороні прибічників старого ладу проти варварського правління більшовиків ускладнювала реалізацію прагнень Росії, щоб у процесі створення нового порядку її інтереси бралися до уваги. З іншого боку, небезпека проникнення більшовизму в Європу призвела до формування спільних інтересів у стосунках між Лондоном, Парижем та Берліном, що було дуже рідкісним явищем на межі 1918–1919 років. Прагнення європейських великих держав утримати більшовиків за східними кордонами Європи сильно корелювали, з одного боку, з амбіціями сформувати новий європейський порядок таким чином, щоб забезпечити йому стабільність та безпеку (тобто з урахуванням амбіцій малих народів на самовизначення), а з другого — з намаганнями поляків відбудувати власну державність.

З дозволу Німеччини, навіть згідно з її волею, в листопаді 1918 року до Варшави прибув Юзеф Пілсудський, який відразу приступив до організації державних структур Польщі, відродженої після 123 років поділів. З точки зору Берліна, вони мали замінити німецьку військову адміністрацію, так званий Обер Ост, і тим самим зробити можливим відступ зі Східної Європи німецьких військ, що були потрібні для стабілізації ситуації в Німеччині, якій загрожувала революція. Зі свого боку Польський національний комітет, що діяв у Парижі, вимагав від наддержав Антанти скерувати в Польщу потужний експедиційний корпус, який підтримав би польські військові сили, що тільки створювалися, під час передачі антибільшовицького фронту від Обер Осту.

Таким чином мав постати спільний бар’єр, який захистив би Європу від більшовицької експансії. Цього польського постулату великі держави Антанти не могли виконати, але тим більше вони прагнули перетворити польську державу на щит від більшовицької загрози.

У лютому 1919 року Юзеф Пілсудський відправив із місією у Бухарест довіреного офіцера, завданням якого було скоординувати антибільшовицьку військову співпрацю між Польщею та силами Антанти.

Посланцем був майор Юзеф Бек, згодом один із найближчих соратників Пілсудського та міністр закордонних справ Польщі. Його місія закінчилася невдачею. В одному зі звітів у Варшаву він писав:

Юзеф Бек

Сьогодні коаліція не має сил, щоб на Сході вести […] рішучі дії проти більшовиків. Генерал Б[ертло] спочатку приїхав із готовим планом антибільшовицької операції. Однак через ситуацію у Парижі операцію призупинили. Оскільки неможливо відправити війська на Схід, вони з дня в день намагаються вирішити справи дипломатичним способом. В Україну та українців вони не вірять, вважають їх різновидом більшовиків, але не маючи можливості їх перемогти, домовляються з ними. […] Summa summarum: теоретичну прихильність ми маємо, але практичне її значення дуже слабке.

Щойно відроджена Польща була ще кволим організмом. Економіку на всіх трьох її раніше розділених частинах зруйнували збройні дії Першої світової війни, які часто велися на польських землях. Панував голод, навісніли епідемії грипу, дизентерії й тифу. Польща була залежна від Антанти: від продовольчої допомоги й постачань для армії — до політичних рішень. Одним із питань, що вимагало негайного вирішення, були кордони. Польща саме «відроджувалася», чи, як полюбляють говорити послідовники традиції польського романтизму — «воскресала з мертвих». Для більшості суспільства відправною точкою були східні кордони Польщі на момент, коли її «поховали» в XVIII столітті. Політичні еліти мали набагато раціональніші погляди щодо цього: вони швидше усвідомили незворотність процесів, які відбувалися на східних землях колишньої Речі Посполитої протягом останніх ста років. Тому мали своє, відмінне бачення щодо того, як варто враховувати ці зміни в процесі формування польської позиції щодо східних кордонів відродженої держави.

Алєксандер Ладось, польський учасник перемовин у Ризі

У польському суспільстві тоді зіткнулися дві різні й взаємосуперечливі концепції. Перша — федералістська. Її репрезентували ліві партії й […] підтримував Начальник держави Начальник держави — офіційна посада, яка існувала в 1918-1922 роках. Увесь цей час її обіймав Юзеф Пілсудський.. Вона передбачала розв’язання питання східних польських кордонів шляхом створення кількох пов’язаних із Польщею демократичних республік, зокрема української, білоруської та литовської, які б охоплювали ці історично пов’язані з Польщею народи в їхніх етнографічних кордонах.

Друга — концепція Польського національного комітету в Парижі, яка покликалася на кордони після першого поділу, але пізніше зосередилася на значно скромніших територіях. […] В основі цієї концепції був діапазон польського впливу та його потенціал. Це була «лінія рівноваги» між тієї частиною польського народу, яка мусила залишитися за межами держави, та іноземними елементами, які б опинилися в її кордонах.

У зверненні до народу, виданому в листопаді 1918 року, уряд Єнджея Морачевського заявляв, що ставлення польської держави до її сусідів буде ґрунтуватися «не на насильстві й загарбницьких намірах, а на мудрому врахуванні спільних інтересів та дружньому розв’язанні спірних питань». Далі уряд запевнив: «Ми не хочемо перетворювати тимчасові прикордонні суперечки на запеклу боротьбу сусідніх народів, вірячи, що демократії Польщі, Литви, Білорусі, України, Чехії, Словаччини, Угорщини та Німеччини знайдуть спільний шлях виходу задля встановлення співіснування вільних та рівноправних націй».

Тоді ж Юзеф Пілсудський в інструкціях своїм емісарам, які відправлялися в Париж, зазначав:

Юзеф Пілсудський

Ми хочемо добросусідських відносин із Росією. Укласти ці приязні стосунки буде легше, бо експансія обох народів іде в східному напрямку. Росія зруйнована, знекровлена, не в змозі здійснювати експансивний наступ на захід. Тож не відбираючи у Росії її земель, особливо її сільськогосподарських багатств, Польща повинна забезпечити собі достатню територію власної експансії та встановити зручний та тривалий державний кордон на сході. […] Східний кордон Польщі мусить […] захищати залізничну лінію з Вільна через Ковель до Львова […], а Польща повинна мати в своїх руках принаймні залізничну лінію Дрогобич — Львів — Пінськ — Лунінець — Барановичі — Вільно. Таким чином ми поступимося Росії всіма родючими районами, […] а самі візьмемо знищені краї, які легко піддадуться впливові нашого сильного колоніального матеріалу.

Однак Росія, з якою Пілсудський сподівався налагодити добросусідські відносини, мала бути вільною від більшовизму. У ньому він вбачав найбільшу загрозу для ще слабкої польської державності. Привид більшовизму, з одного боку, був для Польщі найбільшою загрозою (як зовнішньою, так і внутрішньою), але з другого — єдиним міцним польським козирем у європейській політиці.

Видатний знавець цієї проблематики Анджей Новак так писав про цей парадокс:

Анджей Новак, історик

Загроза більшовизму могла поставити під сумнів саме існування польської держави, але водночас доки вона існувала і впливала на погляди політичних лідерів держав-переможниць Антанти — доти вона зміцнювала позиції Польщі в грі за її стратегічне значення та територіальний діапазон на Сході. Парадоксально, але саме ця загроза зробила можливою для Пілсудського участь у такій грі.

Також з цієї причини влада у Варшаві з самого початку уникала будь-яких відносин із більшовиками. Вона їх не нотифікувала про проголошення польської держави, що, найімовірніше, стало для совєтів претекстом захоплення польських дипломатичних установ у Москві та Петрограді й ув’язнення їхніх працівників. Уряд Морачевського рішуче протестував, а до звільнення дипломатів вважав відносини з більшовицькою Росією розірваними. Однак не забуваймо: встановлення цих відносин аж ніяк не було в польських інтересах і справа польсько-російських кордонів не була головною причиною цього.

Своєю чергою «нова відроджена Росія» в особах генерала Денікіна та адмірала Колчака шукала союзників у боротьбі з більшовиками. З тактичних міркувань вона була готова укласти антибільшовицький союз із Польщею. У серпні 1919 року Денікін запевнив спеціального посланця Пілсудського, що «нова Росія» вестиме з Польщею політику дружби та підтримає жорстку позицію щодо Німеччини.

Антон Денікін

Росія, яка відроджується, щиро налаштована до Польщі, яка відроджується, [про це] свідчить хоча б акт добровільної відмови від польських земель 1917 року, згода на їхнє відокремлення, щоб виправити старі помилки Росії. Це перший такий випадок в історії. […] Німеччину слід змусити віддати Великопольщу та Сілезію, ці землі треба видерти з їхньої горлянки.

Щодо польських кордонів генерал Денікін запевнив, що не може самостійно розв’язувати такі питання, проте наголосив:

Антон Денікін

У проведенні цього кордону мають бути враховані етнографічні, історичні чинники, зрештою, взаємовигода сусідніх країн і все, що гарантуватиме їм стабільність дружніх стосунків.

Однак Денікін чітко вказав на межу доброзичливості нової Росії — нею були українські землі. Будь-яка підтримка отамана Петлюри Польщею, підтримання прагнення українців відокремитися від Росії і самовизначитися розцінювалися б як ворожий проти нової Росії акт. Денікін категорично застерігав посланця Пілсудського:

Антон Денікін

Хто з Петлюрою, той проти відродженої Росії, той її зраджує.

Ставлення до самовизначення України було для «білої» Росії червоною лінією: від нього залежала можливість антибільшовицької співпраці з Польщею. З точки зору Денікіна, перспектива відділення «малоруських губерній» від решти країни була не менш загрозлива, ніж перемога більшовиків. У питаннях української державності «біла» Росія займала набагато жорсткішу позицію, ніж «червона».

Більшовики не тільки з тактичних міркувань були схильні визнати національне прагнення українського народу, якби він погодився піти з ними під червоним прапором.

На межі 1918–1919 років Лєнін вживав термін «тимчасово незалежна українська совєтська республіка» і наставляв товаришів бути «надзвичайно обережними» щодо національно свідомих українських трудящих мас, а своїм функціонерам радив вивчати українську мову.

Переконаність у тимчасовому характері суверенності української та білоруської совєтських республік згодом відбилося і в Ризькому мирному договорі. Проте Лєнін помилявся, припускаючи, що революційний совєтський інтернаціоналізм можна буде сумістити зі зростаючою національною свідомістю білорусів та українців і їхнім прагненням державної окремішності. Навіть тактичне визнання цієї свідомості більшовиками зміцнювало відмінну від російської національну свідомість населення цих двох совєтських республік та їхнє прагнення мати власні суверенні держави.

Парадоксальним було те, що формальними підписантами Ризького миру стали совєтські Білорусь та Україна (хоча текст договору українською переклав Лєон Васілевський, польський політик та дипломат, міністр закордонних справ). Це символізувало юридичне визнання окремішності обох народів і мало важливе значення для процесу подальшого зміцнення їхньої національної свідомості. Історичний державотворчий процес виявився сильнішим за ідеологічні постулати. Зрештою, однією з головних причин розпаду совєтської імперії наприкінці ХХ століття було все сильніше прагнення країн, що входили до її складу, створити свої незалежні держави.

Слабкість польської державності та передвісники вибуху революції в Німеччині спонукали Лєніна та його товаришів замислитися над перенесенням полум’я революції на Захід.

Більшовики вважали Польщу слабкою «перегородкою», що відділяла російську революцію від німецької. Поєднання обох вогнищ створило б можливість совєтизувати всю Європу.

Першим сигналом, що свідчив про зміну поглядів більшовиків на територіальний статус кво у Східній Європі наприкінці Першої світової війни, було проголошення 13 листопада 1918 року Берестейського миру. На практиці це рішення означало зміну позиції совєтів, які досі засуджували поділи Польщі. У своїй резолюції Всеросійський центральний виконавчий комітет (ВЦВК) закликав трудящі маси колишніх провінцій Російської імперії (Фінляндію, прибалтійські держави, Україну, Крим та Кавказ) до самовизначення, пропонуючи «пролетарський союз» Росії, Німеччини та Австро-Угорщини. Гасло самовизначення народів замінили гаслом самовизначення трудящих мас. Совєтський уряд заявляв, що буде боротися зі спробами відновити владу капіталу в Центрально-Східній Європі.

Після денонсації Берестейського миру більшовики розпочали формування польських (і литовських) ударних батальйонів, призначених для «підтримки революції в Польщі». Одночасно частини Червоної армії, діючи в згоді з керівництвом Обер Осту, крок за кроком слідували за німецькими підрозділами, що відступали зі східного кордону, а польські спроби протистояти цьому (тобто переконати великі держави Антанти, щоб вони змусили Німеччину співпрацювати з метою спільно створити антибільшовицьку греблю) закінчилися невдачею. Конфронтація польських та більшовицьких прагнень була тільки питанням часу. 5 січня 1919 року у Вільні Червона армія зіткнулася з підрозділами польської самооборони (регулярні підрозділи Польського війська не пропустили у Вільно німецькі підрозділи Обер Осту). У Варшаві спробу захоплення Вільна Червоною армією визнали актом, що ініціював війну. Бій за Березу Картузьку 14 лютого 1919 року розпочав регулярну польсько-совєтську війну, яку закінчив мирний договір, підписаний у Ризі 18 березня 1921 року.

Норман Дейвіс, історик

Польські історики говорять про «напад» більшовиків на Креси — так, ніби вони належать Польщі. Совєтські історики (а останніми роками й деякі російські) говорять про «польських агресорів» — так, ніби Креси належали совєтській Росії. Обидві позиції безпідставні. 1919 року Креси не «належали» нікому, хіба що місцевому населенню, причім ні Польща, ні Союз ніяк не могли запитати в нього його думку. Правдою є те, що більшовики першими рушили на Обер Ост, сформувавши 16 листопада 1918 року Західну армію, яка захопила Мінськ та Вільно ще до того, як польські війська встигли хоча б виконати якийсь рух […]. Так чи сяк, у результаті евакуації німецьких військ постав вакуум, у який самочинно вторглися польські й совєтські підрозділи.

Однак можна поглянути на цю справу під дещо іншим кутом: звернути увагу на те, що і совєтська Росія (законна спадкоємиця Російської імперії), і відроджена Польща, яка вважала поділи недійсними ex tunc З самого початку (лат.), мали кожна свою рацію й вона виправдовувала їхні територіальні претензії. Той факт, що совєтська сторона не визнавала за державами Антанти права розв’язувати питання кордонів совєтської Росії (а саме це поняття аж до серпня 1920 року більшовики часто розцінювали як ідеологічну єресь), зробило польсько-совєтський конфлікт неуникним.

Таким чином, війна, з одного боку, була неминучим наслідком політичних процесів у Центрально-Східній Європі на межі 1918 та 1919 років — конфлікту конкурентних прагнень та політичних проєктів, які гальмувалися тільки присутністю німецьких військ Обер Осту. А з другого боку, результатом того, що великі держави Антанти фактично не мали інструментів ефективно впливати на ситуацію в Східній Європі й із самого початку не цікавилися її проблемами. Увагу великих держав привертав радше розвиток ситуації над Рейном, Шпрее та Дунаєм. Вони вважали, що вправі встановлювати новий порядок на всьому континенті, проте бажання розтягнути своє політичне верховенство на його східну частину не було підкріплене реальною силою.

В результаті тимчасова політична система, що функціонувала в умовах перемир’я з Німеччиною, вочевидь, не діяла. Єдиним інструментом, за допомогою якого Антанта могла її налагодити, була Польща.

Однак, щоб контролювати її політичний потенціал та використовувати його для ефективного втілення своїх рішень, необхідно було включити Польщу в мережу політичних залежностей. Такі можливості державам Антанти забезпечувало кілька чинників. По-перше, роль розпорядника в польсько-німецьких справах, по-друге, роль арбітра в суперечках між Польщею та іншими її сусідами (чехами, литовцями, українцями), по-третє, роль єдиного джерела постачання для молодої польської держави. Залежно від потреб та актуального розвитку подій використовувався один чи кілька доступних засобів тиску на польську владу, щоб схилити її прийняти погляди наддержав Антанти.

Євстахій Сапєга, польський міністр закордонних справ, 10 вересня 1920 року в інструкції, підготовленій у зв’язку з початком польсько-більшовицьких мирних переговорів, писав:

Євстахій Сапєга

Версальський мирний договір, який залишив за державами Антанти право врегульовувати справи Ґданська та Верхньої Сілезії, поставив Польщу в найгірше становище серед європейських держав, бо невирішені питання можуть використовуватися Союзниками й уже використовуються Англією для шантажу проти Польщі.

Ситуацію Польщі тільки трохи покращило те, що в багатьох питаннях погляди наддержав Антанти розбігалися, а відмінність інтересів між ними спричиняла невизначеність спільної позиції. Іноді це давало польським політикам можливість маневру та послаблення незручного корсету тиску. З цих причин Польща, що була сусідкою двох великих держав, які оспорювали новий європейський порядок, ще до підписання Версальського миру була його найслабшою ланкою. Це розуміли як у Варшаві, так і в Парижі, Лондоні, Берліні та Москві.

Практично наступного ж дня після поразки в Варшавській битві 22 вересня 1920 року Лєнін так пояснював совєтську мотивацію війни з Польщею:

Владімір Лєнін

Сучасний імперіалістичний світ опирається на Версальський мир. Розгромивши німців та підписавши Версальський договір, імперіалізм розв’язав дилему: яке з двох загальносвітових імперіалістичних угрупувань (англійське чи німецьке) вирішуватиме майбутнє світу найближчими роками. Вони не мають жодної іншої легітимації в міжнародних стосунках (і політичних, і економічних), окрім Версальського миру. Польща настільки потужний елемент цього ладу, що, вириваючи його, ми ламаємо всю Версальську систему. Ми поставили собі завдання — захопити Варшаву. Завдання змінилося і виявилося, що вирішується не доля Варшави, а доля Версальського миру.

Польські політики теж розуміли, що тривалість Версальської системи значною мірою зумовлена існуванням незалежної Польщі. Алєксандер Скшинський, один із найвидатніших польських міністрів закордонних справ міжвоєнного періоду, повторював:

Алєксандер Скшинський

У руках Польщі ключ до європейської безпеки. І будь-яка комбінація, що намагатиметься його ігнорувати, заздалегідь приречена на повний провал.

В іншій своїй промові політик стверджував:

Алєксандер Скшинський

Версальський мирний договір — це існування Польщі.

У вересні 1920 року його попередник Євстахій Сапєга так пояснював значення Версальського миру й незалежної Польщі в концепціях французької закордонної політики:

Євстахій Сапєга

Франція усвідомлює більшовицьку загрозу для всієї Європи […]. Утримання договору в силі — наріжний камінь французької політики. […] Це зумовлює абсолютно щире прагнення зробити Польщу сильним союзником, а коли останні події показали, що Польща ще не настільки потужна непереможна військова сила, вони перестрахувалися, підтримавши ідею відродження Росії. Здається, крім сподівань, покладених на Польщу, і щирого бажання створити з неї могутню державу, все ж переважає ідея воскресіння могутньої Росії, незалежної від Німеччини, яка б виконувала свої колишні зобов’язання і водночас залишалася у добрих відносинах із Польщею. […] Зважаючи на більшовизм у Росії, Польща повинна мати на сході сильну лінію оборони.

***

Без незалежної Польщі Версальська система не могла б існувати. А якби совєтська Росія не уклала із Польщею мир, вона не мала б шансів відновити зв’язки з Європою та вийти з політичної ізоляції.

Адольф Йоффе, голова совєтської делегації на мирних переговорах у Ризі

Якби ми захотіли, то просто б стерли з лиця землі такі держави, як Естонія та Литва, але ми не робимо цього, щоб показати Європі: з совєтською Росією можна укладати мир та покладатися на її зобов’язання.

Звісно, ці слова не витримали перевірки подіями 1939–1940 років.

Однак це не змінює того, що Ризький мир був одним із чинників, що обумовлював існування встановленого після Першої світової війни європейського ладу. Він окреслив його межі та доповнював норми його управління й одночасно був повністю зінтегрований із системними інституціями. Тому використання терміну «Версальсько-ризька система» на окреслення політичного ладу в Європі в 1918–1939 роках слід вважати абсолютно виправданим. І все ж не слід забувати: завдяки Ризькому миру більшовицька Росія скорилася незворотному історичному процесу, коли дедалі більша кількість європейських народів набувала державної суб’єктності. Можливо, з сьогоднішньої перспективи легше гідно оцінити роль та значення цього миру.

Стаття була опублікована в книжці «Zapomniany pokój. Traktat ryski – Interpretacje i kontrowersje 90 lat później» (ред. Славомір Дембський)

Переклала Ірена Шевченко

  • Facebook
  • Twitter
  • Telegram
Славомір Дембський image

Славомір Дембський

Історик, директор Польського інституту міжнародних відносин. Автор книги «Між Берліном і Москвою. Німецько-совєтські відносини в 1939–194…

Читайте також