Отже, хай буде десятка польських книг, які, на мою думку, варті вашого часу. Десятка тут — чиста умовність, бо треба cебе чимось обмежувати. А от ваш час — ніяка не умовність, і тут я усвідомлюю всю відповідальність. Кожна ваша змарнована нудним читанням хвилина відтепер буде на моїй совісті.

Але мушу зробити кілька зауваг. Найраніший твір, який фігурує у цьому списку, вийшов 1959 року. Отже, немає ХІХ століття, немає раннього модернізму, немає Міжвоєння. Не подумайте, ніби я вважаю, що вартісних творів у польській літературі того часу не було, ні! Їх безліч. Просто жоден із них не потрапляє в мою особисту, дуже суб’єктивну десятку, не резонує мені так, як те, що можна назвати «сучасною літературою». А я свято переконаний: якщо щось не досить відгукується тобі, не варто його радити іншим. Також я мусив зважати на те, чи існує український переклад тієї чи іншої книжки, бо рекомендувати україномовній авдиторії те, чого ще нема в перекладі, — щонайменше нечемно. А це, на жаль, — серйозне обмеження. Щось із моєї «десятки» вже належить до канону сучасної польської літератури, щось — суто моє, суб’єктивне і смакове. Адже вам, напевно, було б нецікаво побачити тут те, що міг би легко видати вам ШІ на запит «що почитати з польської літератури»? 

Якщо так, — запрошую.

Чеслав Мілош, «Родинна Європа»

Обкладинка книги «Родинна Європа», видавництво «Літопис». Джерело: пресматеріали

Почнемо з поважного. Поважний автор, серйозна книга. Автобіографічна есеїстика. Чудовий переклад Юрка Іздрика та Лідії Стефановської. «Родинна Європа» Перше видання українською мовою вийшло 2007 року у видавництві «Літопис». — це не просто «інтелектуальна автобіографія», це «геополітична автобіографія». Нечастий в літературі жанр. 1931 року молодий польський поет, майбутній нобеліат, уперше приїжджає з рідної Литви до Парижа, щоб відвідати свого родича, спадкового аристократа і так само поета Оскара Мілоша. Відтоді починається його пригода з Європою. Пригода драматична, бо Європа є його своїм/чужим, вічно недосяжним осердям, і він для неї — «бідний родич» із далекої північно-східної провінції, яка ще взагалі невідомо, чи може вважатися Європою. «Родинна Європа» є свідченням важливого факту: Європа насправді починається там, де для більшості вона «закінчується» — на своїх межах, де вона стикається з чимось насправді Іншим. «Бідний родич» із Литви приїжджає до Парижа з чітким розумінням того, чим насправді є європейськість, чим вона може бути як цілість, як єдиний організм. Молодий поет із Вільна, який оживає на сторінках «Родинної Європи», говорить тими словами і фразами, якими й ми, українці, сьогодні намагаємося достукатися до європейців, — вони не втратили своєї гостроти. А ще у цій книжці є чудовий розділ про Росію, те царство жорстокості, самодурства і тьми. Так, «Родинна Європа» — ще й дуже актуальний посібник із деколонізації та боротьби з імперією в собі і довкола. Чеслав Мілош із пізніх 50-х передає привіт сьогоднішнім українцям.

Вітольд Ґомбрович, «Порнографія»

Обкладинка книги «Порнографія», Видавництво Старого Лева. Джерело: пресматеріали

Дивний і, як на мій смак, найкращий роман Українською мовою роман переклав Олександр Гриценко (2015, Видавництво Старого Лева). польського «неправильного» класика ХХ століття. Точніше, «дивним» цей роман був би, якби Ґомбрович був «правильним», а так — усе на своєму місці. Шокує назва? Так і має бути. Але цей роман не має нічого спільного з порнографією, хоч і «чемним» його не назвеш. У час нацистської окупації двоє головних героїв — Вітольд (як сам автор) і Фридерик (як Ніцше) — їдуть з Варшави до безпечнішого заміського будинку Вітольдового друга. Фридерик — ексцентрик і людина, яка любить театралізувати життя. Почасти з нудьги, почасти через якісь внутрішні спонуки Фридерик розпочинає дивну гру, намагаючись підштовхнути одне до одного двох шістнадцятилітніх мешканців маєтку — Кароля і Гелену. Ця еротична гра, в якій Фридерик (а заодно з ним і Вітольд) є чи то деміургами, чи то ляльководами, чи просто спостерігачами, має в собі щось міфологічне, міфотворче. В якусь мить усе починає аж тріщати від можливих сенсів, а водночас залишається простим собі сільським життям під супровід далекої канонади з лінії фронту, яка наближається, несучи з собою дедалі більшу тривогу. І ось ця напруга між війною і мирним буттям, яка всьому додає глибини і тіней — аж надто знайома нам, українцям. Хороший вибір для любителів незвичного і психологічно напруженого читання. А ще можна подивитися чудову екранізацію Яна Якуба Кольського — але вона оповідає дещо свій, окремий сюжет.

Славомір Мрожек, «Емігранти»

Обкладинка книги «Емігранти. Пішки. Портрет», Видавництво Анетти Антоненко. Джерело: пресматеріали

«Читайте Мрожека!» — хочеться мені вигукнути. Славомір Мрожек — тренер для вашого почуття гумору і тестер для вашого здорового погляду на світ. Він — розумний, іронічний і смішний. Шкода тільки, що його наразі так мало перекладали українською. Є два видання, в яких, на жаль, немає ні основного масиву його оповідань, ні більшості п’єс. Книжку «Дядько Мрожек не припиняє чесати язиком» українською переклав Андрій Бондар (2017, Видавництво Старого Лева); книжку «Емігранти. Пішки. Портрет» переклав Сергій Борщевський і Олена Катаєва (2016, Видавництво Анетти Антоненко). Але що ж, читаємо те, що є. Почати можемо з «Емігрантів» — це, як-не-як, одна з найкращих п’єс Мрожека. І вже точно досить для нас актуальна. Діють тут — як у Беккетовому «Очікуванні на Ґодо» — двоє героїв, тільки дії їхні не такі абсурдні, хоч і смішні. Вони — емігранти-співвітчизники, які спільно живуть у півпідвалі якогось західноєвропейського міста. Один — «політичний», який тікав від репресивного режиму у своїй країні, другий — звичайний заробітчанин. Про що їм говорити? Та багато про що. Від взаємної недовіри і колючок вони поступово доходять до своєрідної гармонії, але доти ми встигаємо досхочу насміятися. Іноді здається, ніби Мрожек висміює щось для нас вже не актуальне — соціалістичний абсурд, комуністичну пропаганду. Але пластирі, які він безжально віддирає, оголюють щось набагато глибше, екзистенційне і вічне. Вічно-людське. Смішного нам усім, і хай мрожеківський сміх буде розрадою.

Збіґнєв Герберт, «Король мурашок»

Обкладинка книги «Поезії», видавництво «Каменяр». Джерело: пресматеріали

Як же без Герберта, одного з найважливіших польських поетів та есеїстів ХХ століття, та ще й нашого земляка, львів’янина? Але тут можна було б сподіватися якоїсь із його хрестоматійних, всесвітньо визнаних книг — «Варвара в саду» чи «Натюрморту з вудилом». «Король мурашок» — це неочевидний, «неправильний» вибір. Така моя примха, вже вибачте. Книга незавершена, над якою Герберт працював довго, впродовж останніх 20 років життя, але хаотично, «наскоками». Та й українською навіть те, що встиг завершити Герберт, перекладене лише частково — дещо можете знайти у томі Герберта «Поезії» в перекладах Віктора Дмитрука, виданому львівським «Каменярем», дещо є в мережі. «Король мурашок» — це збірка коротких прозових текстів, кожен із яких є інтерпретацією якогось сюжету з античної міфології. Інтерпретації ці настільки несподівані і заразом очевидні, що іноді важко повірити, як ніхто раніше цього не побачив. Як-от інтерпретація знаменитої оповіді про вихід із підземного світу Орфея та Евридики, яка раптом стає радісною і втішною для обох, хоч закінчується достеменно так само: Евридика залишається під землею, Орфей повертається сам. А ще в книжці є багато історій другорядних персонажів, які стають ключами до дуже важливих сюжетів. Плюс — особливий гумор Герберта, поєднаний з легкістю і чутливістю його письма. Надзвичайне читання.

Яцек Дукай, «Крига»

Обкладинка книги «Крига», видавництво «Астролябія». Джерело: пресматеріали

Хай буде трохи фантастики, хорошої фантастики. Ні, не хорошої — найкращої. Не знати, якою буде ця зима, і чи матимемо вдосталь опалення, тож можна буде погрітися романом про те, як замерзає Росія, правда ж? А «Крига» Частини українською I-IV вийшли в перекладі Андрія Павлишина (2018, видавництво «Астролябія»). якраз про це. Щоправда, замерзає тут не лише Росія, але й добрий шмат Європи, але Росія — найбільше. Тунгуський метеорит в альтернативній історичній візії Яцека Дукая наробив більш лиха, ніж насправді, і внаслідок різкого похолодання на євразійському материку Росія опинилася під кригою. Це хороша новина, як і те, що Перша світова війна не відбулася. Але є й погана новина: Росія зберегла за собою всі свої території в центрі Європи, включно з Польщею, тож за незалежність доводиться далі боротися. У романі маємо все: і Ангелів Холоду (Лютих), і шпигунів, і Дороги Мамонтів, на яких люди перетворюються на зомбі, і божевільні технічні винаходи у дусі стімпанку, і навіть російський олігархат, який буйно квітне серед мерзлоти новітньої льодовикової епохи. Але «Крига» — це не просто альтернативна історія, поєднана з антиутопією в похмурих стімпанкових тонах. Це ще й філософсько-етичний трактат про відносність правди, про те, як хибна інтерпретація історії використовується для легітимації влади, про силу і слабкість мови. Погодьтеся, питання вічні, а для нас сьогодні — особливо актуальні.

Лєшек Колаковський, «Похвала неконсеквентності»

Обкладинка книги «Похвала неконсеквентності», видавництво «Грані-Т». Джерело: пресматеріали

Після фантастики, ще й антиутопічної, якраз час добре пофілософствувати. Я не міг не включити у цю десятку свого улюбленого польського філософа, який до того ж так добре писав, що його цілком можна вважати письменником (отримав же Берґсон Нобелівську премію з літератури? Думаю, Колаковський заслуговував би її не менше). Не можу не погодитися з істориком Ярославом Грицаком, який написав: «Не знати Колаковського — сором, не читати його — гріх». На початку своєї кар’єри Колаковський був філософом-марксистом, членом польської Компартії, але 1966 року у своїй промові про розвиток польської культури зачепив кілька небезпечних тем, зокрема, зв’язок між марксизмом та релігією. Закінчилося все тим, що його виключили з партії, а потім і змусили до еміграції. Решту життя він прожив у Великій Британії, вільно філософствуючи і викладаючи в Оксфорді. «Похвала неконсеквентності» Книжку українською переклала Богдана Матіяш (2012, видавництво «Грані-Т»). — книжка його есеїв, у якій він розкривається як блискучий (само)іронічний інтелектуал, який не боїться жартувати ні з себе, ні зі своїх опонентів, і ось так жартома зачіпає дуже важливі теми. Зокрема, тему необхідності сумніву, який іноді робить нас непослідовними у судженнях. Не варто цього боятися, каже Колаковський. Навпаки, «сумнів є одним із природних ресурсів, які можемо використати проти диявола», а наша цілковита впевненість у своїй правоті — якраз від нього, лукавого. І ще: «Цілковита послідовність тотожна з практичним фанатизмом, непослідовність же — джерело толерантності». Читаймо мудрого Колаковського, щоб не зачерствіти духом.

Ольга Токарчук, «Химерні оповідання»

Обкладинка книги «Химерні оповідання», видавництво «Темпора». Джерело: пресматеріали

Куди ж без Токарчук, найбільш ушанованої польської авторки останньої декади, улюблениці і публіки, і критиків? Можна було б і тут піти більш уторованими шляхами і порадити якийсь із її романів, але я зроблю інакше і зверну вашу увагу на книжку оповідань. Українською «Химерні оповідання» переклав Віктор Дмитрук (2020, видавництво «Темпора»). Тут більше шансів не помилитися (і піти з чистим сумлінням): вони у цій книжці різні, тож якесь із них вам точно сподобається. Токарчук тут у своїй найкращій формі і в улюбленому колі своїх тем: екологія, фемінізм, межовість, релігія. Але ці оповідання єднає одна риса: усі вони — химерно-фантастичні. При цьому спектр жанру тут дуже широкий — від похмурого історичного фентезі до постгуманістичної техно-фантастики. Токарчук експериментує, розкручуючи маховик есперименту максимально. В оповіданні «Зелені діти» (джерелом натхнення для якого, вочевидь, стала середньовічна англійська легенда про дітей з Вулпіт) зустрічаємо таких собі «волинських мауґлі», двійко дітей, яких у знайшли у глибоких лісах на Волині, і які існують десь посередині між світом людей і світом природи; в оповіданні «Transfugium» бачимо механізм перетворення людини на вовка; в «Календарі людських свят», який — так само, як і «Зелені діти» — є таким собі повноцінним міні-романом, мандруємо до адептів релігії, головний бог якої помирає щороку не метафорично, а буквально. Іноді якісь дрібні, здавалося б, зовсім неважливі речі — як-от шви на шкарпетках — відкривають цілі простори екзистенційних загадок. Тепер, після «Химерних оповідань», я маю відповідь, із якої книжки починати знайомство з Токарчук. Скажіть мені, яке з оповідань вам сподобалося найбільше — і я скажу, який її роман почитати наступним.

Міколай Лозінський, «Reisefieber»

Обкладинка книги «Reisefieber», видавництво «Піраміда». Джерело: пресматеріали

Це — тиха, спокійна, самозаглиблена і якісна проза. «Reisefieber», Українською книжку переклав Остап Сливинський (2013, видавництво «Піраміда»). тобто «тривога перед подорожжю» — це дебютний роман Лозінського. Можливо, хотілося б порадити щось його пізніше, більш зріле, але нема вибору, перекладений лише «Reisefieber». Але й він — дуже достойний. Дія відбувається «десь» — десь у спокійній старій Європі, хоч така історія могла б статися будь-де. У молодого чоловіка помирає мати, з якою впродовж кількох років перед її смертю він не контактував. І він починає «відмотувати» час, намагається зрозуміти, що ж насправді між ними відбулося, шукає людей, з якими вона спілкувалася — лікарем, психотерапевткою, орендарем її помешкання (в цьому герої впізнається сам автор)… Але вже нічого не можна вдіяти, можна лише щось розплутувати. Ця історія розказана двома голосами, бо чуємо тут і саму матір, її голос химерно звучить по той бік життя, обидва часові пласти зв’язуються докупи в минулому — у часі дитинства героя, куди він мандрує в пошуку відповідей. Насправді ж «Reisefieber» — із тих романів, які неможливо переказати, потрібно зайти у них, як у прохолодну воду, відчути їх тілом.

Щепан Твардох, «Морфій»

Обкладинка книги «Морфій», видавництво «Фабула». Джерело: пресматеріали

Нещодавно один із найбільш зіркових — і найбільш плодовитих — сучасних польських авторів Щепан Твардох написав роман про російсько-українську війну. Сподіваюся, він буде перекладений, хоча чи дуже ми втішимося, прочитавши його — не беруся пророкувати. Бо там ми побачимо себе не завжди такими, якими нам хотілося б. Ні, він не антиукраїнський, не подумайте лихого. Навпаки, якраз навпаки. Але так працює «чуже дзеркало», нічого з цим не поробиш. Польський автор не мусить нас прикрашати. Але й в мою «десятку» цей роман все одно навряд чи потрапив би. А от «Морфій» Українською книжку переклав Остап Українець (2012, видавництво «Фабула»). — цілком. Він — також про війну. Це — Твардохова тема. Та й герой — самотній, не всім зрозумілий, трохи (або дуже) заплутаний в собі чоловік — це типовий Твардохів герой. Щоправда, і тема, і герой стали типовими трохи пізніше, бо «Морфій» — це роман доволі давній, яким Твардох гучно ввійшов у літературу (хоч це й не був дебют). Війна у романі — Друга світова, яку бачимо з перспективи німецької окупації Варшави. І бачимо її ніби «від підкладки», з якогось дуже повсякденного, негероїчного боку. Головний герой Костек Віллеманн виглядає серед воєнної реальності, ніби прибулець з іншої планети. Він — бонвіван, гультіпака, мачо (який, як і годиться мачо, не любив по-справжньому жодної жінки, з якою був) і морфініст — зовсім не розуміє, що йому робити в обставинах війни. Війна видобуває на поверхню все найгірше і найкраще, що дрімає в людині: у випадку Костека вона загострює всі його проблеми з ідентичністю, всі його нерішучості й слабкості, він ще більше узалежнюється від жінок, з якими близький. Вони й схиляють його до хоч якоїсь громадянської активності. Що не кажіть, ідеальний антигерой для нашого бентежного часу. Ми й не зобов’язані йому симпатизувати (хоч він і намагається нам сподобатися). Важливо, що з його перспективи ми бачимо реальність тієї війни (будь-якої війни?) пластичною, багатошаровою, повною деталей і нюансів — політичних, психологічних, емоційних. Гарна оптика, гарний роман, не відірватися.

Войцєх Тохман, «Піяння півнів, плач псів»

Обкладинка книги «Піяння півнів, плач псів», видавництво «Човен». Джерело: пресматеріали

Час покласти на цю поличку трошки документального нон-фікшну. Я довго вагався, яку з книжок Войцєха Тохмана, одного з найкращих польських репортажистів — і мого улюбленого, — обрати, бо хотілося б усі. Але хай буде оця. Тохман не обирає простих тем. «Піяння півнів, плач псів» Українською книжку переклав Андрій Бондар (2024, видавництво «Човен»). — про постгеноцидальну Камбоджу. У 1970-х роках жертвами жорстокого комуністичного режиму Червоних Кхмерів стали близько 2 мільйонів камбоджійців. Це напружений, динамічний репортаж, опертий на розмовах, розмовах, нескінченних розмовах. Але ще частіше — на мовчанні. Бо жертви тих злочинів і сьогодні часто не готові говорити. Бо катами нерідко були їхні сусіди, колеги з роботи, навіть родичі. Бо необережне слово і сьогодні може відкрити джерела зла. Навіщо нам це читати? Геноциди до нас завжди приходили ззовні (навіть коли й були окремі місцеві виконавці). У Камбоджі ж — зовсім інше. Тут свої винищували своїх. Як і в Руанді, про яку Тохман написав ще одну свою книжку. Отже — навіщо? Щоб розуміти всю можливу глибину падіння людини? (Маємо і свій досвід, на жаль). Щоб побачити, як божевілля певної групи, що захоплює владу, може зруйнувати суспільство на десятиліття? Щоб відчути сумну і непевну втіху: буває й гірше? У мене немає однієї і певної відповіді на це питання. Але знаю: це — дуже сильна книга про дуже важливі речі. Ми, дорослі люди, маємо знати все це.

Редакторка Наталя Ткачик