Юліан Тувім. Фото: Войцєх Кринський / Forum
25 грудня 2020

Юліан Тувім. Бібліофільство як стиль життя

  • Facebook
  • Twitter
  • Telegram

Юліан Тувім був найвідомішим і найпопулярнішим польським бібліофілом. Про його книгозбирацькі захоплення й пристрасті знали у найвіддаленіших закутках країни й надсилали йому в Варшаву то якусь брошурку про пияцтво, то трактатик про щурів і мишей, то книжку про чаклунок і магію.

Старий букініст із вулиці Свєнтокшиської Рубін Кляйнзінґер якось розповідав мені, що знав двох колекціонерів, які впродовж 30 років не пропускали жодного дня, щоб не навідатися в його букіністичну крамницю. За три десятиліття відбулися важливі історичні події: революція 1905–1907 років, вторгнення німецьких військ, війна 1920 року, травневий переворот 1926-го тощо. Проте ніщо не могло відірвати цих двох від їхнього пристрасного захоплення.

Це були Ян Міхальський, відомий колекціонер, який заповів свою цінну книгозбірню Інституту літературознавчих досліджень, і старий варшавський бібліофіл Роман Зіффер. Вони не могли собі уявити ані дня без книжки.

Незважаючи на шалену бібліофільська пристрасть Тувіма, я ніколи не зустрічав його в букіністичних крамницях на Свєнтокшиській, а там я бував частенько (можливо, не так часто, як Ян Міхальський чи Роман Зіффер, але майже щодня). Тувім приходив туди вкрай рідко. Я знаю, що букіністи Фіслер і Йонаш відкладали для Тувіма книжки, які могли його зацікавити, й відсилали їх йому домому. Можливо, все через хворобу Тувіма. Не знаю. Фактом, однак, залишається те, що на Свєнтокшиській він з’являвся зрідка, хоча й був тісно пов’язаний з її середовищем.

Я познайомився з Тувім досить пізно — мабуть, десь 1927-1928-го року. Ще студентами, у перші роки незалежности, ми приходили в «Пікадор» Варшавська кав’ярня «Під пікадором» (пол. Pod Picadorem) була своєрідною резиденцією скамандритів та загалом мистецької богеми. Знаходилася за адресою: вул. Новий Світ, 57., на авторські вечори Тувіма й інших поетів-скамандритів Учасники авангардистського літугрупування «Скамандр», яке діяло в 1916-1939 роках. До нього належали Юліан Тувім, Антоній Слонімський, Ярослав Івашкевич, Казімєж Вєжинський та Ян Лєхонь..

Вряди-годи на вечорах Тувіма (Тувім прекрасно читав свої вірші) публіка кричала: «Ганьба і сором! Геть футуристичну маячню! Хочемо здорової поезії!» Інколи навіть зчинялися бійки між противниками й прихильниками сучасної поезії.

Пригадую випадок, коли противники кинулися з кулаками на Тувіма; ми стали на його захист. Полетіли ослони, стільці, нашій групі ледве вдалося захистити поета. Він подякував і в нашому супроводі залишив приміщення. Ми провели його додому.

Як я вже зазначив, ми з Тувімом особисто познайомилися тільки через шість-сім років після цього випадку. Мене відрекомендував йому варшавський бібліофіл Генрик Шеринський, який тоді працював у системі соціального страхування, у Фонді безробіття. Це було в кав’ярні «Зємянська». Тувім підсів за наш столик. Ми розмовляли про рідкісні книжки, книгозбирацтво, й поет запросив нас до себе.

Тувім прийняв нас вельми люб’язно й гостинно провів у кімнату. Я оглянув його бібліотеку; в ній було чимало раритетів, але загалом вона не була особливо показна. Я уявляв бібліотеку Тувіма як велике зібрання ретельно підібраних рідкісних книг. Красиві оправи, унікальні видання в досконалому стані. Насправді його бібліотека була набагато скромніша й мала свої недоліки.

Це були перші роки книгозбирацтва поета, коли більшу увагу він звертав на зміст, а не на зовнішні переваги книжки. Бібліотека, яку Тувім зібрав після війни, була куди багатша й ретельніше підібрана. Але й та, яку я бачив 1927 року, мала на собі печать збирача. Окремі примірники могли справити враження на найвибагливішого бібліофіла, а стан і походження деяких книжок викликали в мене заздрість.

Відтоді я час від часу зустрічався з Тувімом. Інколи він підсідав за наш столик у «Зємянській», інколи ми проводжали його до таксі й дорогою розмовляли.

Навесні 1929 року я поїхав у Париж. Блукаючи букіністичними крамницями на вулиці Бонапарта, я шукав щось для Тувіма, але не міг знайти нічого відповідного. Щоправда, траплялися книжки, які могли б зацікавити поета, але мені вони були не по кишені. Врешті незадовго до повернення в Польщу я випадково натрапив на мандрівного букініста, російського емігранта. Розпитував його про деякі книжки, присвячені Польщі, й про російські видання, які мені були потрібні, а на прощання запитав: «А у вас є книжки про щурів і мишей?»

Він здивовано зиркнув на мене, але невдовзі показав примірник Histoire des rats pour servir а 1’histoire universelle. A Ratopolis 1738 («Історія пацюків як частина загальної історії. У Щурограді, 1738»). На обкладинці була жінка в чудовому криноліні й два щури в картузах. Книжка мала екслібрис якогось португальського графа. Я купив екземпляр і ще кілька емігрантських друкованих видань і зі здобутими скарбами наприкінці червня повернувся у Варшаву.

На зворотному шляху я затримався в Кельні. Уважно оглянув собор, потинявся вулицями, але до відходу потяга залишалося ще багато часу. Жодних справ я не мав. Накрапав дощ. Я знову опинився на вокзалі. Проглянув перелік станцій та ціни квитків і обрав поблизький Бонн. Купив квиток, заскочив у потяг і вже незабаром був у цьому приємному університетському містечку.

Пройшовши головні магістралі, я опинився в тихому завулку середмістя з приватними кам’яницями. Дрібний дощ переріс у немилосердну зливу. Здавалося, вона литиме три дні, а сховатися було ніде. Тільки приватні будинки з огородженими ділянками. Так розмірковуючи про свою нещасну долю, я стовбичив під якимось будинком і раптом помітив на ньому невеличку вивіску з прізвищем й написом: Antiquar. Spezialität: Rara et Curiosa.

Задзвонив у двері. Відчинив чудернацький чоловік й запросив увійти. Високий, худий, чорнявий, із глибоко посадженими, чорними полум’яними очима: сухотник із гарячкою, — подумав я. Розкуйовджене волосся, а la sauvage, як називали таку зачіску в 20-30-х XIX сторіччя. Він дуже нагадував героя новели Гофмана, я навіть помітив певну схожість із самим Ернстом Теодором Амадеєм.

Ми ввійшли в простору кімнату, заповнену книжками. Посередині стояв великий стіл. Кілька дбайливо обрамлених мап, старий глобус. Красивий інтер’єр букіністичної крамниці. «У вас є якісь книжки про мишей або щурів?» — запитав я букініста, скинувши мокрий плащ, який він повісив на вішак. — «Ви з Польщі?» — запитав антиквар. — «Як ви здогадалися? Через акцент?» — перепитав я здивовано. — «Ні. В мене в Польщі є два клієнти. Один збирає книжки про мишей і щурів, а другий не оплачує мої рахунки», — і він назвав прізвища Тувіма і пана фон Е. — «Пан Тувім — наш відомий поет. Він має вченого кота і збирає для нього спеціалізовану бібліотеку. Хочу зробити йому приємність і привезти якусь цікаву й гарну книжку для його кота».

На мій подив букініст навіть не всміхнувся. Сам химерник, він звик до людських дивацтв і сприйняв збирання спеціалізованої бібліотеки для кота як щось звичайне. Я трохи попорпався в цьому огромі дивовижних книжок і натрапив на брошурку, яку вирішив купити, щоб хоч якось виправдати своє занадто тривале перебування в букініста. Брошура називалася De pulcibus oder Bibliographie der Flohliteratur. Видана наприкінці XIX сторіччя, вона містила повну бібліографію літератури про бліх. Я заплатив за неї п’ять марок і не знав, що робити далі. Надворі періщив дощ.

Минуло ще трохи часу. Я встиг переглянути нещодавно видані каталоги, прочитав два номери «Філобібліону» — віденського часопису, присвяченого історії книжок і бібліофільству, як раптом букініст сказав, що має до мене якусь справу. «Може, ходімо в іншу кімнату», — запропонував він.

Друга кімната — наполовину житло, наполовину букіністична крамниця. Тут стояв письмовий стіл, шафа й полиця з особистою бібліотекою букініста (бібліографії, каталоги тощо), маленький буфет і кілька витончених предметів умеблювання. Ми сіли за стіл. Букініст дістав із буфету пляшечку кминівки й дві красиві чарки з золотою облямівкою. Наповнив чарки. Ми випили. Горілка була пречудова. Він налив по другій і зізнався: «Маю до вас прохання. Я укладаю бібліографію книжок про самогубців, — і вказав на дві скриньки, заповнені картками. — Ви б зробили мені велику послугу, якби надіслали з Варшави список польських книжок такого роду». Я поглянув на свого співрозмовника. Вираз його обличчя був зосереджений і страшний. «Гаразд, — промовив я. — Коли повернуся додому, постараюся пошукати й розпитати спеціалістів і надішлю вам, що зможу зібрати».

Ми ще трохи потеревенили. Букініст розслабився. Зварив каву, дістав якийсь лікер. Показував мені дещо зі своєї дивовижної колекції, і так минуло кілька годин.

Коли я повернувся у Варшаву, то задзвонив до Тувіма. Ми домовилися зустрітися наступного дня. Заходжу. Він вітає мене своїм екзальтованим, дещо театральним, але щирим, сердечним, особливим Тувімівським чином. Нас обох явно з’їдає нетерплячка. «Ну, що роздобули? — питає Тувім. — Покажіть!»

Я дістаю книжку про щурів. Тувім видає гучний вигук здивування. «Ви знайшли надзвичайно рідкісну працю. Я шукав її, певно, років десять. Я розіслав листи до багатьох європейських букіністів і вважав пошуки цієї книжки безнадійними. І лише минулого тижня отримав примірник від лейпцизького букініста Гірсемана». Він оглянув мій примірник, обмацав його, зітхнув і промовив: «Habent sua fata libelli. Стільки років шукав, а тут раптом два екземпляри!»

І таким дивовижним чином книжка про щурів і мишей потрапила до моєї бібліотеки. За дивним збігом обставин вона досі зберігається в мене, і це одна з чотирьох довоєнних книжок, які я врятував із пожежі війни. Мені повернув її один друг, якому я дав її почитати до війни. Тоді я розповів йому історію, пов’язану з цією книжкою про щурів.

Наприкінці 1945-го або на початку 1946 року я з Кельце приїхав у якійсь справі до Лодзі. На вулиці Пйотрковській помітив книгарню. На вітрині були раритетні книжки. Книгарнею керував молодий Іґель із львівської родини букіністів. Ми дуже зраділи зустрічі. Я запитав про його батька, чудового букініста, в якого багато років купував книжки, про брата. На жаль, їх уже не було серед живих. Схвильований Іґель приніс мені дивовижну книжку. «Це може вас зацікавити», — сказав він. Розкішне німецьке видання, видане обмеженим накладом пронумерованих примірників, на веленевому папері, в пергаментній оправі. Книжка вийшла в Німеччині у 20-х роках, в часи інфляції — Anthologie der Flohliteratur («Антологія літератури про бліх»).

Кількасотсторінкове видання містило вірші, новели, приказки про бліх. Я його купив. Згадав Тувіма. Він тоді був у Америці. Вирішив вручити подарунок поету, коли той приїде в Польщу. І коли Тувім був уже в Варшаві, я навідався в його помешкання на Вєйській вулиці й вручив книжку.

Тувім любив своєрідні речі й дивовижні випадковості й дуже втішився такому подарунку, пригадав дивну бібліографію книжок про бліх, яку втратив під час війни. Ми згадували різні довоєнні випадки й приємно провели час.

Моя післявоєнна антологія про бліх зберігається у бібліотеці Тувіма.

Тувім володів надзвичайною здатністю навіювання й умів нав’язувати оточенню свою волю. Пригадується один випадок. Це було 1930 року. В січні чи лютому відбувався аукціон, на який виставили зібрання Едуарда Непроса, багатого колекціонера, власника миловарні «Фрідріх Пульс і К°». Зібрання містило старовинну велику бібліотеку, що нараховувала понад сім тисяч томів. Перед аукціоном я виписав собі кілька книжок, які мав намір придбати.

Був там і невеличкий збірник пісень із Білої Русі «Пісні пінського народу», надрукований у 40-х або 50-х роках [XIX сторіччя] у Пінську. Мене зацікавило це провінційне видання. Його оцінили в три злоті. У букіністичній крамниці за нього правили би п’ять-шість злотих.

На аукціоні з’явився Юліан Тувім. Коли розпочався торг за книжку, я помітив, що хтось підвищує мою ціну. Озираюся, бачу — Тувім. Книжка давно вже перевищила ціну, за яку її можна було придбати у букіністичних крамницях. Я мав відмовитися від участи в аукціоні, але переконливий голос Тувіма розпалював мій азарт. Врешті я придбав пісенник за 24 злотих, що, певно, десь утричі перевищувало його ринкову вартість. Я повернувся додому розлючений. Було соромно, що не зміг себе опанувати. Такого не траплялося зі мною ніколи, на жодному аукціоні, ані в Польщі, ані за кордоном. Я сховав книжку на полиці за іншими виданнями, щоб її не бачити. Там вона пролежала багато років, доки не згоріла разом з усією моєю бібліотекою під час війни.

Коли після війни я розповів про цей випадок Тувіму, він усміхнувся й поділився однією історією.

Юліан Тувім

А знаєте, на тому самому аукціоні схожий випадок трапився з одним із моїх знайомих. Мене дуже цікавила одна книжка. Я почав за неї торгуватися. Хтось із задніх рядів називає вищу ціну. Я не можу побачити, хто мій суперник. Нарешті після довгої боротьби поступаюся йому. Під кінець аукціону до мене підходить знайомий і вручає книжку, яку він купив: «Пане Юліане, навіщо ви піднімали її ціну? Я ж цю книжку для вас купував. Хотів зробити вам приємність».

Мені треба було тоді на аукціоні зробити те саме з книжкою, яку я купив. Це був би красивий вихід із ситуації. Але, на жаль, це не спало мені на думку.

Розповім тут про ще один випадок, хоча він безпосередньо не пов’язаний із темою моїх спогадів про Тувіма-бібліофіла. Коли я востаннє був у Польській бібліотеці в Парижі, її хранителька, чиє прізвище вилетіло з голови, водила мене залами. Ми зупинилися перед скромним пошарпаним письмовим столом. «Німці вивезли звідси багато меблів, — сказала вона. — А цим, на щастя, знехтували. Стіл залишився у нас». І хранителька розповіла одну пригоду.

Хранителька Польської бібліотеки в Парижі

До війни в Париж, у наш музей і бібліотеку, приїхав Юліан Тувім. Я водила його залами. Ми підійшли ось до цього письмового столу. Колись за ним працював Міцкевич. Тувім зупинився, потупив погляд. І дивлюся: у нього на очах виступили сльози, і дві великі, мов горошини, сльозини крапнули на стіл Міцкевича...

Переклав Андрій Савенець

  • Facebook
  • Twitter
  • Telegram