Сівши писати цю статтю наприкінці листопада 2013 року, я зі зрозумілих причин був вимушений на три місяці перервати роботу над нею. Тепер на календарі — початок березня 2014. Між листопадом і березнем в Україні відбулася революція, що ціною життя майже сотні наших громадян змела режим Януковича — режим, який стрімко перетворювався із просто кримінального на кримінально-тоталітарний. Проте для остаточної перемоги і повернення України на демократичний шлях розвитку повалення Януковича виявилося замало. У внутрішні українські справи — не вперше в історії — втрутилася Росія. Сьогодні, коли я пишу ці рядки, війська Гітлера наших днів — Владіміра Путіна — окуповують Крим та влаштовують провокації на сході України, а російські засоби масової дезінформації заливають світ потоками брехні, яким би позаздрив і Йозеф Геббельс. Стара Європа — теж не вперше в історії, про що добре пам’ятають поляки та інші центральноєвропейські народи — реагує, м’яко кажучи, досить мляво. Десь так, як 1938 року реагувала на захоплення тодішнім Путіним — Адольфом Гітлером — Судетської області. Своєю чергою такий розвиток подій, помножений на відчуття покинутості і нашої непотрібності «цивілізованому Заходу», розпалює в Україні радикально націоналістичні настрої.
Навряд чи хтось може точно спрогнозувати, чим це для всіх нас закінчиться. Але одне я знаю напевно: над нами знову нависла загроза війни і диктатури. У зв’язку з чим доречно буде зупинитися на творах кількох польських авторів, що набувають злободенного звучання в Україні саме за нинішніх обставин. Так склалося, що три з них (Анджея Бобковського, Казімєжа Мочарського і Ґустава Герлінґа-Ґрудзінського) переклав українською один і той же перекладач — Олесь Герасим.
Отже, за порядком.
* * *
По-перше, Анджей Бобковський. В Україні його щоденникові «Szkice piórkiem» вийшли у видавництві «Критика» під зміненою назвою «Війна і спокій» (втім, відомо, що автор і сам початково збирався назвати свої нотатки з часів Другої світової «Wojna і spokój»). Згадаю деякі біографічні моменти. 1948 року, вкотре покинувши ледь насиджене місце і несподівано для всіх (крім себе) опинившись аж у Гватемалі, Анджей Бобковський у листі до Ярослава Івашкевича порівняв себе із зображеним на гербі цієї країни птахом ąuetzal (кецаль), який у клітці неминуче здихає за кілька днів. Тобто передумовою творчості і найвищою життєвою цінністю Бобковський вважав індивідуальну свободу.
Анджей Бобковський. Джерело: Інститут літературиСин генерала, небіж міністра і зятя президента Польщі, він, певно, міг би з легкістю досягти кар’єрних вершин. Але не досяг. Бо не захотів. Захотів натомість одружитися — зовсім не на радість батькам — з коханою Басею і навесні 1939-го виїхати до Франції, щоб без сторонньої допомоги облаштувати своє життя у чужому середовищі. Там перебув і «зашкіцував» німецьку окупацію. Там познайомився з Ґєдройцем і рештою паризької «Культури», не найпліднішим, але одним із найбезкомпромісніших авторів якої він залишався до самої смерті 1961 року. Там у Літературному інституті і вийшли друком його «Szkice piórkiem» — на думку Ґєдройця, одна з найважливіших книжок, опублікованих цим видавництвом за весь час його існування.
Чим потенційно може привабити читача цей 600-сторінковий різножанровий том? Як писав Ян Зєлінський, у щоденнику Бобковського «одні знайдуть маніфест безмежної свободи, інші — аналіз тоталітаризму. Одних захоплять мало не містичні піднесення і стани пантеїстичного екстазу, іншим сподобається дещо безцеремонний гумор і гострий язичок. Одні будуть шукати пейзажів південної Франції, інші — нотаток із прочитаних книжок, рецензій на кінофільми та театральні вистави. Одні сприймуть цю книжку як великий любовний лист, інші — як великий політичний трактат. «Szkice» є усім цим — і ще чимось більшим: солідною порцією чудової прози». Якби однак я мусив вибрати якусь одну з-поміж названих (і неназваних) причин полюбити «Війну і спокій», то зупинився б на «маніфесті безмежної свободи» — хоча б тому, що саме бажанням звільнитися від усіх зовнішніх примусів пояснюється ставлення Бобковського до всього, про що він пише: до природи і мистецтва, до кохання і політики, до інших людей і до себе. Саме з погляду «законів свободи» оцінює він і найчастіше згадувані в щоденнику країни: Польщу, Францію, Німеччину та Росію.
Згідно з Бобковським, сутність письменницької праці полягає не в умінні добре писати (бо цього можна навчити кожного), а в умінні добре бачити. І він бачить. Бачить, що на німецько-совєтському фронті нормальна людина не може співчувати жодній зі сторін, бо це — війна зрадників класичної Європи з її гробарями. Хоча на більший його осуд, здається, заслуговує все-таки Німеччина: вона ж бо колись була співтворцем тих цінностей, які тепер сама нищить. Стосовно ж Росії, то її як втілення азійського хамства навіть засуджувати неможливо. Її можна лише ненавидіти: «Я від початку якнайчастіше вживаю слова «Росія» і «росіяни», бо тут зовсім не йдеться про комунізм, про зміну устрою. Це все надбудови — суттю є Росія, споконвічна Росія, яка настільки не знає і не розуміє поняття свободи, що не потребує її... Я ненавидів їх завжди, змалечку, і сьогодні ненавиджу їх настільки «чисто», наскільки «чистим» є їхній цинізм. Ненавидіти не можна, але, мабуть, часом бувають ненависті настільки виправдані, що відмова від них була б відмовою від самого себе».
Дістається від Бобковського й ідеалізованій ним у довоєнні часи Франції. Безперечно, він був у неї палко закоханий — в її культуру, її людяність і засновану на праві власності індивідуальну свободу. Війна перевернула його ставлення: на зміну закоханості прийшли розчарування, гіркота і зневага. Про що там галасують радіо й газети? Про «героїчну боротьбу нескореної Франції»? Замість неї Бобковський зауважує гонорове вилизування окупаційних сідниць. Поведінка Франції породжує в свідомості автора «Війни і спокою» образ давно зів’ялої проститутки, що досі корчить із себе орлеанську діву.
Крім того, з позащоденникових джерел можна довідатися, що протягом кількох повоєнних років роздратування Бобковського поширилося на весь континент: поки інші святкують перемогу, він дедалі виразніше відчуває в цілій Європі нестерпний для нього сморід «російського духу». Якщо ця навала (байдуже, фізична чи ідеологічна) людиноподібних термітів, рабів генералісимуса Сталіна має називатися визволенням Європи, то «бувай здорова, Європо!» — вигукує він і назавжди виїжджає до Гватемали, де знову мусить розпочинати все спочатку.
Ну і, звичайно, багато найгіркіших слів щоденника присвячено розчавленій жорнами двох тоталітаризмів і зрадженій союзниками Польщі, неможливість повернення до якої з кожним днем стає для Бобковського все очевиднішою. Шкода, але нічого не вдієш: коли Польща не дозволяє бути вільним поляком, доводиться ставати вільним космополяком, як це зробив попередник Бобковського Джозеф Конрад або його сучасник Вітольд Ґомбрович. Коли всі твої зусилля приречені бути марними, а приправлена патріотичним соусом поразка — це єдина страва, яку тобі може запропонувати батьківщина, доводиться шукати іншу батьківщину...
* * *
По-друге, Казімєж Мочарський, чиї «Бесіди з катом» (а також переклад «Іншого світу» Ґустава Герлінґа-Грудзінського) вийшли друком у чернівецькому видавництві «Книги-ХХІ». Автор цієї книжки — колишній офіцер Армії Крайової, який під час війни перебував у варшавському підпіллі.
Натомість кат із заголовка — це групенфюрер ЄЄ Юрґен Штрооп, який 1943 року керував сумнозвісною ліквідацією Варшавського ґетто. Після війни комуністична влада не лише ув’язнила обох, а й на певний час посадила їх до спільної камери. За іронією долі 255 днів кат Варшави Штрооп та її захисник Мочарський мусили провести на сусідніх нарах. Як писав із подібного і тогочасного ж приводу Анджей Бобковський: «У цьому є такий цинізм, який просто виходить за межі сприйняття, перетворюючись на щось абстрактне у своїй досконалості».
Казімєж Мочарський. Джерело: ВікіпедіаЩоправда, застосовані до Мочарського «засоби впливу» аж ніяк не були абстрактними. Якщо з міжнародним злочинцем Штроопом слідчі задля «чистоти експерименту» поводилися згідно з міжнародними нормами, то зі «своїм» арештантом можна було не панькатися: постійні побиття всіма підручними засобами, виривання волосся зі скронь і паху, припалювання шкіри, розчавлювання пальців рук і ніг, багатодобове «безсоння» — загалом 49 різновидів тортур, зокрема і моральних, як, наприклад, фальшиве повідомлення про смерть дружини, використали комуністичні службісти, щоб зламати Мочарського (за тією ж нелюдською іронією долі відпочивати від тортур він міг лише в перервах між допитами, перебуваючи у товаристві есесівця). Власне, з дружиною, яка насправді також відбувала покарання у в’язниці, слідчі явно перестаралися: згодом Мочарський зізнався, що якраз це повідомлення і перетворило його на людину, якій більше нічого втрачати і нічого боятися.
Самого лише життєпису Казімєжа Мочарського досить, щоб нинішня Польща визнала його своїм національним героєм. Але йому вдалося не тільки вистояти і перемогти у боротьбі з двома тоталітарними режимами, він ще й зумів найефективніше використати час, проведений у камері з нерозкаяним нацистом і написати книжку загальносвітової ваги. «Бесіди з катом» — це з перших вуст отримана відповідь на питання, «який історичний, психологічний та соціологічний механізм перетворив частину німців на команду душогубів, що керували райхом і намагалися поширити свій порядок на Європу і світ». У Європі і світі книга Мочарського давно здобула визнання і продовжує збирати захоплені рецензії. Тепер є надія, що і в Україні вона викличе жваві реакції, а можливо, й змістовні дискусії.
До слова, українська тема виникає у «Бесідах з катом» неодноразово. Кар’єра Юрґена Штроопа взагалі найбезпосередніше була пов’язана з Україною: він займався вистежуванням львівського підпілля, забезпечував охорону будівництва автомагістралі Львів – Сталіно, а також «попрацював» на посаді начальника СС і поліції в Кіровограді, Миколаєві та Херсоні. По-своєму Штрооп Україну любив і рішуче був налаштований по закінченні переможної для Третього райху війни оселитися на наших славнозвісних чорноземах. «Гаразд, але як бути з українцями?» — логічно зацікавився Мочарський. Перестріляти? Виморити голодом? Вивезти за Урал? Як виявилося, Штрооп мав значно ефективніший і «гуманніший» план: винищувати українців безглуздо — і з прагматичного погляду, бо хтось же мусив би працювати на його безмежних угіддях, а українці — витривалі працівники; і з погляду, сказати б, культурного, адже Штроопу дуже подобалося, як українці співають, відповідно, він зовсім не хотів позбавляти себе такої втіхи. Але, не відступав Мочарський, як можна довго тримати у покорі такий численний народ? На думку Штроопа, просто: треба лише змусити їх забути, що вони — українці. Яким чином? Залити їх дешевою горілкою, яку вони так люблять, і відібрати у них книжки українською мовою. Цього досить.
Схоже, сьогодні ті ж українські землі й народні пісні не дають спокою впевненим у своїй військовій перевазі російським групенфюрерам. Що ж, залишається їм нагадати один факт: напередодні Другої світової війни Німеччина теж була мілітарно набагато сильнішою за Польщу. А однак та війна закінчилася не зовсім так, як розраховував Штрооп. Ба більше, він навряд чи здогадувався, що по її закінченні йому не з власної волі доведеться повернутися до Варшави, де його за вироком суду й повісять. Тим часом безпосередній начальник Штроопа — Гайнріх Гіммлер — та безпосередній начальник Гіммлера — Адольф Гітлер — навіть до суду, як знаємо, не дожили, резонно віддавши перевагу капсулам із ціанистим калієм.
* * *
По-третє, Чеслав Мілош. В українських перекладах, як уже говорилося, існує чимало його віршів (щонайменше три збірки), а також «Придорожний песик», «Родинна Європа», «Абетка» і «Велике князівство літератури». Натомість майже недоступним, хоч і перекладеним, залишається «Поневолений розум», повністю виданий один-єдиний раз — 1985 року еміграційною тоді «Сучасністю».
Чеслав Мілош. Фото: Мацєй Біллєвіч / ForumЦікаво, що відразу після публікації (1953) «Поневолений розум» у підсовєтській Польщі та в середовищі «лівих інтелектуалів» Заходу був сприйнятий за проплачену Америкою антикомуністичну пропаганду, а в колах, близьких до Польського еміграційного уряду в Лондоні — за проплачену Москвою прокомуністичну заразу. Втім, і в колах, далеких від лондонського уряду, ставлення до книги Мілоша було вельми суперечливим: навіть її видавець Єжи Ґєдройць (у цілковитій згоді з Ґуставом Герлінґом-Ґрудзінським) називав «Поневолений розум» книжкою «важливою, але фальшивою», оскільки вона, замість просто вказати на страх і опортунізм польських повоєнних інтелектуалів, вишукувала якісь міфологічні пояснення їхньої поведінки (кетман, пілюлі Мурті-Бінга). «Ця книжка, — згадував Ґєдройць, — не допомогла мені зрозуміти комуністичний світ. Але допомогла зрозуміти польське інтелектуальне середовище, позбавивши мене багатьох ілюзій».
Так, мені теж здається, що основна цінність «Поневоленого розуму» полягає зовсім не в порахунках з теорією і практикою комуністичного режиму. Про що взагалі говорити з комуністами на рівні теорії? Психіатри щодня мають справу з незліченними єдино правильними «методами» й «доктринами», здатними без особливих розумових зусиль пояснити всі проблеми онтології. Тільки у психіатрів це називається не «діалектичним матеріалізмом», а системною маячнею, яку можна спробувати трохи притлумити, але з якою немає сенсу вступати в дискусії.
Стосовно ж практики, то одного місяця на лісоповалі чи в рудниках жертвам «діамату» зазвичай вистачало, аби усвідомити, що тиха смерть у бараку-трупарні — це ще далеко не найгірший з-поміж доступних їм варіантів світлого комуністичного майбутнього. Не дивно, що той-таки Герлінґ-Ґрудзінський, маючи за собою не мілошівські консульства з посольствами, а кілька совєтських в’язниць і сталінський концтабір, до кінця життя дуже скептично відгукувався про теоретизування автора «Поневоленого розуму» на тему комуністичної «Нової Віри», хоч і не заперечував ні художньої досконалості книги, ні слушності окремих її формулювань.
До честі Мілоша, він і не претендував на абсолютну істину, на що прозоро натякнув узятими за епіграф словами старого підкарпатського єврея: «Якщо двоє сперечаються й один із них має надійних 55 % рації, це дуже добре, і нема чого шарпатися. А хто має 60 % рації? Це чудово, це велике щастя, і хай дякує Господу Богу». Натомість 75 %, на думку старого єврея і, певна річ, самого Чеслава Мілоша, уже викликають підозру. Якщо ж хтось твердить, що він має рацію на всі 100 %, то перед вами — «паскудний гвалтівник, страшний грабіжник і найбільший мерзотник». Не знаю, скільки рації має Мілош, коли розмірковує про теоретичну переконливість «Методу», але, гадаю, у змальованому ним груповому портреті практикуючого тодішнього інтелектуала щонайменше 55 % набереться. І не лише тодішнього. І не лише польського.
Залишу осторонь запозичену Мілошем із «Ненаситності» Віткаци і дещо сумнівну, як на мій смак, алегорію «пілюль Мурті—Бінґа». Сам автор ніде її не розшифровує. Що саме ми повинні розуміти під цими пілюлями? «Хто скаже А, мусить сказати Б, — пише Мілош. — А ковтається досить легко... Я не філософ і не претендую на аналіз цього А». Трохи замало, щоб зрозуміти хімічний склад і спосіб застосування новорежимних ліків.
Інша справа — підкріплені власним досвідом міркування про внутрішню готовність інтелектуалів до поневолення. Окрім «конкретно-історичних» передумов, як-от зрозуміла повоєнна відраза до правого тоталітаризму та, може, навіть автентична віра декотрих філософів і літераторів у справедливість соціалістичного ладу, Мілош зосереджує увагу на «вічних», а отже, актуальних і нині рисах інтелектуалів. Інтелектуал не може довго існувати в порожнечі, він бажає бути почутим, він хоче відчувати себе потрібним і впливовим. Як істота професійно марнославна, він прагне підтвердженого преміями і великими накладами успіху. Відкрито збунтувавшись, інтелектуал у країнах «народної демократії» наражає на небезпеку свою свободу або й життя. Вибравши внутрішню чи зовнішню еміграцію, він майже напевно власноруч позбавляє себе омріяних благ. А ось кинувшись в обійми влади, інтелектуал — принаймні у своїй уяві — їх собі гарантує.
Чи легко встояти перед такою спокусою? Навіть знаючи про огидність влади і потай зневажаючи її — нелегко. Але так само нелегко перестати думати те, що думаєш. І тоді інтелектуал вдається до тактики, яку Мілош характеризує словом «кетман». Якщо вірити Жозефу де Ґобіно, це ісламське поняття означає засновану на приховуванні своїх справжніх думок і почуттів складну гру людини з оточенням, у процесі якої найбільше задоволення гравець отримує від глибоко запханої у кишеню, але не надто ефективної дулі.
Розповівши у формі нібито абстрактних міркувань історію власного поневолення, Мілош переходить до портретів чотирьох відомих у Польщі літераторів. Щоправда, він не називає прямо їхніх імен, але обізнаний читач швидко здогадується, що Alfa — це Єжи Анджеєвський, Betа — Тадеуш Боровський, Gamma — Єжи Путрамент, a Delta — Константи Ґалчинський. Давно і не мною зауважено, що присвячені їм розділи (які останній — «Балтійці») радше заперечують, ніж ілюструють Мілошеву спробу звести різновиди ідеологічного поневолення до спільного знаменника.
Справді, кожен із названих письменників прийшов (чи «по-кетманськи» вдав, що прийшов) до «Нової Віри» своїм шляхом, цілком відмінним від інших. Приміром, художньо безпорадний Путрамент із юності був передусім бійцем ідеологічного фронту, тож закономірно продовжив займатися улюбленою справою і в Польщі за комуністів. Тим часом розчарованого в західній культурі й морально знищеного нацистським концтабором Боровського притягнула на бік нової влади можливість дати вираження своїй тотальній ненависті. Для геніального ж алкоголіка Ґалчинського — навіть у тверезі хвилини — всі ідеології взагалі були більш-менш на одну мармизу. Як бачимо, жодного з них влада (зрештою, Путрамент сам був владою) пілюлями Мурті-Бінґа не годувала. Тим більше цього не робила влада совєтська, яка просто застосувала до балтійських (і, звісно, не лише балтійських) народів масовий терор.
Таким чином, конкретними життєвими прикладами автор «Поневоленого розуму» підважує власний теоретичний фундамент. Думаю однак, що це якраз той випадок, коли книга від логічної неузгодженості не програла, а навпаки — стала значно кращою. Важко опиратися поневоленню з боку підступної і водночас брутальної влади, але, можливо, ще важче інтелектуалові утриматися від спроб самому поневолити життя й увібгати його у свої напередвизначені розумові схеми. Не відразу і не на сто відсотків, але, на відміну від надто багатьох спокушених чи наляканих колег, Чеслав Мілош з обома завданнями у підсумку впорався.
* * *
По-четверте, Beta з «Поневоленого розуму», себто Тадеуш Боровський. Збірки його освенцімських оповідань в Україні вийшли 2014 року. Безглузде, на перший погляд, запитання: чи достатньо світ обізнаний із «аушвіцькою темою»? Люди, які вміють читати хоч якоюсь мовою, або й, не вміючи читати жодною, мають доступ до телебачення чи радіо, не можуть зовсім нічого не знати про Аушвіц, газові камери, крематорії і мільйон винищених євреїв.
Тадеуш Боровський. Джерело: Музей літературиАле водночас — крім професійно зацікавлених — я майже не зустрічав і людей, котрі бодай приблизно уявляли б собі, як це все насправді виглядало. Що більше: я навіть порозмовляв із експериментальною метою з кількома співвітчизниками, які екскурсійно відвідали Аушвіц. Вони знали, що в самому таборі — там, де на брамі виплетено залізними літерами Arbeit macht frei, — стояли не тваринні бараки, а «солідні» двоповерхові корпуси з ліхтарями над дверима й унітазами всередині, і що чотири великі крематорії знаходилися не тут, а в Бжезінці – Біркенау. Але на мої подальші розпитування вони лише заокруглювали очі: яке футбольне поле? які концерти? який бордель?
Нічого дивного. Знаючи багато про різновиди концтабірної смерті, більшість із нас мало що знає про різновиди концтабірного життя. Тому-то, читаючи вперше цикл освенцімських оповідань Тадеуша Боровського, я просто не міг прийти до тями. Та і як повинен реагувати не підготовлений читач на ось таке, наприклад, речення: «Люди люблять Освенцім і з гордістю кажуть: «У нас в Аушвіці»? Або на таке: «Ви там, у вашому Біркенау, поняття не маєте, які тут діються чудеса культури»? Або на розповідь про будинок «шрайбштуби», де на першому поверсі — навпроти бібліотеки – оркестр грає симфонію Берліоза, а на другому «передовики виробництва», отримавши відповідні талони, задовольняють свої сексуальні потреби зі спеціально відібраними для цього жінками?
Моторошна сила прози Боровського полягає в тому, що він з якоюсь потойбічною — по той бік добра і зла — стилістичною байдужістю показує нам «будні» табірного комплексу Аушвіц – Біркенау.
Ось задимлений єврей із зондеркоманди розповідає під регіт колег, як він мало не особисто заштовхнув до газової камери батька, щоб не опинитися в ній самому; ось вродлива молода жінка, яка вдає, що розпачливе «мамо!» і простягнуті до неї дитячі рученята її не стосуються, бо бездітні жінки мають шанс потрапити на роботу і вижити; а ось і футбол на майданчику, повз який ведуть кілька тисяч «запрошених до газу» — і в проміжку між двома кутовими ударами встигають їх умертвити. Ні, на відміну від чорно-білих совєтських фільмів про війну, табірний світ не був поділений на «наших і німців», а становив складну соціальну систему зі своєю ієрархією і корупцією, зі своїми щасливчиками і невдахами, з інтригами і заздрістю, з коханням і зрадами, ну і з симфонічними концертами — на тлі підрум’яненого крематоріями неба за вікном.
Чи така «нігілістична» література не підштовхує читача до думки, ніби концтабори не були аж такими страшними, як їх малюють? Якраз навпаки. Людська психіка влаштована так, що звістка про мільйони загиблих сприймається нею, як статистична абстракція. Тим часом реалістичні деталі Боровського змушують відчути матеріальність концтабору: це й гротескний світ — не вигадка фантаста. Створений спільними зусиллями катів та їхніх жертв, він справді існує. Так, це не звичайний світ, однак найжахливішою його рисою є те, що він намагається виглядати звичайно, бо заселений переважно звичайними людьми, які люблять тілесні розваги, класичну музику чи футбол. Намагаючись зберегти видимість нормальності, ці люди прагнуть того, до чого звикли. Навіть якщо в кімнатах для розваг вивішені скрупульозні переліки заборонених і дозволених насолод. Навіть якщо попередні власники скрипок і контрабасів покинули табір через комин. Навіть якщо грати у футбол доводиться під мимовільними поглядами тих , хто не доживе до кінця матчу.
Для мене особисто концтабір із літер, фотографій і кінокадрів перетворився на дійсність, коли я фізично відчув, що під час того матчу міг перебувати там і міг не мати вибору: бути з тими, хто г рає, з тими, хто йде, чи з тими, хто веде.
* * *
По-п’яте (а зазначенням для сьогоднішньої України знову по-перше) — згаданий уже Ґустав Герлінґ-Ґрудзінський. 1951 року, коли внутрішньо спустошений Аушвіцом Тадеуш Боровський наклав на себе руки, в Англії вийшло перше видання «Іншого світу» Герлінґа-Ґрудзінського. Взагалі, до певного моменту долі цих письменників розгорталися мовби у дзеркальному взаємовідображенні. Перший народився в СРСР, перебрався до Польщі і під час окупації потрапив у нацистський концтабір Аушвіц – Біркенау. Другий народився в Польщі, перебрався до СРСР і потрапив у комуністичний концтабір Єрцево Архангельської області. Обоє у 20-річному віці занурилися в пекло, перед яким блідне фантазія Данте, обоє дійшли до межі виснаження (в гітлерівських таборах таких живих трупів називали «мусульманами», у сталінських — «доходягами»), обоє згодом виписали табірний досвід в автобіографічних творах. Ось тільки найбільше оповідання Боровського називається «У нас в Аушвіці», а роман Герлінґа-Ґрудзінського — «Інший світ».
Важко й згадати випадок, коли різниця між назвами так точно б відображала різницю між самими авторами. Табір зробив із поета – початківця Боровського великого прозаїка, але позбавив його майбутнього: все, що відбувалося після Аушвіца, наче й не проникало в його випалену свідомість або сприймалося як щось, не варте уваги, як життя «не у нас». Герлінґ-Ґрудзінський, навпаки, дуже ретельно пильнував, щоб не спотворити власну свідомість законами і звичаями задротованого світу. Наочним свідченням цієї різниці є способи використання авторами концтабірної лексики: Боровський її привласнює, мимохідь вплітаючи німецькі слова у польське мовлення і відміняючи їх на польський лад; Герлінґ-Ґрудзінський постійно підкреслює своє відчуження від російського ідеологічного і в’язничного жаргону, беручи його в лапки. А лапки польською мовою якраз і є cudzysłów, «чужослів’я».
Ґустав Герлінґ-Ґрудзінський. Джерело: ВікіпедіаЗ початком сталінізації Польщі Тадеуш Боровський спробував стати адептом «Нової Віри». Мертвотна бездарність його пропагандистської тріскотні, особливо разюча на тлі геніальних аушвіцьких оповідань, переконливо засвідчила яловість цієї спроби. Як, зрештою, і самогубство: комунізм, в якому він хотів знайти антидот нацизму і породженого ним нігілізму, виявився такою ж отрутою і довершив розпочату в Аушвіці справу. Зламавши Боровського, аналогічна табірна дійсність загартувала Герлінґа-Ґрудзінського: невипадково він згодом називав «Інший світ» своїм «романом виховання».
Екстремальна ситуація змусила обох авторів зазирнути в безодню людської ницості, але висновки, які вони зробили, були діаметрально протилежними.
Схоже, в уяві Боровського Аушвіц знищив поняття людини як такої і підсунув на її місце «стаборовану», керовану суто базовими інстинктами тварину. Для Герлінґа-Ґрудзінського ж таке узагальнення було неприйнятним: «Я багато разів переконувався, — писав він, — що в людських умовах людина є людяною, і вважаю жахливим нонсенсом нашого часу спроби судити її за вчинками, здійсненими в нелюдських умовах: це все одно, що міряти воду вогнем, а землю — пеклом».
Виданий із передмовою Бертрана Рассела «Інший світ» викликав чимало схвальних рецензій в Англії — схвальних щодо автора, але нажаханих змальованою ним картиною. Здавалося, невдовзі книга струсоне й континентальною Європою, змусивши її нарешті по-справжньому відкрити очі на сталінський режим. Проте цього не сталося. До прикладу, в Італії (а від 1955 року до самої смерті Герлінґ-Ґрудзінський жив у Неаполі) «Інший світ» десятиліттями «не помічався», у Франції ж книга взагалі 35 років не могла пробитися до друку, незважаючи навіть на протекцію Альбера Камю.
Коротко цей (у принципі, прогнозований) парадокс можна пояснити так: постаралися «корисні ідіоти», тобто, за визначенням Брюса Торнтона, «люди, які, живучи в ліберально-демократичних країнах, надають моральну й матеріальну допомогу ідеям тоталітаризму». А конкретно — зідіотілі у своїй совєтофілії «ліві інтелектуали», якими особливо кишіли повоєнні Франція й Італія. Чим їм так не догодив Герлінґ-Ґрудзінський?
Легко зауважити, що літературним взірцем для «Іншого світу» слугував каторжний роман Фьодора Достоєвського «Записки з Мертвого дому». Це відразу засвідчує підзаголовок «Совєтські записки» та відповідний епіграф про «заживо Мертвий дім». Подібними є і композиція обох творів, і спосіб розгортання оповіді: по-перше, від «я» (тільки у Достоєвського це «я» вигадане), по-друге, не таку хронологічному, як у тематичному порядку. Чимало сцен і мотивів «Іншого світу» прямо перегукуються з «Мертвим домом»: підконвойна робота, вихідний день, Різдво, лазня, лікарня, виступ «художньої самодіяльності», невдала втеча тощо. Крім того, роман Достоєвського присутній в «Іншому світі» й буквально: саме його читає в таборі Герлінґ-Ґрудзінський і в розділі, який так і називається — «Записки з Мертвого дому», — розповідає про свої враження від цієї лектури.
Враження належали до найсильніших за весь час ув’язнення: «Не те приголомшувало у Достоєвського, що він умів описати нелюдські страждання так, ніби вони становили лише природну частину людської долі, а те, що між його і нашою долею ніколи не було навіть найменшої перерви. І чим захланніше я пив із отруєного джерела «Записок з Мертвого дому», тим більшу, майже таємну радість знаходив у думці, яка вперше за рік зблиснула в моїй голові — думці про самовизволення через самогубство». На щастя, знайома Герлінґа-Ґрудзінського Наталья Львовна, яка дала йому почитати «Записки», попросила повернути книгу, тож думка про «самовизволення» промайнула і більше не поверталась. Але залишилося сформульоване Натальєю Львовною переконання, «що вся Росія завжди була і до сьогодні є мертвим домом, що час зупинився між каторгою Достоєвського і нашими власними муками».
Корисним для Сталіна «лівим інтелектуалам» Заходу і цього порівняння було досить, щоб образитись на «Інший світ». Не могла ж, міркували корисні інтелектуали, здійснена під гаслами свободи і рівності революція нічого не змінити в колишній тюрмі народів. Не може, продовжували міркувати вони, совєтська Росія нічим не відрізнятися від царської. Що ж, більшовицька революція справді дещо змінила: на порядок знизила норми харчування для в’язнів, на кілька порядків підняла «виробничі плани», розбудувала ГУЛАГ, і загнала в нього вмирати мільйони випадкових людей, перетворивши Сибір на суцільний, за словами Варлама Шаламова, «білий крематорій». Свого часу царська цензура вустами барона Медема висловила до «Записок з Мертвого дому» претензії, мовляв, змальована Достоєвським каторга своєю м’якістю може не стільки запобігти злочинам, скільки привабити потенційних злочинців. І важко не погодитися з цензурним бароном: на тлі іншого світу Герлінґа-Ґрудзінського мертвий дім Достоєвського з його вином, калачами і смаженими поросятами виглядає майже як будинок відпочинку.
Антигерлінґівську логіку «лівих інтелектуалів», у принципі, можна пояснити, хоч менш паскудною вона від цього не стане. Маючи себе за лівих, інтелектуали вважали своїм обов’язком відстоювати відповідну ідеологію, практичним втіленням якої їм увижався СРСР. Проблема, однак, у тому що «чиста» ліва ідеологія не сумісна з тоталітаризмом. Погодившись на друк і поширення «Іншого світу», «ліві інтелектуали» опосередковано б визнали, що ця книга правдива, а отже, що комунізм і нацизм — не антагоністи, як хотілося вірити їм, а таки «тоталітарні близнюки», як наполягав Герлінґ-Ґрудзінський. На таку ідеологічну зраду «ліві інтелектуали» йти не хотіли. Зручніше було просто відвернутися від мільйонів доведених голодом і рабською працею до тваринного стану людей, зручніше було не бачити колишніх професорів, які тижнями здихають у власних випорожненнях по бараках-трупарнях, і колишніх оперних співачок, які віддаються уркам на очах цілого табору за миску баланди, зручніше було не читати книжки, в якій усю совєтську Росію названо «мертвим домом», країною, де «можна втратити віру в людину і сенс боротьби за те, щоб їй було краще на землі».
Про всяк випадок: вираз «ліві інтелектуали» я беру в лапки не тому, що не вважаю їх інтелектуалами (інтелектуалом або, щонайменше, в. о. інтелектуала може бути й ідіот — хоч корисний, хоч не корисний — якщо він продукує й поширює якісь ідеї), а тому, що не вважаю їх лівими. Як на те, класичним лівим інтелектуалом був саме Герлінґ-Ґрудзінський.
Для нього й не існувало принципової різниці між тоталітарним режимом, який організовує Голокост, і тоталітарним режимом, який організовує Голодомор, між вождем, який винищує уявних ворогів газом, і вождем, який застосовує з тією ж метою природні умови, лісоповал і рудники.
Залапковані «ліві інтелектуали», мабуть, подобріли б до Герлінґа-Ґрудзінського, якби він відмовився від концепції тоталітарних близнюків і висунув якесь м’якше формулювання на зразок «перегинання палиці» абощо. Але автор «Іншого світу» не йшов на компроміси, навіть коли мав справу зі значно серйознішими за «лівих інтелектуалів» супротивниками і до кінця життя відстоював свою позицію: «Суперечки, чи совєтський тоталітарний близнюк нацистських концтаборів знищив 20 чи 50 мільйонів людей, є безплідними. Суттєвим є лише те, що він цілком заслуговує називатися близнюком».
Відповідно, до істот, які влаштовують людям нелюдські умови і перетворюють їх на «загнаних мисливцями звірів», автор «Іншого світу» не знав найменшої поблажливості: «Сидячи на нарах, він ховав обличчя в долонях і тихо шептав слова молитви таким схвильованим, сповненим болю і сліз голосом, наче припадав до стіп розп’яття у безмежному захваті тим, чим є змучене тіло на хресті, що не видало ні слова скарги. «За кого ти так молишся?» — якось запитав його я, не в силах заснути. «За всіх людей», — спокійно відповів він. «І за тих, що нас тут тримають?» — «Ні, — подумавши, сказав він, — це не люди».
В основі цієї характерної для Герлінґа-Ґрудзінського категоричності у ставленні до всіх різновидів тоталітаризму та їхніх носіїв лежало розуміння крихкості людського світу, який так легко і швидко може перетворюватися на нелюдський — байдуже, нацистський чи комуністичний — концтабір. «Творчість Герлінґа, — пише Влодзімєж Болєцький, — це справжній крик людини XX століття — de profundis, з глибин, це питання про сенс горя, про сенс страждання, про причини зла, яким переповнений світ». На жаль, навіть у XXI столітті в географічному центрі Європи ці питання так і не перестали бути актуальними.
Стаття була опублікована в «Новій Польщі» 2014 року
