Восени 1922 року виборів до Сейму та Сенату у напрузі очікував не лише польський політичний клас, а й усе населення Польщі, хвилюючись за політичне майбутнє держави. Востаннє суспільство йшло до виборчих урн 1919 року, тому питання, як цього разу розподіляться симпатії громадян, яким буде парламент і, що не менш важливо, який відсоток мандатів отримають представники національних меншин, були досить поширеними. Тим більше, що відразу після формування Сейму та Сенату обидві палати, об’єднані в Національні збори, мали обрати першого президента Речі Посполитої. І хоча напередодні листопадових виборів і лівий, і правий політичні фланги очікували, що главою держави стане Юзеф Пілсудський, цим актом врешті була б виконана остання умова і набула б чинності конституція, ухвалена ще в березні 1921 року. Тож чекати було на що.
Вибори до Сейму відбулися 5 листопада 1922 року. За їхніми результатами розподіл мандатів був таким: праві отримали 125 місць, центр — 132 місця, ліві — 98 місць, а ще — 89 мандатів національних меншин, які згрупувалися у так званий Блок лівого крила. У їхніх списках були представники євреїв, німців, білорусів, українців та росіян. Проте українське представництво не можна вважати повним, оскільки українці, які проживали у Східній Малопольщі, бойкотували вибори.
І все ж листопадові вибори принесли меншинам великий успіх — порівняно зі своєю кількістю місць у Законодавчому Сеймі Однопалатний парламентський орган, вибраний для прийняття Конституції Другої Речі Посполитої, який діяв із лютого 1919 по листопад 1922 року. вони збільшили своє представництво з приблизно 4 % до 20 % загальної кількості місць. Польські праві й центристи сприйняли такий результат із великим незадоволенням, а ліві — стримано. Адже для польського парламенту він провіщав явище так званого мертвого поля — опозиції з боку меншин не до конкретних урядів, а до держави загалом. Ця проблема повертатиметься в наступні роки.
12 листопада відбулися вибори до Сенату, на яких переконливу перемогу здобуло праве крило. Тож парламентська арифметика залишалася невблаганною і вказувала на необхідність формування коаліційного уряду блоку-переможця, так звані «Х’єни» Християнського союзу національної єдності, з центристами (Польська народна партія «П’яст») або лівоцентристами. І лише у випадку останнього суттєву роль відігравали б меншини, що, однак, значно впливало на ставлення центру до такої коаліції й суттєво зменшувало ймовірність (якщо взагалі її не виключало) формування такого союзу.
Тим паче, що після розколу виборчих блоків саме праві виявилися найсильнішою групою, яка засідала в Сеймі. Один лише Народно-національний союз мав таку ж кількість мандатів, що ліві сили загалом — 98 депутатів.
Відкриття сесії Сейму. Варшава, 28 листопада 1922 року. Джерело: Національний цифровий архів ПольщіТому більш вірогідним видавався альянс між правими й центром, який у результаті міг призвести до створення так званої польської більшості, яку дедалі частіше постулювали на шпальтах національних газет. Жестом правого крила щодо «П’ясту» було обрання Мацєя Ратая маршалом Сейму. Невдовзі після цього народна партія віддячила їм, проголосувавши за кандидатуру Войцєха Тромпчинського на посаду маршала Сенату.
Проте 4 грудня 1922 року польська політична сцена здригнулася до основ. Юзеф Пілсудський заявив, що не має наміру балотуватися на посаду президента республіки, якого планували вибрати на засіданні Національних зборів, призначеному на 9 грудня. Пілсудський, аргументуючи своє рішення, зокрема, обмеженнями ролі глави держави, що випливало з положень березневої конституції, водночас закликав обрати на найвищу посаду в державі людину, не пов’язану з жодною політичною партією. Найімовірніше, він мав на увазі Станіслава Войцєховського. І хоча заява Пілсудського не для всіх стала несподіванкою, відразу ж почали з’являтися ідеї щодо інших кандидатів і розпочалися взаємні партійні торги за президентство.
Коли шанс, що Пілсудський усе-таки стане президентом, остаточно зник, національні меншини та Польська соціалістична партія вирішили висунути власні кандидатури.
Ними відповідно були Ян Бодуен де Куртене, професор-мовознавець, та Іґнацій Дашинський, відомий «народний трибун» із Кракова, лідер польських соціалістів. Проте з їхнього боку це була своєрідна форма демонстрації. Ці партії завжди були готові під час голосування в Національних зборах віддати свої голоси на користь одного спільного кандидата, який мав би шанс перемогти представника правих.
Польська народна партія «Визволення», що за своєю програмою та вимогами була більш радикальна, ніж партія «П’яст», та її харизматичний лідер Станіслав Туґутт вирішили піти іншим шляхом. Отож Туґутт почав підшукувати кандидата, який не лише був би близький за своїми поглядами до лівих і лібералів, але якого підтримав би Пілсудський. І знайшов. Професор Ґабріель Нарутович, демократ, відомий на Заході видатний інженер, міністр закордонних справ. Пілсудський знав, любив і поважав Нарутовича, з яким його поєднувало литовське походження і навіть, за деякими твердженнями, віддалені родинні зв’язки. Той факт, що і Туґутт, і Нарутович належали до масонства, також радше сприяв, ніж перешкоджав взаєморозумінню.
Візит міністра закордонних справ Польщі Ґабріеля Нарутовича (другий ліворуч) до Румунії. Джерело: Національний цифровий архів ПольщіСвоєю чергою вибори президента спільними силами правих і «П’яста» мали увінчати формування в парламенті так званої коаліції польської більшості. Національний табір був переконаний, що це, по суті, формальність, і кого б вони не висунули, сторонники партії «П’яст» все одно його підтримають. Кандидатом від правих став доволі заслужений для польської справи під час Великої війни Маурицій Замойський. Проте вони прорахувалися — ординат, великий поміщик Замойський, був просто неприйнятним для селянської партії, яка безперестанно боролася за ефективне проведення в Польщі реформи сільського господарства. Незабаром праві мали нагоду переконатися в цьому, — коли «П’яст» висунув свого кандидата, Станіслава Войцєховського.
9 грудня 1922 року відбулося голосування, а точніше серія голосувань щодо обрання президента. Дашинський і Бодуен де Куртене вибули з перегонів першими. У грі залишилися Нарутович, Войцєховський і Замойський. У четвертому турі Войцєховський набрав 145 голосів, Нарутович — 171, Замойський — 224. Тому в останньому турі один одному протистояли Нарутович і Замойський, і переміг перший, здобувши 289 голосів проти 227. Так Ґабріель Нарутович став першим президентом Польської Республіки.
«Що ви зі мною зробили?» — схоже, так відреагував Нарутович на новину про своє обрання президентом.
Через багато років ця реакція чудово вписується в певний міф про Нарутовича як політичного аутсайдера, людину нізвідки, невідомого у Польщі професора зі Швейцарії, де він прожив 30 років, особу, що робила все можливе, аби майстерно ухилитися від президентства.
Президент Ґабріель Нарутович після присяги у Сеймі. Джерело: ВікіпедіяЗ 1920 року Нарутович був міністром громадських робіт, а потім з 1922-го — керівником польської дипломатії, членом усіх п’яти урядів, які почергово керували країною. Він був природженим політиком. Ба більше, якщо формально до 9 грудня Нарутович кілька разів відмовляв Туґутту в згоді на висунення власної кандидатури на виборах, обумовлюючи це рішення, зокрема, підтримкою з боку Пілсудського, то врешті-решт він таки погодився на ідею Туґутта. Про політичну проникливість і високий клас Нарутовича свідчать його перші кроки на посаді президента — готовність домовлятися з різними політичними колами та спроба порозумітися із загальнопольським табором.
Праві тим часом намагалися зрозуміти: як це сталося? Як вони могли програти вибори? Як Нарутович став президентом? Адже все мало залишатися під контролем... Обрання Нарутовича стало для правих останньою краплею, що переповнила чашу терпіння. У їхніх лавах і раніше наростало глибоке розчарування, спричинене незадовільним для них результатом парламентських виборів, який не давав їм змоги самостійно сформувати більшість у Сеймі. Злість і незадоволення партії національної демократії дуже підсилював успіх національних меншин. Однак це лише одна з причин розчарування, що вилилося на варшавські вулиці, та параду ненависті до нового президента, спровокованого ендеками. Прихильниками Партії національної демократії.
У спрямованій проти Нарутовича кампанії правих нещадно використовували той аргумент, що своїм обранням він завдячує голосам національних меншин. Його звинувачували, зокрема, у тому, що він — «людина без емоційної прив’язки до батьківщини», буцім його прислали до Польщі міжнародні єврейські фінансові кола, нібито він — президент німців і євреїв, зрештою, що новообраний президент є «перешкодою» та «завадою» для польської більшості та польського, а не іноземного правління у Польщі.
Перед будівлею Сейму протягом усього часу засідання Національних зборів збиралася польська молодь, яка чекала результатів голосування. При звістці про те, що президентом повинен стати Нарутович, прихильник Бельведера, який отримав більшість завдяки євреям, німцям та іншим «національним меншинам», — з грудей молоді вирвався крик: «Нам не потрібен такий президент! Знати його не хочемо! Геть євреїв!»
Ці емоції сягнули піку 11 грудня, у день присяги.
У столиці панувало величезне збудження. Його спричинили неймовірні плітки про Нарутовича, які поширював національний табір і які підхоплювали передусім молоді й некритичні уми. Говорили, наприклад, що Нарутович взагалі не розмовляє польською, що він єврей, масон, що у нього немає польського громадянства.
Відчувалося, що справа прямує до якихось великих і непередбачуваних інцидентів. Преса правого табору явно накручувала читачів, подаючи обрання Нарутовича як тріумф єврейства і нещастя для Польщі.
Групи бойовиків ендеків, студентська молодь закидували брудом і снігом автомобіль з новообраним президентом, який прямував до парламенту, будували барикади, щоб Нарутович не дістався до Сейму і не склав присяги. Та все було марно: Нарутович склав присягу і невдовзі перебрав повноваження глави держави від колишнього Начальника Пілсудського.
У грудні 1922 року за короткий проміжок часу на особу першого президента відбулася настільки масована атака — у пресі, на вулицях, на мітингах і демонстраціях, серед правих депутатів, — що вона досить швидко вийшла з під будь-якого контролю.
Наступного дня після головних демонстрацій у Варшаві, 12 грудня, маршал Сейму Мацєй Ратай написав у своєму щоденнику, що він розмовляв, зокрема, зі Станіславом Ґлонбінським,Один із керівників Національно-демократичного союзу. який рішуче засудив вуличні маніфестації, що останніми днями прокотилися Варшавою. Зустріч із керівництвом національного табору Ратай підсумував відомим коментарем: «Віжки повністю випали з їхніх рук».
Саме в такій атмосфері через чотири дні, 16 грудня, у варшавській галереї «Захенті» Ґабріеля Нарутовича вбив Еліґіюш Нєвядомський — неврівноважений, але цілком адекватний історик мистецтва, який ненавидів лівих, євреїв і Пілсудського. У суді він не визнав своєї провини, лише визнав, що порушив закон. Адже, за словами вбивці, Нарутович загинув не як Нарутович, а як символ усього, що він зробив у Польщі й що уособлював Пілсудський.
Похорон Ґабріеля Нарутовича. Джерело: ВікіпедіяНєвядомського швидко засудили до смертної кари. Новий президент Станіслав Войцєховський (обраний тією ж кількістю голосів, що і його попередник) не скористався правом на помилування, і 31 січня 1923 року вбивцю Нарутовича розстріляли на схилі варшавської Цитаделі.
Я дізнався про замах, перебуваючи в Сеймі, через кілька хвилин після того, як все сталося. Багаторічна несвобода породила атмосферу, в якій на тлі політичної безграмотності можуть відбуватися жахливі афери й дикі злочини.
Інакше оцінила причини того, що відбулося, права преса, пов’язана з націонал-демократичною партією:
Вбивство Нарутовича — грізний знак того становища, до якого нас привів чужий, міжнародний, єврейський вплив, раз ми починаємо, всупереч нашому національному характеру і традиціям, вбивати один одного.
У контексті президентства Нарутовича і його вбивства варто зупинитися на Пілсудському і на тому, що говорив про нього Нєвядомський.
Поза сумнівом, смерть Нарутовича наклала величезний відбиток на погляди колишнього Начальника держави.
Пілсудський сильно переживав убивство Нарутовича щонайменше через дві причини. По-перше, після того, як Нєвядомський засвідчив у суді, що насправді він хотів застрелити Пілсудського, сам Пілсудський якоюсь мірою міг відчувати свою відповідальність за цю смерть. По-друге, Пілсудського налякала «якість» польського суспільства, про яке він, здається, й раніше був не найкращої думки. Вулиця показала своє найгірше обличчя. Відтоді Пілсудський почав сильно наголошувати на своєму литовському корінні й водночас критикувати поляків, часто досить гостро.
Юзеф Пілсудський та Ґабріель Нарутович. Джерело: Національний цифровий архів ПольщіКрім того, з моменту смерті Нарутовича Пілсудський почав звинувачувати у поганому стані держави весь політичний клас, особливо тих, хто був згрупований у парламенті; крім того, він посилив свої напади на демократію та парламентаризм — «сеймократію». Зрештою, їх було немало й раніше: пригадаймо, наприклад, сеймову кризу літа 1922 року, за яку значною мірою був відповідальний сам Пілсудський. Адже він пішов на конфронтацію через закон про обрання уряду та блокування кандидатури прем’єра.
Якщо насправді саме в результаті вбивства Нарутовича судження Пілсудського про дійсність і, відповідно, його плани на майбутнє стали радикальніші, то фінальний епізод грудневих подій 1922 року був ще попереду. Він відбувся у травні 1926-го: тоді Пілсудський вивів на вулиці вірну йому армію, щоб шляхом державного перевороту здобути повну владу в державі. І одним із його аргументів у той момент було те, що уряд країни опиняється в руках коаліції націоналістів і селян із «П’яста», тобто, на думку маршала, сил, які несуть моральну відповідальність за смерть Нарутовича.
Переклала Марія Шагурі
