Передусім треба сказати , що на так сміливо поставлене в заголовку питання адекватної відповіді у мене, звичайно, немає. Судячи з тих мізерних накладів, якими останнім часом видаються в Україні художні книжки, українцям навіть українська література не надто потрібна. Втім, це твердження стосується не лише України. Подібну картину можна спостерегти і в самій Польщі, і чи не в цілому світі. Тобто чи не кожне суспільство в наші дні виявилося виразно поділеним на абсолютну меншість, яка читає дуже багато, та абсолютну більшість, яка художньою літературою взагалі не цікавиться.
Інакше — кальковано — кажучи , «під українські стріхи» польська література сьогодні навряд чи потрапляє. Як, зрештою, і будь-яка інша література — за винятком найнизькопробнішої детективно-любовної продукції з Росії, але цією проблемою мають займатися не літературознавці, а спеціалісти з утилізації макулатури.
Натомість для більш-менш зацікавленого українського читача польська література ніколи не була чужою. Власне , чужою, у сенсі цілком «зарубіжною», її і назвати неможливо, враховуючи кількість найвидатніших польських поетів, прозаїків та драматургів — від Алєксандра Фредра і Юліюша Словацького , через Бруно Шульца і Болєслава Лєсьмяна , до Збіґнєва Герберта і Станіслава Лема , — які народилися або впродовж тривалого часу проживали на території нинішньої України. Декотрі, як-от Єжи Лец , навіть устигли побувати членами української Спілки письменників. Відтак і за найгірших, з естетичного та політичного погляду, совєтських часів поряд із соцреалістичним мотлохом на кшталт якої-небудь Ванди Василєвської з’являлися українські переклади й досі важливих для польської літератури авторів: Болеслава Пруса і Стефана Жеромського , Елізи Ожешко і Мар’ї Конопніцької, не кажучи вже про здійснений Максимом Рильським 1927 року конгеніальний переклад «Пана Тадеуша» Адама Міцкевича.
Читайте також
Міцкевич. Факти про національного пророка
Життя й захоплення найбільшого польського поета.
До того ж чимало українців , принаймні на Правобережжі, пам’ятали чи спеціально вивчали польську мову і завдяки цьому знайомилися з польською літературою в оригіналі. Щоб далеко не ходити за прикладами: у моїй «польській шафі» дотепер стоїть отриманий у спадок шеститомник Генрика Сенкевича , виданий і придбаний у Варшаві задовго до мого народження. До речі, повний український переклад (Євгена Литвиненка) роману «Вогнем і мечем» вийшов друком щойно 2006 року. З іншого боку, основна маса польських (як і решти іноземних) творів у СРСР виходила в російських перекладах, тож люди, які не знали польської мови, але цікавилися польською літературою, могли читати її російською, а іноді й сприймати за посередництвом кінематографа, як це було з неперекладеним на той час романом Єжи Анджеєвського, зате продубльованим фільмом Анджея Вайди «Попіл і діамант».
Зрозуміло однак , що справжній нормальний діалог польських письменників з українськими читачами розпочався відносно недавно, уже в роки незалежності України. Що зовсім не означає, ніби Україна як держава якось особливо цьому діалогу посприяла. Але вона йому принаймні не заважала.
В умовах небаченої раніше свободи (зокрема — й свободи пересування) між польськими авторами та українськими перекладачами зав’язалися тісні особисті контакти , причому часто українські перекладачі й самі є відомими письменниками. Серед інших переклади з польської на своєму рахунку мають Дмитро Павличко, Юрій Андрухович, Андрій Бондар, Остап Сливинський , Олександр Ірванець , Тарас Прохасько , Сергій Жадан , Наталка Сняданко, Маріанна Кіяновська, Галина Крук , Дзвінка і Богдана Матіяш, Андрій Любка (як заведено в таких випадках , перепрошую всіх, кого не назвав, а не назвав я, безперечно, багатьох).
Не в останню чергу інтерес до польської літератури в незалежній Україні пояснюється усвідомленням з боку української культурної еліти ролі Польщі як нашого найпослідовнішого «європейського адвоката» і , відповідно, почуттям елементарної вдячності за це.
Звісно , крім письменників, що займаються перекладами час від часу, є й чимало перекладачів, для яких перекладання польської літератури стало щоденною професією: Андрій Павлишин, Олесь Герасим, Божена Антоняк, Лариса Андрієвська та, знову ж, багато інших. Загалом, перекладачі з польської навіть становлять в Україні формалізовану — перш за все зусиллями Адама Поморського й Олі Гнатюк — трансляторську спільноту, яка регулярно збирається на відповідні семінари і майстеркласи. Зокрема, в рамках такої співпраці 2007 року вийшла друком збірка найкращих новел Ярослава Івашкевича «Злет».
Водночас постали й видавництва , які програмно просувають польську літературу на українському книжковому ринку: наприклад, київські «Критика» чи «Темпора», львівське «Урбіно», чернівецькі «Книги-ХХІ» та інші. І тут окремо слід згадати величезну роботу, яку проводить держава Польща для популяризації в Україні (і цілому світі) польської літератури. Наші перекладачі мають змогу — і активно нею користуються — їздити до Польщі на стипендії (Gaude Polonia, Kolegium Tłumaczy); видавці можуть — і теж часто це роблять — звертатися по фінансову допомогу до Посольства РП в Україні та передусім до краківського Інституту книги; так само часто Польський інститут у Києві допомагає українським організаторам влаштовувати промоційні зустрічі з польськими авторами в різних містах України.
У підсумку сміливо можна сказати , що сучасна польська література належить сьогодні в Україні до найбільш читаних — ясна річ, у тих колах, які в принципі читають книжки. Якщо саме на перекладені книжки й орієнтуватися, то український читач нині тією чи іншою мірою знає або має можливість знати блискучу есеїстику найвидатнішого польського філософа XX століття Лєшека Колаковського , прозу Тадеуша Ружевича (і частково його поезії) , Тадеуша Конвіцького, Ольги Токарчук , Анджея Стасюка , Єжи Пільха, Павела Хілле, Войцєха Кучока, Даніеля Одії, Дороти Масловської, Міхала Вітковського і навіть таких «розважальних» авторів, як Януш Лєон Вішневський, Катажина Ґрохоля, Марек Краєвський (перелік далеко не повний) або — «з іншої бочки» — спеціалістка з підліткових проблем Барбара Космовська.
Поетів , як завжди, окремими виданнями виходить менше, але теж є: Адам Заґаєвський, Богдан Задура , Марцін Свєтліцький, Тадеуш Домбровський... А враховуючи, що сучасні польські поети є бажаними гостями на українських літературних фестивалях та сторінках часописів, не гріх додати до переліку, скажімо, імена Ришарда Криніцького, Яцека Подсядла , Томаша Ружицького чи Анети Камінської. З-поміж драматургів , без сумніву, найвідомішим — завдяки сценічному успіху «Четвертої сестри» — є Януш Ґловацький , але 2014-го у «Темпорі» вийшла друком антологія сучасної польської драматургії «Сповідь після зламу», тож є підстави сподіватися, що бодай кілька з представлених там семи п’єс теж дійдуть до ширшого глядача. Нарешті, заслужено високо в Україні цінується польська репортажна література: Ришард Капусцінський , Павел Смоленський , Войцєх Тохман, Маріюш Щиґел.
Важко переоцінити важливість безпосередніх контактів між літературними середовищами Польщі й України та перекладання творів поточного літпроцесу.
Проте , мабуть, є річ ще важливіша — введення в наш культурний обіг ключових для польської літератури авторів XX століття, які за часів комуністичного режиму не мали шансів з’явитися в українських перекладах.
Може , не так активно, як хотілося б, але сьогодні ці лакуни поступово заповнюються. За роки незалежності — і то не лише в антологіях чи журналах, а численними окремими книгами — вийшли і продовжують виходити вірші Чеслава Мілоша , Віслави Шимборської та Збіґнєва Герберта , яких я б наважився назвати «поетами для поетів». Тобто не знаю, наскільки обізнаним із їхньою творчістю є «пересічний» український читач, але вона, без сумніву, вже здійснила суттєвий вплив на сучасну українську поезію, яка дедалі виразніше опановує форму верлібру.
Так само — бодай на мій погляд — існують і польські «драматурги для драматургів» (наприклад , Віткаци, збірка п’єс якого «Вінт чи бридж» в українському перекладі Михайла Барбари вийшла друком 2013 року) та «прозаїки для прозаїків». З-поміж останніх найбільш резонансними в українських письменницьких колах є Бруно Шульц і Вітольд Ґомбрович.
Щодо Шульца , то «повернення» цього «дрогобицького Кафки» в Україну відбулося хоч і з великим запізненням, зате тріумфально. Станом на сьогодні існує вже кілька видань усіх його літературних творів у різних українських перекладах, з яких найновіше — «Цинамонові крамниці та всі інші оповідання» у перекладі Юрія Андруховича (2012). Також окремими виданнями вийшли «Літературно-критичні нариси» Бруно Шульца в перекладі Віри Меньок та «Книга листів» у перекладі Андрія Павлишина. Той-таки Андрій Павлишин переклав ще й хрестоматійні для шульцознавства «Регіони великої єресі та околиці» Єжи Фіцовського , а Віра Меньок очолює Міжнародний фестиваль Бруно Шульца, який традиційно збирає десятки письменників, науковців, живописців, музикантів, театральних діячів з усього світу. Власне, початково корисне з рекламного погляду порівняння Шульца з Кафкою уже давно в очах українських літературознавців є застарілим: нині його міфопоетична проза сприймається як абсолютно унікальне явище, світоглядно та стилістично якраз від Кафки вельми далеке.
На відміну від Бруно Шульца , повний корпус текстів Вітольда Ґомбровича українською ще не представлений, але вже можемо похвалитися романом «Фердидурке» в перекладі Андрія Бондаря та тритомним «Щоденником» (переклад Роксани Харчук) — за словами Войцєха Карпінського «найвагомішим твором польської прози протягом усієї історії її існування». Цю особливу роль «Щоденника» Карпінський пояснює так: «Він революціонізує польську літературу: нарешті з’явився класичний прозовий твір , який виробив голос прози».
І саме тому «Щоденник» Вітольда Ґомбровича видається мені таким важливим в Україні. Голос прози — це те , чого нам катастрофічно бракувало протягом усієї історії нашої літератури.
Всупереч замріяним поглядам дилетантів , проза — істота значно тендітніша й примхливіша, ніж поезія. Тобто прозі взагалі-то байдуже, чи мала ваша баба фільварок, але в умовах фальшу й неволі вона не розмножується — і край. У поезії можна багато чого: можна завуалювати порожнечу ямбами і риторичними фігурами, можна заховатися від зовнішнього тиску в скам’янілих формах сонетів і октав. У прозі треба просто говорити — як вільний із вільним. Бо хто ж вас буде слухати, якщо ваш голос фальшивий (хоч би й із добрих намірів) або переляканий? А якщо ви — рупор влади (у будь-якому значенні цього слова), і ваш голос не переляканий, а навпаки, репресивно-дидактичний, то слухати вас будуть — можливо, але вже й зненавидять — це точно. Отже, голос прози — це не голос господаря і не голос раба: це голос людини, яка розмовляє з іншою людиною, це голос Ґомбровича, який розмовляє у своєму «Щоденнику» особисто зі мною.
Істина народжується між людьми , зрозумів свого часу Сократ, і пішов до людей на балачки. Так виник «сократичний діалог» — провісник європейської прози. «Пекло — це інші люди» , — сказав Жан-Поль Сартр і став екзистенціалістом (чи спочатку став, а потім сказав). Ґомбрович Сартра напів недолюблював, тому й погоджувався з ним — лише напів: пекло — це інші люди , але й рай — це також вони. Інші люди, відкрилося Ґомбровичу, просто дуже часто примудряються недооцінювати значення форми і переоцінювати значення форми («персони», сказав би Карл Юнг). Тому постають один перед одним комуністами, нацистами, поляками, українцями — ким завгодно , тільки б не людьми («Я ніколи і ні з ким не вступав у двобій без того , щоб попередньо не зняти усі чини й еполети , — пише Ґомбрович, — взагалі я ніколи не написав жодного слова в іншому одязі , крім як в одязі Адама») , тому й деформують один одного цими застиглими формами, не розуміючи, що застиглі форми — це трупи форм, що справжня форма — це щось зовсім інше, рухливе, еластичне й невловиме, як саме життя, бо форма — це і є життя, це спосіб вічного становлення митця і мистецтва, людини і людства. Відчувши світ не як цвинтар «усього вже сказаного», а як потенційно безмежну кількість «комбінацій і форм», Ґомбрович помітив, що буквально «все навкруги стає плідним»: ніщо у світі не є таким, як воно є, і тим більше — ніщо не є таким навічно. Життя завжди незріле, недосконале, незавершене — і в цьому його сила і краса, у цій недо-цінності — його найбільша і найзагадковіша цінність. І якщо література у чомусь має наслідувати життя, то, мабуть, саме в цьому.
Стаття була опублікована в «Новій Польщі» 2014 року
