Деякі матері міряють час від одного дня нарождення до іншого. Я міряла від речення до речення.

Через те слабо пам’ятаю дні народження, зате речення пам’ятаю виразно. Я довго чекала на наступні. І від того чекання старішала швидше, ніж якби обрала іншу мірку. Клопіт у тому, що вона обралася сама.

Перше речення прийшло в тяжку хвилину. Дідуся — постачальника радощів, поводиря у розвагах, дідуся із теплими долонями й міцними плечима забрала швидка. Вечір напередодні відрізнявся від інших. Не було літачків, сміху, підскакування на дідусевих колінах. Вона спокусливо крутилася біля його ніг, але змогла виторгувати лише ритуальне почухування за вухом. Мій батько скартав нас за «ниття» про лікарів і заснув. Вона вилізла на канапу, поклала голівку йому на коліно. Я підстрахувала канапу збоку, щоб вона не скотилася. Пам’ятаю, вона спала на животику, в темно-синій блузочці, блакитних колготах і черевичках. Останні мені вдалося непомітно зняти. Просто дивовижно, як легко це вдалося.

Вона пильнувала «Дідіся», чатувала своїм сном біля його сну. На світанку я перенесла її до ліжка. Вона спала міцно, наче тяжко напрацювавшись.

Вранці батько спустився до клініки. Сім’я авторки мешкала на території ветеринарної клініки під містом Лідзбарком-Вармінським, де працював її батько, — прим. перекладача. Ми з Рудою крутилися по квартирі. Я вийняла коробку з грою «Меморі». Вона грала по-своєму — сама, відкриваючи відразу всі карти й розкладаючи картинки парами. Видно, азарт її не цікавив.

Ми вийшли з матір’ю на балкон. Невдовзі батько повернувся. До спальні прослизнула тінь. Я не мала лихого передчуття, але коли через кілька хвилин підвелася подивитися, як їй дається парування фруктів, і не побачила її в кімнаті, — вже знала, що діється щось недобре.

Я підійшла до вікна спальні. Батько сидів на ліжку, блідий. Ворушив губами й жестикулював лівою рукою, немовби хотів щось їй передати, а вона застигла в ступорі біля самих дверей, під шафою. Я забігла всередину. Забрала малу, мати викликала швидку. Батько жестом писання попросив аркуш. Ми прочитали: «Мабуть інсульт». Приїхали пожежники без нош, тож я побігла до кухні. Коли табуретка з дідусем перетнула поріг, вона вирвалася з моїх рук. Вхопила мій солом’яний капелюх, взула бабусині капці і, перевдягнена за нас обидвох, вирушила за ним. Перечепилася відразу за порогом. І лише тоді розплакалася. Плакала довго, щемливо.

Я не забуду того вигляду Рудої, яка вирядилася спонтанно, щоб підтримати дідуся. Городнє опудало у великих капцях і капелюсі. А все ж їй вдалося сполошити чорну ворону. Він вижив.

До нас часто дзвонили з лікарні, а моя мати дзвонила ще частіше. Руда поводилася спокійно. Я клала перед нею гру «Меморі», щоб вона могла задовольнити свою пристрасть до впорядковування. Вона заспокоювалася, викладаючи карти. Завжди починала від яблук. 

Коли через багато років я з нутрощів шафи видобула знайому коробку, вона усміхнулася, але не захотіла зіграти.

– Ти завжди починала від яблук.
– Так.
– Гарно дібрана пара, виразний червоний колір.
– Яблуко зелене.

Я остовпіла. Відкрила коробку. Кармінова червінь, коричневий хвостик. Як це так?

– Ти любиш зелене. А чорниці — вони сині? — підколола я.
– Коричневі.

Я зрозуміла, що ми говоримо про слова.

Цікаво, що її чутливість до кольорів як таких і звукової фактури слова зустрілися в синестезії. «Яблуко» було зеленим, навіть якщо червінь яблук навколо неї густішала, переходячи в бордо.

Бабуся чатувала біля телефону, ми ходили до лісу, а потім сторожували на території клініки. Не заходили занадто далеко. Вона не могла на своїх коротеньких ніжках долати довгі маршрути, до того ж явно їх скорочувала, щоб залишатися ближче до квартири. Відколи забрали дідуся, повідок дому покоротшав. Вона сторожила його місце, подовгу сиділа біля канапи. Дім без дідуся був порожній, це відбивалося в її безпорадному кружлянні, у відсутності, якої я не могла задовольнити.

Одного дня телефони дзвонили з подвоєною силою. Мати вбігла до зеленої кімнати: «Батько помирає». І пішла в коридор, до вітальні, потім на балкон, щоб виходити, вимолити йому виживання. Ходила з розарієм і страхом. Руда вирушила за нею. Мати кинула їй непритомно: «Що так стоїш?! Молися!» і пішла до спальні, аби знову звідти вилетіти, наче більярдна куля.

Руда стояла в приспущених панчохах і сандальцях на своїх дворічних іксоподібних ніжках. Дивилася на нас запитливо і серйозно. Вона пішла до кімнати, а ми — на кухню.

Я навіть не вклала її спати. Ми сиділи в кухні за столом. Мати вийняла з зіпсованої пічки цигарки. Я не знала, що там була схованка. До сьогодні пам’ятаю тріщання запальнички й водночас стукотіння дерев’яного розарію — дивне поєднання звуків, нашу суху мелодію жалоби.

І раптом увійшла Руда. Був пізній вечір, я думала, вона спить. Уперше в житті я не перевірила, а вона не спала. Вона видерлася на табуретку, що стояла біля шафки з телефоном. Взяла слухавку малими рученятами, наче скибку кавуна, — тільки так була в змозі її втримати. Не набрала номера. Виголосила у ніч:

– Ай, ай, Дадісь, піка любе, паці.

«Паці» тоді означало плач. Чому вона була «пікою» — не знаю, але якщо йшлося про силу, то того вечора вона могла би визнати «піку» своїм другим ім’ям.

Подзвонили лише вранці — з повідомленням, що криза минула.

Такого переповненого почуттями речення вона не вимовляла ще довгий час потому. За все життя вона небагато вимовила таких речень — що так тісно були пов’язані з іншою людиною.

Більше було речень-загадок, я занотовувала їх на папері й у голові. Одне з найважливіших вона кинула мені знехотя. Була вже значно старша, ходила до школи.

– Ти вчора злилася по-зеленому.

Я остовпіла. Ну так, бісилася я знаменито, тільки не знала, що в кольорі.

Речі, які я почула як мати

«Ви не можете забагато очікувати». (Лідзбарк-Вармінський)

«Ваша проблема — у відсутності очікувань. Ви повинні мати надію, для дитини!» (Ольштин)

«Ти говориш про дитину, як про комаху. Прохолодно. Забагато аналізуєш. Це жива людина, знаєш?» (Торунь)

«Слухай, Елізо, трохи більше аналізу. Ти надто емоційна, смикаєшся туди-сюди, дитина вимагає тверезости». (розмова на лінії Варшава–Лідзбарк)

«Вам дитина дивиться в очі. Я б вас відправила на терапію». (Ольштин)

«Невже ви не читали, що зоровий контакт нічого не означає? Це лише один із діагностичних параметрів, хто вам вбив у голову, що це важливо? Що ви мені тут втюхуєте?». (Торунь)

«Ти надто віриш, що хтось дасть тобі рецепт. Знаєш, Елізо, на важливі питання немає відповідей. Хоч я був під враженням твоїх останніх зауважень на семінарі». (Варшава)

«Ваша мама страждає від браку відповідей з приводу онуки. Ми будемо молитися з цього приводу в четвер». (Лідзбарк-Вармінський)

«Чому ти взагалі шукаєш відповідей? Нехай собі живе, розвивається, любить. Ти мене непокоїш. Намагаєшся підпорядкувати дитину своєму баченню світу». (Торунь)

«Ти занадто віриш у те, що хтось тобі допоможе». (Варшава)

«Знаєте, нічого не вдієш, пропало, навчання навчанням, а дитиною треба зайнятися». (Ольштин)

«Єдина на дія на те, що ви зберетеся докупи й зрозумієте, що дитині не допоможе, якщо ви зосередитеся лише на ній. Нічого не вдієш, реалізуйте себе й тягніть дитину за собою». (Бартошиці)

«Діагнози всього не вирішать». (Варшава)

«Де ви були, коли їй був рік? Тоді треба було діагнозувати. Ви нічого не бачили? Ви диплом маєте?». (Варшава)

«Якби ти мала мужика, то дитина не мала би проблем». (Торунь) 

«Пані Елізо, мені незручно говорити, я подруга батьків. Ви граєте в життя, ви їх обтяжуєте. В дитини немає жодних серйозних проблем, я вам гарантую, просто їй не вистачає тата. Спіймайте собі чим швидше хлопця». (Лідзбарк-Вармінський)

«Стара панна з дитиною, та ще й з проблемами. Хтось мусив би змилосердитися. Образно кажучи, святий Йосип». (Соколув-Підляський)

* * *

Лисими, понурими нічними годинами я почала писати до неї електронні листи. Висилала на іншу скриньку, щоб ошукати себе субститутом когось ззовні, адресата. Когось, хто чекає. Уявляла собі, що вона знає про ті мейли. Дивилася на нерухому спину під ковдрою. Вона здригнулася, коли я натиснула «Надіслати». Я подумала: «Ти нібито спиш, а однак стежиш за моїми рухами шостим чуттям. Незрадливим. Що з того, що ти ще не читаєш — для такого читання тобі не потрібен алфавіт. Крім того, краще читай це собі уві сні». Я вірила тоді, як ніколи, в енергію тексту. Підгодовувала свою інфантильну уяву такою картинкою: лист пливе собі з сервера на сервер, ідеально переносяться пласкі порції значків, але десь понад тим темним струменем пливе інший, ледве помітний струмінь — струмочок еманації. Десь поміж скриньками він повертає й рушає до неї, влітаючи до зануреного в сон вуха. Він не складається з письма. Письмо — це лише привід.

Смішно? Звісно, але це діяло. Я сама перед собою вдавала, що кидаю пляшку з терміновим повідомленням ген поза свою водойму. Перелякалася, коли через два тижні нарешті пересилила себе й відкрила скриньку, яку затаїла сама від себе. Це все неможливо було читати. Протоколи стилістичного розпачу. Деменційна тривога. Негнучкість мислення. Кілька листів, що зовсім губили нитку, безпорадно хапалися за повторення. А передовсім я відкрила те, що не зуміла нічого там сказати для неї і про неї. Що я нічого для нас не відкрила. У нічному маячінні я гадала, що ось-ось підкорю вершину, тоді як насправді висіла над самою землею й репетувала що було сили. Добре, що по літерках, а то був би скандал. Я заснула з відкритим комп’ютером, переконана, що ця скринька доносить про мою хворобу. 

Вранці я прорідила мейловий список ганьби, скинувши більшість листів від e-kacka до emkacka у серверне пекло. Кілька вирушило відмирати в лімбі файлів десь на периферіях зовнішнього диску. Я зберегла якихось надцять листів до Рудої, які не були виключно свідченням моєї мозкової безпорадности. Я воліла не показувати їй колись комунікатів-важковаговиків на кшталт «Бачу, що ти вже спиш, усього доброго — мама». Ось коротка антологія з лімбу: «Шкода, що знову не вдалося, цілую Тебе». «Може, з тією реабілітацією ми занадто швидко спинилися. Лікарі побачили покращання, а я дала собі спокій. То була кривошия, знаєш, ми нібито вирівняла асиметрію, але ніхто ж людині не скаже, що воно насправді робить із нервовою системою. Сподіваюся, я не зашкодила, Милончику». «Читаю книжку Блюстоун. Гарне, між іншим, прізвище. Нема в цьому нічого лихого, але я не бачу аж так багато подібностей до випадків, які вона описує». «Я теж не любила зрізання нігтів на ногах, знаєш? Це минає, Малючко, чухаю Тебе — мама». Сотні таких повідомлень накатала e-kacka до спини Рудої. Трохи як штучний інтелект, тільки в посттравматичному стані.

Я, однак, зберегла кілька довших листів. Цей ось розігнався:

Кохана,

Ти тепер спокійно спиш, то спи. Маєш стільки недоспаних ночей. Я з радістю сказала б Тобі, що не мусиш завтра вставати, йти до садочка, мучитися з містом. Я заборгувала Тобі спокійний сон. Не полегшувала Тобі перед народженням, Ти не могла виспатися в мені. Не знаю, скільки вереску я спрямувала всередину, але напевно він заважав Тобі рости. «Рости, рости», говорила я до живота, коли в середині вагітности мусила вже тільки й виключно лежати. Дурні балачки, втрати надолужити неможливо. Неможливо послабити внутрішнього пульсу, занадто гучного, щоб не розламував череп і доньці, й матері. На півдорозі мені сказали: «Дитина отримає замало харчування, слабко росте. Але сподівайтеся на краще, більше спіть». Токсикоз, помутніння краєвиду зсередини, перервані зв’язки, відсутність кровотоку. Я не хотіла спати, не заслуговувала на сон. «Харчування, поживні речовини». Знаєш, у дитинстві мене переслідував тяжкий сон. Коли мені було шість років, я підгодовувала білочку. Мій батько навчив мене, які горіхи вона любить, як від відкривати вікно в черговій клініки, щоб викласти свої на підвіконня й чекати. Одного дня вона прийшла, взимку, дуже сніжило, вона ризикнула. А в мене заклинило вікно, я не могла його відкрити. Мучилася з клямкою, плачучи, кличучи батька. Вона заглядала через шибу, навіть обперлася лапками об темнішу стіну вікна, а я — нічого. Я підвела її, вона не отримала їжі. Потім мені це багато разів снилося. І сон повернувся, коли я лежала у відділі патології вагітности. А може, зрештою, то був не сон, а спогад — у мене змішувалися стани. Коли мені казали в лікарні, що я не даю Тобі харчування, я думала про себе як про замкнене вікно. А Ти стояла в снігу, дивилася, і не знала чому.

Я ніколи сильніше не відчувала, що не хочу жити, але була вже не сама. А Ти хотіла жити, так вважалося, так мені казали лікарки, а я була у трьох. Усі сказали те саме, слово в слово, водячи по животу слизькою від гелю головкою: «Вона дуже хоче жити». Мені це здавалося невипадковим. Вони ж, певно, не всім це кажуть? Не вірю, щоб на цьому етапі обстеження кидали цю фразу, поки принтер випльовує результат. Уяви собі: лінія пульсу на папері в’ється повзе підлогою, ти боїшся слідкувати за цією змією і чуєш: «Вона дуже хоче жити». Вони мусили бачити на моніторі Твою боротьбу. Звідти така серйозність.

Ти народилася, все-таки виграла. Я не допомагала Тобі, радше перешкоджала — зависокий тиск, слабкий пульс. Ми були в поганому стані, мене ледве дотягнули, я загрузла на мілині, але Ти сфорсувала цей берег, вийшла.

Якби все розігрувалося не в людині, а на відкритому морі, ми побачили б Твою відчайдушність. Ти бійчиня, Малючко. Не знаю, коли Ти це відіспиш.

Незручно говорити, озиватися при Тобі, мені сором. Я хотіла б винайти нову мову, щоб Ти не мусила страждати. Я не заслуговую на перевагу над Тобою. Хоча б у словах. Ти вже показала, що розумніша й краща від мене. Я не погоджуюся на світ, який дає мені фору.

Але, може, ця моя балаканина на щось згодиться. Розраховуй на мене, використовуй мене. Поки могтиму, плестиму язиком. Можливо, я нічого іншого не вмію, окрім як затискати зуби. Я теж дивна, трохи інакше. І знаєш, це я завдяки Тобі дізналася. Або інакше: я знала це завжди, але завдяки Тобі збагнула, що знаю.

Пані Йоанна з садочка каже, що ти дуже смілива. Знову це слово. Воно мене тішить і водночас засмучує, бо сміливі програють. Світ відчуває, що вони не торгуватимуться, що намагатимуться витримати. Світ — це колективний звір, чий інстинкт спрямований проти нас. Я стільки разів через свою сміливість і через те, що чудово тримаюся. Не будь занадто сміливою, не допомагай їм, прошу.

Тут біля мого ліжка лежить прекрасний роман, що розлазиться на шматки — погано склеєний, у м’якій обкладинці. І дуже кепський роман у твердій оправі, на дорогому папері. Не шкода було друкарських та інших зусиль, не шкода було коштів на нуль думок. Я не писала б Тобі про це, якби не думка, що це ми оправлені у м’яку обкладинку — таку, що швидко зношується, другорядну. Ніхто нас ніколи не вставить у тверді палітурки, знаєш? Не буде шиття — буде клеєння слабким абияким клеєм. Так мене склеювали після кесаревого, у кепському виданні, без наліпки «делікатний примірник». А сьогодні я зрозуміла, що не шкодую. Нехай інших оправляють у шкіру. Ми оправлені у власну шкіру. Тонку, напівпрозору, але таку, що не зноситься. Ми їм ще покажемо.

Життя завжди було для мене страхом. Я нікому того страху не бажала, тож вирішила, що не повинна бути матір’ю, бо хтозна, як це передається. Якщо вже я нею стала, за що Тебе перепрошую, то хочу Тобі сказати, що буду з цим страхом боротися. Але я також хочу визнати, що Ти вилікувала мене від однієї речі: від примусу виправдовуватися перед усіма. Не знаю, як так сталося, але я нарешті збагнула, що не всі мусять мене розуміти. Мені не здається, щоб за таку метаморфозу відповідав гормон материнства. Я вважаю, що це Ти мене визволила. Ти навіть не знаєш, Дівчинко з Сірниками, яке вогнище розпалила в людині. Так, Ти не любиш метафор, вибач, я не мала виходу.

Ти ще побачиш, у якомусь іншому світі думок чи почуттів, коли ми обидві вже будемо великі, сядемо з іншого боку спортивного поля за суддівським столиком, і дивитимемося Твоїми очима. Ти позичиш мені своє вухо й свої чуття. Ми не будемо жорстокими. Ми не прагнемо помсти. Ми хочемо перевороту, як у спортзалі. Я не вірю, що неможливо перевернути світ догори ногами. Знайдуться суддівські картки. У вирішальну мить коли Ти будеш у розквіті сил, покажеш йому картку, а я буду підтримувати Тобі руки, щоб Ти тримала їх угорі достатньо довго.

Сподіваюся, що витримаєш зі мною. Я вірю, що колись Ти прочитаєш цей лист. Я — Твій дурник, що намагається виконувати роль мудрагеля за нас обох — не знаю, чи доречно. Я хотіла б, щоб Ти часом заговорила.

Сумую за Тобою пекельно,
мама.

Я вислала цього листа 14 березня 2011 року. Коли натиснула «enter», вона повернулася обличчям до мене. Гримаса насуплених брів передвіщала вихід зі стану спочинку. Зі сну. Або сієсти після масажу ступнів. Може, вона бралася за читання — хтозна.

Перекладач Андрій Савенець, редакторка Наталя Ткачик