Наглядач відчинив двері. До камери увійшов хлопець і зупинився біля порога. Двері траснули за ним.
— За що тебе замели? — запитав Ковальський , складач із друкарні на Беднарській.
— Ні за що , — відповів хлопець і провів рукою по стриженій голові. Одягнений він був у витертий, чорний шкільний костюмчик. Через руку в нього було перекинуте пальто зі смушковим коміром.
— За що його могли замести? — сказав Козера , контрабандист із Малкіні. — Він же ще шмаркач. І єврей, мабуть?
— Ви би , Козера, не говорили таких речей, — озвався з-під стіни Шраєр, службовець із Мокотовської. — Хлопець зовсім на такого не виглядає.
— Не патякайте , ще подумає, що самі бандити тут сидять, — сказав складач Ковальський. — Сідай, хлопче, на сінник. Нема що думати.
— Тут не можна сідати , це місце Млавського. Він зараз може повернутися з допиту, — сказав Шраєр із Мокотовської, в якого знайшли газетки.
— Що ви , старий, геть уже здуріли? — здивувався складач Ковальський. Він посунувся, зробивши хлопцеві місце. Хлопець сів і поклав пальто на коліна.
— Що дивишся? Підвал і все. Не бачив ніколи? — запитав Матуля , який, вдаючи ґестапівця, ходив у чоботах та шкіряній куртці по селах і реквізував свиней.
— Не бачив , — відбуркнув хлопець.
Камера була мала й низька. На стінах підвалу поблискувала в темряві волога. Брудні , покороблені двері були вкриті датами й іменами, вирізаними складаним ножиком. Обіч порога стояла параша. Під стіною на бетонній підлозі лежали два сінники. Сюди сиділи зіщулені, торкаючись один одного колінами.
— Придивися , і то добре. Абиде такого не побачиш, — розсміявся Матуля і зручніше вмостився на сіннику. — Ще тягнеш? — запитав він.
— Тягну , — я взяв карту. — Собі.
Він узяв три карти , подивився в них.
— Будь що буде. Досить.
— Двадцять , — виклав карти я.
— Програв , — сказав Матуля. Він струсив порохи з коліна. На його бриджах ще збереглися стрілки. — Кусень твій. Але карти все одно мічені.
У коридорі клацали вимикачі. Під стелею загорілося тьмяне світло. У віконці вгорі стіни застряг темньо-синій шматок неба і фраґмент кухонного даху. Ґрати у прорізі були зовсім чорні.
— Як тебе звати , хлопче? — запитав службовець Шраєр.
Крім газеток , у нього випорпали ще якісь розписки за зібрані на організацію гроші. Цілими днями він не вставав із сінника і безперестанку жував штучною щелепою. Від голоду його вуха дедалі більше відстовбурчувалися.
— Як би не звати , — зневажливо відповів хлопець, — а мій батько директор банку.
— То ти в такому разі син директора банку , — сказав я, повертаючись до нього.
Хлопець сидів , похилившись над книжкою. Він тримав її близько від очей. Його пальто було акуратно складене на колінах.
— Ага , книжка. І що ж це за книжка?
— Біблія , — сказав хлопець, не підводячи очей.
— Біблія? Думаєш , вона тобі тут поможе? Дідька лисого поможе, — озвався від дверей контрабандист Козера. Він ходив широкими кроками від стіни до стіни, два кроки вперед, два назад, розворот на місці. — Хоч так, хоч сяк — до стінки.
— Кого як , — сказав я, знову приймаючи карти від Матулі. — Очко.
— Цікаво , кого з нашої камери викличуть сьогодні? — сказав Шраєр із Мокотовської. Він весь час очікував, що його розстріляють.
— Знову? — вороже сказав складач Ковальський.
— Давай ще раз , — сказав ґестапівець Матуля. Його револьвер осікся під час останньої реквізиції. — Ризикуй не ризикуй, а жити треба.
Карти були зроблені з картонної коробки з-під посилки. Фігури намалювали хімічним олівцем ті , що сиділи тут до нас. Кожна карта була мічена.
— Нічого йому не буде , — сказав я, тасуючи. — Посидить, татко забашляє, мамуся усміхнеться кому треба, і хлопчика випустять.
— У мене немає мами , — сказав хлопець із Біблією. Він підніс книжку ще ближче до очей.
— Так , так, — сказав складач Ковальський і важко поклав руку на голову хлопця. — Хто знає, чи й ми до завтра доживемо.
— Знову? — озвався службовець Шраєр із Мокотовської.
— Не журися , — сказав я хлопцеві. — Головне, щоб за тебе не журилися. Це найгірше. Коли тебе арештували?
— Мене не арештували , — відповів хлопець.
— Ти не був у поліції? — здивовано запитав Козера , контрабандист із Малкіні.
— Не був , — відповів хлопець. Він обережно закрив книжку і сховав її до кишені пальта. — Мене схопили на вулиці.
— Сьогодні була облава? На якій вулиці? – схвильовано запитав службовець Шраєр , у якого знайшли газетки й розписки. Він мав двох дочок, які відвідували підпільні гімназійні заняття, і надію, що дістане з дому продуктову передачу.
— Тут щось не так , — сказав складач Ковальський. — Якби була облава, то привезли б цілу купу народу, а не його одного. Щось би й тут було чути.
— Хіба з цієї діри побачиш ворота? — сказав я , киваючи головою в бік вікна під стелею. — Оно, лиш дах кухні й кавалок майстерні.
Я виклав перед ґестапівцем Матулею карти:
— Дев’ятнадцять.
— Як звідки , — сказав Козера, контрабандист із Малкіні.
Він віз солонину до Ґубернії і попався в класичному місці на кордоні. Тепер стояв під дверима і дивився у вікно.
— Від дверей видно більше. Під кухнею ходить вахман Від нім. Wache — варта, охорона. із псом. Розвантажують картоплю на завтра.
— Знову перебір , — сказав Матуля, кидаючи карти на сінник. — Нема щастя. Точно прийдуть за мною. Бо чого б мене інакше сюди перевели. Тільки до стінки, ні?
— А ти думав , що на свободу? — озвався контрабандист Козера.
Він ходив великими кроками від сінників до дверей і назад.
— Ану , — сказав, зітхнувши, Матуля, — може, відіграюсь. Якщо ні, то завтрашній хліб твій.
Він почав мішати карти , зроблені з картонної коробки з-під посилки.
— Якщо сьогодні за тобою прийдуть , то що мені завтра з твого хліба? — я простягнув руку. — Давай карти.
— Мене схопив поліцай на вулиці Козій , — сказав хлопець.
— Темно-синій? Мене теж , — сказав контрабандист Козера.
— Звичайний поліцай. І допровадив сюди.
— Прямо до воріт? Через ґетто? Неправда , — сказав Шраєр, службовець із Мокотовської.
— Привіз бричкою. Сказав , що дуже пізно. Був би завіз у поліцію. А так доставив під ворота, — сказав хлопець і всміхнувся до всіх.
— Мав почуття гумору , — сказав я хлопцеві. — Ти, мабуть, писав фарбою по стіні?
— Крейдою , — відповів хлопець.
— І треба тобі було малювати? — сказав Ковальський , складач із Беднарської. — Двірник буде мати через тебе роботу. Ох, був би я твоїм батьком. — Він погладив хлопця по вистриженій під нуль голові.
— Ковальський , а пощо ти газетку друкував на Беднарській? — запитав контрабандист Козера. Він ходив широкими кроками від стіни до стіни.
— Я не друкував ніяку газетку. Пішов купити отоманку.
— Якраз до підпільної друкарні , так? Перебір.
Я подав карти ґестапівцю Матулі.
— Ти пасував до неї , як дукат французький до руки повії. Це Шекспір, складачу Ковальський.
— Ще раз , то й відіграюся, — сказав Матуля і почав тасувати.
— Досить. Дві скибки мої. — Я відсунув карти.
— Мене взяли так само без вини , як і тебе, — сказав Ковальський, складач із Беднарської.
— Ти прекрасно знаєш , що я тільки вийшов пошукати наречену, бо вона два дні не поверталася додому.
— До зброярів , так? — засміявся складач Ковальський.
Я нахилився до хлопця і торкнувся його рукою.
— Даси мені потім почитати?
Хлопець заперечно похитав головою.
— А зрештою , звідки я міг знати? — сказав складач Ковальський. — Оголошення ж було на стовпі.
Ми замовкли. Під стелею горіло тьмяне світло. Ми сиділи на двох подертих сінниках. У куті під вікном сидів , оперши голову на коліна, службовець Шраєр із Мокотовської, дві дочки якого відвідували таємні гімназійні заняття. Його вуха дедалі більше відстовбурчувалися. Ґестапівець Матуля, який ходив на реквізиції, сидів спиною до дверей і заслоняв розкладені на сіннику карти. На другому сіннику сидів Ковальський, складач із Беднарської, який у підпільній друкарні купував отоманку. Поруч нього сидів хлопець, який писав крейдою по стінах і читав Біблію. Козера, контрабандист із Малкіні, ходив від сінників до дверей і назад.
Двері були чорні й низькі , повні вишкрябаних імен і дат. За чорними ґратами вибитого вікна виблискував рудий фраґмент кухонного даху і ясніло фіолетове небо. Нижче був мур. На мурі височіли вежі з кулеметами.
Далі за муром стояли безлюдні будинки ґетто з порожніми вікнами , в яких витало пір’я з роздертих подушок і перин.
Службовець Шраєр підвів голову і дивився на хлопця з Біблією.
Хлопець знову читав , тримаючи книжку близько від очей.
У коридорі залунали кроки. Залізні плити , якими була вкрита підлога, дзвеніли. Забрязкали двері камер.
— Нарешті приїхали , — сказав складач Ковальський, який прислухався разом із Шраєром. — Цікаво, скільки нових.
— Цього товару ніколи не забракне. Через митницю перекидати не треба. Сам прийде , — сказав Козера, контрабандист із Малкіні.
— Хоч стільки користі — розкажуть , що чувати в світі, — сказав Матуля, який ходив на реквізиції і чекав на виконання смертного вироку.
— Ще два тижні тому ви були в тому світі , — сказав службовець Шраєр. — Багато знали, що чувати?
— Але не знаю , чи за два тижні я ще буду на цьому світі, — відповів Матуля.
— То яке тобі діло до того , що чувати? Хоч так до стінки, хоч сяк, що, ні? — сказав Козера.
— А якби війна скоро закінчилася , то, може, й не до стінки?
— Польський суд теж би тебе розстріляв за розбій , — сказав складач Ковальський.
— А тобі дав би хрест за заслуги — за купівлю отоманки.
Двері камери відчинилися знову. Увійшов Млавський , який їздив на допит. Двері траснули за ним.
— Що нового , хлопці? — запитав він. — Набрався я сьогодні страху. Думав, що залишуся на ніч. Приїхали другою машиною.
— Дерева вже , мабуть, цвітуть? Люди ходять вулицями хоч би що? Правда? — запитав я, перебираючи в руках карти.
— А ти сам не бачив , коли їхав? Живуть люди, живуть.
— Тримай суп , — складач Ковальський подав йому миску з вечерею. — Обідній твій ми з’їли.
— Дали горохівки з хлібом на обід. Жерти непогано дають. А вже гріють — супер , — сказав Млавський. Він стояв біля сінника і краяв ложкою суп, який застиг на холодець.
— Як пройшло? Сидіти можеш?
— Та я майже й не дістав! Лиш у трамваї Трамваєм — зокрема у слідчій в’язниці ґестапо, розташованій у підземеллях будинку поліції безпеки на алеї Шуха у Варшаві, — називали вузьку кімнату з лавицями, де затримані очікували на допит.. Трапився знайомий референт , робив з батьком бізнес у Радомі. Знаєш, як це буває, правда? — він неквапно загрібав суп ложкою. — Люблю їхній журек. Часом добрий на смак , хоч і холодний. Як удома. Бараболі сьогодні багато.
— Я сказав каліфактору Тут: в’язень, помічник наглядача. Серед іншого розносив їжу по камерах. Початково — учень монастирської школи або церковний сторож, прислужник. , що це для тебе. Зачерпнув із самого дна, — відповів я.
— І що сказав референт? — запитав службовець Шраєр , у якого знайшли газетки й розписки.
— Нічого не сказав , — різко відповів Млавський. Він поставив миску коло параші і зняв пальто. — Я за твоє пальто дістав по писку. Скло з-за підкладки випало. Різатися зібрався чи що?
— Про всяк випадок , — відповів я і підклав пальто під спину. Пальто він позичив у мене на допит, бо боявся, що його шкіряну, майже нову куртку в поліції відберуть.
Млавський присів біля мене.
— Знаєш , — сказав він пошепки, — референт запропонував батькові стати інформатором. Що думаєш?
— А що думає батько? — запитав я.
— Батько погодився. Що було робити , скажи?
Я знизав плечима. Млавський повернувся до хлопця з Біблією.
— Новенький? Я тебе , здається, бачив у поліції, га? Ти не сидів зі мною разом у трамваї?
— Ні , — відповів хлопець із-за Біблії. — Я не сидів у жодному трамваї.
— Він каже , що його взяв лягавий і привіз бричкою до тюрми, — промовив від дверей до Млавського Козера.
— Можу закластися , що я бачив тебе в поліції, — звернувся до хлопця Млавський, — але якщо ти кажеш, що тебе взяв поліцай... Дивно, але все може бути.
Ми мовчали. Між небом і чорними ґратами лежав весняний вечір , освітлений знизу ліхтарями в’язниці.
Шраєр сидів , сховавши лице в долоні, з-поза яких стирчали дедалі більше відстовбурчені від голоду вуха. Козера ходив від дверей до сінників і назад. Хлопець читав Біблію.
— Зіграєш в очко? — запитав мене Матуля. — Що сидіти , як пень. Може, відіграюся?
— Лишіть уже ті карти , — сказав Шраєр, не підводячи голови. — Рідну маму би програли. Тут людина...
Він замовк. І ворушив штучною щелепою.
— Озвався. Газетний інтеліґент , — сказав Матуля. — Зіграєш?
— Вставайте ліпше на перекличку. Каліфактор уже розпинається , — сказав Ковальський, складач із Беднарської.
Ми встали з сінників , вишикувалися в шеренгу, лицем до дверей.
— Сьогодні чергує українець. Але , може, обійдеться спокійно, — буркнув я Млавському. Він кивнув головою.
Двері нашої камери відчинилися. У дверях став товстий , низький есесівець із квадратним червоним лицем і ріденьким світлим волоссям. Губи міцно затиснуті. На кривих ногах — лискучі високі чоботи. За поясом він носив «сімку» Пістолет калібру 7,95 мм.. В руці тримав нагайку. За ним стояв високий українець із ключами. Його чорна пілотка була хвацько зсунута набік. Біля нього стояли каліфактор і писар — маленький сухий єврей , адвокат із ґетто. Писар тримав у руці папери.
Шраєр із Мокотовської промимрив кілька вивчених німецьких слів. Камера така-то , в’язнів стільки-то, всі присутні.
Червоний вахман старанно перелічив пальцем.
— Ja , — сказав він, — stimmt Ja, stimmt (нім.) – Так, правильно.. Шрайбер Schreiber (нім.) – писар, канцелярист. , хто звідси?
Писар наблизив папери до очей.
— Бенедикт Матуля , — прочитав він і подивився на нас.
— О господи , хлопці, поставлять до стінки! — голосно вишептав Матуля, який під виглядом ґестапівця ходив на реквізиції.
— Los , на вихід, raus! — крикнув вахман і, схопивши його одною рукою за карк, викинув через двері в коридор.
Двері відчинилися навстіж.
Далі по коридору стояли вахмани у повному озброєнні. Каски понуро виблискували у бляклому світлі лампочок. За пояси були застромлені гранати.
Вахман повернув голову до писаря:
— Все? Йдемо?
— Ні , не все, — сказав писар, єврей, адвокат із ґетто. — Ще один. Намокель. Збіґнєв Намокель.
— Є , — сказав хлопець із Біблією.
Він підійшов до сінника і взяв пальто. У дверях обернувся до нас. Але не сказав нічого. Вийшов у коридор.
Двері траснули за ним.
— Вже й по перекличці! На один день більше! На двох людей менше! Давай наступний день! — крикнув Козера , контрабандист із Малкіні.
— Багато ще їх нам залишилося , — безбарвно сказав Ковальський. — Був парубок, нема парубка.
Він розчепірився над парашею.
— Відливайте , хлопці, бо розкладаємо сінники. Щоб ніхто потім по головах не тупав. Гайда, стеліться, поки є світло.
Ми почали розкладати сінники.
— Шкода , що Біблію не залишив, — промовив я до Млавського. — Було би що читати.
— Біблія йому вже ні до чого. Але я його бачив сьогодні в поліції , присягаю, — сказав Млавський. — Що він міг зробити, такий малий? І чому збрехав, що його поліцай на вулиці схопив?
— Виглядав на єврея , то й був, ясна річ, євреєм, — сказав Шраєр з-під вікна. Він уже ліг на сінник і, покректуючи, обмотував пальтом ноги. Шепелявив, бо вийняв штучні зуби з рота: загорнув їх у клапоть паперу з посилки і запхав до кишені.
— Тільки нащо йому була Біблія в такому разі?
— Однозначно єврей. Інакше б не пустили в розхід , — сказав Ковальський, вкладаючись на бік біля Козери. — Хоча Матулю теж забрали.
— Кримінальник , чорт би його взяв, реквізитор, ходив ночами, з револьвером жебрав, — сказав Козера. — Йому вже давно належалося.
Ми з Млавським вляглися. Ноги накрили його шкіряною курткою , решту тіла — моїм пальтом. Я втиснув голову в м’який хутряний комір. Від нього йшло приємне тепло.
З вибитого вікна тягнуло вологим холодом. Небо вже геть почорніло. Простір між небом і розташованим на рівні землі вікном був заповнений золотистим сяйвом. Горіли всі в’язничні ліхтарі. Крізь їхнє світло пробивалися бліді , мерехтливі зорі.
— Гарно , брате, на світі, лиш нас там нема, — заговорив я впівголоса до Млавського. Ми лежали зовсім близько, щоби було тепліше.
— Хотів би я знати , — прошепотів він до мене, — чи мого батька взяли.
Я повернувся до нього і подивився йому в очі.
— Сьогодні вийшло на яв , що він єврей, — сказав Млавський. — Той референт його впізнав. Вони робили разом бізнес у радомському ґетто.
— То й тебе би смикнули , — відказав я пошепки.
— Мене наразі ні , бо я мішанець. Моя мама була полькою.
— Але як батько буде інформатором? Не повинні забрати.
— Дай Боже , щоб він ним став. Це було би добре.
— Стуліть писки поночі , — сказав Козера, встаючи з сінника. — Спорту Йдеться про фізичні вправи як різновид в’язничного покарання. захотіли перед сном?
Ми замовкли і запали в дрімоту. Десь неподалік пролунав глухий , тупий постріл. Потім другий. Ми всі підвелися на сінниках.
— Видно , не вивезли до лісу. Десь тут валять, під тюрмою, — тихо сказав я і почав рахувати. — Чотирнадцять, п’ятнадцять, шістнадцять...
— Валять навпроти воріт , — сказав Млавський, з усієї сили стискаючи мою руку.
— Він точно був єврей , той хлопець із Біблією. Котрий це постріл випав йому? — сказав складач Ковальський.
— Лягайте ліпше спати , — зашепелявив службовець із Мокотовської Шраєр. — Боже мій, лягайте ліпше спати.
— Треба спати , — сказав я товаришеві.
Ми знову лягли , накриваючись шкіряною курткою й пальтом, і міцніше притулилися один до одного. З вікна тягнуло пронизливим вологим холодом.
Фрагменти друкуються за виданням: Тадеуш Боровський. У нас , в Аушвіці… / переклад з польської Олександра Бойченка. — Чернівці: Книги – ХХІ , 2014.
Редакція висловлює вдячність видавництву Книги–ХХІ за можливість публікації
