Слова

Хлопець із Біблією

Тадеуш Боровський09 червня 2021
Обкладинка книжки Тадеуша Боровського «У нас, в Аушвіці», переклад Олександра Бойченка. Видавництво «Книги – ХХІ», 2014. Джерело: пресматеріали

Обкладинка книжки Тадеуша Боровського «У нас, в Аушвіці», переклад Олександра Бойченка. Видавництво «Книги – ХХІ», 2014. Джерело: пресматеріали

Відомий польський письменник, уродженець Житомира Тадеуш Боровський (1922–1951) під час німецької окупації був ув’язнений у варшавській тюрмі Пав’як, звідки його вивезли в концтабір Аушвіц, а згодом — у табори Даутмерген та Дахау. Публікуємо одне з оповідань Боровського із книжки «У нас, в Аушвіці».

Наглядач відчинив двері. До камери увійшов хлопець і зупинився біля порога. Двері траснули за ним.

— За що тебе замели? — запитав Ковальський , складач із друкарні на Беднарській.

— Ні за що , — відповів хлопець і провів рукою по стриженій голові. Одягнений він був у витертий, чорний шкільний костюмчик. Через руку в нього було перекинуте пальто зі смушковим коміром.

— За що його могли замести? — сказав Козера , контрабандист із Малкіні. — Він же ще шмаркач. І єврей, мабуть?

— Ви би , Козера, не говорили таких речей, — озвався з-під стіни Шраєр, службовець із Мокотовської. — Хлопець зовсім на такого не виглядає.

— Не патякайте , ще подумає, що самі бандити тут сидять, — сказав складач Ковальський. — Сідай, хлопче, на сінник. Нема що думати.

— Тут не можна сідати , це місце Млавського. Він зараз може повернутися з допиту, — сказав Шраєр із Мокотовської, в якого знайшли газетки.

— Що ви , старий, геть уже здуріли? — здивувався складач Ковальський. Він посунувся, зробивши хлопцеві місце. Хлопець сів і поклав пальто на коліна.

— Що дивишся? Підвал і все. Не бачив ніколи? — запитав Матуля , який, вдаючи ґестапівця, ходив у чоботах та шкіряній куртці по селах і реквізував свиней.

— Не бачив , — відбуркнув хлопець.

Камера була мала й низька. На стінах підвалу поблискувала в темряві волога. Брудні , покороблені двері були вкриті датами й іменами, вирізаними складаним ножиком. Обіч порога стояла параша. Під стіною на бетонній підлозі лежали два сінники. Сюди сиділи зіщулені, торкаючись один одного колінами.

— Придивися , і то добре. Абиде такого не побачиш, — розсміявся Матуля і зручніше вмостився на сіннику. — Ще тягнеш? — запитав він.

— Тягну , — я взяв карту. — Собі.

Він узяв три карти , подивився в них.

— Будь що буде. Досить.

— Двадцять , — виклав карти я.

— Програв , — сказав Матуля. Він струсив порохи з коліна. На його бриджах ще збереглися стрілки. — Кусень твій. Але карти все одно мічені.

У коридорі клацали вимикачі. Під стелею загорілося тьмяне світло. У віконці вгорі стіни застряг темньо-синій шматок неба і фраґмент кухонного даху. Ґрати у прорізі були зовсім чорні.

— Як тебе звати , хлопче? — запитав службовець Шраєр.

Крім газеток , у нього випорпали ще якісь розписки за зібрані на організацію гроші. Цілими днями він не вставав із сінника і безперестанку жував штучною щелепою. Від голоду його вуха дедалі більше відстовбурчувалися.

— Як би не звати , — зневажливо відповів хлопець, — а мій батько директор банку.

— То ти в такому разі син директора банку , — сказав я, повертаючись до нього.

Хлопець сидів , похилившись над книжкою. Він тримав її близько від очей. Його пальто було акуратно складене на колінах.

— Ага , книжка. І що ж це за книжка?

— Біблія , — сказав хлопець, не підводячи очей.

— Біблія? Думаєш , вона тобі тут поможе? Дідька лисого поможе, — озвався від дверей контрабандист Козера. Він ходив широкими кроками від стіни до стіни, два кроки вперед, два назад, розворот на місці. — Хоч так, хоч сяк — до стінки.

— Кого як , — сказав я, знову приймаючи карти від Матулі. — Очко.

— Цікаво , кого з нашої камери викличуть сьогодні? — сказав Шраєр із Мокотовської. Він весь час очікував, що його розстріляють.

— Знову? — вороже сказав складач Ковальський.

— Давай ще раз , — сказав ґестапівець Матуля. Його револьвер осікся під час останньої реквізиції. — Ризикуй не ризикуй, а жити треба.

Карти були зроблені з картонної коробки з-під посилки. Фігури намалювали хімічним олівцем ті , що сиділи тут до нас. Кожна карта була мічена.

— Нічого йому не буде , — сказав я, тасуючи. — Посидить, татко забашляє, мамуся усміхнеться кому треба, і хлопчика випустять.

— У мене немає мами , — сказав хлопець із Біблією. Він підніс книжку ще ближче до очей.

— Так , так, — сказав складач Ковальський і важко поклав руку на голову хлопця. — Хто знає, чи й ми до завтра доживемо.

— Знову? — озвався службовець Шраєр із Мокотовської.

— Не журися , — сказав я хлопцеві. — Головне, щоб за тебе не журилися. Це найгірше. Коли тебе арештували?

— Мене не арештували , — відповів хлопець.

— Ти не був у поліції? — здивовано запитав Козера , контрабандист із Малкіні.

— Не був , — відповів хлопець. Він обережно закрив книжку і сховав її до кишені пальта. — Мене схопили на вулиці.

— Сьогодні була облава? На якій вулиці? – схвильовано запитав службовець Шраєр , у якого знайшли газетки й розписки. Він мав двох дочок, які відвідували підпільні гімназійні заняття, і надію, що дістане з дому продуктову передачу.

— Тут щось не так , — сказав складач Ковальський. — Якби була облава, то привезли б цілу купу народу, а не його одного. Щось би й тут було чути.

— Хіба з цієї діри побачиш ворота? — сказав я , киваючи головою в бік вікна під стелею. — Оно, лиш дах кухні й кавалок майстерні.

Я виклав перед ґестапівцем Матулею карти:

— Дев’ятнадцять.

— Як звідки , — сказав Козера, контрабандист із Малкіні.

Він віз солонину до Ґубернії і попався в класичному місці на кордоні. Тепер стояв під дверима і дивився у вікно.

— Від дверей видно більше. Під кухнею ходить вахман Від нім. Wache — варта, охорона. із псом. Розвантажують картоплю на завтра.

— Знову перебір , — сказав Матуля, кидаючи карти на сінник. — Нема щастя. Точно прийдуть за мною. Бо чого б мене інакше сюди перевели. Тільки до стінки, ні?

— А ти думав , що на свободу? — озвався контрабандист Козера.

Він ходив великими кроками від сінників до дверей і назад.

— Ану , — сказав, зітхнувши, Матуля, — може, відіграюсь. Якщо ні, то завтрашній хліб твій.

Він почав мішати карти , зроблені з картонної коробки з-під посилки.

— Якщо сьогодні за тобою прийдуть , то що мені завтра з твого хліба? — я простягнув руку. — Давай карти.

— Мене схопив поліцай на вулиці Козій , — сказав хлопець.

Темно-синій? Мене теж , — сказав контрабандист Козера.

— Звичайний поліцай. І допровадив сюди.

— Прямо до воріт? Через ґетто? Неправда , — сказав Шраєр, службовець із Мокотовської.

— Привіз бричкою. Сказав , що дуже пізно. Був би завіз у поліцію. А так доставив під ворота, — сказав хлопець і всміхнувся до всіх.

— Мав почуття гумору , — сказав я хлопцеві. — Ти, мабуть, писав фарбою по стіні?

— Крейдою , — відповів хлопець.

— І треба тобі було малювати? — сказав Ковальський , складач із Беднарської. — Двірник буде мати через тебе роботу. Ох, був би я твоїм батьком. — Він погладив хлопця по вистриженій під нуль голові.

— Ковальський , а пощо ти газетку друкував на Беднарській? — запитав контрабандист Козера. Він ходив широкими кроками від стіни до стіни.

— Я не друкував ніяку газетку. Пішов купити отоманку.

— Якраз до підпільної друкарні , так? Перебір.

Я подав карти ґестапівцю Матулі.

— Ти пасував до неї , як дукат французький до руки повії. Це Шекспір, складачу Ковальський.

— Ще раз , то й відіграюся, — сказав Матуля і почав тасувати.

— Досить. Дві скибки мої. — Я відсунув карти.

— Мене взяли так само без вини , як і тебе, — сказав Ковальський, складач із Беднарської.

— Ти прекрасно знаєш , що я тільки вийшов пошукати наречену, бо вона два дні не поверталася додому.

— До зброярів , так? — засміявся складач Ковальський.

Я нахилився до хлопця і торкнувся його рукою.

— Даси мені потім почитати?

Хлопець заперечно похитав головою.

— А зрештою , звідки я міг знати? — сказав складач Ковальський. — Оголошення ж було на стовпі.

Ми замовкли. Під стелею горіло тьмяне світло. Ми сиділи на двох подертих сінниках. У куті під вікном сидів , оперши голову на коліна, службовець Шраєр із Мокотовської, дві дочки якого відвідували таємні гімназійні заняття. Його вуха дедалі більше відстовбурчувалися. Ґестапівець Матуля, який ходив на реквізиції, сидів спиною до дверей і заслоняв розкладені на сіннику карти. На другому сіннику сидів Ковальський, складач із Беднарської, який у підпільній друкарні купував отоманку. Поруч нього сидів хлопець, який писав крейдою по стінах і читав Біблію. Козера, контрабандист із Малкіні, ходив від сінників до дверей і назад.

Двері були чорні й низькі , повні вишкрябаних імен і дат. За чорними ґратами вибитого вікна виблискував рудий фраґмент кухонного даху і ясніло фіолетове небо. Нижче був мур. На мурі височіли вежі з кулеметами.

Далі за муром стояли безлюдні будинки ґетто з порожніми вікнами , в яких витало пір’я з роздертих подушок і перин.

Службовець Шраєр підвів голову і дивився на хлопця з Біблією.

Хлопець знову читав , тримаючи книжку близько від очей.

У коридорі залунали кроки. Залізні плити , якими була вкрита підлога, дзвеніли. Забрязкали двері камер.

— Нарешті приїхали , — сказав складач Ковальський, який прислухався разом із Шраєром. — Цікаво, скільки нових.

— Цього товару ніколи не забракне. Через митницю перекидати не треба. Сам прийде , — сказав Козера, контрабандист із Малкіні.

— Хоч стільки користі — розкажуть , що чувати в світі, — сказав Матуля, який ходив на реквізиції і чекав на виконання смертного вироку.

— Ще два тижні тому ви були в тому світі , — сказав службовець Шраєр. — Багато знали, що чувати?

— Але не знаю , чи за два тижні я ще буду на цьому світі, — відповів Матуля.

— То яке тобі діло до того , що чувати? Хоч так до стінки, хоч сяк, що, ні? — сказав Козера.

— А якби війна скоро закінчилася , то, може, й не до стінки?

— Польський суд теж би тебе розстріляв за розбій , — сказав складач Ковальський.

— А тобі дав би хрест за заслуги — за купівлю отоманки.

Двері камери відчинилися знову. Увійшов Млавський , який їздив на допит. Двері траснули за ним.

— Що нового , хлопці? — запитав він. — Набрався я сьогодні страху. Думав, що залишуся на ніч. Приїхали другою машиною.

— Дерева вже , мабуть, цвітуть? Люди ходять вулицями хоч би що? Правда? — запитав я, перебираючи в руках карти.

— А ти сам не бачив , коли їхав? Живуть люди, живуть.

— Тримай суп , — складач Ковальський подав йому миску з вечерею. — Обідній твій ми з’їли.

— Дали горохівки з хлібом на обід. Жерти непогано дають. А вже гріють — супер , — сказав Млавський. Він стояв біля сінника і краяв ложкою суп, який застиг на холодець.

— Як пройшло? Сидіти можеш?

— Та я майже й не дістав! Лиш у трамваї Трамваєм — зокрема у слідчій в’язниці ґестапо, розташованій у підземеллях будинку поліції безпеки на алеї Шуха у Варшаві, — називали вузьку кімнату з лавицями, де затримані очікували на допит.. Трапився знайомий референт , робив з батьком бізнес у Радомі. Знаєш, як це буває, правда? — він неквапно загрібав суп ложкою. — Люблю їхній журек. Часом добрий на смак , хоч і холодний. Як удома. Бараболі сьогодні багато.

— Я сказав каліфактору Тут: в’язень, помічник наглядача. Серед іншого розносив їжу по камерах. Початково — учень монастирської школи або церковний сторож, прислужник. , що це для тебе. Зачерпнув із самого дна, — відповів я.

— І що сказав референт? — запитав службовець Шраєр , у якого знайшли газетки й розписки.

— Нічого не сказав , — різко відповів Млавський. Він поставив миску коло параші і зняв пальто. — Я за твоє пальто дістав по писку. Скло з-за підкладки випало. Різатися зібрався чи що?

— Про всяк випадок , — відповів я і підклав пальто під спину. Пальто він позичив у мене на допит, бо боявся, що його шкіряну, майже нову куртку в поліції відберуть.

Млавський присів біля мене.

— Знаєш , — сказав він пошепки, — референт запропонував батькові стати інформатором. Що думаєш?

— А що думає батько? — запитав я.

— Батько погодився. Що було робити , скажи?

Я знизав плечима. Млавський повернувся до хлопця з Біблією.

— Новенький? Я тебе , здається, бачив у поліції, га? Ти не сидів зі мною разом у трамваї?

— Ні , — відповів хлопець із-за Біблії. — Я не сидів у жодному трамваї.

— Він каже , що його взяв лягавий і привіз бричкою до тюрми, — промовив від дверей до Млавського Козера.

— Можу закластися , що я бачив тебе в поліції, — звернувся до хлопця Млавський, — але якщо ти кажеш, що тебе взяв поліцай... Дивно, але все може бути.

Ми мовчали. Між небом і чорними ґратами лежав весняний вечір , освітлений знизу ліхтарями в’язниці.

Шраєр сидів , сховавши лице в долоні, з-поза яких стирчали дедалі більше відстовбурчені від голоду вуха. Козера ходив від дверей до сінників і назад. Хлопець читав Біблію.

— Зіграєш в очко? — запитав мене Матуля. — Що сидіти , як пень. Може, відіграюся?

— Лишіть уже ті карти , — сказав Шраєр, не підводячи голови. — Рідну маму би програли. Тут людина...

Він замовк. І ворушив штучною щелепою.

— Озвався. Газетний інтеліґент , — сказав Матуля. — Зіграєш?

— Вставайте ліпше на перекличку. Каліфактор уже розпинається , — сказав Ковальський, складач із Беднарської.

Ми встали з сінників , вишикувалися в шеренгу, лицем до дверей.

— Сьогодні чергує українець. Але , може, обійдеться спокійно, — буркнув я Млавському. Він кивнув головою.

Двері нашої камери відчинилися. У дверях став товстий , низький есесівець із квадратним червоним лицем і ріденьким світлим волоссям. Губи міцно затиснуті. На кривих ногах — лискучі високі чоботи. За поясом він носив «сімку» Пістолет калібру 7,95 мм.. В руці тримав нагайку. За ним стояв високий українець із ключами. Його чорна пілотка була хвацько зсунута набік. Біля нього стояли каліфактор і писар — маленький сухий єврей , адвокат із ґетто. Писар тримав у руці папери.

Шраєр із Мокотовської промимрив кілька вивчених німецьких слів. Камера така-то , в’язнів стільки-то, всі присутні.

Червоний вахман старанно перелічив пальцем.

— Ja , — сказав він, — stimmt Ja, stimmt (нім.) – Так, правильно.. Шрайбер Schreiber (нім.) – писар, канцелярист. , хто звідси?

Писар наблизив папери до очей.

— Бенедикт Матуля , — прочитав він і подивився на нас.

— О господи , хлопці, поставлять до стінки! — голосно вишептав Матуля, який під виглядом ґестапівця ходив на реквізиції.

— Los , на вихід, raus! — крикнув вахман і, схопивши його одною рукою за карк, викинув через двері в коридор.

Двері відчинилися навстіж.

Далі по коридору стояли вахмани у повному озброєнні. Каски понуро виблискували у бляклому світлі лампочок. За пояси були застромлені гранати.

Вахман повернув голову до писаря:

— Все? Йдемо?

— Ні , не все, — сказав писар, єврей, адвокат із ґетто. — Ще один. Намокель. Збіґнєв Намокель.

— Є , — сказав хлопець із Біблією.

Він підійшов до сінника і взяв пальто. У дверях обернувся до нас. Але не сказав нічого. Вийшов у коридор.

Двері траснули за ним.

— Вже й по перекличці! На один день більше! На двох людей менше! Давай наступний день! — крикнув Козера , контрабандист із Малкіні.

— Багато ще їх нам залишилося , — безбарвно сказав Ковальський. — Був парубок, нема парубка.

Він розчепірився над парашею.

— Відливайте , хлопці, бо розкладаємо сінники. Щоб ніхто потім по головах не тупав. Гайда, стеліться, поки є світло.

Ми почали розкладати сінники.

— Шкода , що Біблію не залишив, — промовив я до Млавського. — Було би що читати.

— Біблія йому вже ні до чого. Але я його бачив сьогодні в поліції , присягаю, — сказав Млавський. — Що він міг зробити, такий малий? І чому збрехав, що його поліцай на вулиці схопив?

— Виглядав на єврея , то й був, ясна річ, євреєм, — сказав Шраєр з-під вікна. Він уже ліг на сінник і, покректуючи, обмотував пальтом ноги. Шепелявив, бо вийняв штучні зуби з рота: загорнув їх у клапоть паперу з посилки і запхав до кишені.

— Тільки нащо йому була Біблія в такому разі?

— Однозначно єврей. Інакше б не пустили в розхід , — сказав Ковальський, вкладаючись на бік біля Козери. — Хоча Матулю теж забрали.

— Кримінальник , чорт би його взяв, реквізитор, ходив ночами, з револьвером жебрав, — сказав Козера. — Йому вже давно належалося.

Ми з Млавським вляглися. Ноги накрили його шкіряною курткою , решту тіла — моїм пальтом. Я втиснув голову в м’який хутряний комір. Від нього йшло приємне тепло.

З вибитого вікна тягнуло вологим холодом. Небо вже геть почорніло. Простір між небом і розташованим на рівні землі вікном був заповнений золотистим сяйвом. Горіли всі в’язничні ліхтарі. Крізь їхнє світло пробивалися бліді , мерехтливі зорі.

— Гарно , брате, на світі, лиш нас там нема, — заговорив я впівголоса до Млавського. Ми лежали зовсім близько, щоби було тепліше.

— Хотів би я знати , — прошепотів він до мене, — чи мого батька взяли.

Я повернувся до нього і подивився йому в очі.

— Сьогодні вийшло на яв , що він єврей, — сказав Млавський. — Той референт його впізнав. Вони робили разом бізнес у радомському ґетто.

— То й тебе би смикнули , — відказав я пошепки.

— Мене наразі ні , бо я мішанець. Моя мама була полькою.

— Але як батько буде інформатором? Не повинні забрати.

— Дай Боже , щоб він ним став. Це було би добре.

— Стуліть писки поночі , — сказав Козера, встаючи з сінника. — Спорту Йдеться про фізичні вправи як різновид в’язничного покарання. захотіли перед сном?

Ми замовкли і запали в дрімоту. Десь неподалік пролунав глухий , тупий постріл. Потім другий. Ми всі підвелися на сінниках.

— Видно , не вивезли до лісу. Десь тут валять, під тюрмою, — тихо сказав я і почав рахувати. — Чотирнадцять, п’ятнадцять, шістнадцять...

— Валять навпроти воріт , — сказав Млавський, з усієї сили стискаючи мою руку.

— Він точно був єврей , той хлопець із Біблією. Котрий це постріл випав йому? — сказав складач Ковальський.

— Лягайте ліпше спати , — зашепелявив службовець із Мокотовської Шраєр. — Боже мій, лягайте ліпше спати.

— Треба спати , — сказав я товаришеві.

Ми знову лягли , накриваючись шкіряною курткою й пальтом, і міцніше притулилися один до одного. З вікна тягнуло пронизливим вологим холодом.

Фрагменти друкуються за виданням: Тадеуш Боровський. У нас , в Аушвіці… / переклад з польської Олександра Бойченка. — Чернівці: Книги – ХХІ , 2014.

Редакція висловлює вдячність видавництву Книги–ХХІ за можливість публікації