Наглядач відчинив двері. До камери увійшов хлопець і зупинився біля порога. Двері траснули за ним.
— За що тебе замели? — запитав Ковальський, складач із друкарні на Беднарській.
— Ні за що, — відповів хлопець і провів рукою по стриженій голові. Одягнений він був у витертий, чорний шкільний костюмчик. Через руку в нього було перекинуте пальто зі смушковим коміром.
— За що його могли замести? — сказав Козера, контрабандист із Малкіні. — Він же ще шмаркач. І єврей, мабуть?
— Ви би, Козера, не говорили таких речей, — озвався з-під стіни Шраєр, службовець із Мокотовської. — Хлопець зовсім на такого не виглядає.
— Не патякайте, ще подумає, що самі бандити тут сидять, — сказав складач Ковальський. — Сідай, хлопче, на сінник. Нема що думати.
— Тут не можна сідати, це місце Млавського. Він зараз може повернутися з допиту, — сказав Шраєр із Мокотовської, в якого знайшли газетки.
— Що ви, старий, геть уже здуріли? — здивувався складач Ковальський. Він посунувся, зробивши хлопцеві місце. Хлопець сів і поклав пальто на коліна.
— Що дивишся? Підвал і все. Не бачив ніколи? — запитав Матуля, який, вдаючи ґестапівця, ходив у чоботах та шкіряній куртці по селах і реквізував свиней.
— Не бачив, — відбуркнув хлопець.
Камера була мала й низька. На стінах підвалу поблискувала в темряві волога. Брудні, покороблені двері були вкриті датами й іменами, вирізаними складаним ножиком. Обіч порога стояла параша. Під стіною на бетонній підлозі лежали два сінники. Сюди сиділи зіщулені, торкаючись один одного колінами.
— Придивися, і то добре. Абиде такого не побачиш, — розсміявся Матуля і зручніше вмостився на сіннику. — Ще тягнеш? — запитав він.
— Тягну, — я взяв карту. — Собі.
Він узяв три карти, подивився в них.
— Будь що буде. Досить.
— Двадцять, — виклав карти я.
— Програв, — сказав Матуля. Він струсив порохи з коліна. На його бриджах ще збереглися стрілки. — Кусень твій. Але карти все одно мічені.
У коридорі клацали вимикачі. Під стелею загорілося тьмяне світло. У віконці вгорі стіни застряг темньо-синій шматок неба і фраґмент кухонного даху. Ґрати у прорізі були зовсім чорні.
— Як тебе звати, хлопче? — запитав службовець Шраєр.
Крім газеток, у нього випорпали ще якісь розписки за зібрані на організацію гроші. Цілими днями він не вставав із сінника і безперестанку жував штучною щелепою. Від голоду його вуха дедалі більше відстовбурчувалися.
— Як би не звати, — зневажливо відповів хлопець, — а мій батько директор банку.
— То ти в такому разі син директора банку, — сказав я, повертаючись до нього.
Хлопець сидів, похилившись над книжкою. Він тримав її близько від очей. Його пальто було акуратно складене на колінах.
— Ага, книжка. І що ж це за книжка?
— Біблія, — сказав хлопець, не підводячи очей.
— Біблія? Думаєш, вона тобі тут поможе? Дідька лисого поможе, — озвався від дверей контрабандист Козера. Він ходив широкими кроками від стіни до стіни, два кроки вперед, два назад, розворот на місці. — Хоч так, хоч сяк — до стінки.
— Кого як, — сказав я, знову приймаючи карти від Матулі. — Очко.
— Цікаво, кого з нашої камери викличуть сьогодні? — сказав Шраєр із Мокотовської. Він весь час очікував, що його розстріляють.
— Знову? — вороже сказав складач Ковальський.
— Давай ще раз, — сказав ґестапівець Матуля. Його револьвер осікся під час останньої реквізиції. — Ризикуй не ризикуй, а жити треба.
Карти були зроблені з картонної коробки з-під посилки. Фігури намалювали хімічним олівцем ті, що сиділи тут до нас. Кожна карта була мічена.
— Нічого йому не буде, — сказав я, тасуючи. — Посидить, татко забашляє, мамуся усміхнеться кому треба, і хлопчика випустять.
— У мене немає мами, — сказав хлопець із Біблією. Він підніс книжку ще ближче до очей.
— Так, так, — сказав складач Ковальський і важко поклав руку на голову хлопця. — Хто знає, чи й ми до завтра доживемо.
— Знову? — озвався службовець Шраєр із Мокотовської.
— Не журися, — сказав я хлопцеві. — Головне, щоб за тебе не журилися. Це найгірше. Коли тебе арештували?
— Мене не арештували, — відповів хлопець.
— Ти не був у поліції? — здивовано запитав Козера, контрабандист із Малкіні.
— Не був, — відповів хлопець. Він обережно закрив книжку і сховав її до кишені пальта. — Мене схопили на вулиці.
— Сьогодні була облава? На якій вулиці? – схвильовано запитав службовець Шраєр, у якого знайшли газетки й розписки. Він мав двох дочок, які відвідували підпільні гімназійні заняття, і надію, що дістане з дому продуктову передачу.
— Тут щось не так, — сказав складач Ковальський. — Якби була облава, то привезли б цілу купу народу, а не його одного. Щось би й тут було чути.
— Хіба з цієї діри побачиш ворота? — сказав я, киваючи головою в бік вікна під стелею. — Оно, лиш дах кухні й кавалок майстерні.
Я виклав перед ґестапівцем Матулею карти:
— Дев’ятнадцять.
— Як звідки, — сказав Козера, контрабандист із Малкіні.
Він віз солонину до Ґубернії і попався в класичному місці на кордоні. Тепер стояв під дверима і дивився у вікно.
— Від дверей видно більше. Під кухнею ходить вахман Від нім. Wache — варта, охорона. із псом. Розвантажують картоплю на завтра.
— Знову перебір, — сказав Матуля, кидаючи карти на сінник. — Нема щастя. Точно прийдуть за мною. Бо чого б мене інакше сюди перевели. Тільки до стінки, ні?
— А ти думав, що на свободу? — озвався контрабандист Козера.
Він ходив великими кроками від сінників до дверей і назад.
— Ану, — сказав, зітхнувши, Матуля, — може, відіграюсь. Якщо ні, то завтрашній хліб твій.
Він почав мішати карти, зроблені з картонної коробки з-під посилки.
— Якщо сьогодні за тобою прийдуть, то що мені завтра з твого хліба? — я простягнув руку. — Давай карти.
— Мене схопив поліцай на вулиці Козій, — сказав хлопець.
— Темно-синій? Мене теж, — сказав контрабандист Козера.
— Звичайний поліцай. І допровадив сюди.
— Прямо до воріт? Через ґетто? Неправда, — сказав Шраєр, службовець із Мокотовської.
— Привіз бричкою. Сказав, що дуже пізно. Був би завіз у поліцію. А так доставив під ворота, — сказав хлопець і всміхнувся до всіх.
— Мав почуття гумору, — сказав я хлопцеві. — Ти, мабуть, писав фарбою по стіні?
— Крейдою, — відповів хлопець.
— І треба тобі було малювати? — сказав Ковальський, складач із Беднарської. — Двірник буде мати через тебе роботу. Ох, був би я твоїм батьком. — Він погладив хлопця по вистриженій під нуль голові.
— Ковальський, а пощо ти газетку друкував на Беднарській? — запитав контрабандист Козера. Він ходив широкими кроками від стіни до стіни.
— Я не друкував ніяку газетку. Пішов купити отоманку.
— Якраз до підпільної друкарні, так? Перебір.
Я подав карти ґестапівцю Матулі.
— Ти пасував до неї, як дукат французький до руки повії. Це Шекспір, складачу Ковальський.
— Ще раз, то й відіграюся, — сказав Матуля і почав тасувати.
— Досить. Дві скибки мої. — Я відсунув карти.
— Мене взяли так само без вини, як і тебе, — сказав Ковальський, складач із Беднарської.
— Ти прекрасно знаєш, що я тільки вийшов пошукати наречену, бо вона два дні не поверталася додому.
— До зброярів, так? — засміявся складач Ковальський.
Я нахилився до хлопця і торкнувся його рукою.
— Даси мені потім почитати?
Хлопець заперечно похитав головою.
— А зрештою, звідки я міг знати? — сказав складач Ковальський. — Оголошення ж було на стовпі.
Ми замовкли. Під стелею горіло тьмяне світло. Ми сиділи на двох подертих сінниках. У куті під вікном сидів, оперши голову на коліна, службовець Шраєр із Мокотовської, дві дочки якого відвідували таємні гімназійні заняття. Його вуха дедалі більше відстовбурчувалися. Ґестапівець Матуля, який ходив на реквізиції, сидів спиною до дверей і заслоняв розкладені на сіннику карти. На другому сіннику сидів Ковальський, складач із Беднарської, який у підпільній друкарні купував отоманку. Поруч нього сидів хлопець, який писав крейдою по стінах і читав Біблію. Козера, контрабандист із Малкіні, ходив від сінників до дверей і назад.
Двері були чорні й низькі, повні вишкрябаних імен і дат. За чорними ґратами вибитого вікна виблискував рудий фраґмент кухонного даху і ясніло фіолетове небо. Нижче був мур. На мурі височіли вежі з кулеметами.
Далі за муром стояли безлюдні будинки ґетто з порожніми вікнами, в яких витало пір’я з роздертих подушок і перин.
Службовець Шраєр підвів голову і дивився на хлопця з Біблією.
Хлопець знову читав, тримаючи книжку близько від очей.
У коридорі залунали кроки. Залізні плити, якими була вкрита підлога, дзвеніли. Забрязкали двері камер.
— Нарешті приїхали, — сказав складач Ковальський, який прислухався разом із Шраєром. — Цікаво, скільки нових.
— Цього товару ніколи не забракне. Через митницю перекидати не треба. Сам прийде, — сказав Козера, контрабандист із Малкіні.
— Хоч стільки користі — розкажуть, що чувати в світі, — сказав Матуля, який ходив на реквізиції і чекав на виконання смертного вироку.
— Ще два тижні тому ви були в тому світі, — сказав службовець Шраєр. — Багато знали, що чувати?
— Але не знаю, чи за два тижні я ще буду на цьому світі, — відповів Матуля.
— То яке тобі діло до того, що чувати? Хоч так до стінки, хоч сяк, що, ні? — сказав Козера.
— А якби війна скоро закінчилася, то, може, й не до стінки?
— Польський суд теж би тебе розстріляв за розбій, — сказав складач Ковальський.
— А тобі дав би хрест за заслуги — за купівлю отоманки.
Двері камери відчинилися знову. Увійшов Млавський, який їздив на допит. Двері траснули за ним.
— Що нового, хлопці? — запитав він. — Набрався я сьогодні страху. Думав, що залишуся на ніч. Приїхали другою машиною.
— Дерева вже, мабуть, цвітуть? Люди ходять вулицями хоч би що? Правда? — запитав я, перебираючи в руках карти.
— А ти сам не бачив, коли їхав? Живуть люди, живуть.
— Тримай суп, — складач Ковальський подав йому миску з вечерею. — Обідній твій ми з’їли.
— Дали горохівки з хлібом на обід. Жерти непогано дають. А вже гріють — супер, — сказав Млавський. Він стояв біля сінника і краяв ложкою суп, який застиг на холодець.
— Як пройшло? Сидіти можеш?
— Та я майже й не дістав! Лиш у трамваї Трамваєм — зокрема у слідчій в’язниці ґестапо, розташованій у підземеллях будинку поліції безпеки на алеї Шуха у Варшаві, — називали вузьку кімнату з лавицями, де затримані очікували на допит.. Трапився знайомий референт, робив з батьком бізнес у Радомі. Знаєш, як це буває, правда? — він неквапно загрібав суп ложкою. — Люблю їхній журек. Часом добрий на смак, хоч і холодний. Як удома. Бараболі сьогодні багато.
— Я сказав каліфактору Тут: в’язень, помічник наглядача. Серед іншого розносив їжу по камерах. Початково — учень монастирської школи або церковний сторож, прислужник., що це для тебе. Зачерпнув із самого дна, — відповів я.
— І що сказав референт? — запитав службовець Шраєр, у якого знайшли газетки й розписки.
— Нічого не сказав, — різко відповів Млавський. Він поставив миску коло параші і зняв пальто. — Я за твоє пальто дістав по писку. Скло з-за підкладки випало. Різатися зібрався чи що?
— Про всяк випадок, — відповів я і підклав пальто під спину. Пальто він позичив у мене на допит, бо боявся, що його шкіряну, майже нову куртку в поліції відберуть.
Млавський присів біля мене.
— Знаєш, — сказав він пошепки, — референт запропонував батькові стати інформатором. Що думаєш?
— А що думає батько? — запитав я.
— Батько погодився. Що було робити, скажи?
Я знизав плечима. Млавський повернувся до хлопця з Біблією.
— Новенький? Я тебе, здається, бачив у поліції, га? Ти не сидів зі мною разом у трамваї?
— Ні, — відповів хлопець із-за Біблії. — Я не сидів у жодному трамваї.
— Він каже, що його взяв лягавий і привіз бричкою до тюрми, — промовив від дверей до Млавського Козера.
— Можу закластися, що я бачив тебе в поліції, — звернувся до хлопця Млавський, — але якщо ти кажеш, що тебе взяв поліцай... Дивно, але все може бути.
Ми мовчали. Між небом і чорними ґратами лежав весняний вечір, освітлений знизу ліхтарями в’язниці.
Шраєр сидів, сховавши лице в долоні, з-поза яких стирчали дедалі більше відстовбурчені від голоду вуха. Козера ходив від дверей до сінників і назад. Хлопець читав Біблію.
— Зіграєш в очко? — запитав мене Матуля. — Що сидіти, як пень. Може, відіграюся?
— Лишіть уже ті карти, — сказав Шраєр, не підводячи голови. — Рідну маму би програли. Тут людина...
Він замовк. І ворушив штучною щелепою.
— Озвався. Газетний інтеліґент, — сказав Матуля. — Зіграєш?
— Вставайте ліпше на перекличку. Каліфактор уже розпинається, — сказав Ковальський, складач із Беднарської.
Ми встали з сінників, вишикувалися в шеренгу, лицем до дверей.
— Сьогодні чергує українець. Але, може, обійдеться спокійно, — буркнув я Млавському. Він кивнув головою.
Двері нашої камери відчинилися. У дверях став товстий, низький есесівець із квадратним червоним лицем і ріденьким світлим волоссям. Губи міцно затиснуті. На кривих ногах — лискучі високі чоботи. За поясом він носив «сімку» Пістолет калібру 7,95 мм.. В руці тримав нагайку. За ним стояв високий українець із ключами. Його чорна пілотка була хвацько зсунута набік. Біля нього стояли каліфактор і писар — маленький сухий єврей, адвокат із ґетто. Писар тримав у руці папери.
Шраєр із Мокотовської промимрив кілька вивчених німецьких слів. Камера така-то, в’язнів стільки-то, всі присутні.
Червоний вахман старанно перелічив пальцем.
— Ja, — сказав він, — stimmt Ja, stimmt (нім.) – Так, правильно.. Шрайбер Schreiber (нім.) – писар, канцелярист., хто звідси?
Писар наблизив папери до очей.
— Бенедикт Матуля, — прочитав він і подивився на нас.
— О господи, хлопці, поставлять до стінки! — голосно вишептав Матуля, який під виглядом ґестапівця ходив на реквізиції.
— Los, на вихід, raus! — крикнув вахман і, схопивши його одною рукою за карк, викинув через двері в коридор.
Двері відчинилися навстіж.
Далі по коридору стояли вахмани у повному озброєнні. Каски понуро виблискували у бляклому світлі лампочок. За пояси були застромлені гранати.
Вахман повернув голову до писаря:
— Все? Йдемо?
— Ні, не все, — сказав писар, єврей, адвокат із ґетто. — Ще один. Намокель. Збіґнєв Намокель.
— Є, — сказав хлопець із Біблією.
Він підійшов до сінника і взяв пальто. У дверях обернувся до нас. Але не сказав нічого. Вийшов у коридор.
Двері траснули за ним.
— Вже й по перекличці! На один день більше! На двох людей менше! Давай наступний день! — крикнув Козера, контрабандист із Малкіні.
— Багато ще їх нам залишилося, — безбарвно сказав Ковальський. — Був парубок, нема парубка.
Він розчепірився над парашею.
— Відливайте, хлопці, бо розкладаємо сінники. Щоб ніхто потім по головах не тупав. Гайда, стеліться, поки є світло.
Ми почали розкладати сінники.
— Шкода, що Біблію не залишив, — промовив я до Млавського. — Було би що читати.
— Біблія йому вже ні до чого. Але я його бачив сьогодні в поліції, присягаю, — сказав Млавський. — Що він міг зробити, такий малий? І чому збрехав, що його поліцай на вулиці схопив?
— Виглядав на єврея, то й був, ясна річ, євреєм, — сказав Шраєр з-під вікна. Він уже ліг на сінник і, покректуючи, обмотував пальтом ноги. Шепелявив, бо вийняв штучні зуби з рота: загорнув їх у клапоть паперу з посилки і запхав до кишені.
— Тільки нащо йому була Біблія в такому разі?
— Однозначно єврей. Інакше б не пустили в розхід, — сказав Ковальський, вкладаючись на бік біля Козери. — Хоча Матулю теж забрали.
— Кримінальник, чорт би його взяв, реквізитор, ходив ночами, з револьвером жебрав, — сказав Козера. — Йому вже давно належалося.
Ми з Млавським вляглися. Ноги накрили його шкіряною курткою, решту тіла — моїм пальтом. Я втиснув голову в м’який хутряний комір. Від нього йшло приємне тепло.
З вибитого вікна тягнуло вологим холодом. Небо вже геть почорніло. Простір між небом і розташованим на рівні землі вікном був заповнений золотистим сяйвом. Горіли всі в’язничні ліхтарі. Крізь їхнє світло пробивалися бліді, мерехтливі зорі.
— Гарно, брате, на світі, лиш нас там нема, — заговорив я впівголоса до Млавського. Ми лежали зовсім близько, щоби було тепліше.
— Хотів би я знати, — прошепотів він до мене, — чи мого батька взяли.
Я повернувся до нього і подивився йому в очі.
— Сьогодні вийшло на яв, що він єврей, — сказав Млавський. — Той референт його впізнав. Вони робили разом бізнес у радомському ґетто.
— То й тебе би смикнули, — відказав я пошепки.
— Мене наразі ні, бо я мішанець. Моя мама була полькою.
— Але як батько буде інформатором? Не повинні забрати.
— Дай Боже, щоб він ним став. Це було би добре.
— Стуліть писки поночі, — сказав Козера, встаючи з сінника. — Спорту Йдеться про фізичні вправи як різновид в’язничного покарання. захотіли перед сном?
Ми замовкли і запали в дрімоту. Десь неподалік пролунав глухий, тупий постріл. Потім другий. Ми всі підвелися на сінниках.
— Видно, не вивезли до лісу. Десь тут валять, під тюрмою, — тихо сказав я і почав рахувати. — Чотирнадцять, п’ятнадцять, шістнадцять...
— Валять навпроти воріт, — сказав Млавський, з усієї сили стискаючи мою руку.
— Він точно був єврей, той хлопець із Біблією. Котрий це постріл випав йому? — сказав складач Ковальський.
— Лягайте ліпше спати, — зашепелявив службовець із Мокотовської Шраєр. — Боже мій, лягайте ліпше спати.
— Треба спати, — сказав я товаришеві.
Ми знову лягли, накриваючись шкіряною курткою й пальтом, і міцніше притулилися один до одного. З вікна тягнуло пронизливим вологим холодом.
Фрагменти друкуються за виданням: Тадеуш Боровський. У нас, в Аушвіці… / переклад з польської Олександра Бойченка. — Чернівці: Книги – ХХІ, 2014.
Редакція висловлює вдячність видавництву Книги–ХХІ за можливість публікації
