Якось так сталося , що в моєму житті поезія, писана польською, багато важить і багато чого визначає. Я навіть спеціально пройшовся книжковими полицями й відібрав п’ять авторів, про яких хотілося б коротко сказати. Це, звісно, не хіт-парад. Радше, парад планет. Такий собі дещо випадковий, проте щирий вибір улюбленого.
Чеслава Мілоша я почав перекладати до його столітнього ювілею. Це письмо , подекуди густе й гіркувате, подекуди розріджене й прозоре, давало відчуття дихання. За великим рахунком, це дихання історії. Неспокійне, як, власне, саме ХХ століття, проте повчальне. А ось по-справжньому відчути глибину цього дихання, актуальність і позачасовість цих рядків вдалося 2014 року — з початком війни на Сході України , з початком російської агресії.
Чеслав Мілош.Фото: Яцек Марчевський / Forum
У контексті подій на Донбасі геть по-іншому зазвучали голоси Мілошевих «бідних людей»«Голоси бідних людей» – цикл віршів Чеслава Мілоша, написаний у 1943-45 роках у воєнних Варшаві й Кракові і пронизаний відчуттям катастрофізму. , нагадуючи нам, що війна — це передусім вихід поза межі людських обставин, втрата звичних орієнтирів, віри, сподівань. Але, що важливо, саме Мілош із його поетичним післявоєнним досвідом дає надію на те, що навіть безвихідь війни, випалена пам’ять, чорнота минулого можуть мати продовження, дають шанс на повернення мови. Саме через поезію — це, можливо, найбільш пафосне й найменш потрібне заняття, яке саме з огляду на власний пафос і непотрібність виявляється сильнішим за прокляття історії й безпорадність часу.
Пісенька про кінець світу
У день кінця світу
Бджола кружляє над квіткою настурції ,
Рибалка лагодить блискучу сіть,
Скачуть у морі веселі дельфіни,
Молоді горобці чіпляються за ринву
І вуж має золоту шкіру, як і повинен мати.
У день кінця світу
Жінки йдуть полем під парасольками ,
Пияк засинає собі на газоні,
Перекрикуються на вулиці продавці зелені
І човен із жовтим вітрилом підпливає до острова,
Звучання скрипок лунає в повітрі,
І відчиняється зоряна ніч.
А ті , що чекали блискавиць і громів,
Розчаровані.
А ті, що чекали знаків і архангельських труб,
Не вірять, що вже починається.
Доки сонце й місяць угорі,
Доки джміль навідує троянду,
Доки народжуються рожеві немовлята,
Ніхто не вірить, що вже починається.
Лише сивочолий старий , котрий міг бути пророком,
Але не є пророком, бо має інші заняття,
Говорить, підв’язуючи помідори:
Іншого кінця світу не буде.
Нам , українським поетам, із Богданом Задурою відверто пощастило. Для багатьох він виявився таким собі логопедом: фактично , дав можливість заговорити польською десяткам авторів із сусідньої України. Його антологія «Вірші завжди вільні» була знаком того, що між нашими літературами все може бути добре. Насправді десь так воно і є.
Богдан Задура.Джерело: wikipedia
Свого часу , 15 років тому, мені пощастило пів року жити у Варшаві й доволі тісно спілкуватись із Богданом. Час від часу я заходив до нього додому чи в редакцію, кілька разів ми мали спільні виступи. Я міг би тут розповісти про надзвичайно відкриту й делікатну людину, яка з великою повагою та любов’ю ставиться до своїх колег, до цієї поетичної кухні, з якою має справу все життя. Натомість краще скажу про вірші Задури, які я почав читати тоді ж і за якими стояв дивовижний поет — мудрий та іронічний водночас, із виразним голосом, що не тиснув і не забивав собою сенс промовленого. Серйозним поетам не завжди це вдається, погодьтесь.
Із Ришардом Криніцьким ми познайомилися завдяки Паулю Целану. Я перекладав українською цього німецькомовного поета й час від часу брав до рук його «Псалом» у перекладі Криніцького , аби звірити. Або ж засумніватись. Мені здається, Целан — важливий ключ до прочитання Криніцького, проте недостатній. Від Целана в польського поета є спресованість літер, себто спресованість сенсу.
Ришард Криніцький.Джерело: wikipedia
Проте дихання вірша в Ришарда Криніцького , як на мене, зовсім не Целанівське. Скоріше навпаки. В Целана літери пропікають папір, випалюють його, від чого той димить. У Криніцького натомість папір світиться, світло проступає крізь паузи й інтервали. В його віршах багато повітря, причому цим повітрям хочеться дихати, воно лікувальне. Віршами Целана хочеться ділитись. Що я й роблю, час від часу перекладаючи ці короткі, проте такі змістовні повідомлення поета про щось просте. Себто про щось важливе.
Ти , що змагався
Ти , що змагався,
колись пожнеш плоди
поразки чи перемоги.
Ти, кого було вбито,
дочекаєшся, що вбивця
проситиме прощення.
Ти, засуджений без провини,
діждешся скасування
вироку продажного суду.
Ти, що був проклятий, –
залишишся проклятим.
Марцін Свєтліцький.Джерело: wikipedia
Марціна Свєтліцького я теж люблю перекладати. І це особлива історія. За нарочитою спрощеністю багатьох його текстів проступає складна й вивірена формальна побудова , а весь його постпанк так чи інакше виростає з серйозної поетичної традиції, так ніби на бек-вокалі в нього не лише Патті Сміт із Дженіс Джоплін, а й Рембо з Бодлером. Із цими текстами цікаво працювати зокрема через їхню «сценічність» і завдяки тому, що ритм багатьох із них підганяється під ритм музики, адже вони й писались як слова пісень. Відповідно ці вірші мають чітку внутрішню ритміку, яка не завжди помітна зовні.
Одним словом — справжня розкіш для перекладача. Ну , і я вже не говорю про образ Кракова , зі всією його архітектурою, спліном та католицизмом (чи спліном католицизму), які постають у книжках Свєтліцького. Краків у його віршах такий похмурий та безнадійний , що в нього не можна не закохатись. Велика удача для міста – мати настільки уважного й наполегливого в своєму нігілізмі поета.
Пісенька проти сарани
А це ось місто. Місто має мене.
Місто мною ходить. Місто бреше
туристичними видами.
Місто має мера , якому не вірю.
Яким гидую. Якого обирає
на черговий термін якийсь дивний народ,
охоплений залежністю від суворого почесного патронату.
Я пишу проти нього вірші,
хоча прекрасно знаю, що
писати проти нього вірші —
несерйозно. Це так, ніби
писати проти сарани,
проти сутінків.
Яцек Подсядло.Фото: Ярек Прашкевич / Forum
А ще , міркуючи про польських поетів, я щоразу дивуюся – які ми несхожі. Як по-різному ми називаємо ті самі предмети , які відмінні слова ми знаходимо на позначення найпростіших речей. А головне – які різні в нас інтонації. Що, безперечно, чудово: було б значно гірше, якби ми одне від одного нічим не різнилися, відповідно – якби не могли одне одного навчити нічого новому. Востаннє я про це думав, перечитуючи Яцека Подсядла українською в чудових перекладах Остапа Сливинського. Ось у нас в Україні немає такої інтонації знаходження поезії за щоденними речами , немає такого простого і надзвичайно прозаїчного занурення пальців у час і видобування звідти метафор. Так ніби вірш витворюється з щоденникових записів, фіксації очевидного. Добре, що є можливість знаходити такі речі в сусідній поезії. Загалом – добре, що ми можемо долучатись до чужих потоків, спостерігати за ними, тлумачити їх, тішитись їхній присутності в спільному просторі. Тому – хай живе священне право поетів витискати зі своїх мов нові можливості, ламаючи всі наші уявлення про межі мовлення та розуміння!
У статті використані вірші у перекладі Сергія Жадана
