Різдвяний вертеп. Фото: Тітус Жмієвський / Forum
Різдвяний вертеп. Фото: Тітус Жмієвський / Forum
14 грудня 2020

Різдво в Польщі. Старі й нові традиції

  • Facebook
  • Twitter
  • Telegram

Як упродовж віків змінювалися різдвяні звичаї.

За григоріанським календарем, час очікування Різдвяних свят, який називається Адвентом, триває приблизно чотири тижні, починаючись у неділю між 27 листопада і 3 грудня. За традицію західного християнства, це період приготування до найважливішого свята — через піст, зосередження і молитву.

Різдвяна ілюмінація в Кракові. Джерело: Unsplash

Втім, у це складно повірити, особливо людині, яка відвідує торгові центри: тут уже від початку листопада панує святкова атмосфера з ялинками, характерними прикрасами (кульки, сухозлітки, зірочки, фігурки Святого Миколая, сніговиків і полярних оленів) та музикою, передусім — колядками. А з першої половини грудня можна побачити «справжнього Святого Миколая», який, як заведено вважати, приносить подарунки і «справжніх ангеликів», у яких можна купити оплатки — тонкі вафлі з пшеничної муки та води, що є неодмінним елементом різдвяного столу.

Ялинкові прикраси, колядки, символічний дарувальник різдвяних подарунків, оплатки, а ще особливі страви й привітання — атрибути сучасного святкування Різдва у Польщі. Придивімося до них уважніше: що пов’язано з традицією і походить із минулого, а що — данина сучасності.

Оплатки.
Джерело: Вікіпедія

Саме Різдво Христове, тобто день, що знаменує народження Ісуса Христа, відзначається лише з IV сторіччя і припадає на 25 грудня. На практиці ж воно є одним із днів свята Різдва Христового, до якого належать також Віґілія (Святвечір) та другий день Різдвяних свят, який у Католицькій церкві є днем святого Стефана.

Заведено вважати, що найголовнішим із цих трьох днем є саме Віґілія. Слово походить із латини (vigiliare) й означає чування, первісно воно вживалося на окреслення будь-якого дня напередодні свята чи важливої події, але нині означає саме надвечір’я Різдва Христового. Зрештою, це стосувалося не всієї території Польщі У контексті використаних тут етнографічних матеріалів першої половини ХХ сторіччя під територією Польщі мається на увазі територія міжвоєнної Польської Республіки, а не сучасної держави., адже там, де мешкали переважно протестанти (наприклад, у Помор’ї та на Мазурах), до початку ХХ сторіччя Віґілії не надавали великого значення.

Ганна Шимандерська, публіцистка

Національна історія Польщі сприяла тому, що Віґілія вписалася в нашу традицію як час істинного зближення людей, взаємного прощення провин, час любови, вечір роздумів і рефлексій, найсімейніше свято. Вона стала найбільш урочистим і животрепетним вечором року.

Нині приготування до свята обмежуються віґілійною вечерею, але раніше вони охоплювали весь день, особливо в селі: там із самого рання не можна було ні на хвильку прилягти, адже вважалося, що відпочинок цього дня може нашкодити і здоров’ю людей, і майбутньому врожаю. Саме задля здоров’я, успіху членів родини та добробуту господарства люди виконували ритуальні дії й не порушували заборон. Цього дня особливо важливо було дотримуватися всіх магічних правил, адже «яка Віґілія, такий і весь рік».

Усі члени селянської родини повинні були викупатися в холодній воді, а діти — тричі на світанку босоніж оббігти дім у самій сорочці. У Святвечір заборонялося користуватися гострими предметами (голками, ножицями тощо), їх слід було ще заздалегідь сховати. Цього дня нічого нікому не позичалося (щоб дім не залишило багатство), а також не можна було плювати на підлогу, випліскувати брудну воду й розтирати зерно в ступі (щоб не нашкодити душам померлих, які цього дня відвідують домівку). Крім того, у XIX сторіччі в селах було заведено, що на саму Віґілію чоловіки вирушали на полювання та риболовлю. А ще заохочувалися дрібні крадіжки жартома. Такі звичаї мали забезпечити мисливцям і рибалкам успіх на весь наступний рік і всілякі гаразди в домі.

Рудиментом традиції можна вважати практику вмивати руки у воді, в яку кинули срібну монету, чи вкладати в гаманець лусочку святкового коропа. І одне, й інше має забезпечити фінансовий успіх упродовж усього року.

Сучасні різдвяні прикраси на ялинці. Джерело: Unsplash

Важливий елемент приготувань до Різдва — створення урочистої атмосфери. А в цьому не останню роль відіграє святкове оздоблення будинків і квартир, зокрема, ялинка. Однак з’явилася вона на польських землях (під німецьким впливом) лише на межі XVIII і XIX сторіч, і ще у XIX сторіччі була популярною здебільшого в Помор’ї, Сілезії, Великопольщі; натомість повсюдним звичай став лише після Другої світової війни. Колись замість ялинки у різних куточках країни використовувалося щось своє: у селах центральної та східної Польщі — сніп, зазвичай житній, що називався віґілійним дідухом (dziad wigilijny), який урочисто вносили і ставили на покутті; у центральній та північній Польщі — павуки (pająki) — об’ємні конструкції з соломинок та зерен, наприклад, гороху, а на півдні — полазники (podłaźniczki), верхівки або гілки ялини, обернуті кінцем донизу. І павуки, і полазники підвішували до стелі.

Роль ялинкових прикрас найчастіше виконували розмальовані золотою фарбою горіхи, яблука або святи — прикраси з оплатка, які вважаються типово польськими: традиція їхнього виготовлення сягає ще XVII сторіччя. Їх вішали не так із естетичних міркувань, скільки через віру в них як обереги. Сучасній ялинці та її прикрасам уже не надається таке значення, а їхній вигляд залежить передовсім від індивідуального смаку, а інколи ще й від ставлення до екології: для прикладу, вибір солом’яних прикрас замість пластикових чи відмова від живої ялинки. Запроваджується також новий декор — скажімо, вифлеємська зірка (пуансетія) — рослина родом із Мексики, яка з 90-х років ХХ сторіччя стала символом різдвяних свят у багатьох польських домах.

Полазники. Джерело: Вікіпедія

Віґілійна вечеря не може розпочатися без обміну оплатками (лат. oblatum — жертовний дар); часто на них можна побачити тиснені малюнки, що нагадують про Різдво Христове. За традицією, кожен учасник вечері повинен переламати оплаток по черзі з усіма та висловити свої побажання. Цей звичай, вочевидь, виводиться від євлогії — традиції благословляти хліб, що існувала у перших сторіччях християнства; практикувалася вона в Південній Європі, звідки дісталася до Польщі. Цей звичай став відомий серед римсько-католицької шляхти у XVIII сторіччі, а серед селян і міщан — лише у ХІХ сторіччі (за винятком Вармії, Мазур, Помор’я та Сілезії), а в решті регіонів країни він поширився тільки в ХХ сторіччі.

Нині традиція ділитися оплатком вважається неодмінною, вона підкреслює родинний характер Віґілії. Інколи її навіть вважають типово польською, попри те, що вона присутня також у Литві й Словаччині, побутує серед католиків Білоруси, України та Росії. Однак у наш час обряд зазвичай спрощений. Наприклад, оплаток не ламають з усіма, а лише пригощають один одного шматочком. Або ж після того, як роздали оплатки, побажання виголошує лише одна людина, найчастіше хтось найстарший, адресуючи їх усім присутнім. Таким чином оминаються незручні ситуації, коли у вечері беруть участь люди, які бачаться рідко або й зовсім незнайомі одне з одним. Усе менш важливо, скільки людей сідає до столу: раніше велику увагу приділяли тому, щоб кількість була парною, оскільки вважалося, що так присутні збережуть здоров’я на весь наступний рік.

Поляки діляться оплатками під час Другої світової війни. Великобританія. Джерело: Національний цифровий архів Польщі

Сама вечеря повинна складатися з пісних страв, приготованих зі складників, які, за традицією, походять із поля, саду, городу, лісу й води — себто з борошна, крупи, гороху, капусти, маку, грибів та риби. Варто додати, що частина з них (зокрема, горох, мак, гриби) не тільки використовувалася під час старовинних поховальних трапез, але й була пов’язана з магією захисту й плідности. Однак у наш час їхнє використання рідко обґрунтовується таким чином і їх часто замінюють іншими продуктами. Це пов’язано, зокрема, з необхідністю адаптації дієти до різноманітних проблем харчової гіперчутливости чи обраним стилем життя. В останньому випадку в пригоді стає інтернет, де можна знайти підказки, як приготувати, скажімо, веганську різдвяну трапезу. Поступово й старовинні правила, що кількість страв повинна бути парною або щоб їх було якомога більше (це, за повір’ям гарантувало достаток), відходять у минуле Сьогодні прийнято вважати, що традиційно страв має бути 12, однак етнографічні матеріали цього не підтверджують. Ця цифра — радше пізніший результат певної плутанини і впливу Церкви: вона виводиться з Тайної вечері та кількості апостолів.. Інколи вони відступають перед переконанням, що їжа навіть на святковому столі повинна бути передовсім здоровою.

Нарешті, ще один приємний різдвяний звичай — подарунки. Лише з початку ХХ сторіччя традиція поширилася по всій території країни (як ми вже зазначили, в протестантських регіонах Віґілія мала менше значення, тож проходила без подарунків) і серед усіх соціальних груп.

Застілля на Віґілію, Варшава, 1926. Джерело: Національний цифровий архів Польщі

Колись тільки найбагатші люди приносили пожертви монастирям, дари вірним придворним або ж убогим селянам (у цьому випадку — передовсім харчі). Своєрідним подарунком вважалися й святкові побажання, якими обмінювалися члени сім’ї, ламаючи оплаток, або які висловлювали колядники, що ходили від хати до хати. А сільські діти ще до середини ХХ сторіччя отримували в подарунок яблука, печиво та горіхи. Треба також додати, що дарувальником доcі може бути не лише Святий Миколай, але й Зірочка, Ангелик, Немовля Ісус, святий Йосип — це залежить від регіону. Однак уже кілька років помітна нова традиція, яка прийшла з Великої Британії та США: розвішувати великі декоративні шкарпетки, в яких різдвяного ранку можна знайти солодощі та дрібні сувеніри. Те саме стосується й листа до Святого Миколая.

Св. Миколай в Саноку. Джерело: Вікіпедія

Вважається, що традиція — щось непорушне: так упродовж віків робили наші предки, тому й ми повинні робити так само. Насправді це не тільки продовження минулого, але й зміни: люди адаптовують явища культури, закорінені в минувшині, до обставин і викликів нового часу. Раніше ці зміни відбувалися настільки поступово, що люди їх не помічали, та й самого поняття не існувало. Як писав антрополог Вальдемар Куліґовський, «оскільки було відомо, як жити, не існувало необхідности використовувати слово “традиція”». Тільки в ХХ сторіччі люди почали усвідомлювати присутність традиції й роль, яку вона відігравала й продовжує відігравати в суспільному житті. І в останні десятиріччя «людські спільноти дійшли висновку, що без традицій вони не були б собою».

На прикладі святкування Різдва Христового, а передовсім Віґілії, ми бачимо, як трансформуються польські традиції, які багато хто вважав незмінними. Однак ці зміни не впливають на винятковість цієї пори року для більшости поляків і потребу відчути, хоча б на мить, «магію Різдва».

Переклав Андрій Савенець

  • Facebook
  • Twitter
  • Telegram

Читайте також