Місто широко розкинулося навколо річки. Срібне дзеркало широкого Південного Бугу. Міст раз за разом розводять. Із Миколаєва щодня їдуть автобуси з жінками й дітьми до поки що безпечної Одеси, хтось утікає далі — в Молдову, хтось прямує в ті частини України, які ще не охоплені війною.
Місто обстрілюють по околицях. Місто в напівкільці — російські підрозділи стоять із півночі та сходу, за 20 кілометрів.
Губернатор Віталій Кім. Фото: Єлєна Костюченко / «Новая газета»Голова військової обласної адміністрації Віталій Кім став зіркою. У його телеграм-каналі 650 тисяч підписників. Він записує сам себе на камеру мобілки, кожен ефір розпочинаючи фразою «Доброго вечора, ми з України!» Він російськомовний і наполовину кореєць, і це невичерпний привід для місцевих жартів про «нацистів, що захопили владу в Україні» (про нацистів не втомлюється нагадувати російське телебачення).
У місті — режим чорного неба. Після заходу сонця не можна вмикати світло, працівники міськвиконкому пообіцяли, що через винних відключатимуть струм усьому будинку. Всі магазини, крім продовольчих і аптек, зачинені. У школах і дитячих садках від початку широкомасштабної війни — канікули. Дітей намагаються не розлучати з дорослими. Багато маршрутів скасовано — частину автобусів забрала армія, інші задіяні в евакуації.
На перехрестях горами лежать покришки. Їх підпалять, коли російські військові ввійдуть у місто. На багатьох покришках — сліди фарби: ними обгороджували клумби. Мер сказав: хоч якась користь від цієї війни — позбудемося ґумових лебедів.
Миколаїв. Фото: Єлєна Костюченко / «Новая газета»Акуратні черги за гуманітаркою. Крупи, консерви, масло.
Побут розрізають повітряні тривоги. Лікарня швидкої медичної допомоги переобладнана в шпиталь — після операцій та оброблення ран людей евакуюють. Ліжка повинні залишатися вільними для нових надходжень. Персонал лікарні живе тут, на місці, вже два тижні від початку війни.
Гуманітарка іде з Одеси. Одеса молиться на Миколаїв. Одесити вважають: саме завдяки Миколаєву Одесу поки ще не штурмують.
Ярослав Чепурний, пресофіцер 79-ї бригади, яка захищає Миколаїв, розповідає:
— Миколаїв частково в напівкільці. Навколо міста зосереджено 17 батальйонно-тактичних груп російських військ. Якщо вважати, що кожна БТГ — це приблизно до тисячі військовиків, то це 17 тисяч солдатів. Значить, десь близько півтори тисячі одиниць військової техніки. Ми не знаємо, звичайно ж, планів російського командування, припускаємо, що частина цих БТГ вирушить на північ, можливо, на Кривий Ріг. Ну, якась частина залишиться й буде штурмувати місто. Ми розуміємо, що в російського командування є завдання взяти Миколаїв, є завдання взяти Одесу і, очевидно, пробити сухопутний коридор до Придністров’я. І тому ми готуємо оборону. І кожен день, який нам дають, не атакуючи Миколаєва, зміцнює нашу оборону.
Вони і зі сходу, і з півночі… Вони вже намагаються в деяких місцях вище від Миколаєва висадити десант і, вочевидь, організувати переправу через Південний Буг. У районі Нової Одеси річка вужча, ніж тут. А тут, у районі Миколаєва, Південний Буг розливається, після Варварівського мосту він дуже широкий і уже називається Південнобузький лиман. Якщо ми висадимо мости, їм буде важко переправлятися — у нас крутий берег. Тому ми розуміємо, що вони, найімовірніше, будуть десь північніше, у районі Нової Одеси, робити понтонно-мостову переправу. За даними нашої розвідки, вони везуть понтони і катери, необхідні для зведення понтонно-мостових переправ.
Російські війська атакували місто близько чотирьох разів. Перші три — це була розвідка боєм, вони дуже маленькими силами підходили, ми відбивали ці атаки, палили їхню техніку… А 7 березня вже була сильніша атака: спочатку ракети і «смерчі», потім вони вже силами двох батальйонно-тактичних груп атакували наші позиції.
І тут цікавий факт. У них було достатньо техніки, але ми підбили кілька танків, кілька броньованих машин. І цього виявилося достатньо, щоб ворог розвернувся, відступив. Виходить, що, зазнавши невеликих втрат, вони чомусь розвернулися й відійшли. Ми навіть не чекали. Тому що коли йде наступ танками, броньованими автомобілями, коли йде бій, втрата кількох машин — не перепона для розвитку наступу. Після цього розвідка теж інколи підходить — ну, і відходить.
За офіційними даними, полонених уже понад три тисячі на всю Україну, і я довіряю цим цифрам.
Навіть у нашій області рахунок іде на багато-багато десятків. Ось два дні тому 12 людей уже здалися в полон — після бойових сутичок здалися, вже навіть боїв не було.
Місто обстрілюється — «Смерч», «Ураган», «Град». Але якщо «Град» — 122 мм, то «Ураган» — це 240 мм і «Смерч» — 320 мм. Це системи залпового вогню особливої потужності. Перші атаки були на військові об’єкти, тобто 24 лютого обстріляли наш військовий аеродром Кульбакине, по ньому завдали удару, але нашої авіації там уже не було. 4 березня ввечері вони завдали удару по залізничній станції, складах із пальним, потім влучили в хлібозавод — не знаю, навіщо… А потім уже, 6–7 березня, почалися обстріли військової частини й житлових кварталів. Очисні споруди під Миколаєвом уже кілька разів були обстріляні, і ми так розуміємо, що це спроби створити місцевому населенню проблеми з водою. Ось між Миколаєвом і Херсоном є населені пункти, між ними — ворожі вогневі позиції, з яких росіяни й завдають артилерійських ударів по місту.
Наслідки обстрілів, Миколаїв. Фото: Єлєна Костюченко / «Новая газета»На Херсонську лягло щільно. Це Корабельний район, найбільш південний — приватний сектор Балабанівка. Будинки понівечило. Здається, ніби вони недобудовані. Шифер відлетів від огорожі, провалені дахи, уламки життя на дорозі між будинками. Цегляна огорожа розлетілася на цеглинки, за примхою долі збереглася табличка з номером 22. Шибок у вікнах будинків немає, тому вони видаються незаселеними. За зеленими воротами ховається понищена «газель».
Перекопаний город. Посікло вишні — гілки лежать на теплій землі. На горищі — три наскрізні пробоїни.
Саша на драбині розчищає дах від побитого шиферу. Він плаче, але не помічає цього, не витирає обличчя.
— Спочатку стріляли. Тут бахнуло на пшеницю, нам вікна винесло відразу. Потім начебто тихо стало. Жінка там, у сінях, я на кухні. Я виглядаю в вікно, і тут, невідомо звідки — два літаки чорні, наче стелс. Жінка впала і тут тра-та-та! Дим якийсь білий. Я на жінку впав, і ми поповзли. Ось я позбирав усі осколки. Такий осколок може розрізати людину навпіл.
Саша з осколком снаряду. Фото: Єлєна Костюченко / «Новая газета»Надя, його дружина, сидить, склавши руки на колінах:
— Ось тут я сиділа. Ніякого звуку не було, щоб я злякалася. Два літаки такі страшні — чорні, темно-сірі, а я навіть з місця не зрушила. Думаю, вони ж по населенню не стріляють. І тут же воно по стелі почало… Це такий жах… Подивіться на ворота, які дірки. Якби встигли в мене стрельнути... Я в такому шоці, що не можу відійти. Ви знаєте, я боюся. Тому що виїжджати теж страшно. Це ж треба ще доїхати. Я дивилася новини: сім’я виїжджала, потрапили під обстріл — і діти загинули, і батьки.
Надя, дружина Саші. Фото: Єлєна Костюченко / «Новая газета»Миколаївський центр соціально-психологічної реабілітації дітей — міський притулок — евакуювали відразу після початку війни. 93 дитини віком від 3 до 18 років. Вони соціальні сироти — батьки є, але дітьми опікуватися не можуть. Дітей евакуювали в Антонівку — село за 67 кілометрів від міста, в бік Кропивницького. П’ять днів тому біля села стали російські війська.
8 березня о 9:20 на кіровоградській трасі російські солдати розстріляли машину, що везла зміну вихователів до дитячого притулку. Три жінки загинули.
Водій Анатолій Олександрович Геращенко переминається з ноги на ногу. У правій нозі осколок. Діставати не взялися. «Хірург сказав, що будемо оперувати, якщо гнити почне». Поруч стоїть Марійка: одне око блакитне, інше — каре. Тулиться до батька. «У мене троє синів і дві дочки», — хвалиться Анатолій Олександрович. Його починає трусити, каже: «Холодно».
Поранення ноги. Фотографія з телефону Анатолія ГеращенкаЦе була його третя поїздка в Антонівку. Працював за вартість пального. На лобове скло приліпив червоний хрест із ізоляційної стрічки. Його «Мерседес-спринтер» згорів із тілами всередині.
— Вихователів я вже втретє віз. Блокпости ми всі проїхали-пройшли. Паспорти показували. У мене в салоні сиділо шість жінок. Дві в будці, ззаду. На блокпосту сказали, що вночі щось було. Але, по ідеї, повинні були нас туди не пустити!
Машин назустріч не було. Дорога пуста. Кілометрів 25 проїхали. І метрів за 250, ну, в мене зору небагато, а жінки побачили, кажуть: «Хтось попереду, якась техніка». Я кажу: «Дівчата, що робити будемо?» Скинув швидкість. Спочатку була автоматна черга. Але я її не чув і не бачив. Я тільки помітив, що збоку щебінь стрибає. Тільки тепер розумію, що це було.
Як по нас вистрелили, не пам’ятаю. Чи то я вже спинився, чи то машина ще трохи котилася. Я не бачив вибуху. Тільки відчув: щось посипалося. Спалах у ногах. Я вибігаю з машини. Вони підбігають з автоматами. Я лежу лицем на асфальті й кричу: «Там жінки! Там жінки! Там жінки!»
Росіяни відкрили задні двері, де ще чотири людини сиділи. Жінки вийшли на поле. Ті підбігли до них і кричать: «Кидайте телефони!» Вони, чотири жінки, викинули телефони їм під ноги. Я телефон кидаю в траву. В мене маленький телефон лежав у кишені, а смартфон лишився в машині на торпеді. Я потім повертаюся до машини, дивлюся — смартфона нема. Я почав його шукати. Жінка біля дверей сидить — у неї обличчя зовсім не було. Тільки нутрощі... На моєму порозі, на моїй підніжці, лежав її палець. Обличчя не було, не було! І позаду мене жінку вбило — але її я не бачив.
Росіяни кажуть: «Ми ж попереджали! Дали попереджувальну чергу». Але я ж не воюю! Не кожного дня мене попереджають чергою. В одної жінки одне поранення було в плече. Вони її підняли. Один, якут чи бурят, зробив перев’язку. А другий був молоденький хлопчик такий. Такі окуляри чорні, як у мене. Я ще й лице запам’ятав. А в мене нога, ну, осколками побило. І цей хлопчик від мене сахається. Страшно, чи що, йому стало? Я йому кажу: а як нам вийти звідси? Він каже: «Йдіть полями. Вказівники скрізь познімали по дорозі». Я кажу: «Ми підемо трасою. Ви своїм повідомте, якщо там хтось є по дорозі». Вони кажуть: «Ми вже повідомили».
З боку росіян була така байдужість. Їм навіть нецікаво було, що там машина горить, що там хтось залишився. Я кажу: «Допоможіть хоч погасити!». Вони стоять.
Вже машина горіла і будка горіла, бачу: хтось там лежить. Я зайшов у будку. Там жінка. Чоловік її проводжав. Поцілував. Я її витягнув ззаду, потім мені ще одна жінка допомогла. Ми її поклали на асфальт і спина в неї оголилася. Я за куртку тягнув, і вся спина була зрешечена осколками. Ну, я не перевіряв ні пульсу, нічого. Сьогодні дзвонив чоловік. Я кажу: «Вона не згоріла, я витягнув… Вона досі там лежить».
У машині залишилися горіти два тіла. Машина горіла добре.
У мене день народження 11 листопада. І 8 березня.
Убитих жінок звали: Наталія Євгенівна Михайлова, Олена Олександрівна Батигіна, Валентина Анатоліївна Видющенко. Світлана Миколаївна Клюйко, директорка центру, розповідає про кожну:
— Михайлова Наталія Євгенівна — вона в нас з 2014 року, була вихователькою. У неї дуже великий досвід роботи, вона працювала у спецшколі свого часу. Це людина від бога, неймовірно добра людина. Взірець. Вона дуже любила дітей, вона така розумниця, рукодільниця. Взагалі в мене всі працівниці добрі, але вона знаходила до кожного підхід. Наталія працювала тільки з дорослими хлопцями. 4 травня їй було б 50 років, готувалися ювілей відзначити.
Директорка Світлана Клюйко показує фотографії загиблих виховательок. На фото — Олена Олександрівна Батигіна. Фото: Єлєна Костюченко / «Новая газета»Батигіна Олена Олександрівна піклувалася про дітей: одягала їх, переодягала, підбирала одяг. У нас діти завжди були красиво вдягнені. У неї великий вибір костюмів був, ошатних суконь. Діти її обожнювали. Дуже добра. 20 років пропрацювала. Їй було 64.
Видющенко Валентина Анатоліївна — от вона в нас недавно, другий рік, помічниця виховательки в групі новоприбулих діток. У неї була така, знаєте, одна з найважчих ділянок. Дітки лише прибувають, вони плачуть, вони… Привезли невідомо куди, дитина переживає. Оце та людина, яка зустрічала діток. Вона мила, одягала, переодягала, заспокоювала, вмовляла. От. Ось такі люди загинули.
У дітей була істерика. Діти їх чекали, ми ж сказали, що вони їдуть. Діти кричали і кричали.
Тіла — те, що залишилося від тіл — забрати не вдалося. «Дістатися туди неможливо». Вони так і лежать за 25 кілометрів від найближчого українського блокпоста.
Поранені — помічниця виховательки Ганна Миколаївна Сметана й психологиня Олена Федорівна Бєланова — у миколаївських лікарнях. Врятовані виховательки Галина Іллівна Литкіна і Наталія Євгенівна Вєдєнєєва — госпіталізовані «у стані психологічного шоку».
93 дитини і 10 виховательок у оточеній військами Антонівці чекають на евакуацію — «далі, в Україну».
Санітар у морзі бюро судмедекспертизи. Фото: Єлєна Костюченко / «Новая газета»Усі тіла загиблих проходять через обласне бюро судово-медичної експертизи. За словами очільниці Ольги Дерюгіної, від початку війни надійшло понад 60 тіл українських військовослужбовців і більше ніж 30 тіл цивільних. Прошу назвати точні цифри, вона відповідає: «Який сенс? У нас постійно нові надходження». Кожне тіло обстежують працівники слідчого управління — готують документи для Міжнародного кримінального суду в Гаазі.
— У нас такої кількості тіл ніколи не було. Осколкові поранення, кульові, вибухи… Найбільше осколкових. У нас були тіла з нерозірваними боєприпасами всередині... Було два такі випадки — приїжджали вибухотехніки й розміновували тіла.
— Так, була нерозірвана міна, я витягував, — розповідає судмедексперт Юрій Олександрович Золотарьов. — Боєголовка була пошкоджена, тому й не вибухнула, механізм я витягував, віддавав вибухотехнікам, тому що треба було обстежити. Жінкам сказали відійти… У грудях чоловіка стояло оперення, а в животі була боєголовка, от вона й не вибухнула, адже живіт м’який. Я акуратно витягнув її і віддав вибухотехнікам. Це ще коли обстріл Очакова був — тіла здебільшого з Очакова… А у другого була тільки частина міни. Коли вчора жінки, дружини опізнавали, то так кричали на всю вулицю... Я за 20 років такого не чув.
Я на війні в Боснії був, такого звірства не бачив. Я розтинав двох наших — не досить того, що вони вистрелили в них, вони ще й ножами добивали в спину… 6 березня два молоді хлопці пішли на територію авіаремонтного заводу, намагалися коктейлями Молотова палити техніку… Їх спіймали, зв’язали, вистрілили в голову і потім добивали в лопатку, там ножові рани, від кинджалів, добивали. Це звірство, поранених узяли, добили…
— Спочатку вистрелили, а потім добивали?
– Я 20 років працюю судмедекспертом! Я розумію, яка рана була до, а яка після.
Тіла звалені у двох секціях «холодильника» — приміщення з контролем температури. Але в холодильнику вони не вміщаються.
На вулиці під стіною в чорних пластикових мішках лежать ті, кого вже обстежили — вісім тіл. У будинку, який до війни використовувався як комора, дві кімнати по 20 метрів забиті тілами. Тіла вкривають підлогу. В кутку — тіла п’яти російських військовиків. «Поки холодно, зберігаємо. Неясно, кому і як їх передавати».
— Це всі, хто постраждав від війни, обгорілі, вже запаковані в мішки… Переступайте, не бійтеся… Тут у мене ще є, ось. А потім, коли попрацювали, ми їх пакуємо в санітарні пакети, відповідно, кладемо, бо ж розітнуті тіла, чесно, нема куди класти, ви ж зали бачили…
Голі ноги, хтось взутий. Обгорілий хлопець лежить із розведеними руками, запечена чорна грудка замість обличчя. Половина тіла людини, м’ясо впереміш із травою, голова прикрита курткою, з-під куртки виглядає чоловіча рука. Голий чоловік, загорнутий у квітчасте простирадло. Російський солдат — руки закинуті за голову, камуфляж задерся, виглядає чистий тільник, жовта смужка живота.
У холодильнику тіла в кілька шарів. Дві дівчинки лежать одна на одній. Вони сестри. Старшій — 17 років, у купі тіл я бачу тільки руку з охайним рожевим манікюром, довгі тонкі пальці. Молодша — їй три рочки — лежить на сестрі. Світле волосся, нижня щелепа підв’язана бинтом, руки зв’язані на животі. По тілу — червоні крапки осколків, вхідні отвори. Дівчинка здається живою.
Тіла загиблих у морзі. У центрі — тіло трирічної Аріни Бутим. Фото: Єлєна Костюченко / «Новая газета»— Аріна Дмитрівна Бутим і Вероніка Олександрівна Бірюкова. У них одна мама, різні батьки. Їх доставили 5 березня о 17.00. Жили в селі Мішково-Погорілове, вулиця Шевченка, — санітар Микола Чан-Чу-Мила говорить і дивиться вбік. — Я кум… Їхні батьки хрестили в мене дітей. Ми дружимо сім’ями. Мені дівчаток привезли, у мою зміну. Звісно, я їх впізнав. Не можу вам передати, що я в ту мить пережив.
Батько дівчат Дмитро Бутим стоїть за парканом. Чекає, коли віддадуть тіла. Очі ховаються у складках червоної шкіри.
— Віра на кухні їжу гріла, Аріна вийшла надвір. Що молодша, що старша — шансів не було. Молодша зразу загинула, осколок через серце, старшій завели серце на дві хвилини, але воно не пішло. Мама їхня у лікарні в Дубках, пройшов осколок через стегно, пошкодило всередині. Ви вибачте. Мені зараз головне дітей поховати.
Привезли нове тіло, розгортають смугасте простирадло. Чоловік із кисневою трубкою в роті, тіло посічено осколками, рятували, але не врятували. Залишають лежати на подвір’ї.
Четверо чоловіків із темними трояндами стають у кутку. Чекають, коли їм віддадуть колегу — охоронець, мирний, Ігор, «чортів “Смерч” летить — і все».
Фото: Єлєна Костюченко / «Новая газета»Із комори виносять тіло в камуфляжних штанах. Тіло фіолетове, замість обличчя — широкий розріз. Двоє чоловіків зі слідчого управління схиляються над ним. Описують одяг, стягують штани, беруть зразок на ДНК — вмочають бинт у кров, потім один засовує пальці в місиво на місці рота — треба дізнатися, які кістки черепа зламані, а які — ні.
Білява жінка в темній хустині каже:
— Моя мама жила на п’ятому поверсі. Вона не могла спуститися вниз, у бомбосховище, в підвал. Поруч були сусіди. Сусіди допомагали, вони були одною сім’єю. Померла вона вранці, спокійно, наскільки можна так сказати — спокійно. У ванній на підлозі, ховаючись від цього жаху. А наступного дня, точно в цей же час, у сусідній будинок влучила ракета, і всі вікна її квартири вибило. Але її там не було вже, в цій квартирі. Я не знаю, це якесь диво, що в неділю вона померла спокійно. Наступного дня вона померла би в жахливому страху. Їй було 77.
У мене є фотографія квартири, того, що залишилося — сусіди прислали. Ось вид із її вікна, а це сусідній будинок, куди влучила ракета. Це було на наступний день, вона б цього не пережила. Вона померла в Прощену неділю. А 7 березня все скло в квартирі розбите, їй було б нестерпно страшно. Якщо вже цьому судилося статися, добре, що це сталося 6 числа, а не 7-го. Я така вдячна. Мою маму звали Світлана Миколаївна. Наполовину росіянка. Її чоловік, мій тато, народився в Красноярську. Він тут служив, і вони познайомилися. Мій дідусь, тато моєї мами, із Курська. У нас сім’я була російськомовна. Ми їдемо на кладовище. Мій син у Києві. Мене звати Оксана.
Казарма військової частини А0224 після обстрілу. Фото: Єлєна Костюченко / «Новая газета»Військова частина А0224 — один із двох безумовно військових об’єктів у Миколаєві, куди влучила артилерія. 7 березня о 5:15 в казарми вдарила ракета «Калібр». 9 загиблих, із них — 5 строковиків, які не брали участі в бойових діях. 14 поранених. Двох строковиків, яких вважали зниклими безвісти, знайшли через кілька годин — вони перебігли на іншу позицію і там сховалися.
Шматок триповерхового будинку перетворився на уламки. На вцілілому клапті підлоги — двоповерхове ліжко.
Руїни розкопують вручну. Рятівники працюють разом із військовими, уламки передають ланцюжком нагору. Шукають тіло останнього зниклого — його звали Стас, він родом із Західної України, призваний вісім місяців тому.
Ярослав, який врятувався в ту ніч, мружиться на сонці, руки лежать на автоматі.
— Тривогу крикнули о 5:15. Я встаю, кричу: “Хлопці, вибігаємо всі!” І першими, навіть не взувалися, вибігли на вулицю… Надворі хлопці вже стояли — крикнув, щоб зайшли в приміщення, бо не дай боже прилетить з вулиці… І почав вертатися… Я забіг назад і на другому поверсі, метрів сім від мене, бачу таку картину: підкинуло плити і спалах — вогонь.
О 5:17 уже вдарили по нас.
Ярослав, уцілів при обстрілі військової частини. Фото: Єлєна Костюченко / «Новая газета»Мене відкинуло, я впав, закрив голову і чую, що скло на мене сиплеться. Секунд 15 проходить, я включив ліхтарик і повзу. Чую, люди кричать, якась жінка кричала. Повзу, повзу — і чую, вже землі немає піді мною. І чую, старшина кричить: «Всі на вулицю!» Я зміг вернутися назад, почав бігти на вулицю. Автомат захопив. І всім кричав: «Хлопці, всі в укриття». Так ми забігли. Тарас, Данило, ще хлопці — лишилися під завалами. Нас було в кубрику 29 людей.
Я просто не хочу матюкатися… Але в полон я після цього брати не буду. І не жалко мені, що там десь батьки, жінки — не жалко. Мені 20 років, я вчився на ветеринара, а тепер мені нікого не шкода.
Поруч із ним стоїть темношкірий Ентоні. Він народився в Москві, потім жив у Луганську з бабусею, 11 років, і ще до війни поїхав у Америку.
— Вісім місяців тому приїхав в Україну, хотів почати нове життя. Я знав, що заберуть в армію, думав: мені 23 роки, зараз відслужу строкову службу й почну своє нове життя, а тут бац — і війна почалася… Закінчу службу, підзароблю в Америці, куплю квартиру в Україні, знайду дружину. Тепер я точно знаю, що хочу і буду жити в цій країні.
Ентоні і Ярослав. Фото: Єлєна Костюченко / «Новая газета»На передовій розстріляли «Тигр». Екіпаж — четверо росіян — здався в полон. Командування вважає, що росіяни проводили розвідку боєм, але ті, що стояли на позиціях, кажуть: «Найімовірніше, заблукали».
Артур (лице закрите чорною пов’язкою, в мирному житті — економіст-кібернетик) розповідає:
— З боку Херсона їхала машина. Під’їхала, я виявив, що броньована. Вони відкрили вікно. Я всередину заглядаю — росіяни, у формі. Кажу: здавайтеся, ну, і матом теж. Він вікно закриває. Я в вікно хотів вистрелити, але не встиг, почав стріляти по колесах, колеса пробив. Секунд 20 машина їхала. Гранату кинули, машина загорілася. Вони з машини не виходили спочатку. Ми їм вибили вікно — вони почали здаватися.
— Ви говорили з ними?
— Намагались не говорити. Це ж страшні воїни.
Солдати регочуть.
— Вони, як звично, розказували всяку фігню, типу на навчаннях, усі ці приколи. «Не знаю, куди я потрапив». Але це брєд. Все вони добре знають.
На розділювальній смузі написали: «Смерть ворогам».
Солдати гріються біля пічки, палять дровами. «Росіяни *** [вкрали] весну».
— Мені сказали, що он з тих вишок. Або снайпер, або кулеметник, точно не скажу. В мене куля пройшла за 40 сантиметрів від ноги. Після третьої кулі я зрозумів, що ведуть вогонь особисто по мені, — говорить боєць із позивним Артист.
— Ви чекаєте штурму міста?
— Я чекаю одного: щоб уся ця хєрня звалила — самі знаєте куди. І ще я хочу побажати місцевим мешканцям окупованих територій готувати коктейлі Молотова. І хочу побажати щастя своїй дочці. Їй три роки. Назвав Марією.
Сім’я лишилася тут. У брата дім трохи більший ніж у мене. Ми всі живемо в одному селі: і мати, і брат, і я. Оскільки брат старший, він, як кажуть, глава сімейства. Його завдання — охороняти жінок і дітей, моє — бути тут. Коли йшов обстріл аеродрому Кульбакине, я був у той час у Варварівці, працював на 61-му заводі, Миколаївський суднобудівний завод. ми там судна будували.
Мене дядько розбудив о 6:30, обстріл Кульбакиного вже йшов, було дуже добре його чути. О 8:20 я вже був у центральному військкоматі. Мені видали повістку, сказали — наступного дня о 6-й ранку з речами. Жінці я сказав після того, як побував у військкоматі. А вона відповіла, що знала, що я так зроблю.
— Куди нам евакуюватися? Ми на своїй землі, — говорить інший солдат. — У мене сім’я в Одесі. Поки Миколаїв стоїть — Одесу не зачеплять. Ось я тут.
— Ми говоримо: росіянам треба йти додому! Пішли просто додому — і все. Ми вас не звали. Не обов’язково тут помирати.
— От ми ваших обстріляли й вони загинули. А чого їх на батьківщину не вивозять?
— Чого тіла не забирають? Ваші тіла просто поля удобряють. Вибачте, але ваш син приїде сюди, і більше ви його ніколи не побачите, і на могилку до нього не прийдете. А якщо зі мною що станеться, мене мама оплаче й поховає.
— Люди, які для нас раніше були братами, тепер уже вороги, тому що вони напали, брати так не чинять. Ми змушені захищати нашу землю, тримати оборону, ми не хотіли війни, ми не чекали її.
— Я сам із Миколаєва. Що я буду вдома сидіти й чекати? Я першого ж дня зразу пішов у військкомат.
— Ми не хочемо воювати проти Росії. А ви не воюйте проти нас.
— Вони думають, що Україна слабка. Ні. Україна дуже добра. Ми кожну дірку й нірку знаємо. Ви на нашу землю прийшли.
— Ми війни не хочемо. Ми хочемо, щоб нам дали спокій.
Пологовий зал у підвалі пологового будинку № 3. Фото: Єлєна Костюченко / «Новая газета»За час війни у Миколаївському пологовому будинку № 3 народилося 22 дитини. Дві з них — у підвалі, який став бомбосховищем. Вижили всі.
Практично перестали робити кесарів розтин — шов повинен загоїтися і потрібен спокій, але повітряні тривоги не дають спокою.
У підвалі облаштували пологовий зал. Але операційні залишилися на третьому поверсі — і це дуже небезпечно.
Звучить повітряна тривога. Вагітні жінки спускаються в підвал, крок за кроком, одна рука на стіні. Важко ідуть східцями. Акушерки несуть немовлят.
Олена Сильвестрова лежить на металічній каталці, накрита вовняною ковдрою. Її чоловік, Олексій, поклав їй руку на шию, заспокоює. Олена народила о 4:30, кесарів розтин, до цього намагалася народити сама — майже добу. Їй — 28, Олексію — 26, це їхня перша дитина. Перейми почалися під ранок, після оголошення комендантської години, Олексій віз дружину до пологового сам.
— Якраз війна почалася — а в мене стояла попередня дата пологів. Я дуже хвилювалася, коли це почнеться. Я була постійно налякана, в чеканні, коли це почнеться, щоб не потрапити на повітряну тривогу чи на обстріли в місті. Мені пощастило — мене кесарили між повітряними тривогами. Знаєте, коли ти в переймах і хочеш дитині спокою й тиші, а твоє місто бомблять без кінця!
Олексій і Олена, молода мама. Фото: Єлєна Костюченко / «Новая газета»Олексій гладить її по щоці.
— Я просто хочу згадати, як це — ходити вулицею, не боячись пострілів.
Підвал блякло освітлений лампами. Жінки сидять уздовж стін.
Олексій іде слідом за головлікарем. Головлікар привідчиняє двері архіву. Там, на матрацах, сидить акушерка з білим згортком.
Акушерка протягує згорток Олексію. «В руки не треба, я боюся», — говорить Олексій. «Треба звикати. Не бійтеся, будь ласка, не бійтеся», — каже акушерка.
Олексій бере Марійку на руки. Це вперше, і акушерка обережно поправляє його долоні.
— Така маленька, — промовляє Олексій. Він мовчить і дедалі нижче схиляється до обличчя доньки. — Моя дівчинка. Привіт! Що ти мені язик показуєш? Машо, ти що? Давай ми з тобою будемо прямо разом-разом щодня!
Олексій і новонароджена Маша. Фото: Єлєна Костюченко / «Новая газета»— Ми прагнемо тільки миру. Напишіть, будь ласка, — говорить жінка в білому халаті. — Мене звати Надія Шерстова. Я старша сестра анестезіології, я працюю 30 років. Знаєте, коли почалася війна, дитина народжується — немає радості в очах у батьків. Вболіваєш, щоб у жінок було молоко. За це страшно. Радості в батьків нема.
— У животі була дуже буйна, — розповідає Олексій лікареві. — Брикалася весь час. Особливо коли мій голос чула, зразу танці влаштовувала. Мамі ночами спати не давала. Тепер теж трохи брикається. Я думав, що вона буде на мене схожа. На УЗД сказали, що мої риси, а вона красива.
Черговий обстріл Миколаєва почався 11 березня о 20:00 і з перервами тривав цілу ніч. За словами мера Олександра Сєнкевича, пошкоджено понад 167 житлових будинків, лікарня № 3, заповнена цивільними пораненими, підприємство напівфабрикатів, 11 шкіл і дитячих садків, інтернат. 11 приватних будинків зруйновано вщент. Осколки посікли двір онкологічного відділення, станцію швидкої допомоги. Лікарняний пес Кузя, золотий, дворовий, загинув. Його прикрили рушником. Під обстріл потрапив міський цвинтар. У місті почалися пожежі.
Переклав Андрій Савенець
