«Нелюдська земля, — писав у “Найкрасивіших роках” мій батько Юзеф Ген, відсилаючи до назви класичного твору Юзефа Чапського, — водночас дуже людська, це край притч. Якби це була земля, що тече молоком та медом, край ніжности й усміху, вона, певно, небагато навчила б. Щоб чогось навчитися (в цьому найкращому зі світів), Кандід мусив пережити жорстокі пригоди».
І справді: мені здається, батько був би зовсім іншою людиною, а вже напевно геть іншим письменником, якби не юнацькі, майже п’ятирічні поневіряння СРСР у роки Другої світової війни. Йому було лише шістнадцять, коли в листопаді 1939 року він перейшов зелений кордон, що відділяв окуповану німцями частину Польщі від підсовєтської. Що штовхнуло його на цей крок? Передчуття нової катастрофи? Ні, тоді ще її ніхто не міг передбачити. Це була радше твереза оцінка: під гітлерівською окупацією його як єврея не чекатиме нічого доброго.
У батькових поневіряннях можна виокремити такі віхи, як вступ 1940 року до педагогічної школи в Домбровиці на Волині, Нині — Дубровиця, Рівненщина. втеча вглиб України від наступу німецьких військ наприкінці червня 1941-го, вступ на Донбасі до Червоної армії, згодом праця в робочих батальйонах, дві невдалі спроби вступити до армії Андерса, вступ до Самаркандського педагогічного училища, де він познайомився з моєю мамою — біженкою зі Львова, нарешті долучення 1944 року до лав Польської народної армії, в складі якої батько дістався на територію сьогоднішньої Польщі. Але між цими ключовими подіями були десятки колоритних, а нерідко й драматичних епізодів, які траплялися на його шляху в різних країнах совєтської імперії — то зворушливих, то таких, від яких волосся стає сторч.
Юзеф Ген. Фото: Мацєй Сєнніцький / Нова Польща Цей досвід батько описував у багатьох своїх книжках, наприклад, «Київ, Ташкент, Берлін — історія блукань» (1947), «Ніхто не гукає» (1957–1990) та «Найкрасивіші роки» (1996). І не лише в них, адже розмаїті уривчасті спогади з того періоду лягли в основу численних окремих оповідань, згадуються в репортажах із СРСР «Скромний хлопець у гаремі» (1957), з’являються у розпорошеному вигляді у восьми томах щоденників, і навіть у художньому опрацюванні в історичному романі про XVIII століття «Crimen» (1975). Crimen (лат.) — «злочин».
Мені, його найвідданішому читачеві (мабуть, це цілком природно), важко оцінити, що з цього точно відтворює пережите, що змальовано в літературному опрацюванні, а що — вимисел, стилізований під наочне свідчення, щоб догодити, так би мовити, суспільним очікуванням. Принаймні така підозра в мене виникає довкола дебютної батькової книжки «Київ, Ташкент, Берлін» — хоч вона й була опублікована ще до запровадження в Польській Народній Республіці соцреалізму як обов’язкової моделі літератури, нам відомо, що й раніше влада пильнувала, аби образ східного сусіда був відповідно ідеалізований. Батько, судячи з його численних розповідей, не раз проти цього бунтував, але переважно з літературних міркувань. У той час він сам, хоч і був безпартійним, симпатизував народній владі, та при цьому вважав, що надмірно підкоригована картина дійсности стає неправдоподібною, а передовсім нудною. Тому напевно не знаю, якою мірою деякі оповіді з «Києва…» могли бути підкориговані для потреб пропаганди. Втім, припускаю, що, можливо, за винятком якихось деталей, вони не менш правдиві, ніж ті, що входять до книжок «Ніхто не гукає» чи «Найкрасивіших років». Різниця полягає радше в тональності оповіді і перспективі, з якої вона писалася. Адже інакше дивиться на свій ще недавній досвід 24-річна людина, а інакше згадує свої юнацькі роки зрілий 73-річний письменник, що пережив, зокрема, кілька «оновлень» Польської Народної Республіки й цілковиту зміну політичного устрою як у Польщі, так і на схід від неї. У «Найкрасивіших роках» батько прямо говорить про цю різницю в тональності, згадуючи «Київ, Ташкент, Берлін».
Хоча наратор має моє ім’я, не всі його пригоди збігаються з моїми. Мої більш драматичні, у них було більше терзань, поразок і складнощів. Та ця книжка мала бути пригодницькою, безтурботною, а я — легковажним (таким я бував), тож хоча в ній немає навмисних викривлень, часом дещо пропущено або пожертвувано для гладкости оповіді.
Обидві книжки автобіографічні й вибудувані довкола тих самих дат, тож, здавалося б, описані в них події мають дублюватися. Насправді це не так. Ба більше, 1942–1944 роки батькового життя описані в романі «Ніхто не гукає», і в ньому також небагато епізодів, відомих із інших його творів. А батько ж часто повторював з притиском, що тут немає жодної вигаданої сцени, що все це правдиве — попри те, що це роман, літературний вимисел, а героя звати аж ніяк не Юзеф Ген. Драматичні ситуації, змальовані в романі «Ніхто не гукає», далеко не завжди пасували до погідного тону репортажистики «Київ, Ташкент, Берлін». Своєю чергою, беручись до роботи над мемуарами «Найкрасивіші роки», батько, на мою думку, мав намір описати те, чого немає ані в «Києві…», ані в «Ніхто не гукає». А щоб було ще важче зорієнтуватися, у наративі «Найкрасивіших років» він не дотримувався хронології: не тільки іноді забігав уперед, щоб підсумувати ту чи іншу лінію, а й, почавши книжку немовби із середини — від постаті симпатичного водія вантажівки, з яким познайомився на будівництві дороги Київ–Львів, — відразу безцеремонно повернувся на кілька місяців назад, до початків свого перебування у Львові.
Спробую тепер розташувати в хронологічній послідовності окремі епізоди, що містяться в цих трьох книжках.
За зеленим кордоном
А отже, листопад 1939 року. Наш герой — назвімо його Оповідачем — щойно перетнув зелений кордон і добирається з Білостока до Львова, де ненадовго зупиняється у домі свого вчителя польської мови з варшавської єврейської гімназії — львів’янина, як і багато інших учителів тієї школи. Проводить по кілька ночей у різних доброзичливих домівках, а потім також, завдяки контактам Мар’яна, чоловіка своєї сестри Мірки, — в гуртожитках. Не маючи що робити, Оповідач блукає містом, поки в нього не промокають варшавські черевики, не пристосовані до снігової каші.
Якби я тепер повторював свою дебютну книжку, то зробив би її головним мотивом не пригоди, а відпадання речей. Справдешня епопея переходу до стану голизни. Легковажні обміни, цинічні шахрайства, крадіжки, розпачливе розпродування.
У січні, а може, лютому 1941 року швагро Мар’ян, який працював інженером на будівництві дороги Львів–Київ, влаштував Оповідача помічником комірника на будівельній базі в розташованому неподалік Буську — «єврейському штетлі, немов із Зінґера, а може, просто з Шолом-Алейхема». Там Оповідач залишався до осени. Опис цих кількох місяців у «Найкрасивіших роках» рясніє епізодами, кумедними випадками, виразними постатями: поляками, українцями, євреями, росіянами — людьми, дуже різними, але не через національність, а через особисті риси. Він знайомиться з польськими полоненими, рядовими, хоч деякі з них, як Оповідач здогадується, — можуть бути офіцерами, «які від самого початку воліли приховати свій ранг». Він знайомиться з двома поляками: молодим спеціалістом із обслуговування «гудронатора» (французької машини для виливання смоли), який до начальства ставиться зверхньо, не гребуючи вульгарними жартами, і механіком, який у польській залізничній формі обслуговує паровий двигун із дорожнім катком.
Юзеф Ген. Фото: Мацєй Сєнніцький / Нова Польща З часом Оповідача підвищують до смоляра. Він працює під керівництвом лаборанта, пана Ґеєра, родом з Лодзі. Той сперечається про щось із начальником Старостіним, майором НКВД, який прибув на інспекцію.
Товаріщ начальнік, про хімію я з вами охоче подискутую, але для цього ми обидва маємо бути в кальсонах.
Десятник Боднар самозадоволено розводиться про Гітлера.
Гітлера англійці можуть у сраку поцілувати — кажучи це, Боднар випинав зад, щоб показати, як вони можуть його поцілувати, — з ним ніхто не справиться, він цілий світ завоює, і сюди до нас теж прийде, цю дорогу ми для нього будуємо.
Якось напідпитку Боднар почав ганятися за Оповідачем із сокирою. «Я тебе тут зараз — замордую, замордую, зарубаю, ти, жиде!». Коли вони потім зустрілися вже на тверезу голову, то не поверталися до цієї теми. А ще один місцевий, молодий хлопець мимохідь кидає нараторові: «Коли прийде німець, я тебе заріжу».
У помешканні Ґольдберґів у Буську присутні слухали німецьке радіо — єдине, яке можна було спіймати. Там Оповідач почув повідомлення про те, що німці захопили Париж.
Треба було чинити опір селюцьким політикам, які вперто повторювали, тепер уже з усмішечкою: з Гітлером ніхто не впорається, він усіх змете.
Через кілька днів польська газета Czerwony Sztandar повідомила, що «до французів звернувся якийсь генерал де Ґолль». На квартирі в наступних господарів, Майбів, Оповідач прочитав у «Вільній Україні» промову Черчилля.
Мій Черчилль говорив українською, він сказав: «Ніколи не піддамося», та я чув за тими словами тверду, непоступливу англійську: WE SHALL NEVER SURRENDER! Я відчував клубок у горлі, намагався стримати сльози щастя, мусив далі робити свою роботу, тут у селі, політичну роботу. Майбів я вже переконав, їхній син рознесе це по селу — той англієць, той Черчилль, він сказав «Ніколи не піддамося».
У селі Козлів на будівництві дороги Оповідач зустрічає місцевих поляків і українців, які разом зворушено згадують, як то колись було «за австріяка». Ба більше, він знайомиться зі щасливою родиною Щесняків — українця й єврейки з Чорткова, отримує написані на їдиш листи від братів, які емігрували до Америки. Двоє старших синів у цій родині — українські націоналісти, двоє молодших — прихильники совєтської влади. Дві їхні сестри, красуні, не цікавляться політикою, але молодша, одинадцятирічна, переконана, що з усіх мов українська — найкрасивіша.
До питання стосунків між статями тут [у Козлові] ставляться з гумором, а цнота не є предметом поклоніння.
Якась молода жінка кокетливо заговорює до Оповідача на стежці, а один із місцевих, що працює на будівництві, безцеремонно питає, чи не хоче той дівчини, додаючи: «Бери мою доню. Ну, чого? Бери!».
Одного разу начальник Ляхов приїжджає на будівництво в лихому настрої й несподівано помічає дерев’яний хрест при дорозі. Роздратований, він доручає Оповідачеві ліквідувати цей пережиток.
Скажи, щоб його зрізали, або сам зріж. Твоя справа. Завтра щоб сліду не було!
Після тривалих роздумів Оповідач ігнорує доручення. Ляхов через кілька днів з’являється знову, але на хрест уже не звертає уваги. А Оповідач у нагороду «від людей» отримує два літри молока в пляшках з-під горілки.
На будівництві з’являються троє нових полонених із польського війська, але без нагляду, бо це білоруси. Один із них, Хруль із Ліди, борець, здається, лише вдає з себе білоруса. Вони прибули з залізорудних шахт Кривого Рогу, де били рекорди видобування. Тепер Оповідач намовляє їх бити рекорди із заливання смоли до котлів.
Саме в день закінчення совєтсько-фінської війни Оповідач вибирається до Львова, щоб на замовлення сестри Мірки роздобути коробочку мармуляди. На залізничній станції в Красному він виходить на колію, щоб роззирнутися, чи не трапиться якийсь товарний потяг у напрямку Львова. За цим його помічає український міліціонер, заарештовує й веде до начальника, енкаведиста. Ситуацію погіршують знайдені в Оповідача речі: фантастичний план Буська, ним же самим накреслений, і зошит із юнацькими літературними спробами. «Ой, погано з тобою, братику, — каже йому міліціонер. — Можуть розстріляти». Його завозять товарним потягом до Львова. Дорогою конвоїр велить йому вискакувати на ходу: «Підемо навпрошки». На дільниці у Львові затриманому кажуть чекати на прибуття таємничого Уповноваженого. Той з’являється лише наступного дня. Виявляється поляком, у цивільному. Переглядає зошит Оповідача. «Он талантлів» — каже. Натрапляє на панегіричний вірш про Пілсудського. «А ето што?» — запитує присутній на допиті майор НКВС. «Ето хуйня», — каже Уповноважений і перегортає сторінку. Це Оповідача врятувало. Звільнений наступного дня, він про всяк випадок кілька разів пересідає з трамвая на трамвай, щоб згубити «хвоста».
Наприкінці травня 1940 року зі Львова приходять звістки про масове вивезення біженців, серед яких старша сестра Оповідача Стелла. Двома місяцями раніше біженці масово реєструвалися на повернення до Генеральної губернії. Саме ці списки охочих використала потім совєтська влада, вибираючи людей для вивезення на Сибір. Місцевий міліціонер Мицько на запитання начальства, чи на будові немає біженців, відповідає, що немає.
У виходку на гачку висіли сторінки, видерті з «Капіталу» Маркса.
Сама книжка груба, тож вистачило її надовго. От тільки студіювати Маркса за вирваними сторінками було не надто зручно.
У жовтні 1940 року начальник Ляхов раптом орієнтується, що Оповідач працює в нього без прописки, і наказує йому з’явитися до відділку міліції в Милятині. Там йому надають статус «лишенця» — особи, позбавленої громадянських прав. Параграф 38 забороняє таким жити в населених пунктах, розташованих ближче ніж 200 кілометрів від кордону. Раніше відповідно до того самого параграфа сестра Мірка з чоловіком переїхала до Домбровиці на Волині. Тепер і Оповідач перебирається туди. Щоб отримати право на прописку, він на місці записується до педагогічної школи — адже йому лише 17 років. Його приймають, виділяють місце проживання в домі ортодоксальної єврейської родини та стипендію 65 рублів, з чого після оплати шкільної їдальні (незмінна пшоняна каша з різними додатками) залишається 5.
Уроки — за винятком російської мови — відбуваються українською, хоча більшість учителів — росіяни. Учні здебільшого походять із-за Збруча: їх привезли з чернігівських та городненських дитячих будинків. Оповідач поступово знаходить собі місце в новому оточенні, вивчає обидві мови і налагоджує дружні взаємини. Знайомиться із двома єврейськими втікачами з Польщі, один із яких уміє чудово грати на гребінці. У дуеті з Оповідачем, який губами «робить саксофон», вони здобувають визнання колег, відтворюючи джазовий репертуар.
У мені наростала симпатія до цих дітлахів з Городні. Різновид солідарности. Адже вони в цій дійсності вчаться, зазубрюють формули, дізнаються про закони фізики, їдять це пшоно і не переймаються, сміються, граються, піджартовують одне з одного. Було в цьому щось зворушливе. Романтизм самозречення. Ідеалізм невибагливости. Може, вони й справді створять якесь краще суспільство, попри всі перешкоди й зло?
Втеча на схід
У неділю 22 червня 1941 року Оповідач грає з товаришами та вчителями у волейбол. Раптом із брехунця на дереві звучить промова Молотова про те, що ворог віроломно напав на Радянський Союз і вже кілька годин триває війна.
Ми вирішили закінчити сет.
Через шість днів надходить рішення евакуювати школи до дитячих будинків у Городні й Чернігові. Оповідач біжить до сестри й швагра, але йому не вдається переконати їх утекти. Вся школа вночі пішки йде до Сарн. Директор із документами має приїхати автомобілем, але не прибуває і його ніколи вже не знайдуть. Так Оповідач втратив своє свідоцтво про закінчення молодших класів варшавської гімназії.
Після довгого очікування учні домбровицької школи потрапляють на евакуаційний потяг. У Шепетівці, на колишньому польсько-совєтському кордоні, НКВС витягує з потягів усіх, хто не має радянського громадянства. Дівчата ховають Оповідача та його двох товаришів під стосом пальт.
У Києві вони вирішують їхати втрьох до Дніпропетровська, де нібито дядько Оповідача, ідейний комуніст, працює директором банку. Однак на місці з’ясовується, що вже кількома роками раніше його звільнили через звинувачення в тому, що 1920 року той воював у Війську Польському проти більшовиків. Тепер на запитання про нічліг Оповідач відповідає, що мусить запитати в «горсовєті», чи йому можна. Виявляється, не можна. Тож вони з двома товаришами ночують, як усі біженці, — на столі у вокзальному ресторані.
Юзеф Ген. Фото: Мацєй Сєнніцький / Нова Польща Із Дніпропетровська, як читаємо в книжці «Київ, Ташкент, Берлін», троє наших біженців добираються товарняком до Таганрога. Там потрапляють до одного з сусідніх радгоспів «Золота коса». Оповідач учиться в’язати снопи й підставляти мішки під зерно, що сиплеться з комбайна.
Хлопці встановлюють сусідські контакти з селищем ромів, які поволі звикають до осілого життя.
Одного дня директор радгоспу каже їм: «Ну, панове поляки, ваш Сікорський озвався». Жнива саме закінчуються, тож їх вислали на безіменний хутір під Федорівкою, де вони знайомляться з ковалем, який за все життя ніколи не виїжджав з села. Він випитує їх про море (як виглядає), про русалок (чи існують), про дві книжки, які читав, тобто «Графа Монте-Крісто» і Біблію, про те, чи вони як релігійні поляки, скажімо, «не сиплять бісер перед свиньми». Оповідач заливає, що був у Єрусалимі на прощі. Наступного дня пів села сходиться послухати його розповіді.
Герої дізнаються про створення армії Андерса.
— Армія, — переконував Стефан, — має формуватися між Саратовом і Уралом, бо тільки звідти наші з Сибіру можуть найкоротшим шляхом пробиватися ближче до Польщі.
Товариші втікають із колгоспу, щоб дістатися до цієї армії. Сторож намагається їх затримати — втікаючи, вони залишають валізку з харчами. Продираються полями, ночуючи просто неба. Часом їх приймає на ніч якась приязна селянка. У Матвіївому Кургані доброзичливий кондуктор потяга, що їде до Тбілісі, заплющує очі на те, що товариші застрибують до вагону, коли потяг рушає. Одному з друзів — тому, що вміє грати на гребінці, — не вдається застрибнути і він залишається на пероні. В Ростові вони мусять висідати. Їдуть приміським до Батайська, де розташований евакуаційний пункт. Потім їм вдається дістатися до станції Ліхая, а звідти до Морозовської. Тут із незрозумілих причин, певно, з голоду, вони знову дають завербувати себе як робочу силу, цього разу до сусіднього колгоспу імені Чкалова.
У книжці «Київ, Ташкент, Берлін» автор описує величезну доброзичливість до них з боку тракториста Саньки Помєранцева та його дружини Нюри. Дізнавшись, що Санька, як і всі місцеві, — донський козак, Оповідач із товаришем зізнаються, що в історії Польщі козаки викликали в них найгірші асоціації.
— Е, дурниці, — каже Санька, — пам’ятайте: людина з людиною зійдеться. Я там не знаю, як і що по-дурацьки зроблять чи напишуть. Мій брат був білим офіцером. У 1921-му імігрував. У 1931-му повернувся з Парижа — амністія. У 37-му — єжовщина, Гришку знов арештували й зник, як у воду канув. І нема в мене брата.
У «Найкрасивіших роках» акценти в розповіді про перебування в цьому колгоспі розставлені дещо інакше.
У селі розповідали анекдоти про недоумкуватих біженців, які школи закінчували, але не могли відрізнити жита від пшениці, до волів гукали «вйо», як до коней, ярмо накласти — це для них «чьорт знаєт што», а якщо вже йдеться про вила, господи, вони ніколи не тримають їх тим боком, що треба, і далі хихотіння про дурного професора, що як наступив на вила, то його держаком вгателило по головешці.
Між двома арміями
У листопаді Оповідач і його товариш Олєк В. знову з наміром дістатися до армії Андерса приходять на станцію Морозовська.
Там нас забрали з перону й кинули до камери попереднього затримання разом з кількома десятками інших підозрілих типів. Потім якийсь сивуватий капітан провів із нами розмову для з’ясування обставин. Ні про яку польську армію він не чув. І чи не все одно, в якій армії ти воюєш? Ворог один. Аргументація промовила до наших вісімнадцятирічних сердець. Добре, нехай буде Червона армія. Нам видали по буханці чорного хліба, написали на аркуші назву села, до якого маємо вирушити: станиця Маркінська, сто десять кілометрів, кілька сіл на шляху визначало маршрут. Жодного документа, жодного письмового наказу. Ми йшли величезними степами, океанами білости — періщені вихором і снігом. Потім нас вітали гострі контури хат, що виборсувалися з-під сніжного покриву, якісь обкутані соломою двері, з яких бухало парою розігріте повітря. Ніколи нам не відмовили в ночівлі.
Нарешті вони добираються до станиці Маркінської і їх приймають до 134-го запасного полку Червоної армії. Навчання вони проходять у Міллерові. У книжці «Київ, Ташкент, Берлін» з’являється дражлива сюжетна лінія солдата, якого начальство виділяло як героя, який нібито втік із полону, але він виявляється німецьким шпигуном. А також Майфата — «пацифіста», який каже відкрито, що плювати йому на війну, він її не хотів, але змінює думку, коли з окопів бачить учительку, яку німці повісили на куполі церкви.
Увечері 28 січня 1942 року рота Оповідача має йти в атаку. Однак того ж дня ополудні за наказом Сталіна на всьому фронті, від Білого моря до Чорного, «чужих» виводять із передової. Це рятує йому життя, оскільки, як виявилося пізніше, з усієї роти під час атаки вижило лише кільканадцять чоловік.
Батька тоді направили до робочого батальйону в Сталінграді, з якого він, здається, втік, хоч цього не описано в жодній книжці. Оповідач «Києва, Ташкента, Берліна» після 14 днів подорожі без квитка, без їжі, у лахмітті, нарешті потрапляє до вербувального пункту армії Андерса в Янгіюлі біля Ташкента. Там поручник питає його про документи. Жодних документів немає. Поручник брутально проганяє Оповідача, погрожуючи, що накаже заспокоїти його прикладом.
Ташкент і Самарканд
Продовження історії знайдемо в «Ніхто не гукає». На базарі в Янгіюлі герой роману Божек у товаристві все того ж товариша, якого цього разу звати Генрик, продає вже спорожнілий наплічник і купує за отримані гроші хліб. Він зустрічає українця Мицька, знайомого з часів будівництва дороги під Львовом — той тепер очолює зграю злодюжок. Пропонує Божекові приєднатися, той відмовляється, виправдовуючись тим, що мусить іти до війська. Мицько розуміє: «Ти — митець». Один зі спільників Мицька, азієць, пропонує: «Можем друґа накорміть, а?». Зграя розбігається базаром і невдовзі обдаровує Божека щедрими трофеями.
За порадою Мицька Божек і Генрик прокрадаються ввечері до вагону на бічній колії, де ночують волоцюги.
У Ташкенті вони отримують направлення до робочого батальйону неподалік Ангрена — десь же треба зачепитися. На місці комендант Борісов неохоче, але приймає їх, хоча Божек не має чобіт. У наметі він знайомиться з цілою галереєю колоритних постатей: татар, росіян, німців, азербайджанців, українців, євреїв, поляків. До нього прихильно ставиться лейтенант Штайнкопф, німець із Поволжя, який доручає йому обов’язки ротного писаря, поки татарин Файзієв, що виконує ці функції, не повернеться зі шпиталю, де лікується від дизентерії. Через два дні Файзієв повертається на посаду: Божек і сам визнає, що в того кращий почерк.
«А шо? A шо? — тріумфує Файзієв. — Шо я, не казав? Я граматний! Я сім клас кончив!» Штайнкопф йому пояснює: «Товариш поляк закінчив середню школу — десять класів. Він знає латину й іноземні мови. Знає капіталістичне суспільство. Знає твори мистецтва, Ґете, Гайне, Томаса Манна. І мовчить. Файзієв, треба вміти мовчати. — «Десять класів — і босий! — чудувався татарин. — Іде до лопати!». А лейтенант Штайнкопф відповідає: «У п’ятому наметі в нас босий лікар. І кількох юристів тут маємо. Усі працюють із лопатами». Файзієв вигукує: «Усі! Нашо вчилися? Нашо стіки клас кончили!» Штайнкопф: «Не знаю. Може, це тільки війна, а може, взагалі так уже є».
Супутник Божека, Генрик, коли відгодувався, втікає з робочого батальйону, принагідно поцупивши чоботи Штайнкопфа і ще одного офіцера-німця, переконуючи сам себе, що обидва обікрадені, без сумніву, симпатизують Гітлеру. НКВС, певне, думає так само, бо невдовзі кудись Штайнкопфа вивозить — без чобіт.
Одного разу старший по намету Зінатулін приводить собі повію. Щоб створити видимість інтимности, вішає перед своєю постіллю тимчасову завісу з двох сорочок і пари онуч. Решта слухає, що там відбувається. А коли дівчина виходить, усі солідарно влаштовують Зінатуліну скандал.
Божек домовляється з Тшцінським, поляком-католиком, який має польське посвідчення особи, ще раз разом спробувати вибратися до армії Андерса, де Тшцінський має замовити за нього слівце. Оповідач отримує звільнення, натомість Тшцінський мусить симулювати пронос. Щоб дати лікарці зразок калу, вони просять про допомогу узбека Шаріпова, який страждає від проносу.
У комендатурі в Шахрисабзі рекомендація Тшцінського подіяла: Божек потрапляє на останню перед евакуацією до Ірану рекрутаційну комісію. Попри добру фізичну форму йому дають категорію D, а отже, до війська не приймуть — єврей, без документів, навіть у таборі не сидів, тільки був у Червоній армії! — але, щоб утішити, видають йому комплект обмундирування. Тепер, маючи чоботи, він уже не повернеться до робочого батальйону.
Він переїжджає до Самарканду, де невдовзі знайомиться з Лєною, а насправді Реною, тобто моєю мамою — та це вже зовсім інша історія.
*
«Інший світ не цілком інший — це фрагмент нашого світу, — висновковує батько в “Найкрасивіших роках” зацитовану мною на початку цієї статті думку, алюзійно відсилаючи до гучної книжки Герлінга-Ґрудзінського. — Мандруючи від пригоди до пригоди, Кандід відкривав світ, та чи відкрив себе? Чи зазирнув углиб власної душі? Адже ми і є найбільшою таємницею для самих себе. І розуміння того, що в нас справжнє, — про це вже знали греки — може стати для нас несподіванкою».
Так, думаю, для батька цей юнацький досвід з-за східного польського кордону справді був початком складного процесу пізнання правди про себе — от тільки вона, як і всяка правда, ніколи не буває ні повною, ні остаточною.
Перекладач Андрій Савенець, редакторка Наталя Ткачик
