Юзеф Віттлін. Колаж: Нова Польща
03 листопада 2020

Львів Юзефа Віттліна

  • Facebook
  • Twitter
  • Telegram

Фрагменти книжки «Мій Львів» польського письменника і перекладача.

«Різноликий, узірчастий, ошелешливий, наче східний килим», — пише про місто Лева номінант на Нобелівську премію 1939 року, а ще — уродженець Львівщини Юзеф Віттлін (1896-1976). Спогади в перекладі українською друкуються вперше.

IV

Львів, на відміну від Вільна чи Кракова, не має легенди, пов’язаної зі своїми народинами. Жодні Мендоги, жодні Ґедиміни не міняли йому пелюшок. Залізні вовки не присипляли його мітологічним завиванням. То правда, що гербом Львова є лев. Він навіть виповняє собою ціле його ім’я, певною мірою також його суть. Гривою і грізним гарчанням, що його в день Останнього Суду чи атомної бомби почують хіба що глухі, він нагадує символ кіностудії Метро-Ґолдвін-Маєр. Втім, він не є легендарним левом. Бо це цілковито історичний герб городу, що його в 13 сторіччя після Христа заснував галицький князь Лев. Королівен-потопельниць у стилі краківської Ванди Львів теж не мав. Може тому, що тут немає річки. Щоправда, старі люди та географи вважають, що Львів лежить на річці Полтві. Та хто її бачив? Я і ціле моє покоління в кожному разі — ні, ми її хіба що нюхали. Бо в кількох місцях на північній периферії міста, за Високим Замком, а також там, де колись туркотів Бабин Млин, Полтва спромогається визирнути з-під землі, якою її засипав маґістрат. Зате в давні часи вона пливла мовбито самою серединою нинішніх Гетьманських Валів, та такою вже була зловонною, а до того ж мілкою, що не тільки жодна королівна з патріотичних міркувань, але навіть проста помийниця зі суто особистих причин ніколи б не ризикнула стрибнути в її підозрілу каламуть. Отож врешті, ще за пам’яті наших батьків, засипали бідолашну Полтву, понизивши її в такий спосіб до ранґу каналізації. І плаче вона тепер під землею, плаче, та пливе, і то не будь-де, а попід самісіньким Міським театром, подібно до своєї паризької посестри, живцем закопаної річечки Б’євр, що жене свої хвилі під спорудою Опери. Цікава ця спорідненість, а навіть зовнішня подібність обидвох театрів у двох містах, наймиліших моєму серцю. Якщо воно в мене є.

Ну гаразд, не має Львів ані пристійної річки, ні леґенди, ну то й не має. Бо навіщо йому та річка? Урбаністи і туристи подейкують, що якби хтось зафундував Львову річку, то була би така собі друга Флоренція.

Як на мене, то у Львові навіть більше зелені, ніж у Флоренції, хоч і менше ренесансу. Окрім того, він нагадує Рим, бо, подібно до Риму, розпростерся на мальовничих пагорбах, а на Ринку шемріє чотирма студнями, над якими чатують чотири вельми лепські скульптури: Діяни, Амфітрити, Нептуна та Адоніса.
Костел Кармелітів у Львові. Джерело: Wikipedia

Має Львів і свою Санта Трініта деі Монті — це костел Кармелітів, до якого теж ведуть високі стрімкі сходи. Що ж стосується зубожіння краєвиду через відсутність ріки, то небагато є на світі міст таких цікавих саме під оглядом гідрографічним. В ґімназії-бо на вулиці Сокола мене вчили, що на так званій Кортумівці, там, де була стрільниця (але не та ковтунська, а інша, від австрійської піхоти), дивнії кояться речі. Стоїть собі там хатка маленька, та вельми-вельми важливенька. І коли люне дощ, то пара ринв на одному боці цієї хатки відводить воду до струмка, який впадає до потічка, який впадає до річечки, яка впадає до Бугу, який впадає до Вісли, яка впадає до Балтійського моря. Дощ натомість, що стікає з ринви на іншому кінці будиночка, подібною комбінацією живить ріку Дністер, що впадає до моря Чорного. Таким-ото робом Львів лежить одночасно і над Чорним морем, і над Балтійським. І пощо йому та ріка?

Назва Кортумівки небагато що скаже сьогодні; колись же промовляла більше. Взялась вона від Ернеста Кортума, першого власника тих заліснених пагорбів, рівно ж як і двору, що ним тепер той вододіл перебігає. А перебрався цей Кортум до Львова відразу після третього поділу Польщі, яко ревний слуга цісаря Австрії, Франца І, бувши попередньо ревним слугою при дворі короля Станіслава Авґуста. Такі речі трапляються, і не варто на цьому зупинятися. Ми згадуємо Кортума, бо він запам’ятався своєю ненавистю до поляків і ненавистю до євреїв. І як то нераз буває з людьми, що ненавидять людей, він любив вознесені ідеали людяности. Тим-то й відіграв видатну ролю в історії львівського масонства яко засновник — на спілку з іншим німцем, Феслером, — ложі Zum Biedermann. В останніх роках Речі Посполитої, а також пізніших, Львів аж кишів фартушковими братами, об’єднаними в таких ложах, як «Три богині», «Під правдивою дружбою», «Досконала рівність» тощо.

Про існування вільномулярських лож я почув ще в ранній юності. На мене навіть справили неабияке враження вистрій, а токож інсиґнії майстра давніх польських фармазонів, виставлені у вітрині Музею княжат Любомирських. Майже таке саме враження, як панцер і крила гусара з-під Відня.

Чим займалося гусарство — це я знав. Трощенням поганина. Але що то за мулярі, що й де вони мурують і чому сидять по ложах — воно не переставало мене інтриґувати навіть у зріліших літах. Бо ж ложі містяться в театрах і можуть бути цісарськими, президентськими, бічними, просценічними, Національного Касина... І жодних мулярів там не бачили, відколи вони закінчили мурувати. А як котрийсь вже й вибрався до театру яко глядач, то найчастіше купував собі квитка на балькон. Натомість панство, що ходило на прем’єри до лож, одягалося радше у фраки, а не фартушки. Якась надто вже загадкова історія. В пошуках тих фартушкових лож я обходив усі поверхи нового Міського театру, старого Театру Скарбка, єврейського театру Ґімпля, українського імені Тараса Шевченка. Та все марно. Втім, я зауважив, що в певних товариських колах Львова про масонські ложі перешіптувалися як про щось розтлінне. Отож у віці, коли ми особливо вражливі на речі нашіптувані, я здогадувався, що йдеться тут, либонь, просто про ложі в суворо мені заборонених театриках вар’єте, т.зв. тинґлях: Ценґута, в готелі «Бристоль» і Франца Мошковича в «Касино де Парі». Там ночами відбуваються розгнуздані орґії за участю соціялістів, нігілістів, а навіть оголеної душі Станіслава Пшибишевського. Apage, Satana!

Та хто в Бога вірував, той міг уві Львові молитися і молитися. Чей же третьою, — попри клепарівську череху і вододіл на Кортумівці — особливістю нашого міста є наявність аж трьох катедр. Трьох катедр: латинської, греко-католицької і вірменської. І кожна по-своєму прекрасна, кожна зведена в іншому стилі, в іншому сторіччі.

Пестункою серед них, поза сумнівом, є наймолодша — митрополича греко-католицька церква Святого Юра. Заслуговує на вирізнення вона й через те, що збудував її у 18 сторіччя зовсім не італієць жоден, а тільки поляк, до того ж комендант Кам’янця-Подільського. Прізвище мав, щоправда, не надто аж польське — Ян де Вітт. Яким там він був комендантом для Кам’янця-Подільського, — про це сьогодні судити важко, а от архітектором був неабияким, і це визнає кожен, хто бачив обидва його львівські витвори: костел Домініканів і собор Святого Юра. Для нього де Вітт зумів вибрати прегарний пагорб, а ще зумів поєднати архітектуру рококо з природою і повітрям. Колосальний, твердинний, фортечний, а водночас легкий, сповнений ґрації, мало не леткий цей Святий Юр. І лине він над нашим містом, і плине понад нашою молодістю, ніби позахмарна весільна нава. Особливо захоплює він навесні, коли возноситься над зеленим розмаєм парків і всипаних квітом садів, що лагідними схилами обвиваються навколо долішніх ярусів катедри. Окурений всіма пахощами щедрої львівської примавери — цей храм лине до хмар, ніби втілення небесного тріюмфу над печалями земського існування. В його сутінкових нутрощах славетні українські хори співають акафісти коло позолочених Царських врат. І навіть людські голоси тут якісь позолочені, візантійські. Глибокі, темні баси долинають, здається, зі самого дна тієї бездонної студні, де кожна людська душа змагається зі своїми гріхами. З дна тієї студні, звідкіль Йоханан волав перед смертю, ким він є і чиє пришестя звістує. А тут же обабіч, на мураві, на катедральному пагорбі, безжурно пасуться коні. Я гадав, що це запільні румаки самого Святого Юра, покровителя катедри, відживляються врунами міської луки, та ні, помилився. То були коні з архиєпископської стайні і впрягалося їх до екіпажу Й.Е. Митрополита Шептицького, внука Александра Фредра.

Коли я вперше в житті зупинився біля входу до Ватикану, мені тут же пригадався львівський Святий Юр. Я не хотів би скривдити Апостольського Престолу, та читач, мабуть, уже здогадався, що мені більше до вподоби.

Ми не пишемо тут бедекера, однак важко не згадати латинської катедри, цієї дивовижі під оглядом стилю і форми. Первинно ґотична, ця споруда скорилася у 18 сторіччі навалі барока. В тих ото часах тут саме квітла «митрополича фабрика» архиєпископа Вацлава Єроніма Сераковського, котрий упродовж довгих літ давав працю сонмам місцевих і закордонних архітекторів, скульпторів, малярів, «марморизаторів» і «мозаїстів», аж поки не надав катедрі її нинішнього вигляду. Поміркованістю і гармонією вирізнялася в ній суто ренесансова каплиця з надгробками братів Павла і Мартина Кампіянів. Обидвоє були лікарями, а Мартин то навіть попередником Цюхцінського в ратуші. До посмертних сплендорів Кампіянів приревнували двійко інших братів-міщан 17 сторіччя: знову-таки доктор медицини Дзюрдзя (Юрко) і Павло Боїми, як засвідчує ім’я Дзюрдзі — gente волоського. От і звели собі на вічний спочинок мавзолей ще пишніший, в безпосередньому сусідстві з катедрою. Важко описати приголомшливе багатство цієї «Гетсиманської каплиці», названої так за головним, надвівтарним барельєфом, що зображає Христа в Гетсиманському Саду. Боїми просто-таки спливають кам’яними людьми, ангелами і святими, від інкрустацій та стукко, і то не тільки зосередини, бо й цілий фасад скидається на чорний кам’яний торт, або ж коштовну скриньку магараджі. Це робота німецьких мистців. Та хто не побоїться увередити шию, той не пошкодує, бо розглядини внутрішності купола і ліхтарні направду пригадають йому Флоренцію і майоліки делля Роббйо.

Боїмів я трохи побоювався у тому віці, коли в нас формуються страхи. Тоді там стояла вельми елеґантна кістниця з небіжчиками у фраках і відкритих трунах. Одначе раз я увійшов-таки умисне, щоби поглянути на померлого від сухот поета Адама Добровольського. В антологіях тієї доби можна знайти його полум’яного вірша Evviva vita! Автор цієї апотеози життя дожив щонайвище до тридцятки.

Ну, а тепер випадало би сказати бодай щось і про вірменську катедру, та я волію принишкнути з остраху перед людиною, яка знає в ній кожну п’ядь, а тепер перебуває і викладає у Вашинґтоні. Це — творець славетних фресок у вірменській катедрі, проф. Ян Генрик Розен.

Отож, хай нас натомість упровадить в замріяння спогад про костел Бернардинів, видиво цих незабутніх обрисів на тлі львівського неба, що його ностальґія розчищає від хмар. Масивний фасад увінчує архітрав з тригліфами і метопами, що двигає на собі показні ґзимзові прикраси, на який, своєю чергою, спирається чудо чару й ритму — високий бароковий фриз. Біля кожного киматію зобабіч трикутного фризу стоїть, немовби на варті, камінний чернець. Ефект тих ченців, а особливо на тлі ясного неба при місячній повні є справді незрівнянний. На високості перед костелом, на колоні, подвійний цоколь якої оздоблюють рококові ліхтарні, стоїть навколішки з піднятими руками блаженний Іван з Дуклі. Під ним колихаються розквітлі каштани. Рожеві й білі китиці стримлять, як пучки свічок, запалених для молитви блаженного, молитви про ізбавлення Львова. Поряд, за монастирським муром, пахтить сад. Знову ж сад посеред міста. Пташки цвіркочуть в гіллі, а з іншого боку, від вулиці Валової, до мене вже долинає гомін сотень голосів. Це у філії нашої ґімназії біля Бернардинів саме настала велика перерва. Дзвонять, але не в костелі. Це дзвонить у школі старий возний Базилій, і перерві вже кінець, і молодості вже кінець, і супокій запав коло Бернардинів, і на вул. Валовій. І тільки в нас його нема.

Костел Бернардинів. Джерело: Костел Бернардинів

Костел Бернардинів міг би вважатися найгарнішим у Львові, якби не зо пів тузня конкурентів. У поблизькому сусідстві-бо стоїть класично ренесансова церква Успіння Богородиці, або ж Волоська, бо своїм чарівливим існуванням вона завдячує гойності волоського господаря Мирона Могили, що сховався у Львові від турків. До церкви примикає висока вежа, вона вважається найгарнішою, яку тільки в стилі Відродження зведено на польських і руських землях. Її зафундував критський грек Корняк, або ж Корнякт. То саме з неї лунає найпотужніший львівський дзвін, Кирило. А на дідинцю Ставропігійського Інституту сором’язливо ховається маленька прибудівка Волоської церкви — шляхетна у своїй простоті каплиця Трьох Святителів зі суто флорентійською лоджією. Як це тут заведено, Львів воліє називати цю каплицю Балабанівською, від наймення її фундатора Балабана, теж грека.

Балабани, Корнякти, Могили, Боїми, Кампіяни – що за строката мішанка? А це власне і є Львів. Різноликий, узірчастий, ошелешливий, наче східний килим. Греки, вірмени, волохи, сарацини, німці львовіють при польських, руських і єврейських тубільцях, і то львовіють на фест.

А що то за лев такий крилатий виклично позиркує з-понад брами будинку на Ринку, № 14? Всадовився собі навпроти самісінької ратуші і дражнить обидвох левів, що стережуть вхід до маґістрату. Либонь тому він такий гордий, що маґістерські левчики — ковтуни неписьменні, він же — лев учений. Не випадково ж зіперся на відкриту книгу, в якій написано: PAX TIBI MARCE EVANGELISTA MEUS. (Мир тобі, Марку, євангелисте мій!) Що це? Від того лева і від тієї латини повіяло зненацька зогнилою водою, шлюбною подорожжю, рибою, каракатицями, вином, оливками і ґліциніями — і вже чути на львівському Ринку щораз гучніше плюскання весел об тихі хвилі. Чути розлогий свист — це vaporetti пристають до колихких понтонів-причалів, хмари голубів б’ють крилами бурхливе браво Фердинандові Фельдману в ролі Шейлока і опадають на дах Прокурацій. «О, зійди в мою ґондолу!»...

Звідкіля ця Венеція над засипаною Полтвою? Звідки приплентався лев святого Марка? Свого часу його прислала сюди Республіка, а заразом і свого торговельного представника, і посадила над брамою кам’яниці Массарі. Вочевидь, оплатилося це їй, позаяк в тих давніх віках Львів був важливішим осередком міжнародної торгівлі, ніж за наших часів, коли проф. Генрик Ґросман вигадав Східній Ярмарок на Повиставковій площі.

Міг би я згадати ще немало кам’яних особливостей Львова, ну хоча б синаґоґу Золотої Рози на вул. Бляхарській. Колись мене навіть підбивали, щоби я написав драму про цю «Ґільдене Ройзе», яка за достоту шекспірівських обставин врятувала ренесансову синаґоґу від знесення. А який шанувальник мистецтва може байдуже пройти вулицею Жовківською, не зайшовши до старої церкви Параскевії П’ятниці? І не оглянути там великого іконостасу 17 століття, з його сімдесятьма образами у візантійському стилі? Побіля так званих «дияконських врат» були розташовані «празнички», або ж образи, що подавалися вірним для цілування у відпустові дні... О Боже! Боже поляків, українців, вірменів, Боже львівських євреїв, винищених дощенту! Без кінця-краю я міг би згадувати святині, що їх Тобі в цьому місті так поштиво зводили, та час підганяє до справ більш світських. Догоряють свічки в усіх костелах і божницях, ніч гусне, і вже невдовзі на Стрільниці починають піяти духи всіх когутів, які оздоблювали груди львівських куркових королів.

Королів! Королі! Королівське Столичне місто Львів знало й інших королів, не лише куркових. Казимир Великий вельми собі цей град вподобав, зі згарища відбудувавши і привілеями неабиякими обдарувавши. Королева Ядвіґа надала містові диплом, в якому читаємо, що «жодному мешканцеві, ні в місті, ні поза містом, жоден ґвалт ані жодне увередження статися не сміє, а всі: і русини, і вірмени, і сарацини, рівно як і жиди, своїм правом боронені бути повинні». Король Ян Казимир 1 квітня 1656 р. склав у латинській катедрі свої велепам’ятні обітниці... А якщо замислитися над схильністю львів’ян до цілування ручок, чи принаймні до промовляння «цілуй-ручки», — то хто його зна, чи не слід шукати ґенези цього звичаю в 1658 році, коли то Сейм був ухвалив для послів від міщанства львівського не лише привілей голосування на сеймах, але й цілування королівської руки.

Ну гаразд, покінчімо з цілуваннями і з королями, бо ще запідозрять мене в роялістичних уподобаннях, я, натомість, пам’ятаю тільки одного короля у Львові — Васінського, короля вломників. І руки я йому ніколи не цілував.

Значно важливішими від королів були в нашім місті бурмістри. Про Зиморовича ми вже згадували, про Цюхцінського теж, ажей бурмістрували в нас мужі достоту іншого калібру, такого, який вповні виправдовує присутність лева на міській печаті. Скажімо, д-р Мартин Ґрозваєр. У році 1648 він, хоч і з більшим успіхом, відіграв ролю президента Варшави Сташинського. А власне керував обороною Львова, загроженого і козаками Хмельницького, і татарами Тугай-бея. Сам же Ґрозваєр пише, що Хмельницький зажадав, «абисьмо всіх жидів видали, яко тих, котрі цієї війни є причиною». Як бачимо, причина всіх воєн і всячеського на світі зла не змінилася від Хмельницького до Гітлера. Далі Ґрозваєр пише таке: «далисьмо респонс, що жидів видати не можемо, а саме з двох причин: по-перше, бо не нашими, тільки королівськими Речі Посполитої є підданими, а по-друге, що з нами порівну всіх коштів і злигоднів зазнають, будучи готовими з нами посполу і для нас вмирати».

Знову-таки у 18 сторіччі вже інший бурмістр, Мартин Сольський, не бажав визнавати австрійської займанщини. Отож він спорядив до першого цісарського ґубернатора, ґрафа Перґена, а також до ґенерала ґрафа Гадіка меморіял, в котрому запевняв (цитую за Емілем Кіпою ipsissima verba Сольського): «що місто Львів не може присягати новому володареві, позаяк присягало Найяснішому Королеві Польському». 1914 року, коли росіяни зайняли Львів, а стрільничий президент Нойман втік до Відня, весь тягар відповідальности й опіки над містом узяв на свої плечі гарний зі себе, сивобородий віцепрезидент др. Тадеуш Рутовський. Він використовував свою легку глухоту щоразу, коли не хотів чути речей, яких чути не хотів. Тим-то росіяни, полишаючи місто, вивезли його вглиб царської імперії яко заручника. А повернувшись незадовго перед смертю знову до Львова, він став предметом всезагальної шани. Так-так, у нашій ратуші, стереженій ковтунястими левами, в нас були не тільки ковтуни.

1946

Переклав Юрко Прохасько

  • Facebook
  • Twitter
  • Telegram