Пам’ятник Михайлу Грушевському, прикритий від обстрілів  мішками з піском. Київ, 1 квітня 2022. Фото: Вікторія Івлєва
Пам’ятник Михайлу Грушевському, прикритий від обстрілів мішками з піском. Київ, 1 квітня 2022. Фото: Вікторія Івлєва
09 квітня 2022

Шум і лють

  • Facebook
  • Twitter
  • Telegram

Як в українській столиці рятувалися від обстрілів.

Усі дні раптово стиснулися, злиплися в один довгий безкінечний день, у якому забракло місця для миру. І поступово ця немирність почала заповнювати твій простір та простір людей навколо.

Ось Юрко розповідає:

— Я не спав усю ніч, лагодив дирчик, мопед мій, і, виходить, побачив війну першим. Спочатку о 5-й ранку почув звуки літаків, підняв голову — летіли на Гостомель наче з боку Білорусі, а тоді почув два гучні вибухи, і така ніби хвиля крізь мене пройшла енергетична, дивне відчуття, не описати…

Ми сидимо в курилці нашого бомбосховища в центрі Києва і говоримо про війну. У місті на півтори доби оголошено комендантську годину, виходити нікуди не можна. Взагалі-то це ніяке не сховище, а великий підвал, в якому багато років діє продюсерський центр і студія звукозапису.

Зараз тут головний Паша Панич — стрункий, дуже худий чоловік аж надто покрученої долі, який пройшов дитячий будинок та зону. У Паші непростий погляд, за спиною багато життів і є один рідкісний талант — Паша дозволяє кожному бути самим собою. Це особливо важливо, коли довго перебуваєш зі сторонніми людьми в замкненому й не дуже великому просторі.

Польський документаліст Себастьян і Паша Панич. Фото: Вікторія Івлєва

— Якщо я все життя жив серед зла, — міркує Паша, — то я можу його розпізнати. І можу чинити йому опір. Я не піддаюся нічиїм чарам і не можу нікого полюбити, і мені не треба, щоби любили мене. Однак, — Паша поправляє окуляри й затягується черговою цигаркою, — я можу морально й духовно допомагати іншим, моє життя мене навчило.

24 лютого, щойно все це почалося, до 12-ї години дня я вже купив продукти, каструлі, миски й виніс зі студії все обладнання, щоби для людей було місце. Першої ночі тут ночувало десь із 30 осіб, лежали покотом, сиділи на стільцях, приміщення перетворилося на медичний центр із корвалолом, у такому стані перебувала більшість людей.

Ручна кролиця Клара, що живе в центрі Києва. Фото: Вікторія Івлєва

А ось як описує свої перші дні в немирному просторі мій знайомий музикант Андрій:

— Зранку 24-го ми підскочили від того, що почули вибухи. Ми живемо на лівому березі, все було ясно та чітко чутно. Насамперед ми відправили дітей до дідусів та бабусь… У мене була панічна спроба щось пояснити.

Я був у медузному стані, — так і каже, медузному! — геть розпластаний. Я не вірив, я не міг повірити, що це буде біля нашого порогу, просто відкидав таку можливість, вважав, що такого божевілля не може бути. Подзвонив дядькові в Мелітополь, а там першого ж дня зранку обстріляли склад із боєприпасами. І тоді я зрозумів, що може.

Ми з дружиною залишились у Києві. У мене тут ще мама з сестрою. Мама була затятою путіністкою — вона змінила думку за кілька днів. Першого дня пішли шукати сховище, сунулися в підвал у нашому будинку — він виявився непридатним. Знайшли місце в шкільному підвалі, там навіть були стільці. А наступної ночі почули колосальний вибух, від якого здригнулися стіни, а із сусіднього будинку почали збігатися люди — туди влучив уламок ракети.

Запам’ятався хлопчик десь років 11 у самих трусах, це до них у квартиру прилетів уламок. Його мама була поранена, у шоковому стані. Найбільше мене вразило, як син приніс на руках паралізовану жінку, дуже худу, одразу було зрозуміло, що вона дуже хвора. Важила, мабуть, кілограмів 40-50… Вона померла на наших очах майже відразу, не від поранення, не від удару, а від нервового потрясіння, її поклали на матрац, вона почала втрачати колір, а тоді за нею приїхала швидка. Її винесли вже мертву.

Але найстрашніший момент трапився, коли прийшов охоронець цієї школи й попросив нас усіх стати ближче до стін, уздовж стін, головне — не бути в центрі приміщення. Й ось у ці хвилини, впродовж яких нічого не трапилося, хтось плакав, хтось молився, хтось починав божеволіти. Ми стояли так хвилин 15… Пам’ятаю цей стан нажаханості, що так раптово, за якихось три дні, закінчиться життя й діти залишаться сиротами.

Перші кілька днів ми просиділи безвилазно, принесли із собою консерви та галети, спали сидячи. Провели кілька ночей у коридорі. Страх нас заполонив. Здатність до аналітичного мислення повернулася до мене лише нещодавно. Але мене не залишає відчуття безсилля.

Міжнародний комітет Червоного хреста відвідує підвал, де люди ховаються від бомбардувань. Фото: Вікторія Івлєва

Щойно впала ракета в Подільському районі…

Мій друг працює музикантом на круїзному лайнері, а його дружина з дитиною в маріупольському підвалі. Неможливо зупинити загибель дітей і жінок.

А ще мене почало гризти сумління. Якось у нашому підвалі, у цьому всьому хаосі, з’явилася родина — мама з двома дітьми, тата не пригадую. Вони якось напрочуд вправно й по-господарськи давали собі раду з усіма труднощами. Мама зробила дітям ліжко з чотирьох стільців та відірваних дверей, діти спокійно собі гралися, наче все це було для них звичним. Це були люди з Донбасу. Я раптом зрозумів, що майже не переймався долею тих, хто жив уздовж лінії фронту, недостатньо співчував тим, кого там бомбардували… Я почав думати про них раптово, в цьому нашому підвалі, та зрозумів, що всі ми набагато ближче, ніж нам здається.

Додам іще дещо: орда розчинена і в нас також. Ми самі ще повністю не звільнилися від совєтськості. Але я не очікував, що в російському суспільстві буде аж так пусто в головах.

Нас у підвалі 13 людей: 11 цивільних і 2 хлопців зі зброєю, які нас охороняють, — поліціянт і нацгвардієць. Разом із нами також розкішний чорний ньюфаундленд Редді, величезний як слон. Він постійно проводить із нами сеанси ньюфотерапії: підходить, ластиться, проникливо дивиться — білки очей так і сяють, — виляє хвостом. До мене Редді прийшов посеред ночі, полежав трохи поруч, облизав обличчя й пішов заспокоювати когось наступного.

Юра і Редді в підвалі. Фото: Вікторія Івлєва

У Пашиному підвалі повна темрява. Я не сплю, згадую Київ останніх днів. Воєнний Київ. Майже як у 41-му. Тільки пора року інша.

Блокпости.
Люди зі зброєю.
Комендантська година.
Метро — не транспорт, а безпечне місце для ночівлі.
Завивання сирен повітряної тривоги.
Бетонні загородження на дорогах.
Білі мішки з піском для барикад.
Шини.
Протитанкові їжаки.

Білборди з пропозиціями для російських солдатів іти додому або просто кудись піти з української землі.

Їжаки для проколювання автошин на Андріївському узвозі. Фото: Вікторія Івлєва

Андріївський узвіз, на якому зазвичай вирує життя. Чутно балачки та кипить торгівля. Проходжу знизу вгору до самого собору геть одна. Повне безлюддя і відсутність будь-яких звуків — лише мої кроки та вітер, що ганяє бруківкою пісок. Життя сховалося, затамувало подих, завмерло. Як же мені хочеться, щоби воно повернулося.

Майже щодня повідомлення: у результаті обстрілу горить будівля складу на Святошині, рано-вранці обстріляли житловий квартал у Подільському районі, уламки збитої російської ракети впали на будівлю на Дарниці, снаряд влучив у багатоквартирний будинок на Оболоні, обстріляли будівлю станції метро Лук’янівська, після обстрілу загорілась житлова двоповерхівка на Осокорках. Всюди є поранені, а іноді й загиблі. І весь цей шум війни викликає в людей лють, яку ні з чим не порівняти, а також бажання вистояти та перемогти. Якщо буде потрібно, то й ціною власного життя. Я бачу цю лють і серед своїх друзів: багато хто пішов у армію, приятель-фотограф очолює відділення тероборони, волонтерка й абсолютна гуманітариня, яка допомагала важким онкохворим, стала снайперкою.

А місто — або Місто, як його називав Булґаков, — живе. У Києві безперебійно горить світло, працює водогін, у будинках тепло. Комунальні служби вивозять сміття. Працюють великі мережеві магазини. Зачинені всі заклади громадського харчування, але кав’ярня на моїй вулиці, наприклад, готує їжу для бійців загонів тероборони, і тут через відчинене вікно можна купити каву. Бачила кілька відчинених приватних пекарень — гарячий хліб та тістечка. Проблемно з аптеками, завжди великі черги і бракує необхідних ліків.

Овочеве відділення в магазині «Сiльпо». Фото: Вікторія Івлєва

Перед початком довгої комендантської години я йду до великого супермаркету «Сільпо» неподалік. В овочевому відділі є все, від картоплі до винограду, щоправда, не таке різноманіття сортів, як у довоєнні дні. Є яйця, молоко, сир, великий вибір твердого сиру та ковбас. Складнувато зі свіжим м’ясом, було тільки куряче. Знайшла навіть нікому тепер особливо не потрібні устриці. Загалом дорогих продуктів набагато більше, ніж дешевих. Не дуже добре з хлібом, а мучного з довгим терміном зберігання немає зовсім. Немає також алкоголю — його продаж повністю заборонено указом мера Віталія Кличка.

Один із небагатьох чинних приватних магазинів. Фото: Вікторія Івлєва

На касі в жінки, що стояла попереду, побачила тюльпани.

— Ой, звідки?
— Щойно на Лук’янівці купила. Прямо на площі торгують.
— Дорого?
— Дорогувато, 20 гривень. Але я купила — бо ж хочеться, правда ж, хочеться краси та радості?

Аптека на вулиці Кирилівській. Фото: Вікторія Івлєва

І я пішла на Лук’янівку за радістю. Район біля ринку контролювався військовими, бо рано-вранці в результаті обстрілу було пошкоджено вхід у метро, ​​понівечено будівлі та кіоски, що стоять поруч. На прилавках валялася перемішана з битим склом ковбаса, на підлозі в маленькій кав’ярні — розбиті шматки дзеркал та стільців. Якийсь чоловік розгублено сидів біля легкової машини, у багажнику був навалений жіночий одяг — той, що вцілів після обстрілу… У будинку навпроти метро вилетіли майже всі шибки. Це був звичайнісінький будинок із більш ніж мирними вивісками на першому поверсі: квіти, перукарня, автошкола, ломбард.

Продаж квітів на Лук’янівці. Фото: Вікторія Івлєва

Проте квіткова радість усе ж була. З протилежного боку від розбитого входу в метро три жінки продавали тюльпани, гіацинти та дивовижні півники, сині з жовтими іскорками — їх я й купила. Принесла додому. Поставила у вазу. Зібрала необхідні речі, склала в окрему папку документи. І пішла облаштовуватися до Паші в підвал.

Переклав Валерій Бутевич

  • Facebook
  • Twitter
  • Telegram
Вікторія Івлєва image

Вікторія Івлєва

Російська фотографиня та журналістка. Лауреатка премії World Press Photo за репортаж зсередини реактора Чорнобильської АЕС.

Читайте також