Коли 2 квітня 2005 року у Ватикані помер Іван Павло ІІ, вся Польща занурилася в жалобу. У поляків прокинулося почуття національної єдності. Політики, медіа і звичайні люди запевняли, що спадщина Івана Павла ІІ назавжди залишиться міцним фундаментом польської спільноти, а заповіти єдності та поваги до цінностей будуть вічними. Та багато публіцистів уже тоді писало: наївно думати, нібито пориви, яким багато хто піддався в період жалоби, — це надовго. Сьогодні від них не залишилося й сліду.
Тоді полякам подобалося думати про себе як про народ, який під духовним проводом Івана Павла ІІ здійснив великі речі: повалив комуністичний режим і знову став частиною західного світу. Та сьогодні у Польщі немає фундаментальної згоди щодо основоположних питань: зовнішньої політики, безпеки, соціальних проблем, енергетики та економічного розвитку. Конфронтація двох великих політичних таборів (умовно консервативної правиці та ліберальної лівиці), яка загострюється вже два десятиліття, фактично поховала спадщину Івана Павла ІІ. Хоча політики правих поглядів люблять час від часу посилатися на цю спадщину.
Паломник повалює комуністів
Іван Павло ІІ був однією з найважливіших постатей в історії Польщі — це визнають навіть атеїсти й ті, хто не належить до Католицької церкви. У ХХ столітті Папа відіграв ключову історичну роль, вплинувши на процес падіння комуністичного режиму в Польщі, а отже, й у всьому світі — адже внаслідок його політики почала руйнуватися «залізна завіса» й розпався СРСР.
Уже саме обрання поляка Кароля Войтили в жовтні 1978 року очільником Апостольського престолу шокувало владу Польської Народної Республіки, СРСР і весь комуністичний табір. Москва завжди боялася польського католицизму й підштовхувала комуністичну владу у Варшаві до приборкання Церкви та її впливу серед поляків. Водночас обрання польського Папи викликало в Польщі ейфорію.
Іван Павло II, Варшава, 1979. Джерело: Інститут національної пам’яті — КраківКінець 70-х був періодом величезної напруги, кризи економіки, що набирала обертів, і зміцнення опозиції. Уже за рік після обрання новий папа вирушив у своє перше паломництво до Польщі. Саме тоді у Варшаві, під час меси на площі Перемоги (нині — площа Пілсудського), пролунали, мабуть, найвідоміші слова Івана Павла ІІ, які стали символом змін у Польщі.
Я — син польської землі, і водночас я — Іван Павло ІІ, Папа, волаю з усієї глибини цього тисячоліття, волаю напередодні Свята Зіслання Святого Духа, волаю разом із вами всіма: нехай зійде Твій Дух! Нехай зійде Твій Дух! І оновить обличчя землі! Цієї землі!
Візит понтифіка до Польщі викликав паніку владних кіл не тільки у Варшаві, а й й Москві. Верхівка не могла ані зупинити Папу, ані вплинути на те, що він говорив. Через рік після першого приїзду Івана Павла ІІ з’явилася «Солідарність» — профспілка на чолі з Лєхом Валенсою, яка народилася з протесту проти комуністичної влади. Профспілка об’єднувала різні прошарки суспільства: робітників, інтелігенцію, колишніх антикомуністичних діячів і навіть розчарованих членів комуністичної Польської об’єднаної робітничої партії. У Польщі раз у раз спалахували страйки й протести. Водночас Лєонід Брєжнєв і голова КДБ Юрій Андропов вважали, що Папа-поляк — це проєкт США, покликаний спровокувати бунт у Польщі.
Та потенціал глави Католицької церкви, який походив із Польщі, по-справжньому оцінив лише Рональд Рейган. Американський президент-республіканець зустрівся з Іваном Павлом ІІ 1982-го, через рік після того, як став президентом. У біографіях Папи та американського президента простежується чимало збігів. Обидва 1981 року пережили замахи на своє життя. Обидва вважали комуністичну систему злом, аморальним і ворожим християнським цінностям і самому людству. Звісно ж, для Папи важливішими були цінності й віра. А мета Рейгана полягала в послабленні і, як наслідок, розпаді совєтської імперії. Обидва сходилися на думці, що поневолені народи мають право чинити опір Москві й заслуговують на підтримку.
Для поляків це відіграло особливу роль в один із найтяжчих періодів польської історії ХХ століття. 1981 року генерал Войцєх Ярузельський, який був очільником Польщі, запровадив воєнний стан і розпочав силову розправу із «Солідарністю» та опозицією. Тривали масові арешти й репресії. Здавалося, комуністична система у своєму репресивному втіленні пануватиме вічно. Діяльність Івана Павла ІІ і Католицької церкви загалом, а також підтримка західних держав і суспільств були тоді одним із небагатьох промінчиків надії.
Транспарант профспілки «Солідарність» до приїзду Івана Павла II у Ґданськ, 1987. Джерело: Інститут національної пам’ятіНаступного разу Папа-поляк приїхав до Польщі лише 1983 року. І це знову викликало панічний страх у влади. На проповіді Івана Павла ІІ приходили мільйони людей. Утретє Папа приїхав до комуністичної Польщі 1987 року — тоді вже відчувався вітер змін, хоча майбутній крах системи ще не був очевидним.
Попри підтримку антикомуністичних сил, Іван Павло ІІ, звісно ж, спілкувався і з представниками режиму. Під час паломництв він зустрічався з Войцєхом Ярузельським і багатьма іншими чільними діячами партії. Досі важко однозначно оцінити, якою мірою він вплинув на те, що комуністи таки вирішили розпочати діалог з опозицією.
Покровитель вільної Польщі?
Після падіння комуністичного режиму Іван Павло ІІ відвідував Польщу п’ять разів. Кожен його приїзд був особливий: від першого у вже вільну країну 1991 року — до останнього, фактично прощального, 2002 року, коли Папа вже явно був фізично ослаблений.
У 90-х роках довкола Івана Павла ІІ в Польщі утворився справжній культ. Папа продовжував певною мірою впливати на політику й визначати світогляд багатьох поляків. То був важкий час змін. Польське суспільство зосередилося на реформах, розбудові демократичної держави й нової для них ринкової економіки. Ключовим у політичному спорі став конфлікт між посткомуністами, які творили нову соціал-демократію, та політиками, які вийшли з антикомуністичної опозиції.
Обидва табори мали різний погляд на минуле. Однак у питаннях подальшого розвитку Польщі, реформ чи інтеграції із західними, європейськими структурами їхні думки здебільшого сходилися. На горизонті, щоправда, вже вимальовувався глибокий поділ всередині колишньої антикомуністичної опозиції, але цей конфлікт став визначальним для польської політики вже у XXI столітті. У 90-х роках панував відносно стабільний консенсус. І саме цей консенсус підтримував Іван Павла ІІ, коли казав, що місце Польщі — в Європі. Щоправда, він також стверджував, що Польща завжди була в Європі й нікуди не мусить вступати, а лише повернутися.
Понтифік наголошував, що Європу слід будувати на ґрунті християнських цінностей. Його послання ґрунтувалося на підтримці головного напряму зовнішньої політики 90-х років — інтеграції із західними структурами, що тоді сприймали як дещо принципово важливе навіть для спротиву Європейського Союзу, який тоді тільки зароджувався, переважно в лавах радикальної правиці.
2001 року Іван Павло ІІ вперше й востаннє відвідав Україну. Уже тоді він говорив про місце України в Європі. Це паломництво Москва сприйняла дуже негативно.
Православна церква Московського патріархату вороже ставилася до присутності глави Католицької церкви на землі, яку вона вважала своєю.
На початку XXI століття ідеологічні та релігійні тертя стали дуже відчутні. У Росії вже понад два десятиліття визрівали ідеї, які згодом заволоділи свідомістю Путіна й кремлівської верхівки.
Російський націоналізм та імперіалізм, як і раніше комуністична ідеологія, не надто збігалися з поглядами Івана-Павла ІІ. Натомість для польської громадської думки тодішні заклики Папи до зближення з Європою й відкритості до низки держав колишнього СРСР на чолі з Україною, видавалися природним наслідком місії Івана Павла ІІ.
Наприкінці життя польського Папи, особливо після його смерті, світовими медіа прокотилася хвиля звинувачень на адресу Івана Павла ІІ у приховуванні педофільських скандалів у Церкві та в надмірному консерватизмі, який зацементував Церкву і не підготував її до викликів XXI століття.
Останній візит Івана Павла II до Польщі, 2002. Джерело: Музей краківської архієпархіїУ Польщі ці дискусії лише нещодавно стали предметом бурхливих громадських суперечок. І все ж не вони мають вирішальний вплив на оцінку понтифікату й історичної ролі Папи. На першому плані для поляків — повага до його ролі в поваленні комуністичного режиму та почуття гордості за те, що Папою став їхній співвітчизник.
Після смерті Івана Павла ІІ масова жалоба й надмір пафосних слів створювали враження, що духовна спадщина покійного Папи завжди буде вважатися великою цінністю. Проте в політичному просторі відбулися великі зміни. Колишні суперечки між посткомуністами та прихильниками «Солідарності» канули в минуле. Польща вступила до Євросоюзу і НАТО. Вона ставала дедалі заможнішою й безпечнішою — принаймні на певний час.
У подальші роки після відходу Івана Павла ІІ Польщу розділив новий конфлікт між людьми, які виросли з одного й того самого табору «Солідарності»: між лідером умовних лібералів Дональдом Туском і лідером консервативної правиці Ярославом Качинським. Цей конфлікт триває донині, хоча вже втрачає свою гостроту та еволюціонує у бік протистояння з новими популістськими силами. Можна сказати, що він вийшов за рамки ідей Івана Павла ІІ.
Ця суперечка точилася довкола сумнівів у перевагах перебування Польщі в Євросоюзі та обмеження допомоги Україні під час повномасштабної війни. І, нарешті, польські політичні дискусії після смерті Івана Павла ІІ порушили табу 1990-х — у них уже по-іншому трактуються питання безпеки й підвалин зовнішньої політики. Ці питання стали всеосяжними: вони охоплюють усі сфери життя, що, звісно, ніколи не було частиною спадщини та заповітів польського Папи.
Переклала Марія Шагурі
