Будівля комендатури громадянської міліції в Щецині, 18 грудня 1970 року. Фото: Марек Часнойць / Forum
Будівля комендатури громадянської міліції в Щецині, 18 грудня 1970 року. Фото: Марек Часнойць / Forum
29 листопада 2021

За десятиліття до «Солідарності». Протести 1970 року очима страйкарів

  • Facebook
  • Twitter
  • Telegram

У грудні 1970 року містами Балтійського узбережжя прокотилися страйки. Це один із найбільш жорстоко придушених протестів у повоєнній Польщі. Загинуло щонайменше 45 людей, понад тисячу поранено. Про події в одному з епіцентрів страйків — Щецині, розповідають лідер протестувальників Едмунд Балука та інші страйкарі.

Автомобіль, перевернутий під час протестів у Щецині. Джерело: Інститут національної пам’яті

14 грудня 1970 року в містах польського узбережжя Балтики спалахнув протест, викликаний оголошеним напередодні підвищенням цін на продукти. Він розпочався зі страйку на Ґданській корабельні і в наступні дні поширився на інші підприємства Триміста. Тримісто (Trójmiasto) — міська агломерація, в яку входять розташовані поруч Ґданськ, Сопот та Ґдиню. 17 грудня в Ґдині розстріляли людей, які йшли на роботу на місцеву судноверф; цього ж дня вуличні бої спалахнули у Щецині. Тут протест тривав найдовше — він завершився тільки 22 грудня, вже після зміни Першого секретаря ЦК ПОРП (20 грудня 1970 року вимушеного піти у відставку Владислава Ґомулку замінив Едвард Ґєрек). Публікуємо спогади учасників щецинських подій.

Юзеф Піласевич, начальник соціального відділу Управління порту Щецин

12 грудня, субота

На 17:00 призначено збори всіх членів партії. Уже цієї дивної години достатньо, щоб люди почали припускати, що відбувається щось надзвичайне. Підвищення цін на товари, звісно, ні для кого не таємниця, проте точно невідомо, що подорожчає і наскільки. Люди з самого ранку розкуповують геть усе. Хтось — продукти, передусім цукор та борошно, хтось — побутову техніку тощо. На кожному кроці помітна загальна знервованість.

На збори я запізнився. Зал заповнений, насилу знаходжу вільний стілець у дальньому кінці. Перший секретар головного бюро ППО [первинної партійної організації] зачитує лист Політбюро ЦК про зміну цін. Він заїкається і запинається, пітніє і плутається в словах. Мені його шкода — людина явно мучиться. Він зачитує фрагмент про допомогу держави багатодітним родинам (помилково сказав багаторічним, люди почали кричати: «Яким?») Згадує суму 25 злотих — зал вибухає сміхом. 1970 року середня місячна зарплата становила 2 235 злотих. Це триває довго. Суми 20 та 15 злотих викликають таку ж реакцію. Зрештою, він закінчує і повідомляє: можна ставити питання, на які бюро за можливості відповість, але обговорення небажане.

Западає коротка пауза, і відразу ж звучить питання: «Заборона обговорення — це рекомендація Центрального комітету чи рішення заводського комітету?» Відповідь: «Це рішення завкому, хоча ЦК не рекомендував обговорення».

Наступне питання: «Чи зросте оплата за житло?» Відповідь: «Невідомо».

Питання: «Якість м’ясних продуктів буде такою паскудною, як і раніше? Адже м’ясо наполовину з водою». Голос із залу: «Що ти чіпляєшся, соковидавлювачі подешевшали, от і будеш воду вичавлювати». Сміх у залі. Відповіді немає.

Слово бере член бюро (Падеревський). «У зв’язку з тим, що для більшості присутніх інформація, яка міститься в листі Політбюро, — несподіванка, вважаю, що зараз і справді обговорення неможливе. Ми не маємо повної інформації щодо причин цих змін, і бюро недостатньо орієнтується в ситуації. Саме підвищення цін та обґрунтування цього рішення, на мою думку, дуже спірне».

Перший секретар підхопив цю тезу й закрив збори. Ми виходимо пригнічені. Тепер я бачу, що дехто напідпитку. Пропонують піти піддати — «все одно нічого іншого не залишається». Я відмовляюся. Дорогою додому заходжу в продуктовий і купую три кілограми апельсинів. Настрій мінорний.

Година 21:00. У новинах по радіо повідомляють про підвищення цін. Коментар небагатослівний. З нього випливає, що економіка опустилася нижче ніж дно, і немає іншого виходу, окрім як перекласти подальші труднощі на суспільство.

13 грудня, неділя

Люди масово вивчають вітрини магазинів і нові ціни. Велике хвилювання. Знайомі розповідають один одному про перебіг зборів у себе на підприємствах. Виявляється, скрізь реакція була схожою — сміх. Мені пригадується анекдот про тирана, який підвищував податки. Коли після чергового підвищення люди почали сміятися — він, перелякавшись, наказав якнайшвидше податки знизити.

14 грудня, понеділок

День гарячкових нарад та оперативок. Начальники відділів та директори бігають з одного залу до іншого, щоб скрізь встигнути. Тематика — яка завгодно. Аби зайняти людей та вбити час.

15 грудня, вівторок

Друг не доїхав до Ґданська. Вони повернули з півдороги. Дізнаюся від нього, що у Ґданську заворушення.

16 грудня, середа

Ми вже знаємо, що у Тримісті серйозні заворушення, є поранені й убиті, спалено багато будівель, у тому числі воєводський комітет партії, вокзал, воєводське управління міністерства оборони. Місцева преса повідомляє тільки інформацію, не пов’язану із ситуацією в країні. Люди збуджені.

Протестувальники та військові перед будівлею партійного комітету. Джерело: Інститут народної пам’яті
Станіслав Вондоловський, технолог зварювальних робіт на Корабельні імені Адольфа Варського, співробітник відділу технічного супроводу

17 грудня о 8-й ранку до нас приходить прибиральниця, Ірена Вронська, і каже, що працівники корабельні з цеху обладнання йдуть до палубного цеху — у наш бік, тобто на стапель «Вулкан». Мій начальник уже знав, що вони наближаються, і говорить: «Хто вийде, матиме неприємності». А це була хороша людина, яка у найважчі часи захищала мене як фахівця.

Ми з двома колегами одягнули ватники й приєдналися до страйкувальників. Ми пішли до головних воріт, до будівлі дирекції. Була десь 10-та ранку. Директор Тадеуш Ценкєр просив повернутись на роботу, обіцяв підвищити зарплатню. Тоді ще ніхто не називав це страйком, ми думали, що розгортається акція протесту, маніфестація. Біля будівлі дирекції нас зібралося кілька тисяч. Частина пішла у напрямку Ґрюнвальдської площі, там уже чекали водомети та міліція зі щитами. Дехто зі страйкарів відступив до корабельні, інші намагалися потрапити до порту. Міліція знову облила їх водою в районі Валів Хороброго частина набережної річки Одри. Мокрі, побиті, вони поверталися до воріт судноверфі. Пригадую жінку-зварювальницю з Другого палубного цеху, яка йшла зі зламаним міліцейським щитом і кричала: «Наших б’ють».

Підбурена міліція почала стискати кільце навколо корабельні. Ось тоді розпочався бій. Ми — камінням, а міліція — гранатами зі сльозогінним газом. На вулиці Дюбуа з будинків летіли ганчірки, такі білі, наче йшов сніг — люди кидали їх нам, щоб було чим витерти сльози. Ці зіткнення з міліцією тривали дві години — з 11:00 до 13:00. Якийсь тип увірвався до м’ясної крамниці, вибив вікно. Робітники корабельні впіймали його і викинули звідти, сказали, що це співробітник державної безпеки.

Якісь молоді хлопці перевернули «газик», забрали ґвинтівки, а старі корабели виривали їх з рук і гнули стволи, щоб зброя була непридатна.

Переді мною йшло двоє чоловіків, здається, маляри, вони розмовляли. Один говорить: «Синку, якщо мене вб’ють, потурбуйся про матір», а син: «Тату, якщо мене вб’ють, ти потурбуйся про дружину і дітей».

Я повернувся до свого відділу, залишив ватник, одягнув пальто. Ми пішли у напрямку площі Солдата. Не ходили ні трамваї, ні автобуси, не було жодного транспорту. Я дійшов до Воєводського комітету, де вже зібралися люди. З вікон викидали ковбасу та інше добро — тоді недоступне, документацію; будівля горіла. Спалахнули фіранки, папери, зсередини викидали палаючі речі.

Якийсь хлопець намагався фотографувати — у нього вихопили апарат, вирвали з рук, розбили об бруківку. Невідомо хто це був. Ще я бачив, як поряд, на площі Прусської пам’яті, човном, що там стояв — для дитячих ігор — намагалися протаранити двері воєводського УВС. Усередині вже було багато заарештованих, люди хотіли визволити ув’язнених із камер. (Такі чутки ходили у натовпі біля будівлі УВС). Міліція намагалася оборонятися, але хлопцям вдалося закинути всередину бензин — будівля спалахнула. Однак пожежу швидко загасили.

Поруч зі мною впала людина. Я гукнув товаришеві: «Едеку, в нас стріляють». Тоді я перемістився у бік будівлі національного костелу та спробував відійти з лінії вогню. Було вже темно.

Після цього страшного дня я повернувся додому. По телебаченню саме показували новини. Прем’єр Циранкевич знову всіх лякав. Однак нам не сказали, чи маємо ми йти на роботу.


Протестувальники та військові перед будівлею партійного комітету. Джерело: Інститут національної пам’яті
Вальдемар Бриґман, студент залізничного училища

Коли 17 грудня я повертався із занять, побачив заворушення: пожежа, пожежа! Мені тоді було 16 років, і я був дуже збуджений тим, що відбувалося. Ми йшли з боку парку Жеромського у напрямку УВС та Королівських воріт. Люди зібралися перед будинком партії. Величезний натовп. Було холодно, морозно. Туди страшно було навіть підійти, адже — коли будівля вже палала — з неї вилітали обгорілі речі: телевізори, столи.

Люди були вкрай рішучі. Хтось гукнув: «Увага, праворуч наближається міліція!» Люди забули про страх і почали жбурляти каміння. Я теж вирвав із бруківки камінь: якщо всі, то всі. Це відбувалося між будинком партії та будівлею УВС. Міліція пішла в атаку з боку Управління, але ми її відігнали. У цей момент з’явилися армійські бойові машини, танк. Люди, однак, вважали, що військові не стрілятимуть.

Там залишилася розчавлена тоді ​​людина. Коли я дістався до того місця, він лежав, прикритий щитом. Натовп охопила така ненависть, що всі поперли на це УВС. Ставало дедалі темніше. Люди схопилися за човен, призначений для дитячих ігор, стали його виривати; я також допомагав. Натовп намагався протаранити ним двері. Усе було оточене, двері спалахнули.

З боку Одри під’їхали танки. Люди взялися за каміння. Тоді я подумав, що моя мама переживає, де я зараз… Мені спало на думку якось, в обхід, піти додому. Але все так цікаво розвивалося...

Пустили перші світлові ракети, ніби хтось хотів освітити все зверху. Мені здалося, що туди проїхав БТР, який врізався в палаючий човен. Потім танок лежав на боці, протестувальники його підпалили.

Коли пролунали перші постріли, у натовпі запанувала паніка. Стріляли з УВС. За три метри від мене лежала людина. Тоді хтось схопив мене за комір: «Синку, біжи звідси, стріляють!» Усі розбіглися. Кожен хотів додому, я тікав у бік замку. Мені стало гаряче, на бігу я спіткнувся об людину, яка лежала, упав — не знаю, жива вона була чи ні… Піднявся, пробіг 10-15 метрів, у животі розлилося якесь тепло. Я не розумів, що відбувається. Впав.

Відчув, що я не маю лівої ноги. Але торкаюся — нога є. Потім виявилося, що куля пройшла через нерв чотириголового м’яза, і я не відчував ногу. Коли я поповз, до мене підбігли три чи чотири чоловіки й питають: «Що з тобою?» Я говорю, що не можу встати. Вони взяли мене на руки й почали тікати. Тоді вже стріляли цілими чергами.
Я опинився, здається, у пожежній машині. Там було кілька людей. Ми лежали на ярусах, я внизу, не знепритомнів. Страшно трясло, ми їхали в лікарню на вулиці Війська Польського. У мене все обличчя було закривавлене, бо з того чоловіка, що лежав наді мною, капала кров.

У невідкладній допомозі, коли мене роздягли, лікар сказав: «Швидко з цим хлопцем на Поможани Клінічна лікарня в щецинському районі Поможани., негайно!» Мене везли на швидкій, а мені здавалося, що поїздка триває місяць… Мені було дуже боляче, мабуть, я стогнав.

Коли мене занесли, всі бігали, була паніка, у коридорі сиділи закривавлені люди. Мене поклали на каталку, і я, здається, вже відключався... Над собою побачив кілька облич, а серед них сусідку, Анастазію Мак. Вона працювала там анестезіологинею. Я сказав тільки: «Ця пані знає мене». Вона обернулася: «Вальдеку…» Далі нічого не пам’ятаю.

Коли я прокинувся, навпроти лежала людина з простріленою легенею. Чоловік згодом помер, не витримав. Зі мною, мабуть, теж справа була погана, бо знову почали кликати на допомогу. Я стогнав від болю, непритомнів. Виявилось, що почався перитоніт. Мене знову поклали на операційний стіл — тоді я вже настала клінічна смерть. Потім моя сусідка підтвердила, що я був дуже важкий і ніхто не давав шансів на виживання. Думаю, своїм життям я завдячую її рішучості, вона боролася за мене.

Матері спочатку прийшов виклик, щоб вона приїхала на впізнання тіла сина. Мама посивіла, протягом 12 годин стала білою, як голубка. Сусідка не могла сама повідомити, бо лікарів тоді не випускали із лікарні. Я опритомнів за кілька днів.




Під час акції протесту в Щецині. Джерело: Інститут національної пам’яті
Станіслав Вондоловський

Наступного дня, 18 грудня, я, як завжди, вранці сів у трамвай, поїхав на корабельню. Перед головною брамою, перед будівлею дирекції стояли танки. Робітники казали: «Ми зараз їх спровадимо». Я взяв свій ватник, прийшов до воріт. Робітники почали лити під гусениці танків фарбу, бензин, а танки помалу, метр за метром, відступали.

Якоїсь миті пролунали постріли. Біля мене впав юнак, який щось там говорив і встиг ще крикнути: «Здається, в мене попали!» Ми з колегою Сахарчуком побігли за стіну, за лінією вогню. Саме тоді вбили Стефана Ставицького, який проходив поряд із будинком, потім убили молодого 23-річного хлопця — Евґеніюша Блажевича — він стояв біля купи піску, що був потрібен для кузні. Потім я бачив, як несли на дошці людину в порваному комбінезоні — зі штанини стирчали дві гомілкові кістки, видно було роздроблене коліно. Поранених заносили до будівлі заводської поліклініки і там ними займалися. Незабаром постріли стихли, поїхали машини швидкої допомоги.

Я був шокований, заплаканий, я взагалі не міг зрозуміти, як можна безкарно стріляти у спокійних, беззахисних людей. Я не знав, що мені робити. Повернувся у відділ і дізнався, що ми організовуємо страйк.

Я опинився у найбільшому залі відділу технічного супроводу і ці, із супроводу, кажуть: «Нас, інженерів, техніків, справи робітників не стосуються». Представником відділу обрали одного партійного секретаря та якогось члена заводського комітету партії. Я розлютився: «Ми ходимо на перевірки, використовуємо цих людей, навчаємо їх — як я їм в очі дивитимуся?» Мене включили до складу трійки, яка представляла відділ.

Ми дісталися головного клубу корабельні, але там ще нікого не було, тому ми пішли до головних воріт. На територію судноверфі саме заходив перший секретар заводського комітету Евґеніюш Мушинський. Зовні чулися поодинокі постріли, іноді крик. Ну я й говорю цьому секретареві: «Треба припинити стрілянину».

Охочих піти не було, але врешті з будівлі вибіг ще третій секретар завкому, якого я раніше не знав, Ян Врубель, і голова профспілки Казімєж Кламанн. Учотирьох із Мушинським ми рушили в напрямку армійського штабу, на вулицю Першого травня, за нами йшов цілий натовп, обзиваючи нас «червоними». Зі сльозами на очах я просив: «Не ходіть, адже нас усіх перестріляють». Пройшовши якихось 50-100 метрів, натовп зупинився, а ми шестеро (бо приєдналися ще два зварювальники) пішли в цей дим.

Я знав, що нас можуть застрелити, був майже впевнений у цьому, тому йшов трохи зигзагами. Ми пройшли крізь димову завісу та голосно кричали: «Не стріляти, ми йдемо на переговори!» За цим димом ми побачили танки — вони стояли один за одним обабіч вулиці.

Ми дійшли до вулиці Першого травня, де було командування — армійське чи міліцейське. Ми звернулися до старшого за званням, і перший секретар парткому сказав: «Приберіть війська, ми повернемося на корабельню і не підемо у місто. Дайте людям зібратися, ми спробуємо організувати страйк». Танки прибрали, ще при нас вони почали від’їжджати.

Коли я повертався на корабельню і підходив до вулиці Фірлика, то побачив, як якийсь молодий хлопець заліз на бетонну огорожу і закинув у танк пляшку з бензином. Бензин миттєво спалахнув. Хлопець хотів відступити за огорожу, але впав і почав знову дертися. Тоді офіцер, худий високий лейтенант, вистрілив у цього юнака й поцілив йому, здається, у щиколотку. Той завив від болю і впав із огорожі. Тоді ж із танка витягли останнього солдата, який не ворушився — такий він був обпалений. Я залишив цих двох молодих людей, які лежали майже поруч — адже вони нічого не винні один одному — і ми повернулися на корабельню, до будівлі дирекції. А там одні вимагали все знести, інші — у тому числі я — залишитися на судноверфі й організувати сидячий страйк. Ну, і ми перемогли, більшість сказала, що ми повертаємося на корабельню й буде страйк.

Ми всі пішли до головного клубу, зокрема наша трійка від технічного супроводу та трійки, обрані від інших підрозділів, всього там могло бути кілька сотень людей. Я був розлючений. Гучно й публічно я вимагав, щоб усі, хто належить до ПОРП, покинули клуб. Тоді піднялася більшість, вони сказали, що вони — члени партії, але теж «за» припинити те, що відбувається.

Ми домовилися, що страйкуємо, обираємо страйковий комітет і делегуємо представників для переговорів. Почали пропонувати імена. Ми затвердили кандидатуру Метека Доперали, який був партійним, та інших. Вирішили, що вони вестимуть переговори та передаватимуть інформацію до клубу, а ми швидко узгоджуватимемо наші вимоги.

Наступного дня обрана група поїхала до міста, зустрілася з воєводською владою. Потім знову поїхали. І ще раз. Минуло три дні, і нічого не було досягнуто. (19 та 20 грудня відбулося три тури переговорів — спочатку у будівлі суднобудівного технікуму, потім у резиденції Президії Воєводської національної ради. Делегація страйкувальників складалася тоді з представників не тільки корабельні, а й інших щецинських підприємств, які приєдналися до протесту, створивши Загальноміський страйковий комітет. Третій тур закінчився підписанням протоколу погоджень, який затверджував 16 із 21 страйкових вимог. Ключового для страйкувальників рішення про скасування підвищення цін погоджено не було.)

Третього дня Доперала через гучномовець оголосив про закінчення страйку. Приєдналася дирекція: «Сторонні підприємства, делегації мають залишити територію корабельні». Я був тоді в клубі, близько до мікрофона, і мені було так соромно... Люди стояли, опустивши голови.




Бідон, у якому був бензин для підпалу будівлі партійного комітету. Джерело: Інститут національної пам’яті
Едмунд Балука, співробітник відділу головного механіка корабельні імені Адольфа Варського

Тоді, 20 грудня, у клубі зібралися люди з усіх цехів. На корабельні було 38 підрозділів — трійки від кожного плюс п’ятеро постійних членів страйкового комітету. Клуб гудів, як вулик. Один із моїх колег підводиться і каже: «Послухайте, тут серед нас є людина, яка влаштувала перший страйк у Сьомому цеху фарбувальний цех корабельні, ніхто його не підтримав. Його мало не звільнили. А тепер він сидить у коморі, хоч він майстер». У серпні 1970 року Едмунд Балука очолив протест, який тривав кілька годин і був спричинений завищенням норм виконання робіт. Запала тиша. Я підходжу до мікрофона і кажу: «Слухайте, ці казки про те, буцім у країну ввійдуть війська ООН, — брехня, якась дурна пропаганда. Потрібно боротися із тим, що ми бачимо тут. Ви хотіли спалити комітет, добре, тільки на чиї гроші його відновлять? Подивіться, комітет уже відбудовують, мармур завозять. За все це ми заплатимо». — Ну і стало ще тихіше. Я продовжую: «Потрібно обрати новий страйковий комітет». Тоді мене й обрали головою. І так ми розпочали черговий етап страйку.

Наступного дня приїхав Францішек Каім — міністр машинобудівної промисловості. Телефонує директор: «Пане Балуко, у мене міністр Каім, він хотів би зустрітися з вами». А я відповідаю: «Що він може мені сказати?» — «Ну, не впирайтеся, прийдіть».

Каім каже мені: «Пане Балуко, на вулиці свята, треба біґос приправити, на корабельні стільки жінок — їм потрібно додому. Відпустіть хоча б цих жінок, нехай дітям поїсти приготують». Я відповідаю: «Це не від мене залежить, пане Каіме, мене тут обрали головою страйкового комітету».Ці переговори відбулися 21 грудня й транслювалися через радіовузол. Вони не принесли результатів, основну вимогу страйкувальників — зниження цін до рівня, що був перед 13 грудня, — знову не задовольнили.

Наступного дня я дивлюся у вікно, з корабельні виходить багато людей, одягнених у цивільний одяг. Ми приходимо до воріт, а там стоять 20 робітників із ремонтного цеху судноверфі «Ґрифія» і кричать: «Бл…і, продали нас, ми вас зах…рим». А ми говоримо, що не продали їх, просто нічого не досягли.

Над корабельнею літав гелікоптер і скидав листівки. Через гучномовці передавали: «Кожен, хто зловить таку листівку, вільний і може йти додому. Партія гарантує йому вільний, безпечний прохід і не висуватиме жодних претензій». Деякі працівники корабельні ловили ці листівки.

До нас приходили з цехів і доповідали, що лишилося лише кілька людей, що всі вже покинули судноверф. Тож я кажу, що потрібно оголосити, що ми призупиняємо страйк на час Різдвяних свят. По-іншому не виходить, нема чого вдавати з себе героїв. Мені дали мікрофон, і я повідомив: «Працівники корабельні, ми призупиняємо страйк на час свят». І призупинили. Про закінчення страйку було оголошено 22 грудня близько 11 години, після того, як більшість страйкувальників вже покинула територію корабельні.

Після свят виходимо на роботу, а робота не клеїться. У цехах ідуть масові збори. Перед загрозою відновлення страйку влада намагалася пом’якшити настрій, організовуючи численні зустрічі з колективами щецинських підприємств. Одночасно тривала пропагандистська кампанія, яка демонструвала громадську підтримку нового керівництва партії. 19 січня пройшов мітинг у трубному цеху. Новий перший секретар воєводського комітету Евґеніюш Олубек дав розпорядження заводському партійному секретарю встановити трибуну з гаслом на підтримку влади. Приїхало телебачення, зробили знімки, змонтували.

У газеті ми бачимо фотографію з гаслом: «Трудовими звершеннями підтримуємо нове керівництво партії та уряду». Читаємо, що у трубному цеху, який дає роботу для інших підрозділів, зобов’язалися працювати в неділю… Ця сфальсифікована замітка з’явилася в пресі 20 січня, її повторило радіо та телебачення. 22 січня інформацію передрукувала газета Trybuna Ludu, що стало безпосередньою причиною початку страйку. Я хапаю газету і бігом, замість того, щоб піти на «Вулкан», мчу на «Арсенал», де розташовується трубний цех. Там повно людей із різних цехів. Один кричить: «Це тебе, сучий сину, вчора показували по телебаченню». А той: «Ні, мене не було, я був удома на лікарняному». «Я тебе бачив, це був ти». На це Боґдан Ґолашевський: «Пресу, телебачення, радіо — спалити! Досить цієї пропаганди!» І, звичайно, всі попрямували до головних воріт, я попереду. Але ворота були зачинені…

Біля воріт був кіоск. Я забрався на нього, мені дали рупор, щоб було голосніше, і тоді я сказав: «Що, хочете піти і спалити пресу, телебачення? На чиї гроші їх відновлюватимуть? Пропоную оголосити сидячий страйк». Усі почали аплодувати.

Я пішов у головний клуб, сів там і думаю: «Твою мать, ось прийде зараз ДБ, вони ж мені покажуть сидячий страйк, дивитимуся на все це з в’язниці». Потроху почали збиратися люди, тоді я подумав: «Ну, тепер справа піде». І запропонував: «Слухайте, це не ігри, давайте цехові трійки збільшимо до п’ятірок. І кожен цеховий голова нехай буде у страйковому комітеті». Я подумав, що якщо мене посадять, то цих 38 людей посадять зі мною. «Але ніяких партійних не повинно бути, тільки безпартійні». Ось так ми й склали цей страйковий комітет. Я пояснював, чому не повинно бути партійних — перший страйк організувала партія.

До мене приходять і кажуть:

— У нас тут є одна людина, яка працювала зварювальником, але він заочно закінчив виш, Люціян Адамчук, чудовий хлопець, ми разом працювали, може, він тобі підійде, він зможе щось написати.

— Я ж сказав, що ніяких партійних не повинно бути.

Приходить Адамчук, я дивлюся на нього, нормальний мужик — під час страйку він був на кшталт заводського соціолога. Кажу:

— Але ж ти партійний.

— Ну так, хочу щось у цій партії зробити, але важко.

— Люцеку, а якби я вступив у партію і так ось зсередини її розх…рив?

— Ні, ні, Едмунде, не псуй собі біографію, нічого ти не досягнеш, а біографію собі забрудниш. Ти не був у жодній організації, будь собою.

Зрештою, я погодився, щоб він був радником страйкового комітету. Адамчук написав листа Ґєреку. Цей лист було надіслано через міліційні телекси. Лист, який містив, зокрема, декларацію підтримки нового керівництва, було надіслано 23 січня.

Під час страйку телефонують священники, хочуть допомогти, а я відповідаю: «Нам ніхто не потрібен, ми самі впораємося». Були листи від якихось інтелігентів, але я сказав, що інтелігенти нам також не потрібні. Я порвав із Церквою, з інтелігенцією та з партією. Ми чекали, що приїде Ґєрек.



Будівля партійного комітету після 17 грудня. Джерело: Інститут національної пам’яті
Imię nazwisko

Спочатку на всій корабельні нас залишилося, може, дві тисячі із 11 тисяч працівників. Проте вранці в суботу, 23 січня, нас уже було значно більше, хоча судноверф відразу оточили, а директор Скробот їздив вулицею із потужними гучномовцями і обзивав Балуку злочинцем. Були й листівки із закликами покинути корабельню.

Під час грудневого страйку їдальні видавали харчування, у січні ми були голодні, в оточенні міліції. Ну, цієї суботи ми якось протрималися. У неділю з літака летять листівки: «Суднобудівнику, невже ти не хочеш пообідати з родиною?»

1968 року на корабельні нарізали важкі суднові кабелі — проти студентів У березні 1968 року в Польщі відбулися масові протести студентів та інтелектуалів проти культурної політики держави та обмеження громадянських свобод. — і потім вони лежали в брухті. Тепер вони стали у пригоді для охорони судноверфі. Я беру свій кабель, йду до огорожі — з одного боку ми охороняємо корабельню, щоб ніхто не проник, а з іншого боку — міліція. Всі люди з судноверфі вийшли з якихось закутків, і виявилося, що нас, десь близько семи тисяч. А міліціонерам казали, що корабельню захопила жменька людей… Ну, тут міліція почала боятися…

Ще зовні приходять жінки, стають за міліцією у дві шеренги, кажуть, що мають передати чоловікам їжу. Одна з них наважилася, дала мужику торбою по лобі, і жінки кинулися до огорожі. Міліція хотіла їх відтягнути, а ми: «Тільки спробуйте переступити через рейки!» Це не були наші дружини, але вони говорили, що їхні чоловіки далі, тож вони передають їжу. Тоді ми дізналися, що зупинилися поїзди, автобуси, що весь Щецин стоїть. Ми почувалися сильніші.

Едвард Ґєрек (третій зліва) на зустрічі з протестувальниками в Щецині, 1971 рік. Джерело: Інститут національної пам’яті
Едмунд Балука

24 січня телефонують із дирекції, що приїхав віцепрем’єр Францішек Шляхціц, хоче зі мною поговорити. «Будь ласка». Спеціальна бригада пішла до воріт і його привели. Шляхціц каже, що Едвард Ґєрек у Щецині. Я відповідаю:

— Чому ви не зателефонували раніше?

— Товариш Ґєрек сам пояснить, чому не можна це розголошувати.

— А зараз ми не готові, у нас ще вимог немає, зрозуміло? Йому доведеться почекати,
— говорю я.

Запитую в своїх: «Коли будуть вимоги?» Відповідають, що на це потрібно три-чотири години. Я говорю Шляхціцу

— Едвардові Ґєреку доведеться почекати три-чотири години.

— Що, Ґєрек чекатиме чотири години?

— Це не з нашої вини, — кажу.

— Це неможливо, Едвард Ґєрек ось-ось буде на корабельні.

— Інакше у нас не вийде.

Тут заходить одна жінка і кричить: «Ґєрек у головному клубі!» Ми біжимо. А туди набивається маса всяких людей. Я говорю Адаму Ульфіку: «Затримай їх, повинні прийти тільки члени страйкового комітету і ті, що приїхали з Ґєреком». Але все одно набилося багато людей, їх не змогли вигнати. Я бачу генерального директора Ценкєра. Директор каже: «Пане Балуко, перший секретар партії Едвард Ґєрек», я простягаю руку і представляюся, заїкаючись, хоча ніколи не заїкався: «Б-б-б-б-балука». Це від хвилювання і несподіванки, боятися я його не боявся.

Перед цим Ґєрек раптом з’явився біля воріт корабельні. Ті, хто їх охороняв, знали з радіовузла, що має приїхати Едвард Ґєрек. І тут з таксі виходять люди… Ґєрек підійшов до воріт і каже: «Я — перший секретар партії Едвард Ґєрек, ви мене впустите?» Потім він ішов такою стежкою і кричав: «Ідіть зі мною». Ну й ці, від воріт, йдуть, а як же бути на корабельні і не бачити першого секретаря?

Зустріч тривала дев’ять годин. Едвард Ґєрек погодився на більшість вимог, але не на ті, що стосувалися цін.

P.S. Всього за час протестів у грудні 1970 року в Щецині загинуло 16 людей. У березні 1971 року, після нового страйку — цього разу в Лодзі — уряд скасував грудневе підвищення цін.

Переклала Ірена Шевченко

Спогади Едмунда Балуки, Вальдемара Бриґмана та Станіслава Вондоловського 2008 року записала і підготувала до друку Ева Кондратович. Розповідь Юзефа Піласевича взято з книжки «Grudzień 1970» (редактор Пйотр Єґлінський, видавництво Editions Spotkania, Париж, 1986).

Редакція висловлює вдячність Центру KARTA за можливість публікації

  • Facebook
  • Twitter
  • Telegram

Читайте також