Життя в тіні катастроф

Євген Клімакін: Після всього, що сталося з вашим дідом, а потім батьком, ви не боїтеся відвідувати Смоленськ, Катинь?

Ізабелла Саріюш-Скомпська: Мені важко туди їздити. Але не тому, що в Смоленську чи Катині я потерпаю за власне життя. Це складнощі іншого роду: мені важко знову і знову переживати зустріч, зіткнення з цим місцем.

ЄК: Що ви маєте на увазі?

ІСС: Я вже багато років займаюся катинською темою, знаю історії жертв. Перебуваючи там, я бачу їхні прізвища, думаю, як закінчилися їх життя, згадую їхніх дружин і дітей. З останніми мене об’єднала спільна трагедія, біль. Дуже багатьох з цих людей уже нема серед живих.

Про катинських жертв найчастіше говорять як про польських героїв, але ж вони насамперед були просто людьми: синами, чоловіками, батьками. 22 тисячі дідусів, які ніколи не тримали на руках своїх онуків, не вчили їх їздити на велосипеді, не читали їм на ніч казки. Якими б були наші життя, якби з них не зникли ці тисячі офіцерів, лікарів, юристів, поліціянтів? Кого втратила держава і кого втратили ми, їхні рідні? Наші життя — наче дерева без коріння. Нас позбавили предків.

Ізабелла Саріюш-Скомпська, Варшава, 2020. Фото: Марек Ґорчинський / CPRDiP

ЄК: Ви, напевно, ставили собі питання, чому ці дві страшні події відбулися практично в одному місці?

ІСС: Між Катинню й аеродромом «Смоленськ Північний» — кілометрів 10-20. Для мене Катинський цвинтар і Смоленське поле, де розбився літак, — два різних місця, дві абсолютно різні історії. Дехто каже, що це прокляте місце, але мені таке формулювання дуже не подобається. Там живуть люди. Вони знайомляться, дружать, люблять один одного, у них народжуються діти. Як я можу називати це місце проклятим? Я не можу так назвати навіть Катинський ліс. Адже ми доклали величезних зусиль, аби там з’явився цвинтар, щоб люди приходили туди вшановувати пам’ять загиблих. Сталінський режим робив усе, щоб стерти людину, позбавити її не лише майна, роботи, близьких і життя, а й імені. Зусиллями тисяч людей пам’ять вдалося воскресити.

ЄК: Що ви відчуваєте, перебуваючи в Смоленську?

ІСС: 2010 року ми були у великому шоку. Просто не могли повірити в те, що трапилося. Здавалося, така трагедія повинна нас, поляків, об’єднати. Через 10 років я розумію, що Смоленська катастрофа, на жаль, стала подією, яке ще більше нас розділила. Від цього боляче, цього я не можу зрозуміти і прийняти.

Ми, сім’ї загиблих у Смоленську, стільки разів прощалися з нашими близькими... Мій двоюрідний брат сказав: «Скільки можна дивитися, як від’їжджає автівка, в якій везуть тіло рідної людини? Скільки можна прощатися?» Адже ми переживали це прощання з батьком чотири рази: після впізнання тіла в Москві, після урочистостей у Варшаві, під час поховання в Кракові, а потім ще й після ексгумації за рішенням влади. В якомусь сенсі мене це знищило. Не знаю, чи поїду я ще колись до Смоленська чи Катині.

Уламки літака Ту-154. Смоленськ, 2010. Фото: Сергій Срібло

ЄК: Напередодні катастрофи у вас було якесь погане передчуття?

ІСС: Ні. Я просто не хотіла, щоб батько летів до Смоленська без мене. Ми завжди там були разом, але в президентському літаку для Федерації катинських сімей виділили тільки п’ять місць. Незважаючи на те, що ми з батьком разом були в правлінні організації, могло б здатися некоректним, якби два з п’яти місць зайняли члени однієї сім’ї. Тому він полетів сам. Востаннє ми бачилися 8 квітня у Варшаві. Батько посадив мене в автівку друга, який їхав до Кракова, і сказав: «Марціне, подбай про мою дитину». Думаю, це було свого роду останнє прохання.

ЄК: Ви подумки розмовляєте з батьком?

ІСС: Звісно. Його фотографія завжди зі мною. Навіть після смерті він нам «передавав привіт».

ЄК: Що ви маєте на увазі?

ІСС: Тато прекрасно пік солодке. Сімейні рецепти десертів і тортів зберігалися в спеціальному зошиті. Але рецепти були неповні: лише він пам’ятав, при якій температурі повинен випікатись пиріг, як довго він має бути в духовці. Напередодні свят мама завжди буркотіла: «Впиши нарешті час приготування. Раптом ми захочемо щось зробити, а тут не вся інформація». Тато відповідав: «Є ж я, не переживай, я все спечу». Цей діалог я чула з року в рік. І ось 2010-го, через місяць після катастрофи, на травневі іменини тата ми вирішили спекти сирник. Узяли зошит і побачили, що там татовою рукою дописані всі подробиці приготування. Думаю, він зробив це після великодніх свят. Великдень тоді припав на 4 квітня, менше ніж через тиждень він загинув.

ЄК: Ви з батьком багато разів були в Катині?

ІСС: Точно понад десять. Коли ми їхали туди до діда, обов’язково везли з собою квіти з його рідного Кракова.

ЄК: Цікава традиція...

ІСС: Ми завжди так робили, починаючи з 1989 року. Подорож із Кракова до Катині тоді тривала чотири дні. Пригадую, як я пішла на Ринкову площу і сказала квіткарці, пані Стасі, що ми їдемо в Катинь і хочемо привезти дідові Болєславу квіти на могилу. Коли вона це почула, то так запакувала квіти, закутала їх у вологі рушники, що вони доїхали свіжими.

ЄК: Чому ви добиралися так довго?

ІСС: Тоді ж не можна було просто сісти і поїхати в місце поховання вбитих поляків. Слід було вдавати, ніби ми туристи. Спочатку з Кракова приїхали до Варшави, побували в Мінську, відтак Смоленську, походили на екскурсії і лише тоді самовільно вирушили в Катинь.

ЄК: Як ви дізналися історію діда?

ІСС: Я була дуже хворобливою дитиною, перші чотири класи займалася вдома, зрідка виходила на вулицю, тому батьки особливо не ризикували, розповідаючи мені правду. Я не пам’ятаю конкретної розмови, здається, історія про діда, якого НКВС розстріляв у Катині, завжди була в моїй свідомості. Одного разу, коли мені було шість або сім років, батько приніс з роботи одну книжку. Я дуже любила читати і бачила, що там є ілюстрації, але він не хотів її показувати. Це була «Без останнього розділу» генерала Владислава Андерса. На тих фото в книзі були могильні катинські ями. Батько не хотів, аби я їх бачила. Пам’ятаю, як одного разу, коли я йшла до школи, тато попросив: «Благаю, якщо на уроці історії скажуть, що в Катині вбивали німці, не сперечайся».

Болєслав Скомпський і Анджей Саріюш-Скомпський. Джерело: особистий архів Ізабелли Саріюш-Скомпської

ЄК: Чому, незважаючи на совєтську пропаганду, для поляків було очевидно, що Катинський розстріл — справа рук СРСР, а не нацистів?

ІСС: На це вказували дати. Мій дід, прокурор Болєслав Скомпський, був заарештований 1939 року після вторгнення Червоної армії. Бабуся отримала єдиний лист від нього. Він прийшов із Козельського табору і був датований листопадом 1939-го. У такій же ситуації опинилися родичі інших полонених. Вони теж писали своїм близьким: деякі отримували відповіді, але навесні 1940-го настала тиша. Всі поштівки, які бабуся надсилала в Козельський табір 1940–1942 років, поверталися з позначками «адресат вибув», «адресат невідомий». А потім 1943-го німці повідомили, що виявлено масові поховання під Смоленськом. Хто 1940 року контролював цю територію? Всі знали, що не нацисти. Вони прийшли туди пізніше, тому було очевидно, що розстріли влаштував СРСР.

Бабуся померла в жовтні 1942 року, вона так і не дізналася, що сталося з її чоловіком. Батько залишився сиротою, коли йому не було й п’яти років. У червні 1943-го в списках ідентифікованих з’явилося прізвище діда. Для нас, як і для багатьох інших родичів убитих у Катині або інших місцях, це була сімейна таємниця. Біль, який завжди з нами. Все життя проходило в тіні Катинського розстрілу. Після закінчення війни катинські сім’ї стали ізгоями.

Листи Ізабелли Саріюш-Cкомпської до ​​Ромодану, Москви і Стародуба. Джерело: особистий архів Ізабелли Саріюш-Скомпської

ЄК: Яким було їхнє життя?

ІСС: Катинські вдови не могли знайти роботи. Дітей жертв Катинського розстрілу не приймали до вишів, їм практично неможливо було здобути соціально значущі, шановані професії: педагог, юрист. У ПНР до родичів жертв ставилися як до ворогів. Наприклад, під час призовної комісії лікар запитав батька: «Ви знаєте, що у вас в документах?» — і показав особову справу, де в графі «соціальний статус» було написано: «До війни — апарат пригноблення» (дід був прокурором). Катинські сім’ї були чужі в своїй країні.

ЄК: Як ви думаєте, чому російська влада не реабілітує жертв Катинського злочину?

ІСС: Одна з найбільш популярних теорій — через те, що тоді нащадки жертв зможуть вимагати грошові компенсації. Російська сторона навіть називала суми: нібито кожна сім’я хоче отримати по мільйону доларів. У відповідь на такі спекуляції хочу сказати, що ми, Федерація катинських сімей, ніколи не говорили про намір отримати від російської влади якісь гроші. Ми заявляли, що нас цікавить доступ до документів і архівів. Наприклад, особових справ. До нас доходять дуже суперечливі сигнали щодо того, чи залишилися ще якісь папки на наших родичів. Були ці папери знищені чи все ж ні? Якщо є неопубліковані документи, то ми хочемо отримати до них повний доступ. Розумієте, немає суми, якою можна оцінити життя польського офіцера, представника інтелігенції, людини — ми таким ніколи не займалися. А що стосується реабілітації, то щодо катинських жертв вона неможлива.

ЄК: Чому?

ІСС: Реабілітація можлива тільки там, де є рішення суду. Над нашими родичами суду не проводили: там була лише службова записка. Те, що Бєрія 5 березня написав Сталіну — всього лиш записка. Розстріли проводилися за рішенням «трійки» НКВС СРСР.

Меморіальний комплекс «Катинь». Джерело: Вікіпедія

ЄК: Чому Катинський злочин став можливим?

ІСС: З точки зору совєтської системи, Катинський розстріл — цілком логічна подія. Там, де влада готова фізично усувати неугодних, масові вбивства стають лише питанням часу. Катинь була обумовлена ​​такою ж ідеєю, як, наприклад, Голокост. Тож розстріл став злочинним, але логічним обезголовлюванням польського суспільства. Влада СРСР вирішила знищити найідейніших, найбільш небайдужих, найвідданіших батьківщині. Цим вона готувала ґрунт для подальших змін, позбавлялася від тих, хто міг би перешкодити в майбутньому. Не думаю, що Катинь стала актом помсти за 1920 рік. Гадаю, Сталіна не хвилювала польсько-більшовицька війна. Він цинічно здійснював експансію, а не зводив рахунки.

ЄК: Як ви ставитеся до росіян?

ІСС: Моє ставлення до них не продиктоване історією смерті мого діда. Я добре знаю контекст того, що сталося. Як учена, я проводила дослідження про поляків у ГУЛАГу, вивчала історії засланців, написала дисертацію про табірну літературу. Я вкрай негативно ставлюся до совєтської системи, сталінізму, серед жертв якого й самі росіяни. Буваючи в Катині, я часто чула від місцевих: «Ви хоч дізналися, хто там лежить. А ми й гадки не маємо, як звали громадян СРСР, які були розстріляні і там поховані». Саме тому я ставлюся до росіян як до жертв совєтської системи, сталінського терору.

Це страшно прозвучить, але нам, полякам, було простіше. Для нас Катинь — однозначна історія. Є ворог: вище керівництво СРСР, яке вирішило розстріляти наших родичів. А в Росії важче про це говорити, оскільки і кати, і жертви були громадянами однієї країни. Хто хоче виявитись онуком ката? Легше бути нащадком героя, ніж душогуба, енкавеесівця, який убивав невинних.

У нашій родині катинською темою займалися тільки батько і я. Знаєте, як буває: хтось збирає марки, хтось — монети, а ми з татом жили Катинню. Після Смоленської катастрофи вісім членів нашої родини поїхали зі мною в Смоленськ. Ми добралися на місце, стали біля великого каменя і побачили групу жінок, яка з батюшкою простувала в нашому напрямку, але призупинилась. Виявилося, це жителі Смоленська, які прийшли на місце катастрофи помолитися за душі наших близьких. Після такого я не можу ставитися погано до жителів міста або країни. Так, є держава, яка говорить неправду про війну, виправдовує сталінський режим, налаштовує своїх громадян проти інших народів, — але є й люди, які теж страждають, співчувають і підтримують.

Переклала Жанна Слоньовська