Під час руху проспектом Перемоги було видно чорний дим, що здіймався на горизонті. Тривав третій день повномасштабного російського вторгнення. Ніч була складна. У західному Києві та на передмістях пройшли запеклі зіткнення. Вони розпочалися вночі, а закінчилися під ранок.
«Я прокинулася від вибухів, а ще почула автоматні черги. Підійшла до вікна, побачила спалах і зрозуміла, що Київ знову став мішенню», — розповідає 50-річна Світлана.
Бої тривали за кількасот метрів від її дому. Бахкало. Світлана каже, що раніше не вміла лаятися, але вночі навчилася.
Це місце невдовзі стало побоїщем. Українські солдати дощенту знищили російські військові вантажівки. Імовірно, їхнім завданням було доставити до Києва диверсійну групу, яка мала атакувати зсередини міста. З самого ранку пожежники безперестанно гасили охоплені полум’ям машини. Навколо розсипане скло, уламки будинків, гільзи, осколки, навіть від ручних гранат, а також тіла людей...
Коли все стихло, багато мешканців із валізами й торбами вирушили в бік центру й залізничного вокзалу.
Світлана не тільки не сховалася в бомбосховищі, розташованому біля її будинку, але навіть не думає виїжджати. «Це моє місто. Я тут народилася. Жодних сховищ. Буде, що має бути, — каже, і голос її зривається. — Ми збираємося в кулак. Я вже не відчуваю страху — тільки гордість і злість».
Світлана договорює речення і на її очах виступають сльози. Вона з самого початку трималася, не плакала, і лише тепер, коли проминув перший шок, у неї проявилися емоції.
Українські солдати з’явилися біля будинку Світлани під ранок. Поставили блокпост. Побачивши їх, жінка зітхнула з полегшенням. Не хотіла лишатися байдужою, вийшла їм допомогти. «Ми з іншими мешканцями відразу почали носити їм чай і каву, пакети з їжею. Солдати кажуть, щó їм потрібно, а ми це приносимо, — промовляє, заплакана. — Вплинути на щось я не здатна, але роблю, що можу».
Це правда: Світлана — як говорилося під час протестів на київському Майдані у 2013–2014 роках — тільки крапля в океані. Річ у тім, що таких крапель сьогодні назбиралося чимало.
Я зводила барикаду
Четвер 24 лютого 2022 року ввійде до підручників історії.
О 5-й ранку за київським часом (о 4-й за польським) Росія напала на Україну. Спочатку вона стверджувала, що ціллю є виключно Донбас, але з перших хвилин обстрілювалися об’єкти, переважно стратегічні, по всій країні. Ракети летіли навіть на Львівську та Івано-Франківську області.
Однак найважчі бої тривають на південному сході, де російський наступ найбільш успішний і наближається до Маріуполя, а також у містах неподалік кордону: Харків, Суми та Чернігів. За даними Міністерства охорони здоров’я України, за перші чотири дні збройних дій загинуло щонайменше 352 цивільні особи, в тому числі 14 дітей.
Столиця, в якій проживає три мільйони людей, стала однією з головних цілей нападу. З самого початку російські війська намагаються дістатися якомога ближче до міста, а вірогідно, також його оточити. До Києва проникають диверсійні групи, які хочуть завдати якомога більшої шкоди і послабити лави захисників. Зазвичай це люди в цивільному або переодягнені в українську військову форму. Тому в місті, часом навіть неподалік центру, можна наткнутися на ушкоджені транспортні засоби, зокрема військові вантажівки. Те, як росіяни проникають у столицю, залишається загадкою.
Біля будинку Світлани солдати наказують водіям з’їжджати з дороги, бо вулиця заблокована автомобілями. Під час розмови жінка помічає, що вони зносять якісь мішки. Відразу повертається й гукає до того солдата, що найближче:
«Хлопці, вам треба мішки з піском?» — «Барикади хочемо зробити», — відказує солдат. — «Добре, зараз принесемо».
І пішла. Якийсь чоловік тим часом уже ніс наповнені піском поліетиленові мішки. Невдовзі вояки стояли вже не просто посеред вулиці, а на порядно укріпленій позиції.
Атарі й макінтош чекають на відвідувачів
Сховище розташоване в одному з наукових інститутів. Його працівник Олександр, років біля 50, добровільно зголосився керувати сховищем і допомагати людям, які там перебувають. «Живу я недалеко, але через це паскудство проводжу тепер весь час тут», — каже він, маючи на увазі війну.
Але перш ніж завести мене до сховища він дуже хоче показати невеличкий музей комп’ютерів, на який відведено дві кімнати. Тут зібрана стара електроніка, як-от перший макінтош, атарі чи коммодор. «Ми хочемо, щоб люди знали, як було. Діти іноді не здогадуються, що так колись виглядав комп’ютер», — розповідає Олександр.
Він промовляє це з таким зворушенням, запалом і жестикуляцією, що можна забути про війну навколо. Недбало пов’язана навколо шиї хустка і злегка скуйовджене волосся контрастують із ножем, який він повісив собі на поясі ще на початку вторгнення. Взяв його собі про всяк випадок. З ритму чоловіка вибиває тільки питання, чи не хотів би він вивезти це все у безпечне місце.
«Куди? І звідки взяти на це кошти? — питає риторично. — Для мене тепер найважливіше, щоб люди мали що їсти й пити».
Фотографувати сховища мені не можна, зокрема з міркувань обережности. Чоловік при вході просить показати документи. В останні дні в Києві все частіше люди розпитують незнайомих, хто вони, що роблять, просять якось це підтвердити, особливо коли — так, як у моєму випадку — чують, що особа говорить з акцентом. Влада невпинно попереджає про диверсійні групи, прохаючи мешканців зберігати пильність, інформувати про них і власноруч їм протидіяти.
А люди й справді протидіють: розшукують диверсійні групи, повідомляють про них владі. Знаки на будинках і дорогах, які саботажники залишають, щоб полегшити орієнтування росіянам, замальовують, засипають піском або землею.
На рибки також подивлюся
Сходи ведуть глибоко під землю. Дорогою минаю двох жінок, які не піднімаються на поверхню, доходячи тільки до того місця, де з’являється мобільне покриття. Дві стулки важких металевих дверей відкривають шлях до надійних коридорів і приміщень. «Тут досі панує Совєтський Союз і стан сховища такий собі», — каже Олександр.
Попри все воно підготоване значно краще, ніж більшість конструкцій такого типу. Тут є доступ до струму, великі бутлі для питної води, вентиляція, навіть власні туалети, хоча якраз туди не підведена вода, тому там панує неприємний запах.
Люди стягують сюди все, що можуть. Їжу, воду, матраци, речі, щоб на них сидіти. Сам Олександр каже, що приніс із 40 табуреток. Правила прості: до комендантської години, тобто зазвичай до 22-ї, сюди може ввійти кожен, хто цього потребує. Потім двері замикаються і відчиняються лише вранці, коли знову можна вийти на вулицю.
Коли я був у сховищі, там перебувало до 50 людей. Здебільшого літні, передовсім жінки. Однак удень тут відносно порожньо. Більшість, як Ніна Сергіївна — жінка похилого віку — виходить додому відпочити. Ніна ледве пересувається, тому її підтримує під руку чоловік середнього віку.
«У нас був чай і хліб, щоб перекусити. Треба якось вижити, — каже вона. — Це все не з нашої вини», — додає.
Раптом згадує, що поховала сина-офіцера. Вибухає плачем і каже, що мусить іти.
Вночі у сховищі збирається набагато більше людей. Мешканці забирають із собою сполошених тварин, яких не хочуть залишати самих удома. «Тут були шиншили, собаки й коти. Сказав, що як хтось має рибок, то нехай також принесе. Залюбки на них подивлюся», — каже Олександр.
Незважаючи на товсті шари бетону відгомін боїв доноситься до вух людей, які сидять глибоко під землею.
Совєтський досвід
52-річний Володимир стоїть разом із чоловіком і двома жінками, які вивели малих песиків, одягнених у кольорові попони. Показує шматок заліза в руці. Осколок — вочевидь, від ракети — він знайшов на вулиці.
Уночі Володимир теж пересидів у сховищі, яким керує Олександр. Серед ночі хтось раптом почав гупати у двері. Виявилося, що це були солдати територіальної оборони. Олександр подумав спершу, що то диверсанти. Той, із яким він розмовляв, окрім куленепробивного жилета і зброї, мав на собі цивільний одяг, шкарпетки-слідки і кросівки. Казав, що росіяни обстріляли їх із градів, тому вони шукають сховку. Він також мусив показати документи.
Володимир не збирається нікуди виїжджати. «У мене є ще хата в селі, а я лишився тут, де моя сім’я. Знайти нас можуть скрізь, тож нема чого втікати», — каже він.
Додає, що якщо становище Києва буде справді загрозливе, то він використає досвід, здобутий у совєтській армії, і також стане на захист міста.
З пляшкою на танки
Коли я закінчую розмову з Володимиром, до мене підходить молодий хлопець і питає, чи не знаю, де найближчий військкомат. Іде записуватися.
Напад призвів до масового притоку добровольців у лави армії і територіальної оборони, а також тих, що просто попросили дати їм зброю в руки. У багатьох містах, у тому числі в Києві, вишиковувалися черги кандидатів у солдати. Призовні комісії ледве встигали приймати всіх охочих.
Українці по всій країні намагаються нападати на сили ворога, що наступають. Організовуються самотужки. У відповідь на заклик влади готують коктейлі Молотова.
У Києві з’явилися навіть низові мануфактури з виробництва цих запальних сумішей. У Харківській області, кажуть, ними спалили російський БТР. У Харкові російські солдати накивали п’ятами, бо їх обстрілювали з навколишніх будинків. Вони зовсім не знали, де шукати ворога.
На відео, які записують у різних частинах країни, видно, як навіть неозброєні мешканці містечок і сіл намагаються блокувати танки. Іноді роблять це поодинці, а іноді групами. Так сталося, зокрема, у Запорізькій області, на сході країни, де кілька десятків людей разом із мером міста Дніпрорудне зібралися під мостом і кричали «Слава Україні» та «Путін хуйло». Танк, який вони блокували, розвернувся й поїхав.
Може, інформатик придасться
Насамкінець я підходжу до висотки, в яку влучила російська ракета. В кільканадцятиповерховому будинку вона пробила діру в чотирьох поверхах. Більшість мешканців виїхала або спустилася до сховища, тож поранення отримали тільки дві людини. Скло і шматки бетону валяються на перекритій поліцією вулиці. Мешканці столиці приходять зробити фото, бо знищений будинок швидко став символом війни за місто.
Через засипану уламками вулицю жваво крокує 80-річний Олександр. Він інформатик і вміє програмувати. Також питає мене, де є територіальна оборона. Вчора його відмовилися прийняти, бо сказали, що застарий.
Олександр не розуміє, чому його вік є проблемою, якщо він чудово почувається (він справді виглядає молодше, ніж за документами). Тому шукає іншої військової комісії. Може, там його візьмуть.
Сподівається на те, що якщо не дадуть зброї, то, може, хоч інформатик їм потрібен. Хоче стати в пригоді хоч якимось чином.
Текст закінчено 28 лютого вранці.
Переклав Андрій Савенець
Репортаж друкувався на сайті видання Tygodnik Powszechny
