Під час руху проспектом Перемоги було видно чорний дим , що здіймався на горизонті. Тривав третій день повномасштабного російського вторгнення. Ніч була складна. У західному Києві та на передмістях пройшли запеклі зіткнення. Вони розпочалися вночі, а закінчилися під ранок.
«Я прокинулася від вибухів , а ще почула автоматні черги. Підійшла до вікна, побачила спалах і зрозуміла, що Київ знову став мішенню», — розповідає 50-річна Світлана.
Бої тривали за кількасот метрів від її дому. Бахкало. Світлана каже , що раніше не вміла лаятися, але вночі навчилася.
Це місце невдовзі стало побоїщем. Українські солдати дощенту знищили російські військові вантажівки. Імовірно , їхнім завданням було доставити до Києва диверсійну групу, яка мала атакувати зсередини міста. З самого ранку пожежники безперестанно гасили охоплені полум’ям машини. Навколо розсипане скло, уламки будинків, гільзи, осколки, навіть від ручних гранат, а також тіла людей...
Коли все стихло , багато мешканців із валізами й торбами вирушили в бік центру й залізничного вокзалу.
Світлана не тільки не сховалася в бомбосховищі , розташованому біля її будинку, але навіть не думає виїжджати. «Це моє місто. Я тут народилася. Жодних сховищ. Буде , що має бути , — каже, і голос її зривається. — Ми збираємося в кулак. Я вже не відчуваю страху — тільки гордість і злість».
Світлана договорює речення і на її очах виступають сльози. Вона з самого початку трималася , не плакала, і лише тепер, коли проминув перший шок, у неї проявилися емоції.
Українські солдати з’явилися біля будинку Світлани під ранок. Поставили блокпост. Побачивши їх , жінка зітхнула з полегшенням. Не хотіла лишатися байдужою, вийшла їм допомогти. «Ми з іншими мешканцями відразу почали носити їм чай і каву , пакети з їжею. Солдати кажуть, щó їм потрібно, а ми це приносимо, — промовляє , заплакана. — Вплинути на щось я не здатна , але роблю, що можу».
Це правда: Світлана — як говорилося під час протестів на київському Майдані у 2013–2014 роках — тільки крапля в океані. Річ у тім , що таких крапель сьогодні назбиралося чимало.
Я зводила барикаду
Четвер 24 лютого 2022 року ввійде до підручників історії.
О 5-й ранку за київським часом (о 4-й за польським) Росія напала на Україну. Спочатку вона стверджувала , що ціллю є виключно Донбас , але з перших хвилин обстрілювалися об’єкти, переважно стратегічні, по всій країні. Ракети летіли навіть на Львівську та Івано-Франківську області.
Однак найважчі бої тривають на південному сході , де російський наступ найбільш успішний і наближається до Маріуполя , а також у містах неподалік кордону: Харків , Суми та Чернігів. За даними Міністерства охорони здоров’я України , за перші чотири дні збройних дій загинуло щонайменше 352 цивільні особи, в тому числі 14 дітей.
Столиця , в якій проживає три мільйони людей, стала однією з головних цілей нападу. З самого початку російські війська намагаються дістатися якомога ближче до міста, а вірогідно, також його оточити. До Києва проникають диверсійні групи, які хочуть завдати якомога більшої шкоди і послабити лави захисників. Зазвичай це люди в цивільному або переодягнені в українську військову форму. Тому в місті, часом навіть неподалік центру, можна наткнутися на ушкоджені транспортні засоби, зокрема військові вантажівки. Те, як росіяни проникають у столицю, залишається загадкою.
Біля будинку Світлани солдати наказують водіям з’їжджати з дороги , бо вулиця заблокована автомобілями. Під час розмови жінка помічає, що вони зносять якісь мішки. Відразу повертається й гукає до того солдата, що найближче:
«Хлопці , вам треба мішки з піском?» — «Барикади хочемо зробити» , — відказує солдат. — «Добре , зараз принесемо».
І пішла. Якийсь чоловік тим часом уже ніс наповнені піском поліетиленові мішки. Невдовзі вояки стояли вже не просто посеред вулиці , а на порядно укріпленій позиції.
Атарі й макінтош чекають на відвідувачів
Сховище розташоване в одному з наукових інститутів. Його працівник Олександр , років біля 50, добровільно зголосився керувати сховищем і допомагати людям, які там перебувають. «Живу я недалеко , але через це паскудство проводжу тепер весь час тут» , — каже він, маючи на увазі війну.
Але перш ніж завести мене до сховища він дуже хоче показати невеличкий музей комп’ютерів , на який відведено дві кімнати. Тут зібрана стара електроніка, як-от перший макінтош, атарі чи коммодор. «Ми хочемо , щоб люди знали, як було. Діти іноді не здогадуються, що так колись виглядав комп’ютер» , — розповідає Олександр.
Він промовляє це з таким зворушенням , запалом і жестикуляцією, що можна забути про війну навколо. Недбало пов’язана навколо шиї хустка і злегка скуйовджене волосся контрастують із ножем, який він повісив собі на поясі ще на початку вторгнення. Взяв його собі про всяк випадок. З ритму чоловіка вибиває тільки питання, чи не хотів би він вивезти це все у безпечне місце.
«Куди? І звідки взяти на це кошти? — питає риторично. — Для мене тепер найважливіше , щоб люди мали що їсти й пити».
Фотографувати сховища мені не можна , зокрема з міркувань обережности. Чоловік при вході просить показати документи. В останні дні в Києві все частіше люди розпитують незнайомих, хто вони, що роблять, просять якось це підтвердити, особливо коли — так, як у моєму випадку — чують, що особа говорить з акцентом. Влада невпинно попереджає про диверсійні групи, прохаючи мешканців зберігати пильність, інформувати про них і власноруч їм протидіяти.
А люди й справді протидіють: розшукують диверсійні групи , повідомляють про них владі. Знаки на будинках і дорогах, які саботажники залишають, щоб полегшити орієнтування росіянам, замальовують, засипають піском або землею.
На рибки також подивлюся
Сходи ведуть глибоко під землю. Дорогою минаю двох жінок , які не піднімаються на поверхню, доходячи тільки до того місця, де з’являється мобільне покриття. Дві стулки важких металевих дверей відкривають шлях до надійних коридорів і приміщень. «Тут досі панує Совєтський Союз і стан сховища такий собі» , — каже Олександр.
Попри все воно підготоване значно краще , ніж більшість конструкцій такого типу. Тут є доступ до струму, великі бутлі для питної води, вентиляція, навіть власні туалети, хоча якраз туди не підведена вода, тому там панує неприємний запах.
Люди стягують сюди все , що можуть. Їжу, воду, матраци, речі, щоб на них сидіти. Сам Олександр каже, що приніс із 40 табуреток. Правила прості: до комендантської години, тобто зазвичай до 22-ї, сюди може ввійти кожен, хто цього потребує. Потім двері замикаються і відчиняються лише вранці, коли знову можна вийти на вулицю.
Коли я був у сховищі , там перебувало до 50 людей. Здебільшого літні, передовсім жінки. Однак удень тут відносно порожньо. Більшість, як Ніна Сергіївна — жінка похилого віку — виходить додому відпочити. Ніна ледве пересувається, тому її підтримує під руку чоловік середнього віку.
«У нас був чай і хліб , щоб перекусити. Треба якось вижити , — каже вона. — Це все не з нашої вини» , — додає.
Раптом згадує , що поховала сина-офіцера. Вибухає плачем і каже, що мусить іти.
Вночі у сховищі збирається набагато більше людей. Мешканці забирають із собою сполошених тварин , яких не хочуть залишати самих удома. «Тут були шиншили , собаки й коти. Сказав, що як хтось має рибок, то нехай також принесе. Залюбки на них подивлюся», — каже Олександр.
Незважаючи на товсті шари бетону відгомін боїв доноситься до вух людей , які сидять глибоко під землею.
Совєтський досвід
52-річний Володимир стоїть разом із чоловіком і двома жінками , які вивели малих песиків, одягнених у кольорові попони. Показує шматок заліза в руці. Осколок — вочевидь, від ракети — він знайшов на вулиці.
Уночі Володимир теж пересидів у сховищі , яким керує Олександр. Серед ночі хтось раптом почав гупати у двері. Виявилося, що це були солдати територіальної оборони. Олександр подумав спершу, що то диверсанти. Той, із яким він розмовляв, окрім куленепробивного жилета і зброї, мав на собі цивільний одяг, шкарпетки-слідки і кросівки. Казав, що росіяни обстріляли їх із градів, тому вони шукають сховку. Він також мусив показати документи.
Володимир не збирається нікуди виїжджати. «У мене є ще хата в селі , а я лишився тут, де моя сім’я. Знайти нас можуть скрізь, тож нема чого втікати» , — каже він.
Додає , що якщо становище Києва буде справді загрозливе, то він використає досвід, здобутий у совєтській армії, і також стане на захист міста.
З пляшкою на танки
Коли я закінчую розмову з Володимиром , до мене підходить молодий хлопець і питає, чи не знаю, де найближчий військкомат. Іде записуватися.
Напад призвів до масового притоку добровольців у лави армії і територіальної оборони , а також тих, що просто попросили дати їм зброю в руки. У багатьох містах, у тому числі в Києві, вишиковувалися черги кандидатів у солдати. Призовні комісії ледве встигали приймати всіх охочих.
Українці по всій країні намагаються нападати на сили ворога , що наступають. Організовуються самотужки. У відповідь на заклик влади готують коктейлі Молотова.
У Києві з’явилися навіть низові мануфактури з виробництва цих запальних сумішей. У Харківській області , кажуть, ними спалили російський БТР. У Харкові російські солдати накивали п’ятами, бо їх обстрілювали з навколишніх будинків. Вони зовсім не знали, де шукати ворога.
На відео , які записують у різних частинах країни, видно, як навіть неозброєні мешканці містечок і сіл намагаються блокувати танки. Іноді роблять це поодинці, а іноді групами. Так сталося, зокрема, у Запорізькій області, на сході країни, де кілька десятків людей разом із мером міста Дніпрорудне зібралися під мостом і кричали «Слава Україні» та «Путін хуйло». Танк , який вони блокували, розвернувся й поїхав.
Може , інформатик придасться
Насамкінець я підходжу до висотки , в яку влучила російська ракета. В кільканадцятиповерховому будинку вона пробила діру в чотирьох поверхах. Більшість мешканців виїхала або спустилася до сховища, тож поранення отримали тільки дві людини. Скло і шматки бетону валяються на перекритій поліцією вулиці. Мешканці столиці приходять зробити фото, бо знищений будинок швидко став символом війни за місто.
Через засипану уламками вулицю жваво крокує 80-річний Олександр. Він інформатик і вміє програмувати. Також питає мене , де є територіальна оборона. Вчора його відмовилися прийняти, бо сказали, що застарий.
Олександр не розуміє , чому його вік є проблемою, якщо він чудово почувається (він справді виглядає молодше, ніж за документами). Тому шукає іншої військової комісії. Може, там його візьмуть.
Сподівається на те , що якщо не дадуть зброї, то, може, хоч інформатик їм потрібен. Хоче стати в пригоді хоч якимось чином.
Текст закінчено 28 лютого вранці.
Переклав Андрій Савенець
Репортаж друкувався на сайті видання Tygodnik Powszechny
