Ексгумація жертв Катинського злочину, Смоленська область, 1943. Фото: Авґуст Шерль / Sueddeutsche Zeitung Photo / Forum
Ексгумація жертв Катинського злочину, Смоленська область, 1943. Фото: Авґуст Шерль / Sueddeutsche Zeitung Photo / Forum
15 лютого 2021

12 фактів про Катинський розстріл

  • Facebook
  • Twitter
  • Telegram

Убивство польських військовополонених 1940 року — мабуть, один із найвідоміших нині воєнних злочинів Радянського Союзу. Але деякі подробиці про нього ви, можливо, не знали.

Після захоплення східної частини Польщі у вересні 1939 року Червона армія взяла в полон майже пів мільйона польських військових. Переважну більшість — солдатів та унтерофіцерів — відпустили практично відразу, а от офіцерський склад залишався в таборах до весни 1940 року в очікуванні, коли вирішиться їхня доля. Нарешті Політбюро постановило їх розстріляти й таємно поховати. Одне з таких масових поховань виявив німецький окупаційний корпус 1943 року біля села Катинь, яке й дало назву трагедії в цілому.

Після звільнення Смоленська на місце поховання скерували групу чекістів, щоб сфальсифікувати докази: необхідно було довести, що розстріл відбувся не 1940-го, а 1941 року, коли територію вже захопили німці. Співробітники НКВС, зокрема, «обробляли» місцевих мешканців, вказуючи їм, що слід говорити при подальших розпитуваннях, а також підкладали в кишені вбитих листи, написані вже після розстрілу: родичі не знали про долю в’язнів і продовжували до них писати.

На офіційному рівні совєтське керівництво визнало відповідальність СРСР за цей злочин лише 1990 року. І хоча з того часу офіційна позиція держави щодо цього питання не змінювалася, подробиці подій у російському суспільстві відомі далеко не всім, а сама тема супроводжується домислами й прямою дезінформацією.

Розповідаємо 12 фактів, які ви, ймовірно, не знали про Катинський розстріл.

Жертви злочину — не тільки офіцери. Разом із понад 14,5 тис. військовополонених розстріляно понад 7,3 тис. ув’язнених із тюрем, розташованих на захоплених територіях, тобто в Західній Білорусі та Західній Україні. Ці люди були засуджені як члени «контрреволюційних шпигунських і диверсійних організацій» та «класово чужі»: колишні поміщики, фабриканти тощо. Цю категорію розстріляних називають Білоруським катинським списком і Українським катинським списком (конкретні прізвища жертв невідомі).

Далеко не всі розстріляні військовополонені були кадровими військовими. Наприклад, на полігоні у Мєдному здебільшого поховані офіцери жандармерії, тобто військової поліції. Крім того, у Польщі діяв закон про обов’язкову річну армійську підготовку для всіх, хто мав середню освіту, після чого їм присвоювалося звання молодшого офіцера запасу. Відомо, зокрема, що серед 4220 похованих у Смоленській області офіцерів приблизно 70,4 % були цивільними, яких мобілізували з початком війни проти Німеччини, кадровими військовими були тільки 22,3 %, а ще близько 7 % — відставниками.

Попри звірства щодо інших верств населення, до польських військовополонених нацисти поставилися набагато гуманніше, ніж комуністи. Рядових відправили в звичайні трудові табори, звідки їх формально звільнили вже 1941 року, а офіцерів — у спеціальні офіцерські. Умови в них були далеко не такі суворі, й майже всі ув’язнені дожили там до самого звільнення 1945 року.

Полонені їхали на страту з радістю, гадаючи, що їх невдовзі звільнять: табірна адміністрація підтримувала в них цю впевненість, розпускаючи серед в’язнів чутки через своїх агентів. Офіційно адміністрація не підтверджувала і не спростовувала цих поголосів, але, наприклад, перші один-два етапи з Осташківського табору проводжали з оркестром із в’язнів. Принаймні частина агентів завдяки такій співпраці уникнула розстрілу.

Польських військовополонених ховали поруч із жертвами Великого терору. Часто під поховання тіл розстріляних місцеве УНКВС використовувало те саме місце — зазвичай безлюдне й засекречене. Так під Мєдним за кількадесят метрів від польських поховань покояться останки совєтських громадян, причому, ймовірно, їх там лежить навіть більше.

Розстріляних ховали поруч із відомчими дачами НКВС. Розрахунок був простий: місцеві мешканці воліли не потикати носа туди, де відпочивають чекісти. Тож і в Калінінській, і в Смоленській областях братські могили вирішили розмістити безпосередньо біля відомчих дачних поселень. Далеко не всі співробітники НКВС, які мали там будинки, знали, що відбувається в них під боком, а тим, хто щось знав, вистачало розуму не ставити зайвих питань. Найчастіше поховання здійснювалися крадькома, пізно вночі.

Безпосередні виконавці розстрілу, співробітники НКВС, отримали за роботу премію — 800 рублів, себто одну місячну зарплатню. Для порівняння: кілограм білого хліба тоді коштував 1 крб 70 коп., вершкового масла — 18 крб 50 коп., а літр горілки — 11 крб 50 коп.

Нацисти активно використовували Катинь у своїй пропаганді й організовували там щось на кшталт екскурсій. Після виявлення останків польських офіцерів у лютому 1943 року частину з них перепоховали, а частину залишили, перетворивши місце на своєрідний музей. Про виявлення братських могил розповідали по радіо, фотографії та списки опізнаних жертв друкували в газетах, а на місце поховання німці привозили відвідувачів — мешканців Смоленська, а також поляків, полонених британців, американців та канадців зі своїх таборів.

Катинь — назва, спеціально обрана з пропагандистською метою. Однойменне село було розташоване поруч, але не найближче до поховань, виявлених німцями 1943 року. Цю назву тепер вживають як збірну для всіх епізодів розстрілу завдяки керівникові розкопок Рудольфу-Крістофу фон Ґерсдорфу — офіцер знав, що польською kat означає «кат», тому й обрав таку назву.

Влада СРСР залучила до фальсифікації знаменитостей і моральних авторитетів. 1944 року, після завершення роботи чекістів у околицях Катині, була організована так звана комісія Бурденка на чолі з усесвітньо відомим академіком і хірургом. В неї ввійшли люди, яким суспільство довіряло: наприклад, письменник Алєксєй Толстой та голова совєтського Червоного Хреста Сєрґєй Колєсніков. Від членів комісії очікувалося, що вони звинуватять у розстрілі Третій райх. Так вони і вчинили — хоча, ймовірно, розуміли, що їхній висновок не відповідає дійсності.

СРСР намагався зафіксувати висновки комісії Бурденка у вироку Нюрнберзького трибуналу. Однак суд, незважаючи на протести совєтської сторони, вирішив розглянути обвинувачення по суті й швидко дійшов висновку, що доказів недостатньо. Зрештою, це не заважало совєтській пропаганді стверджувати, що розстріл польських військовополонених — справа рук нацистів і що це доведено на Нюрнберзькому процесі.

1969 року кілька школярів наткнулися на аналогічне поховання під Харковом, біля села П’ятихатки. Дізнавшись про це, керівництво КДБ вирішило закачати туди величезну кількість каустичної соди, щоб приховати сліди злочину. Ділянку землі навколо поховання обгородили колючим дротом і влаштували там постійний пост КДБ, під прикриттям якого знищувалися тіла. Після розпаду СРСР на цьому місці збудували меморіал, але з похованих у П’ятихатках ідентифіковано лише шість осіб, та й ті — за армійськими опізнавальними жетонами.

Переклав Андрій Савенець

Дякуємо товариству «Меморіал» за можливість публікації статті з журналу «Уроки истории»

  • Facebook
  • Twitter
  • Telegram

Читайте також