Після захоплення східної частини Польщі у вересні 1939 року Червона армія взяла в полон майже пів мільйона польських військових. Переважну більшість — солдатів та унтерофіцерів — відпустили практично відразу , а от офіцерський склад залишався в таборах до весни 1940 року в очікуванні, коли вирішиться їхня доля. Нарешті Політбюро постановило їх розстріляти й таємно поховати. Одне з таких масових поховань виявив німецький окупаційний корпус 1943 року біля села Катинь, яке й дало назву трагедії загалом.
Після звільнення Смоленська на місце поховання скерували групу чекістів , щоб сфальсифікувати докази: необхідно було довести, що розстріл відбувся не 1940-го, а 1941 року, коли територію вже захопили німці. Співробітники НКВС, зокрема, «обробляли» місцевих мешканців, вказуючи їм, що слід говорити при подальших розпитуваннях, а також підкладали в кишені вбитих листи, написані вже після розстрілу: родичі не знали про долю в’язнів і продовжували до них писати.
На офіційному рівні совєтське керівництво визнало відповідальність СРСР за цей злочин лише 1990 року. І хоча з того часу офіційна позиція держави щодо цього питання не змінювалася , подробиці подій у російському суспільстві відомі далеко не всім, а сама тема супроводжується домислами й прямою дезінформацією.
Розповідаємо 12 фактів , які ви, ймовірно, не знали про Катинський розстріл.
Жертви злочину — не тільки офіцери. Разом із понад 14 ,5 тис. військовополонених розстріляно понад 7,3 тис. ув’язнених із тюрем, розташованих на захоплених територіях, тобто в Західній Білорусі та Західній Україні. Ці люди були засуджені як члени «контрреволюційних шпигунських і диверсійних організацій» та «класово чужі»: колишні поміщики, фабриканти тощо. Цю категорію розстріляних називають Білоруським катинським списком і Українським катинським списком (конкретні прізвища жертв невідомі).
Далеко не всі розстріляні військовополонені були кадровими військовими. Наприклад , на полігоні у Мєдному здебільшого поховані офіцери жандармерії, тобто військової поліції. Крім того, у Польщі діяв закон про обов’язкову річну армійську підготовку для всіх, хто мав середню освіту, після чого їм присвоювалося звання молодшого офіцера запасу. Відомо, зокрема, що серед 4220 похованих у Смоленській області офіцерів приблизно 70,4 % були цивільними, яких мобілізували з початком війни проти Німеччини, кадровими військовими були тільки 22,3 %, а ще близько 7 % — відставниками.
Попри звірства щодо інших верств населення , до польських військовополонених нацисти поставилися набагато гуманніше , ніж комуністи. Рядових відправили в звичайні трудові табори , звідки їх формально звільнили вже 1941 року, а офіцерів — у спеціальні офіцерські. Умови в них були далеко не такі суворі, й майже всі ув’язнені дожили там до самого звільнення 1945 року.
Полонені їхали на страту з радістю , гадаючи, що їх невдовзі звільнять: табірна адміністрація підтримувала в них цю впевненість , розпускаючи серед в’язнів чутки через своїх агентів. Офіційно адміністрація не підтверджувала і не спростовувала цих поголосів, але, наприклад, перші один-два етапи з Осташківського табору проводжали з оркестром із в’язнів. Принаймні частина агентів завдяки такій співпраці уникнула розстрілу.
Польських військовополонених ховали поруч із жертвами Великого терору. Часто під поховання тіл розстріляних місцеве УНКВС використовувало те саме місце — зазвичай безлюдне й засекречене. Так під Мєдним за кількадесят метрів від польських поховань покояться останки совєтських громадян , причому, ймовірно, їх там лежить навіть більше.
Розстріляних ховали поруч із відомчими дачами НКВС. Розрахунок був простий: місцеві мешканці воліли не потикати носа туди , де відпочивають чекісти. Тож і в Калінінській, і в Смоленській областях братські могили вирішили розмістити безпосередньо біля відомчих дачних поселень. Далеко не всі співробітники НКВС, які мали там будинки, знали, що відбувається в них під боком, а тим, хто щось знав, вистачало розуму не ставити зайвих питань. Найчастіше поховання здійснювалися крадькома, пізно вночі.
Безпосередні виконавці розстрілу , співробітники НКВС, отримали за роботу премію — 800 рублів , себто одну місячну зарплатню. Для порівняння: кілограм білого хліба тоді коштував 1 крб 70 коп., вершкового масла — 18 крб 50 коп., а літр горілки — 11 крб 50 коп.
Нацисти активно використовували Катинь у своїй пропаганді й організовували там щось на кшталт екскурсій. Після виявлення останків польських офіцерів у лютому 1943 року частину з них перепоховали , а частину залишили, перетворивши місце на своєрідний музей. Про виявлення братських могил розповідали по радіо, фотографії та списки опізнаних жертв друкували в газетах, а на місце поховання німці привозили відвідувачів — мешканців Смоленська, а також поляків, полонених британців, американців та канадців зі своїх таборів.
Катинь — назва , спеціально обрана з пропагандистською метою. Однойменне село було розташоване поруч , але не найближче до поховань, виявлених німцями 1943 року. Цю назву тепер вживають як збірну для всіх епізодів розстрілу завдяки керівникові розкопок Рудольфу-Крістофу фон Ґерсдорфу — офіцер знав, що польською kat означає «кат», тому й обрав таку назву.
Влада СРСР залучила до фальсифікації знаменитостей і моральних авторитетів. 1944 року , після завершення роботи чекістів у околицях Катині, була організована так звана комісія Бурденка на чолі з усесвітньо відомим академіком і хірургом. В неї ввійшли люди, яким суспільство довіряло: наприклад, письменник Алєксєй Толстой та голова совєтського Червоного Хреста Сєрґєй Колєсніков. Від членів комісії очікувалося, що вони звинуватять у розстрілі Третій райх. Так вони і вчинили — хоча, ймовірно, розуміли, що їхній висновок не відповідає дійсності.
СРСР намагався зафіксувати висновки комісії Бурденка у вироку Нюрнберзького трибуналу. Однак суд , незважаючи на протести совєтської сторони, вирішив розглянути обвинувачення по суті й швидко дійшов висновку, що доказів недостатньо. Зрештою, це не заважало совєтській пропаганді стверджувати, що розстріл польських військовополонених — справа рук нацистів і що це доведено на Нюрнберзькому процесі.
1969 року кілька школярів наткнулися на аналогічне поховання під Харковом , біля села П’ятихатки. Дізнавшись про це, керівництво КДБ вирішило закачати туди величезну кількість каустичної соди , щоб приховати сліди злочину. Ділянку землі навколо поховання обгородили колючим дротом і влаштували там постійний пост КДБ, під прикриттям якого знищувалися тіла. Після розпаду СРСР на цьому місці збудували меморіал, але з похованих у П’ятихатках ідентифіковано лише шість осіб, та й ті — за армійськими опізнавальними жетонами.
Переклав Андрій Савенець
Дякуємо товариству «Меморіал» за можливість публікації статті з журналу «Уроки истории»
