2005 рік, 9 травня. Красна площа. Традиційний військовий парад із нагоди Дня перемоги. Вершина дипломатичних можливостей путінської Росії. Разом із Владіміром Путіним за військовими на марші спостерігають майже всі лідери країн, які сьогодні входять до G7: президенти США Джордж Буш і Франції Жак Ширак, канцлер Німеччини Ґерхард Шредер, прем’єр-міністри Італії Сільвіо Берлусконі та Японії Джунічіро Коїдзумі. «Звільнення Європи та битва за Берлін увінчали перемоги Червоної армії у війні», — у своїй промові Путін повторив давно відому догму історичної політики СРСР, яку згодом перейняла Росія. Однак було помилкою вважати, ніби боротьба закінчена.
Жак Ширак, Людміла та Владімір Путіни, Джордж Буш-молодший та Лора Буш. Москва, парад 9 травня 2005 року. Джерело: ВікіпедіяТого ж дня під час спеціальної зустрічі з ветеранами в Кремлівському палаці президент Росії наголосив, що фашистська ідеологія досі загрожує цивілізованому світу: на неї посилаються і терористи, і екстремісти. 2007 року Москва оголосила фашистами естонців, які прибрали монумент Бронзового солдата з центру Таллінна. А сьогодні на черзі українці, які захищають незалежність і територіальну цілісність своєї держави. Згідно з кремлівською пропагандою, росіяни повинні її звільнити, як це робили їхні діди-прадіди.
Переможна війна 1941–1945 років сприяє посиленню російського шовінізму. Москва намагається відродити атмосферу того періоду, створену здебільшого совєтською культурою 1960–1970-х років, коли червоноармійців, — а тепер російських солдатів — вітали квітами як рятівників європейських народів. У пропагандистському світлі це цілісна історія зі щасливим закінченням, але досить придивитися уважніше, щоб помітити викривлення історичних реалій. Тож чи фундаментальне для сучасної російської історичної політики твердження, буцім Червона армія звільнила Європу від фашизму, справді наближене до того, що нам говорить історична наука?
Закляті вороги Кремля
Якщо комуністичні лідери в СРСР свого смертельного ворога 1941–1945-х років зазвичай називали одним іменем, то сьогодні у словнику історичних противників Росії, окрім «фашистів», зустрічаються також «нацисти». Останні міцно вкоренилися під впливом поверхневої вестернізації Росії після 1991 року й відмови від комуністичної ідеології. У західній політичній культурі та науці, особливо після 1945 року, прагнучи точно окреслити реальність, провели розрізнення між цими двома спорідненими й усе ж відмінними рухами.
Проте в СРСР мова виконувала іншу функцію: мобілізувати суспільство для досягнення цілей, поставлених владою, і нав’язати громадянам етичну оцінку того чи іншого явища.
Як зазначає філолог та історик літератури Міхал Ґловінський, значення слова було неважливе, натомість головним вважалося чітке встановлення кордонів і поділ реалій на «ми — вони», «прогресивне — реакційне», «добре — погане». То як функціонувало слово «фашизм» у СРСР і як воно функціонує в Росії?
У перші роки правління більшовиків запеклими ворогами, як сказав би Лєнін, були білогвардійці, контрреволюціонери, буржуазія та монархісти. Зміни відбулися, коли завершилася громадянська війна, постав СРСР та зміцнилася більшовицька влада. Це співпало в часі із захопленням Риму Беніто Муссоліні в жовтні 1922 року. Муссоліні, який почасти вийшов із соціалістичного руху, що в XIX столітті зазвичай ототожнювали з революцією, уособлював ідею, яка в риториці совєтських лідерів і словникових гаслах невдовзі перетворилася на найбільше зло.
На Тринадцятому пленумі виконкому комінтерну в листопаді 1933 року фашизм назвали «відкритою терористичною диктатурою найбільш реакційних, шовіністичних та імперіалістичних елементів фінансового капіталу». Автори цього визначення у «Великій радянській енциклопедії» (перше видання 1936 року) були точніші: «Це нова система реакційної політики буржуазії в умовах всеохопної кризи капіталізму, що спостерігається в усіх капіталістичних країнах». Його суть вмістилася в короткому вислові: «Фашизм — це війна». Звісно, втіленням миру відповідно був комунізм.
То про що ж дізнавалися читачі із совєтських газет, стенограм партійних зборів, брошур? Що за фашизмом стоїть фінансовий капітал, і його поява є проявом глибокої кризи парламентської демократії, головним бенефіціаром якої була буржуазія. Остання ж, побоюючись революційних рухів, дедалі частіше використовувала терор як політичний інструмент. Так з’явився фашизм.
Перемогти фашизм
Але фашизм мав градації. Своїм заклятим ворогом Кремль вважав «фашизм німецького типу», характерною рисою якого була «нестримна агресія в стосунку до інших народів і країн». Особливо цікаво те, що відкидалась самоідентифікація членів гітлерівської партії, які називали себе націонал-соціалістами. Членів ВКП(б) непокоїло слово «соціалізм», яке, природно, було зарезервоване для рухів, які вони вважали революційними, тобто такими, що відкидали національну солідарність і замінювали її класовою. Це було головною причиною уникання слова «нацисти» в комуністичному пропагандистському словнику. Дослідники звертали увагу, що таким чином ігнорувався ключовий спільний елемент нацистського, фашистського та комуністичного рухів. Їх об’єднувало переконання в тому, від чийого імені вони хотіли висловлюватися: від імені робітника, який залежно від системи ідентифікував себе в національних чи класових категоріях. Це ігнорування, звісно, ґрунтувалося на припущенні, що якщо мова має виконувати функцію мобілізації проти когось, то ми не повинні, говорили більшовики, мати з цим кимось нічого спільного.
Ця словесне жонглювання під марксистсько-ленінським соусом, очевидно, мало другорядне значення у порівнянні з ключовою метою: мобілізацією совєтського суспільства і комуністичних політиків, які симпатизували СРСР за його межами. До 1939 року мета була одна: перемогти фашистів. Це, зокрема, стало однією з причин організації народних фронтів, себто союзу європейських комуністичних партій із лібералами та соціал-демократами.
Підпорядкування мови та цінностей, другорядність семантики в стосунку до політичних цілей, поставлених партією, мабуть, найкраще ілюструє той факт, що заклятий ворог — фашизм — після підписання договору Молотова – Ріббентропа 23 серпня 1939 року майже на два роки зник із перших шпальт . Ще 1 травня 1939 року «Правда», публікуючи гасла, які робітники мали написати на своїх транспарантах, зазначала: «Розширюйте і зміцнюйте народний фронт боротьби проти фашизму, проти війни!» Своєю чергою, з вересня 1939 по червень 1941 року, як показав дослідник Антон Позняковський, слово «фашизм» практично перестало з’являтися в текстах головної совєтської газети.
Інструменталізація поняття
Однак після 22 червня 1941 року заклятий ворог повернувся. Вермахт вдалося зупинити під Москвою, і в міру того, як просувався контрнаступ, у совєтського керівництва росла віра в себе. Разом із нею ще до капітуляції Третього райху з’явилося формулювання «Червона армія визволила Європу від фашизму». Одним із перших його висловив Іосіф Сталін у листопаді 1944 року на засіданні Московської ради депутатів: «Сьогодні всі визнають, що своєю жертовною боротьбою совєтський народ урятував європейську цивілізацію від фашистських погромників». І хоча генеральний секретар ВКП(б) не святкував 9 травня з таким розмахом, як це відбувається сьогодні, він, безсумнівно, вірив у істинність цих слів.
Через 21 рік, коли День перемоги у СРСР зробили вихідним, маршал Родіон Маліновський часто на шпальтах «Правди» повторював наведену цитату. Проте він додав іще дещо, що обурило лідерів Західної Європи й стало причиною того, що посли цих країн не з’явилися на урочистостях. Міністр оборони СРСР, як і довоєнні автори «Великої радянської енциклопедії», натякав, що західні суспільства вкотре переживають кризу і фінансовий капітал, вкладений у Західну Німеччину, призведе до того, що імперіалізм під знаком фашизму знову візьметься за завоювання.
Сьогодні дослідники сходяться на думці, що не існувало єдиного фашизму, як багато років нас переконувала совєтська пропаганда, ставлячи в один ряд Муссоліні, Гітлера та Франко.
Існували фашизми, найкривавішим різновидом яких був нацизм, тому він заслуговує особливої уваги. Навіть такі вчені, як Ренцо де Феліче і Карл Брахер, які наголошували, що між нацизмом і фашизмом більше відмінностей, ніж подібностей, погоджувалися з тим, що в них є дещо спільне, зокрема сильний лідер, ненависть до парламентського правління і схильність застосовувати силу.
Таким чином Червона армія дійсно боролася з різновидом фашизму. Керівники СРСР, однак, боялися називати його справжнє ім’я, оскільки в ньому було присутнє слово «соціалізм», із яким ідентифікували себе самі комуністи. Якісні зміни відбулися з падінням комуністичної партії після 1991 року, коли слово «нацизм» почали вживати як синонім «фашизму». Однак це не змінило політичної інструменталізації цих понять: Кремль, як і комуністи багато років тому, використовує їх як синонім до слова «вороги». Незалежно від того, чи ці країни й окремі особи мають щось спільне з фашизмом.
Звільнення
З другою важливою складовою міфу, що пов’язана з підсумками перемоги СРСР у Другій світовій війні, все набагато простіше, ніж із поняттям «фашизм». Після здобуття незалежності країн-сателітів СРСР та його республік слово «визволення» стало одним із найбільш суперечливих у відповідях на питання про результати Другої світової війни. Ця розбіжність не була зумовлена двозначністю чи зигзагами, властивими академічним дискусіям, як це було у випадку з фашизмом. Наголошувалося на найтривіальнішому: на класичному визначенні слова «визволення». Згідно зі «Словником польської мови», воно означає «відновити свободу, незалежність». Подібне визначення подає російський словник Ожеґова: дієслово «звільнити» окреслюється як «зробити вільним».
Якщо застосувати ці визначення до реалій 1944–1945 років, то на рівні емоцій, які переживало багато (наскільки багато?) громадян колишньої Другої Речі Посполитої, прихід Червоної армії спершу сприймався як повернення свободи. «Хто завгодно, тільки б не німці», — можна було неодноразово почути й прочитати в спогадах, написаних тоді за гарячими слідами.
Майже п’ять років окупації, жахіття терору, облав та розстрілів, життя під страхом смерті призвели до того, що відчуття свободи стало відносним.
І, мабуть, важливіше те, що його співставляли з досвідом 1939–1945 років. Ніхто не задумувався над словниковими визначеннями. В одному з листів мешканця Лодзі, написаному в січні 1945 року, є такий фрагмент: «Нас врятували від цього жорстокого рабства, ми скинули кайдани, ланцюг німецького рабства».
Цей переломний, короткий і швидкоплинний момент — відхід німців та ілюзорне відносне відчуття свободи з приходом Червоної армії — закарбувався в пам’яті багатьох поляків. Проте що більше часу минало від приходу сталінських солдатів, то більше твереза оцінка витісняла ці емоції. Її суть найточніше передають слова угорського письменника Шандора Мараї. Він написав, що червоноармійці нікому не могли принести свободу, позаяк самі її не мали. Досвід репресій і придушення Сталіним будь-яких спроб створити демократичні держави на території Центральної та Східної Європи був найкращим підтвердженням цих слів.
Червона армія не звільнила. З Червоною армією прийшла ілюзія звільнення. Ілюзія, яка поширилася не на всю Європу, як колись запевняв Сталін, а сьогодні — Путін. Вона обмежувалася територією від Трієсту в Адріатиці до Щецина на Балтійському морі.
Слова
Один із висловів Декарта із «Правил управління розумом» звучав приблизно так: щоб уникнути непорозумінь у розмові, потрібно спочатку встановити, що ми маємо на увазі під конкретним словом. Проте французький філософ не залишив поради, що робити, якщо одна зі сторін у цьому не зацікавлена.
СРСР не хотів переглядати свій історичний міф таким чином, щоб він не тільки враховував бажання передати словами дійсність такою, якою вона є, але й брав до уваги зобов’язання, під яким Сталін поставив свій підпис у Ялті в лютому 1945 року. А серед зобов’язань було проведення в Польщі вільних і незалежних виборів, що відповідало б слову «визволення», яке лунало звідусюди.
Росія також не готова переформулювати міф, успадкований від попередньої епохи. Міф, який служить передусім самолікуванню. Адже найбільше в історії людства зло — нацизм — не могло перемогти інше зло коштом понад 20 мільйонів людських життів, принесених в жертву в його ім’я. Ба більше, Москва використовує аргумент Другої світової війни, щоб переконати громадськість, особливо західні країни, визнати її особливу роль на міжнародній арені. Іншими словами, значення мають історичні заслуги, а будь-яка рефлексія, яка коригує їх відповідно до історичних досліджень, сприймається як підрив чинної політичної позиції Росії.
І нарешті: якби російські лідери й більшість суспільства визнали, що війна 1941–1945 років не була визвольною для країн Центральної та Східної Європи, то чи сьогодні Тіґрану Кеосаяну, одному з кремлівських пропагандистів і чоловіку очільниці Russia Today Марґаріти Сімонян, вдалося б через свою телепрограму за допомогою псевдошантажу мобілізовувати людей на підтримку агресії проти України, стверджуючи, що ті росіяни, які виступають з гаслом «Ні війні!» тим самим кажуть «ні» Великій вітчизняній?
Переклала Марія Шагурі
