Коли 1950 року Оскар Галецький, польський дослідник історії середньовічної Польщі, Литви та Русі, у праці «Limits and divisions of «European history» («Межі та поділи європейської історії») запропонував поняття «Центрально-Східна Європа», а через два роки повторив його в книзі «The Borderlands of Western Civilization. A History of East Central Europe» («Прикордонні регіони західної цивілізації. Історія Центрально-Східної Європи») — він думав не тільки про науку. Як історик та емігрант він добре розумів, чим загрожує поширення поділу на Західну Європу, тобто, вільний світ, і Східну — сферу панування тоталітарного СРСР. Тим часом залізна завіса, яка опустилась над частиною європейського континенту внаслідок ялтинських домовленостей та могутності тоталітарного СРСР, нав’язувала політикам та громадській думці західних країн саме такий спрощений поділ. Зрештою, Схід Європи сприймався як економічно та культурно відстала периферія ще з XVIIІ століття. Ніщо не віщувало того, що ялтинський поділ невдовзі зникне, тому в Галецького визрівало побоювання: якщо політики вільного світу повісять на Чехію й Польщу ярлики східноєвропейських держав, то політично їх трактуватимуть «у пакеті» з народами, які поневолені совєтами, в тому числі й з самими росіянами. На практиці це означатиме, що Захід припинить докладати зусиль до того, щоб звільнити Польщу, Чехословаччину та Угорщину від кайданів сталінської системи на користь того, щоб СРСР цивілізувався зсередини. А це могло продовжити період совєтського панування ще на багато десятиліть.
Однак поділ Європи на Східну та Західну для Галецького був ще й аналітично плаский. Адже трактувати Прагу як ту саму частину Європи, що й Москва, й водночас іншу, ніж Відень чи Мюнхен, свідчило б про одне: актуальна політична ситуація стає критерієм, який важливіший за культурне обличчя регіону, його тисячолітню історію й ментальність населення.
Такий поділ ігнорував важливі особливості регіону, як-от християнство західного обряду, міцні зв’язки з іншими країнами латинського культурного кола, потужний вплив німецької культури та досвід багатоетнічності, доповнений доволі позитивною пам’яттю про останні десятиліття монархії Габсбургів.
Прага, Чехія. Джерело: UnsplashПодоланню такого способу мислення й мала сприяти концепція Центральної Європи, що значною мірою покривається з простором колишньої монархії Габсбургів і Польщі. Зрештою, чеські, угорські, словацькі й польські політики та інтелектуали й досі всіляко наголошують на своїй центральноєвропейськості й переконані, що від Сходу краще політично відмежуватися.
Але як тоді підкреслити взаємозв’язки Центральної Європи, визначеної власне таким чином, одночасно із Німеччиною (їхня культурна спорідненість очевидна) та країнами, які колись входили до складу Польщі й Угорщини, але були приєднані до СРСР (як-от Білорусь та Україна) або ж увійшли до складу Румунії (як Трансильванія) чи Югославії (Словенія і Хорватія)? Як убезпечити ці країни від західних асоціацій зі всім російським або з далеким відсталим Сходом? Як підтримати розуміння того, що СРСР анексував Литву, Латвію та Естонію?
Для поляків це були питання принципового значення. Адже, на відміну від чехів, які як нація формувалися в межах одного регіону (історичних Богемії та Моравії), до польської держави вже в XIV столітті ввійшли руські, православні терени з центром у Львові. Пізніше, коли Польща та Литва на сеймі в Любліні 1569 року вирішили утворити федерацію, нова держава (відома як Річ Посполита Корони Королівства Польського та Великого Князівства Литовського, а з XVIII століття зазвичай просто Річ Посполита Польська) охоплювала величезні території, заселені балтійськими литовцями, латвійцями та русинами, тобто східними слов’янами. Досить згадати, що в першій половині XVII століття держава налічувала майже мільйон квадратних кілометрів, а до того, як у 1772–1795 роках її розділили Пруссія, Австрія та Росія, вона охоплювала сучасну Білорусь, Україну до Дніпра, Литву, південно-східну Латвію, ба навіть клаптики Росії та Молдови.
Львів, Україна. Джерело: UnsplashУ XVIII i XIX століттях майже на всій цій території не тільки шляхта, а й частина селян, які у межах однієї держави переселились із «корінної» Польщі, мала виразно польський характер. У ХІХ столітті, незважаючи на відсутність польської державності, чи не всі освічені верстви населення на цих землях все ще володіли польською мовою і часто ототожнювали себе з польською культурою та польським народом. Досить згадати, що найвідоміший польський поет Адам Міцкевич і символ боротьби за свободу поляків та американців Тадеуш Косцюшко народилися на території сучасної Білорусі. А в Литві є села, де прийшли на світ Юзеф Пілсудський, головний польський політик міжвоєнного періоду, та Чеслав Мілош, символ відродженої польської держави, великий поет, лауреат Нобелівської премії. В Україні народився ще один символ відродженої 1918 року Польщі — піаніст, композитор і політичний діяч Іґнацій Ян Падеревський.
Отже, польська культура та ідентичність століттями перепліталися з сучасною Литвою, Білоруссю та Україною. Після Першої світової війни відроджена польська держава втратила частину із тих земель, які, називані Литвою і Руссю, входили в її склад до поділів. Ця болюча втрата була остаточно зафіксована 1921 року в Ризькому мирному договорі, який поклав кінець війні з більшовицькою Росією. Але ще болючішою стала совєтська агресія в стосунку до Польщі у вересні 1939 року, саме тоді, коли Польща відбивалася від Німеччини. 1939 року совєти анексували 52 % території країни. 1945-го Польща була змушена поступитися 90 % цих земель.
Гродно, Білорусь. Джерело: UnsplashГалецький, рід якого мав руське (себто, українське, але не так у національному, як у культурно-територіальному значенні слова) коріння, вирішив запропонувати поділ Європи, який би всебічно обґрунтовував приналежність Польщі до Центральної Європи та наголошував на її зв’язку із загарбаними СРСР територіями, а також на спільності культури та політичних інтересів країн, що знаходилися між Німеччиною та Росією.
За його концепцією, Центральну Європу становлять два великі субрегіони: німецькомовний (Німеччина, Австрія та Швейцарія) й простір так званого Міжмор’я між Балтійським, Адріатичним та Чорним морями. Міжмор’я складається з земель середньовічних королівств Польщі, Чехії, Угорщини та Хорватії, а після гіпотетичного, як на ті часи, здобуття незалежності від Росії ще й із Білорусі та України, які, не зважаючи на те, що культурно належали до східного християнства, зазнали далекосяжної окциденталізації. Таким чином, Східною Європою, політичною Євразією, залишалась тільки Росія.
У 90-х роках термін «Центрально-Східна Європа» популяризувало багато польських учених, як-от професор Єльського університету Пйотр Вандич і професор Єжи Клочовський, засновник товариства, а потім Інституту Центрально-Східної Європи в Любліні, що проводив впродовж наступного чверть століття дослідження цього регіону. У доробку колективу професора Клочовського, зокрема, переклад кількома мовами історії Центрально-Східної Європи, а також величезна мережа контактів, що сприяла інтеграції українських та білоруських науковців у інтелектуальний простір Польщі та інших країн регіону.
Кам'янець-Подільський, Україна. Джерело: UnsplashТермін Галецького поширився і на Заході, хоча, як правило, без України та Білорусі. Він увійшов у німецьку мову ще за життя вченого: його твори хутко переклали німецькою, до того ж термін «Mitteleuropa» («Серединна Європа») асоціювався з ідеєю німецького економічного домінування. У 1990-х «East-Central Europe» поволі витісняла «Eastern Europe» як окреслення держав Варшавського договору, які 1989 року здобули незалежність. Нехіть поляків і чехів асоціюватись зі Сходом та необхідність знайти якесь окреслення для країн Східної Європи за межами ЄС спричинило те, що політично «Східна Європа» поширилася на Україну, ба навіть, судячи з номенклатури ЄС, на Кавказ. Зрештою, в документах ЄС про Східне партнерство Україна, Білорусь, Молдова, Грузія, Вірменія та Азербайджан — не сусіди Європи, а східноєвропейські партнери ЄС. Сучасна польська східна політика, яка так сильно наголошує на європейській ідентичності України й Білорусі, а також на культурних, політичних та ментальних відмінностях, які відрізняють ці країни від Росії, значною мірою базується на інтелектуальних концепціях, створених Галецьким та його послідовниками.
Значна частина поляків сьогодні позитивно ставиться до своїх східних сусідів. З опублікованих торік у листопаді досліджень Центру польсько-російського діалогу та взаєморозуміння випливає, що найближчими в культурному плані народами поляки вважають чехів, українців та словаків. Очевидно, цьому сприяє усвідомлення мовної спорідненості та особисті контакти передусім із українцями, які останніми роками особливо інтенсивно емігрують у Польщу та підтримують польську економіку.
Ще глибше усвідомлення цієї спільності демонструє польська інтелектуальна еліта. У Польщі, Литві, Білорусі та Україні (незважаючи на значні розбіжності в оцінках минулого) існують і спільні історичні інтерпретації. Вони базуються на тезі, що Русь — це не те саме, що Москва (Московщина), яку пізніше назвали Росією. Таким чином відкидається наріжний камінь російського історичного міфу, все ще досить популярного і на Заході, себто судження, що осередком першої російської держави був Київ, а також різноманітні політичні постулати, що базуються на такому баченні історії. Україну, Литву (а після тривалого періоду дрімання і Білорусь) із Польщею пов’язують ще й елементи політичної культури давньої Речі Посполитої.
Тут можна навести тезу, що держава має бути для громадян, а не громадяни для держави, як вважає чимало росіян, і погляд, що коли держава порушує основні права громадян, вони мають право на опір. У давній Речі Посполитій це право реалізувалось через конфедерацію, його віддзеркаленням стали українські революції 2004 та 2014 років.
Тут ще слід згадати політичний ідеалізм (в його позитивному значенні) — переконання, що в міждержавних відносинах не може бути рівних і рівніших, і за цей фундаментальний принцип, що сягає корінням ще шляхетської культури, слід боротися, навіть коли політичний прагматизм, який виводиться з міщанської культури, пропонує щось інше.
Мінськ, Білорусь. Джерело: PixabayПівнічну частину Центрально-Східної Європи поєднують також спільні елементи архітектурного ландшафту. Наприклад, містечка з невеликими ринковими площами, бароковими костьолами, церквами та синагогами, що свідчать про наявність численного єврейського населення. Навіть після приєднання земель Речі Посполитої до Російської імперії ця відмінність збереглася, позаяк євреї не мали права оселятися поза цими теренами.
Така концепція Центрально-Східної Європи, звісно, приваблива для української та білоруської інтелігенції як із політичних, так і з сентиментально-психологічних причин. Тільки вона давала їм шанс бути в іншому, ніж Росія, «політичному кошику». Тільки вона дозволяла політично посилатися на спадщину давньої Речі Посполитої, й водночас приховати, що великою мірою саме сила культурного простору, що формувався впродовж кількохсот років існування польсько-литовської держави, завадила російській імперії перетворити русинів на росіян, натомість виокремилися білоруський та український народи.
Переклала Жанна Слоньовська
Редакція висловлює вдячність чеському інтернет-часопису Forum24 за можливість публікації
