Поляки зі Сходу України прилетіли в Мальборк, 2015. Фото: Лукаш Дейнарович / Forum

Утеча від війни. Історії донбаських поляків

  • Facebook
  • Twitter
  • Telegram

2015 року розпочалася евакуація громадян України польського походження, які проживали на прифронтових територіях. Багато сімей, чиї життя війна поділила на «до» і «після», зіткнулися з новими реаліями й викликами, та найголовніше — вони отримали довгождану безпеку.

Зима 2015-го. У Волноваху на Донеччині та Сєвєродонецьк на Луганщині з’їжджаються жителі територій, підконтрольних проросійським бойовикам. На перший погляд, нічого дивного, адже, незважаючи на військові дії, люди постійно перетинають лінію фронту. Та насправді це частина операції МЗС Польщі за погодженням із українською владою. Люди, які прибули у визначені пункти Волновахи та Сєвєродонецька, мають польське походження і зголосилися на евакуацію в Польщу.

Спочатку операція планувалася на кінець грудня, але її перенесли. Польська преса рясніла сумнівами, чи евакуація взагалі відбудеться, коментатори сипали критикою, буцімто влада зволікає і наражає людей на небезпеку. Та не слід забувати, що через безперервні бойові дії тоді важко було передбачити всі можливі загрози.

Наступну групу поляків із Донбасу (цього разу з прифронтової, але підконтрольної Україні території) евакуювали в Польщу восени того ж року.

Евакуація поляків із Донбасу, 2015. Фото: Пйотр Андрусєчко

Евакуація

10 січня 2015 року на Донбасі продовжується активна воєнна фаза. Українські бійці й надалі захищають Донецький аеропорт. На Донеччині і Луганщині по всій лінії фронту щодня точаться бої із застосуванням танків і важкої артилерії. Автоматні черги, вибухи мінометів та гранатометів час від часу перериваються характерними канонадами «градів». Відлуння війни добре чутно в Донецьку та Волновасі, що на 50 км південніше.

Жителі Донбасу, які є громадянами України польського походження, вранці 10 січня виїхали з Донецька до Волновахи.

Ольга та Ярослав. Джерело: ok.ru

Серед них — Ольга та Ярослав, донеччани. Вона — родом із Городка під Хмельницьким. Закінчивши школу, переїхала в Донецьк, де прожила наступні 35 років. Він — поляк, якого доля закинула у СРСР. Познайомились у Донецьку, оселилися в Кіровському районі у західній частині міста, поодаль від голосного центру. Вона працювала у магазині, а він вже вийшов на військову пенсію.

Ольга

До 2014-го там було непогано: ми мали дім, роботу, машину, город... Але війна зробила своє. На нашій вулиці розірвався не один снаряд. Було багато поранених. Ми ховалися по підвалах. А ввечері ще стріляли з автоматів. Якщо ти вже був у ліжку, то за мить опинявся на підлозі...

Вони на власні очі бачили, як між багатоповерхівками на сусідніх подвір’ях бойовики встановлювали «гради» й стріляли з них — «за ракетами був вогонь і сірий дим».

Зізнаватись, що ти поляк, — небезпечно

Із початком війни Ольга втратила роботу. Магазин закрили, бо, як згадує жінка, бойовики приходили і забирали все, що хотіли, і не думали платити. Чоловік Ярослав мав пенсію, але її можна було зняти лише на «українській стороні», бо, як тільки вибухнув конфлікт, українські банки й банкомати перестали працювати на непідконтрольній Києву території. І одна з таких подорожей «по пенсію» мало не обернулася для чоловіка трагедією.

Ольга

Дорогою його мало не вбили. У документах Ярослава зазначено, що він народився в Польщі. Чоловік був на волосину від смерті: один із бойовиків ладен був його застрелити за те, що той поляк, а не росіянин. Це сталося в Донецьку. Я сказала, що треба щось робити, бо далі тут жити неможливо.

Десь в інтернеті Ярослав вичитав, що польський уряд планує вивезти поляків із Донбасу.

Ольга

Він зателефонував учительці польської мови, яку знав із костелу. Вона відповіла: — Якщо хочете їхати, маєте 15 хвилин на збори… — Матінко рідна, як 15 хвилин? — перепитала я. Але ми спакувалися і помчали на автовокзал. А там три буси не відправились, бо дорога під обстрілами. Довелось довго чекати і врешті ми вирушили до Волновахи. А автобус, який їхав за нами, розстріляли — загинули люди. Звичайнісінький рейсовий бус, який їхав на Маріуполь...

Солдат Збройних сил України, евакуація поляків із Донбасу. Фото: Пйотр Андрусєчко

Дорога пролягала через лінію фронту. У кількох місцинах Донбасу визначили так звані «коридори життя», якими могли курсувати цивільні, але ніхто їм не гарантував безпеку. Багато чим керувала воля випадку.

Через три дні на цій самій трасі до блок-поста під Волновахою під’їхала жовта рейсова маршрутка. Саме тоді її накрили «гради» бойовиків. На відео із камер спостереження добре видно чорні вибухи 122-міліметрових снарядів на білому снігу. Один розірвався просто біля автобуса. Від осколків загинуло 12 пасажирів, 18 поранено.

Січень 2015-го видався морозним, Волноваху засипало снігом. Біля залізничного вокзалу стояли автобуси, готові до від’їзду. Територію охороняли українські бійці.

На місце прибули польські консули із Харкова. Перевірка списків і документів. Пакування багажу. Після 15-ї години чотири пронумеровані автобуси врешті вирушили до Харкова, де евакуйовані пробули три дні. Якщо хтось не мав документів, консульство їх виробляло. Відтак людей вивезли трьома літаками у Мальборк.

Тоді до Польщі прибуло 178 осіб із 205, зазначених у списку: просто деякі передумали виїжджати.

«Йдеться про безпеку»

Перша евакуація охопила тільки тих громадян України польського походження, які проживали на територіях, підконтрольних проросійським бойовикам. Але допомогти виїхати просили також поляки з Маріуполя.

Розташований на Азовському морі Маріуполь наприкінці серпня 2014-го року став прифронтовим містом. Після важких боїв узимку 2015-го фронт стабілізувався, та це аж ніяк не означало, що стало безпечно.

Олександр Бочаров

Я — уродженець Маріуполя. 2015-го місто сильно обстріляли, можна сказати — зі сторони Росії. Почалася паніка.

Олександр Бочаров із родиною. Джерело: особистий архів Олександра Бочарова

24 січня на Східний (район Маріуполя) полетіло 120 реактивних снарядів, випущених бойовиками з «градів». Загинуло 29 осіб, ще 92 поранено. Серед них діти.

Улітку 2015-го там надалі перебувало понад 100 осіб польського походження, деякі з них втекли сюди з територій, підконтрольних бойовикам.

Голова Польсько-українського культурного товариства у Маріуполі Анджей Івашко доклав усіх зусиль, щоб поляки цього міста теж могли виїхати у Польщу. Як він згадує, цього рішення чекало понад 200 осіб, але процес затягнувся, бо враховувалися висновки з першої евакуації, тому дехто виїхав у Польщу власним коштом.

Олександр Бочаров

2014-го в мене народилася донечка. Через рік, улітку 2015-го, подзвонив Анджей Івашко й повідомив: Польща готова допомогти й десять сімей можуть виїхати й отримати допомогу вже на місці. Але вирішувати треба було миттєво.

Івашко вирішив, що право першості слід надати сім’ям із малими дітьми.

Анджей Івашко

Я хотів допомогти насамперед тим, хто не мав засобів і можливості виїхати самостійно, хто не мав знайомих у Польщі, в кого були діти.

Проте справа притихла, а восени 2015-го стало відомо, що на таку допомогу в евакуації можуть розраховувати всі, хто має польське походження.

Олександр Бочаров

Не йшлося про покращення умов життя. Йшлося про безпеку. Кажуть, що українці їдуть до Польщі на заробітки. Таких чимало. Та ми не з цією метою їхали. У мене на руках була річна дитина, і там я не знав, чи повернуся додому цілим, чи вдома в сім’ї всі цілі. Це було питання нашої безпеки.

Олександр працював під Маріуполем, тож щодня бував близько лінії розмежування. Їздив навіть до Новоазовська, на самому кордоні з Росією. Наприкінці серпня 2014-го Новоазовськ зайняли бойовики й один із виїздів Олександра мало не закінчився трагедією. Чоловік дав собі слово, що більше туди ні ногою.

У листопаді 2015-го автобуси зі 148 евакуйованими поляками вирушили із Маріуполя до Запоріжжя, звідки їх забрали польські військово-транспортні літаки. Після прибуття в Мальборк людей розділили на дві групи: одна поїхала у Рибаки, а Олександр із сім’єю — в Ланськ під Ольштином.

«Насамперед — тут спокійно»

Ольга

Ми потрапили у Рибаки, в «Карітас». У мого Ярослава трапився інсульт. Пів року ми провели у лікарнях, я практично там жила... Пізніше ми пройшли реабілітацію і безмежно вдячні всім, хто нам допоміг… Щовечора за них молюся.

Подружжя чекало на розподіл житла й отримало його в Прушкові. Жінка знову працює в магазині. Чоловік відходить від інсульту, якому, очевидно, «посприяла» і його військова служба в різних регіонах Союзу, перебування в Чорнобилі й бойові дії на Донбасі.

Ольга

Чоловік служив на півночі Росії, а в Донецьку Росія сама прийшла у його дім із війною. Довелось покинути будинок, який ми саме відремонтували, машину, квартиру. Не знаю, що з цим усім зараз... Ми втікали так, щоб ніхто не бачив. Ми втратили все, прихопили лише дві валізки. І почали життя спочатку.

Подружжю у Польщі добре. Якщо порівнювати з мільйонним Донецьком, Прушкув для них — крихітне містечко, але дуже затишне.

Ольга

Головне — тут спокійно, і я вже не боюсь, що над головою щось пролетить. Над нашим домом у Донецьку літали снаряди, один із них просто зрешетив сусідній будинок. Ми ховалися по підвалах… Матінко рідна!

Три кімнати й кредит на 30 років

Анджей Івашко

Нам суттєво допомогла тогочасна міська влада Познані… І взагалі всі, починаючи від уболівальників футбольного клубу «Лех» й закінчуючи мером.

Олександр згадує, що в центрі для евакуйованих, де вони перебували до травня 2016-го, ними опікувались аж занадто. Годували, давали засоби гігієни, навіть кишенькові. «Ми були не настільки бідні, самі могли купити собі ту ж зубну пасту», — сміється чоловік.

Для евакуйованих організували курс польської мови. Із цим Олександру було простіше, бо він вивчав польську в товаристві в Маріуполі. А пізніше всім роздали список міст, які запрошували до себе людей із таких центрів. Олександр із сім’єю вибрали Познань.

Олександр Бочаров

На нас чекала маленька гарна квартира. Все підготовлено, навіть холодильник забитий їжею. Це не могло не розчулити. Нам надали фінансову допомогу, допомогли вирішити всі формальності, привозили їжу. Дуже опікувались. Я трохи знаюся на фінансах і розумію, звідки береться така грошова підтримка: ти сидиш на шиї простого польського платника податків. Ми так не хотіли. Так не годилось. Тому ми шукали роботу. Спочатку влаштувалась дружина — підсобили журналісти видання Głos Wielkopolski. Спочатку вона допомагала в дитсадку, а відтак працювала там вихователькою. Пізніше я випадково натрапив на оголошення служби зайнятості: агенція, яка займалася працевлаштуванням українців у Польщі, шукала координатора. Уже наступного тижня я приступив до роботи. Нам допомогли знайти ясла для доньки, і так почалося доросле життя без фінансової допомоги.

У невеличкій квартирі, яку виділило місто, сім’я прожила три роки. Як тільки знайшли роботу, почали самі оплачувати житло. Мріяли, що коли стануть на ноги, зважаться на поповнення в сім’ї, а це означало, що треба буде шукати просторіше помешкання.

Олександр Бочаров

Коли над Вартою студенти розважались і запускали феєрверки, в перші секунди мені здавалося, що я на війні. Військові події добряче відбились на психіці.

Сім’я переїхала недалеко від Познані — у містечко Сважендз. «Тепер у нас три кімнати і кредит на 30 років», — сміється чоловік.

Часом Олександр десь в інтернеті читає, що якийсь поляк погано ставиться до українців. Однак за п’ять років він жодного разу не зіткнувся із проявом невдоволення. Навпаки — йому з дружиною щастило на добрих людей. Тепер Олександр знайшов нову роботу і не може натішитися, що в нього такий хороший керівник.

Олександр Бочаров

Сусіди також чудові. На свята дружина для них завжди пече смаколики, вони нас теж пригощають. Я не скаржусь — на нас ніколи ніхто не глянув косо.

Болюча тема

Анджей Івашко

Звісно, люди є різні. Наприклад, до Рибаків приїхав колишній луганський міліціонер й організував контрабанду цигарок із Калінінградської області. І все одно, ні на що незважаючи, я би для більшості з цих людей ще раз зробив те, що зробив: допоміг утекти від війни.

Він також переїхав у Польщу, але власними силами — не скористався державною програмою. Єдина допомога, на яку він погодився, — щоб адміністрація президента допомогла йому з сім’єю швидко отримати громадянство.

Олександр Бочаров

Відколи ми виїхали, я жодного разу не був у Маріуполі, хоч підтримую контакти з друзями й, звісно, батьками. Вони не наважились переїхати через вік: батькові вже 76, мамі 73... Але для мене це болюча тема.

Ольга з чоловіком залишили на Донбасі дочку. Вона теж утекла з Донецька, але в Маріуполь. Вона не підтримує контакти із донецькими знайомими, бо, по-перше, там змінились номери, а, по-друге, люди, які стільки років жили поруч, стали чужими.

Ольга

До 2014-го року сусіди були нормальні, всі допомагали одне одному. А тільки-но почалася війна, ті, що самі колись приїхали з Росії — Красноярська, Сибіру — навперебій почали кричати, що це їхня земля й вони хочуть, щоб тут була Росія. Я казала їм: «То чому ви не їдете в свою Росію? Я куплю вам квитки, дам гроші на їжу — їдьте, раз так кортить, у вашу Росію». Але вони вперлися: «Хочемо, щоб Росія була тут!»

Постійний контакт Ольга підтримує лише із жінкою з Луганська, з якою познайомилась під час евакуації, але та зустріла німця й вони виїхали.

Ольга

Коли раніше чоловік мені казав, щоб я вчила польську мову, бо, може, колись поїдемо у Польщу, я відмовлялась: нащо це мені, мовляв, здалося, адже ми й так не будемо там жити. Ніколи не кажи ніколи!

Олександр із дружиною вже отримали польське громадянство. Йому 36 років, і він сповнений оптимізму.

Ользі — 59 років, її чоловікові Ярославові — 75, і вони також задоволені; для повного щастя не вистачає лише одного: отримати польське громадянство.

Ольга

Так… Спочатку думалось, що ми повернемося в Україну, але минув час і чоловік змінив думку: ні, тут я народився і тут хочу померти — як поляк. Ми плануємо отримати громадянство. Зібрали документи, залишилося написати заяву й перечекати коронавірус…

Переклала Олена Бондаренко

  • Facebook
  • Twitter
  • Telegram

Пйотр Андрусєчко

Журналіст, публіцист. Із 2014 року – кореспондент видання Gazeta Wyborcza в Україні. Із 2017 року — співпрацює з Outriders. Оголошений…