Бартломєй Ґайос: Поляки — народ емігрантів?

Маґдалена Внук: Історія Польщі останніх двохсот років — це історія поневірянь: еміграція після Листопадового (1830–1831) і Січневого (1863) повстань, мандри «в пошуках хліба» на початку ХХ століття до Північної та Південної Америк, потім так звана березнева еміграція, що була результатом антисемітської кампанії, розгорнутої владою Польської Народної Республіки 1968 року, згодом 80-ті роки і, нарешті, остання велика хвиля, пов’язана зі вступом Польщі до Європейського Союзу 2004 року, коли країну покинуло близько двох мільйонів людей. Еміграція загалом притаманна Польщі та полякам. Достатньо поглянути на список шкільної літератури: Адам Міцкевич, Юліуш Словацький, Генрик Сенкевич, Вітольд Ґомбрович, Чеслав Мілош — усі вони були емігрантами.

БҐ: Скільки людей виїхало з Польщі у 80-х роках?

МВ: Довше ніж на рік за всі 80-ті виїхало близько 1 мільйона 300 тисяч людей. У загальне число входять теж поляки, які перебували на Заході в момент введення воєнного стану і не повернулися додому — до 150 тисяч. Члени «Солідарності» та їхні родини, які виїхали в той період, — це ще близько п’яти тисяч. Найбільше людей — близько мільйона — емігрувало вже після скасування воєнного стану 1984 року.

БҐ: У своїй книзі ви пишете про поляків, які виїхали з Польщі в Європу в 80-х роках ХХ століття і живуть там досі. Чи вважають вони себе емігрантами?

МВ: Майже ніхто з 53 опитаних мною людей не вжив цього слова. Сьогодні вони не називають себе емігрантами, бо батьківщина на відстані витягнутої руки — у смартфоні. Але 40 років тому вони, безсумнівно, почувалися емігрантами. Згадуючи свій від’їзд, вони переповідали про життя Міцкевича в еміграції. Також часто згадували новелу Сенкевича «Ліхтарник на маяку», в якій розповідається про поляка, що емігрував після повстання 1830-1831 років і не міг впоратися з тугою за батьківщиною.

БҐ: Які країни були для них найбільш привабливими?

МВ: Австралія, Сполучені Штати, Канада й Південно-Африканська Республіка. У той час про ПАР ходили легенди як про емігрантський рай. Говорили, що ті, хто туди потрапляв, отримували роботу, дім і прислугу.

БҐ: Чому ваші співрозмовники вибрали Австрію, Швецію й Італію?

МВ: Зазвичай вони розглядали ці країни як тимчасову зупинку на своєму шляху за океан. Тому еміграція до Австрії, Швеції та Італії — виняток у порівнянні з поїздками до ФРН (туди виїхало найбільше поляків), Франції та Великобританії. У ці країни люди зазвичай виїжджали з переконанням, що вони залишаться закордоном назавжди.

Австрія тоді приймала біженців, щоб потім відправляти їх далі — в Австралію, Канаду або Сполучені Штати. У середині 80-х років ходили чутки, що до Канади так само легко дістатися з Італії, і це почало притягувати людей туди. Про Швецію було відомо найменше.

БГ: Проте саме в цій країні залишилося найбільше поляків. Чому?

МВ: Причина в місцевій імміграційній політиці: біженець отримував там квартиру та невеликі «кишенькові гроші» на найважливіші витрати. Крім того, держава фінансувала уроки шведської мови. Усе це привело до того, що із трьох згаданих країн тут було найлегше знайти оплачувану роботу.

БҐ: Чому люди вирішували виїхати з Польщі?

МВ: Прихильників «Солідарності», людей, які через воєнний стан були змушені залишатися за межами Польщі, та економічних емігрантів об’єднувало одне переконання: Захід був для них запорукою кращого життя та здійснення мрій. Мої співрозмовники дуже часто виражали свої емоції вдаючись до кольористичних образів: ПНР для них була сірою, а Захід — різнобарвним. Вони вважали Польщу країною без надії, де нічого позитивного вже не відбудеться.

БҐ: Пропаганда ПНР представляла так звані капіталістичні країни як загнилі, сповнені соціальної нерівності та расизму. Це відлякувало людей?

МВ: З одного боку, створювався образ Заходу, де люди бідують, сидять без роботи, а у нас, мовляв, усі працюють, тому туди не треба пхатися. З іншого боку, були журнали для молоді, в яких розповідали про підлітків з-за залізної завіси, про їхній одяг, музику. Також важливим джерелом інформації були ті, хто бував на Заході — з 60-х років їх ставало все більше. У результаті ефективність пропаганди знижувалася: люди чудово знали, що влада бреше.

БҐ: Що пропонував Захід?

МВ: Нормальне життя. Люди самі могли вибрати собі роботу, отримати за неї гроші, а потім витратити їх у магазині. Деякі молоді поляки, з якими я спілкувалася, не були в скрутному фінансовому становищі в ПНР, але на зароблені гроші не могли нічого купити.

Еміграція стала втечею від абсурдності системи. Таким абсурдом для людей було, наприклад, те, що після навчання у виші їх розподіляли «зверху» в якесь містечко десь у глибокій провінції, куди вони зовсім не хотіли їхати.

БҐ: Якою була формальна процедура виїзду на Захід?

МВ: Найважче було отримати закордонний паспорт. Людина мусила подати документи і чекати, потім або приходила відмова, або видавали паспорт — це була лотерея. Для поїздки у західні країни також була потрібна віза, хоча саме наприкінці 70-х років Австрія та Швеція скасували візовий режим. Через такі формальні труднощі багато людей зважувалося виїхати нелегально.

Бувало, що втікачі користувалися фальшивими або чужими паспортами. Один із чоловіків, з ким я розмовляла, таким чином добирався поромом до Швеції. У нього був американський паспорт і мотоцикл Harley Davidson — цього виявилося достатньо, щоб переконати прикордонників.

Люди також викрадали літаки. Одна з найвідоміших історій того часу пов’язана з капітаном Чеславом Кудлеком: 1982 року він мав пілотувати рейс Варшава — Вроцлав, а замість цього приземлився в Західному Берліні, в аеропорту Темпельгоф. На борту літака була його родина — вони все ретельно спланували заздалегідь. Після цього в Польщі з’явився жарт: що означає абревіатура LOT – назва польського державного перевізника? Landing on Tempelhof, (посадка у Темпельгоф).

Пілот Чеслав Кудлек, який викрав пасажирський літак. Джерело: документальний фільм «Велика втеча. Рейс 747»

БҐ: Якими були перші враження емігрантів?

МВ: Багато людей передусім згадують своє захоплення тим, що життя стало яскравим і класним. Через деякий час з’явилася туга за батьківщиною та сім’єю. У 80-х роках зв’язок із родичами, які залишилися в країні, був дуже ускладнений. Тоді дзвінок до Польщі вимагав величезної логістичної операції: потрібно було встановити час, щоб хтось із рідних був біля телефону на пошті, а самому чекати біля телефонної будки.

Багато людей згадували недобрим словом процедуру оформлення тимчасового проживання в Австрії: натовпи в центрах для біженців, фотографування, ніби ти ув’язнений, відчуття підвішеності та кілька місяців очікування на документи.

БҐ: Як у той час сприймали поляків австрійці, шведи та італійці?

МВ: Найбільший вплив на імідж поляків мала «Солідарність». До емігрантів зазвичай ставилися як до тих, хто у власній країні чинив опір комуністичній системі та СРСР. Лише згодом почали з’являтися стереотипи, які переважно мають позанаціональний характер: економічні емігранти забирають роботу в місцевих мешканців, не вчать мови, п’ють і тиняються вулицями. В Італії замість позитивного образу поляка-жертви репресій незабаром прийшов образ поляка-п’яниці.

БҐ: Наскільки правдивим був цей образ?

МВ: У порівнянні з Австрією та Швецією Італія пропонувала емігрантам найменшу соціальну допомогу. Наприкінці 80-х років цю допомогу ще більше скоротили, і центри для біженців почали закриватися. Дехто з поляків, опинившись в Італії (це були в основному робітники та їхні дружини, що опікувалися дітьми), не змогли впоратися з такою важкою ситуацією й починали пити.

БГ: Чи польські емігранти стикалися з дискримінацією?

МВ: Мої співрозмовники з Австрії та Швеції дуже вдячні цим країнам і переконані, що польським мігрантом не пасує говорити про дискримінацію. Дехто мимохідь згадував ситуації, коли хтось не отримав роботи, бо не знав мови. Але вони не сприймали цього як дискримінацію — навпаки, для багатьох це стало мотивацією, щоб почати серйозно її вивчати.

БҐ: Від кого поляки могли сподіватися допомоги?

МВ: Велику роль відігравала Церква. Окрім того, декому дуже допомогли інші поляки, наприклад, післявоєнні емігранти. Це суперечило усталеному стереотипу, ніби в еміграції ніхто тебе так не обдурить, як свої.

БҐ: Чи серед польських емігрантів траплялися конфлікти?

МВ: Звичайно. Були конфлікти між поколіннями, між представниками різних хвиль еміграції. Післявоєнні емігранти сприймали тих, що прибули у 80-х роках, як вискочок, яких цікавить лише матеріальна вигода. Вони вважали, що в еміграції потрібно передусім боротися за благо власної країни, а не заробляти гроші.

БҐ: Після падіння комуністичної системи в Польщі 1989 року поляки почали повертатися на батьківщину?

МВ: Кількість тих, хто повернувся, невелика — максимум кілька десятків тисяч людей. Вирішальним був прагматизм: люди, які виїхали 1981 року, за вісім років уже встигли влаштувати своє життя. Повернення на Батьківщину для них означало б необхідність починати все спочатку. З іншого боку, ті, хто емігрував 1987 року чи пізніше, боялися, що їхнє повернення сприймуть як поразку.

БҐ: Через 15 років Польща вступила до Євросоюзу. Чи це щось змінило у ситуації мігрантів?

МВ: З’явилося відчуття, що ми «великою мірою у себе вдома». Тепер Польща — повноправний член спільноти, і більше немає чого соромитися. Крім того, відбулася велика психологічна зміна: відкриття кордонів породжує відчуття, що Батьківщина стала ще ближча. Але коли я запитувала, як часто емігранти їздять до Польщі, мені зазвичай відповідали, що не надто часто — раз на рік-два. Але можливість поїхати є завжди.

БҐ: Ким сьогодні почуваються ці люди?

МВ: Більшість із них відчуває, що, окрім польської ідентичності, у них з’явилася ще одна: австрійська, шведська чи італійська. Подвійній ідентичності сприяє уявлення про себе як про європейця та переконання, що між цими елементами немає суперечностей, що не обов’язково потрібно вибирати щось одне. Я — поляк, але я знаю австрійську культуру, беру в ній участь, маю друзів-австрійців. Європа все поєднує в собі.

Переклала Ірена Шевченко