Президент Володимир Зеленський та прем’єр Матеуш Моравецький. Фото: Кристіан Май / Канцелярія прем’єр-міністра Польщі

Президент Володимир Зеленський та прем’єр Матеуш Моравецький. Фото: Кристіан Май / Канцелярія прем’єр-міністра Польщі

Вибори−2023 і Україна

Ідеї

Думка Пшемислава Журавського вель Ґраєвського, політолога та історика, члена Ради з питань зовнішньої політики президента Польщі.

Парламентські вибори в Польщі , які відбудуться 15 жовтня 2023 року, матимуть теж велике значення для України. Для держави, яка бореться з російським загарбником, безумовно, не байдуже, хто з осені буде при владі в Польщі. Адже саме ця країна стала одним із найбільших постачальників зброї, амуніції та іншої військової допомоги для ЗСУ. Польща через політичний тиск та ухвалення відповідних рішень , які ставали прецедентами, сприяла утворенню нових коаліцій, що постачали Україні танки, БМП, самохідні артилерійські установки та літаки. Польща відіграє ключову логістичну роль як у доставці в Україну військової допомоги з інших країн, так і в експорті українських товарів в умовах, коли Росія заблокувала Чорне море. Польща проводить напористу політичну кампанію під гаслом «Нічого про Україну без України», відкидаючи будь-які концепції закінчення війни за схемою Мюнхенської конференції 1938 року, коли великі держави могли б схвалити принцип: «Земля (українська — Росії) за мир». Також Польща прийняла мільйони українських біженців , рішенням більшості Сейму законодавчо наділивши їх усіма правами польських громадян (за винятком політичних).

Чи цю політику продовжуватиме будь-який майбутній урядовий механізм , утворений у результаті виборів у Польщі, чи, можливо, існує ризик її припинення та маргіналізації польської підтримки України? Відповідь на це питання вимагає ретельного аналізу польської політичної сцени.

Польська політична сцена

Із 2005 року польська політична сцена глибоко розділена. Борються два основні табори: «Об’єднані праві» (Zjednoczona Prawica) , в якому домінує партія «Право і справедливість» (Prawo i Sprawiedliwość, при владі з 2015 року), і «Громадянська платформа» (Platforma Obywatelska, була при владі у 2007−2015 роках), яка зараз намагається поглинути решту опозиції. У парламенті також віддавна присутні Польська селянська партія (Polskie Stronnictwo Ludowe) та «Ліві» (Lewica, посткомуністи, які виступають за євроінтеграцію та права ЛГБТ).

Відмінності між «Громадянською платформою» (ГП) , Польською селянською партією (ПСП) і «Лівими» — косметичні. ПСП, готова вступити в коаліцію з ким завгодно, дещо стишує неприязнь до влади. Інші угруповання ефемерні за своєю природою — вони утворюються як протестні партії, швидко розростаються перед кожними виборами й зникають після чергової парламентської каденції або ж вегетують у Сеймі впродовж одного-двох термінів із мізерною підтримкою (наразі такою є «Конфедерація» — як коаліція, що розвивається, та «Польща 2050» — як та, що згортається).

Розкол між «Правом і справедливістю» (ПіС) та іншими партіями постійно поглиблюється і стосується також зовнішньої політики. Однак лінія поділу не є ані рівною , ані сталою. Політика — це кіно, а не фотографія, і потрібно враховувати її мінливість у часі, розглядаючи можливі сценарії розвитку подій.

Старих цілей , які об’єднували всі основні польські парламентські партії, досягнуто. У 1989−1993 роках Польща позбулася домінування Москви, 1999-говступила до НАТО , а 2004-годо Євросоюзу. Потім єдиною недосягнутою стратегічною метою Польщі було закріплення «розірвання Російської імперії по національних швах» , незалежно від її ідеологічного забарвлення. Адже зараз у Польщі немає великих політичних сил (окрім «Конфедерації», яку, за опитуваннями, підтримує приблизно 15 % виборців), що наважилися б публічно поставити під сумнів цю мету як очевидний державний інтерес Польщі.

Цю концепцію , відому в польській традиції як «прометеїзм», сформулював іще Юзеф Пілсудський у своєму меморандумі до японського уряду , написаному 1905 року під час російсько-японської війни. Під час Холодної війни її в еміграції підтримувало коло Єжи Ґєдройця та Юліуша Мєрошевського , після 1989 року її підхопив Лєх Качинський, а після його трагічної смерті продовжив правлячий табір. Нагадаю, що 15 березня 2022 року польські лідери першими відвідали Київ, на який напали росіяни (до спільного візиту польська верхівка закликала теж прем’єр-міністрів Чехії та Словенії).

Лінії розмежування

Запорукою реалізації польської прометейської програми є незалежна Україна. Тому обидва українські Майдани 2004−2005 та 2013−2014 років об’єднували (принаймні формально і , безперечно, за симпатіями електоратів окремих партій — що не означає, що за діяльністю їх лідерів) майже всю польську політичну сцену, даючи їй спільну високу ідею — підтримка Києва в боротьбі за незалежність від Москви.

Однак справжню лінію розмежування в Польщі визначає ставлення не до України , демократії чи євроінтеграції, а до самої Польщі. Партії, які з 2015 року перебувають в опозиції і які були при владі в різних конфігураціях з 1989-го (з перервами в 1992 та в 2005−2007 роках) вважають, що Польща повинна шукати протектора: по суті, Німеччину (хоча посткомуністи в 2003−2007 роках робили ставку на США).

За провідний політичний принцип визначили «плисти в руслі європейської інтеграції» — тобто достосовувати польську політику до очікувань Німеччини та Франції як «двигуна» ЄС. Цей табір не монолітний , зате дуже ідеологічно гнучкий. У ньому багато течій, які розвивалися протягом останніх 30 років.

Другий табір — нині правлячий (ПіС) — характеризується консерватизмом і прив’язаністю до історичної спадщини Польщі , яку, утім, розуміють і тлумачать по-різному. Серед прихильників цього табору переважають дві групи.

Перша група — «яґеллонська» , представлена світлої пам’яті президентом Лєхом Качинським. Вона пишається давньою Річчю Посполитою, вбачає в українцях, білорусах, литовцях і латишах співспадкоємців цієї найбільшої в тогочасному світі спільноти вільних людей і вважає, що саме співпраця з ними дає найбільшу можливість зберегти політичну суб’єктність народів, що живуть між Росією та Німеччиною.

Друга група — це прихильники традиції , що відсилає до міжвоєнного національного руху. Вона акцентує на польськості в етнічному, а не політичному розумінні, заглиблена в історичний контекст та сповідує ідею «національного егоїзму», вбраного в шати «реалізму», на відміну від «романтизму» прихильників «яґеллонської» традиції. Саме ця течія готова точити спори з Україною про історичну пам’ять.

Увесь табір влади орієнтується на США як на над-державу , здатну відлякати Росію та врівноважити вплив Німеччини. Він готовий точити спори про суверенітет із ЄС, в якому домінують Німеччина та Франція.

Цінуючи незалежність і усвідомлюючи недоліки потенціалу Польщі , він шукає підтримки для неї серед народів, що перебувають у схожих становищах. Саме він породив концепцію Тримор’я, Люблінського трикутника, Бухарестської дев’ятки (групи дев’яти країн східного флангу НАТО, яких об’єднує, зокрема, сильне відчуття російської загрози і які лобіюють зміцнення сил Альянсу на його східних кордонах).

Цей табір ставиться до Росії вкрай недовірливо і відкидає німецько-французьку політику пошуку порозуміння з нею. Він також перебуває в конфлікті із мейнстрімом Євросоюзу щодо фундаментальних речей. Адже зараз в ЄС точиться баталія за скасування правила одностайності в 63 сферах інтеграції , зокрема зовнішній політиці. Польща виступає проти цієї ідеї як такої, що загрожує безпеці східного флангу ЄС, адже безпека не може бути залежною від німецько-французьких бізнес-відносин із Росією. Якби не вимога одностайності, то в червні 2021 року Німеччина і Франція запросили б Путіна на саміт ЄС, — цьому завадило вето Польщі, Румунії, Нідерландів, країн Балтії та Скандинавії.

Виборча кампанія — український аспект

Серія нещодавніх інцидентів у польсько-українських відносинах послабила владний табір. Вона дає ліво-космополітичній опозиції інструмент нападок на владу за «конфліктування з усіма» , а для націоналістично-проросійської «Конфедерації» є доказом «компрометування проукраїнської політики нинішньої влади , яка не тільки не змогла розв’язати питання ексгумації жертв Волинського злочину , а й за весь огром наданої допомоги отримала з боку Києва чорну невдячність».

У «Конфедерації» немає потенціалу бути при владі. Це група прихильників вільного ринку ніби з ХІХ століття (молоді , що відстоює мінімальні податки): від монархістів, інтегральних націоналістів, ультракатоликів до Януша Корвіна-Мікке, який називає Путіна «його ексцеленцією» та відвідує банкети в російському посольстві.

Космополітично-ліва опозиція намагається представити «Конфедерацію» як союзника ПіС , та насправді ця коаліція (особливо в контексті дипломатичних інцидентів між Польщею та Україною) відбирає голоси національного крила ПіС і збільшує ймовірність виборчої поразки табору влади. Водночас крило вільного ринку «Конфедерації» готове сформувати коаліцію з ГП і підтримати антипісівський «технічний уряд».

Ймовірні виборчі конфігурації та їх наслідки

Формально всі , крім «Конфедерації», підтримують Україну. Однак ще римляни говорили — facta non verba (вчинками, а не словами). У 2007–2015 роках, під час свого перебування при владі ГП вписувалася в німецько-французьку політику перезавантаження з Росією (лідер Дональд Туск започаткував її візитом до Москви в лютому 2008 року, оголосивши про відмову від «русофобської політики ПіС»). Правління ГП віддалилося від США , почало конфліктувати з Литвою. Кінець правління ГП за прем’єрства Еви Копач символічно представлений її відповіддю на запитання, до яких дій вона вдасться у зв’язку з російською агресією в Криму та на Донбасі. Тодішня прем’єрка відповіла, що «як жінка прийде додому , замовкне і буде займатися дітьми».

Діяльність нинішнього урядового табору , спрямована на підтримку України, описана вище. Спір довкола експорту зерна — тема окремої розлогої статті. Зауважу лише , що Польща не виступає проти його транзиту своєю територією. Польща проти його нелегального проникнення на свій ринок, адже це економічно знищує польських аграріїв — важливу електоральну базу ПіС. Перед Києвом два шляхи: або вступати в цей спір, збільшуючи ймовірність перемоги ГП, або ж його згладити, підтримуючи ПіС.

Як показує досвід, ймовірне падіння влади ПіС призвело б до глибокої уніфікації польської політики щодо України (і США) з політикою Німеччини. Це означало б симуляцію допомоги Києву, призупинення регіональних ініціатив (Тримор’я і Люблінського трикутника). Також ця ситуація супроводжувалася б погодженням на наддержаву Євросоюз. Нею де-факто керували б із Берліна, без схвалення якого будь-яка самостійна дія Польщі на користь України була б порушенням законодавства ЄС. Натомість нинішня влада готова реально підтримувати Україну в ім’я інтересів Польщі, незалежно від поглядів Німеччини, Росії чи будь-кого іншого, зокрема США. Було б добре, якби в Києві це розуміли.

Переклала Марія Шагурі

Пшемислав Журавський вель Ґраєвський profile picture

Пшемислав Журавський вель Ґраєвський

Всі тексти автора

Читайте також