Серед усіх сучасних польських письменників є один особливий літератор, який не вписується в групи й покоління, а стоїть зосібна, формуючи власний феномен і самим стилем свого життя створюючи взірець для наслідування. Разом зі своєю дружиною йому вдалося значною мірою змінити польську літературу, перетворити маленьку й маргінальну нішу на популярний тренд, стати всесвітньо відомим, залишаючись дауншифтером у глухому карпатському селі. Так, мова про нього — Анджея Стасюка.
Пацифіст, хуліган, східняк
Анджей Стасюк народився 25 вересня 1960 року у Варшаві. Але як виявилося пізніше, столичне життя його не приваблювало. Зрештою, як і будь-які інші соціальні активності, скупчення людей, робота над кар’єрою і все те, що називають «нормальним». Навпаки, з ранньої юності Стасюк послідовно провадить життя, що не вписується у звичні рамки, шукає власний шлях, ігноруючи усталені соціальні правила.
Теперішній живий класик польської літератури так і не отримав середньої освіти, бо покинув навчання в ліцеї й технікумі. Про вищу освіту в той час він узагалі не думав.
1979 року Стасюка мобілізували в армію, але звідти він дезертував із пацифістських міркувань, за що отримав вирок і півтора року відсидів у в’язниці.
Після виходу з-за ґрат перебивався різними заробітками, виконував важку фізичну працю, не маючи жодних перспектив у Польській Народній Республіці.
Хоча Стасюкові була глибоко чужою ідея активної участі у політичному житті, він усе ж настільки ненавидів комунізм, що вступив до суспільно-політичного руху «Свобода і Мир» (Wolność i Pokój). Цей рух мав виразно пацифістське (і навіть анархістське) спрямування і був частиною широкої опозиційної платформи під крилом «Солідарності». Хай там як, а членство в цьому русі, який складно окреслити терміном «організація», було для Стасюка радше виявом протестних настроїв, аніж бажанням займатися суспільно-політичною діяльністю. Бо найбільше він хотів іншого — втекти якомога далі і від суспільства, і від його політики. Що й зробив 1986-го, коли з Варшави переїхав у маленьке село Чарне в польських Бескидах, усього за кілька кілометрів від кордону зі Словаччиною й Україною.
Чарне і Czarne
Чарне — не просто село, це колишнє село, а фактично — ліс і луки, де поміж зелені ховаються нагробки військових цвинтарів та фундаменти покинутих хат. Колись тут жили лемки. Частину їх виселили в СРСР, а решту вивезли на північ і захід Польщі в рамках сумнозвісної операції «Вісла». На початку 90-х навіть древню дерев’яну церкву, що служила останнім великим нагадуванням про село, розібрали й перевезли у скансен міста Новий Сонч.
Саме в це «село» й переїхав молодий Анджей Стасюк зі своєю однодумицею й партнеркою Монікою Шнайдерман, відомою дослідницею і письменницею. Оселилися в старій дерев’яній хаті й вчилися жити посеред природи та з природою. Село без мешканців на дві хати посеред суворого гірського клімату — це не просто переїзд у провінцію зі столиці, це зміна життєвої парадигми, пошук нової філософії життя. Філософії не тільки кабінетної, а й випробуваної на власній шкурі — саме через це уже за якесь десятиліття тисячі людей і полюблять Анджея й Моніку, їхні власні книжки та книжки їхнього видавництва, яке пара також назве Czarne.
Це видавництво, створене для того, щоб друкувати свої книжки й книжки своїх друзів, з року в рік розросталося і тепер є одним із найважливіших у Польщі. Не через кількість видань, а через створення трендів і просування власної лінії.
Czarne видає літературу про периферії й маргінеси, про те, що ніколи не стане мейнстримом — Центральну й Східну Європу, Балкани, Кавказ.
Саме це видавництво десятиліттями розвивало традицію літературного репортажу в Польщі, перекладало невідомих на той час авторів, в тому числі й десятки українських, навчило вже не одне покоління поляків цікавитися й любити загумінкові пограниччя Сходу. Czarne стало потаємним кодом, і коли в чиємусь помешканні чи офісі бачиш на полиці їхні книги з логотипом півмісяця — вже знаєш, що тут живуть «свої» люди.
Невдовзі подружжя переїхало в поблизьке село Воловець, так само виселене й порожнє, і мешкає там донині. Поміж гір і на безлюдді краще пишуться свої й читаються чужі книжки, там більше часу на роздуми й рефлексії.
Для мене географічна провінційність, периферійність — набагато цікавіший кут зору. З віддаленої перспективи видимість краща. Я ж не випадково багато років тому переїхав жити на периферію Польщі. Я живу на краю польського світу. У моєму селі Воловець навіть немає мобільного зв’язку. Там не ловить телефон. Одного разу до мене приїхали друзі і привезли з собою дітей. Була зима. Діти ходили скрізь зі своїми мобілками, шукали мережу. У підсумку один впустив телефон у замет і не відшукав. Я так зрадів! На моєму кінці польського світу краще бути без телефону.
Хоча роботи вистачає — то сніг треба відкидати, щоб мати змогу під’їхати до хати, то овець постригти, яких Анджей і Моніка мають кілька десятків, а то й кінопоказ чи фестиваль імені Гаупта для сусідів організувати. Важливо додати, що й саме видавництво Czarne зареєстроване саме в місцевій ґміні Адміністративна одиниця нижчого рівня. — щоб сплачувати податки й розвивати околицю.
Анджей Стасюк у селі Воловець. Фото: Степан Рудік / ForumУспіх — це не тільки про столицю
Творчий тандем Анджея Стасюка й Моніки Шнайдерман довів, що досягати успіху можна не тільки в столиці. Головне — любити свою справу, робити її якісно, вірити в неї, тоді результат не забариться. Сьогодні, коли вже знаємо їхню життєву історію, ця філософія здається правильною і логічною, але 25 років тому, коли пара тільки заснувала видавництво, навіть у Польщі така ідея здавалася фантастичною. «Робити бізнес із прицілом на всю країну з покинутого лемківського села? Та це неможливо!» — мабуть, саме так думала тоді більшість літературного середовища.
Але з самого початку йшлося не про бізнес, а про бажання ділитися вартісними текстами, які за інших обставин не мали б шансів на друк — мовляв, «неформат». Адже кого тоді цікавила документалістика, мандрівна проза, репортажі, оповідання й романи, що не вписувалися в «тренди»? Czarne друкувало власне такі книжки — і якщо вдавалося кілька з них принагідно продати, то отримані гроші вкладали в наступні видання. Так і закрутилася велика справа, що нині переросла у справді потужний бізнес.
Фактично видавництво Стасюка й Шнайдерман відкрило полякам цілий незнаний континент, яким, особливо в 90-х роках, ніхто не цікавився, — Східну Європу й загалом Схід.
Коли вся країна була звернена на Захід, цікавилася всім виключно західним, Czarne показувало іншу перспективу — трохи романтизовану й екзотичну, та все ж надзвичайно цікаву.
У Польщі я зустрічав сотні людей, зокрема багато студентської молоді, які вибрали собі напрям навчання, надихнувшись книжками цього видавництва, які їхали в мандри Україною чи Албанією, бо начиталися про них у книжках видавництва з села Чарне. Хіба ж це не справжній — глибинний — успіх?
Цей успіх у випадку Анджея Стасюка сягнув і далеко поза кордони Польщі, його книжки зібрали всі найважливіші премії, зокрема польську Nike, словенську Vilenica і Державну нагороду Австрії в царині європейської літератури.
Енергія в мені. Поки ще в мені... У тиші й порожнечі величезна сила. Там немає такого зовнішнього тиску. Це метафізичні переживання. Ми не можемо доторкнутися до Бога, але можемо в цій порожнечі відчувати його існування. У Варшаві складно відчути дотик Бога, а там його відчуваєш. Хоча це питання темпераменту, а не правила для всього світу. Я не узагальнюю. Чимало людей прекрасно почувають себе у Варшаві. Я радий за них, хай живуть так, як їм подобається. Я просто розповідаю свою історію і нічого не нав’язую. Я друкую книги для всіх, зокрема для тих, хто вибирає мегаполіси. І ці люди з якоїсь причини читають мої книги і вони їм подобаються. Може, вони насправді сумують за тишею і спокоєм?
Книжки Анджея Стасюка (а він їх написав понад два десятки в різних жанрах) перекладені на більшість основних мов світу. Він став прикладом для молодого покоління письменників: велику кар’єру можна робити не тільки в столиці, поблизу редакцій журналів і телевізійних студій. Можна самоізолюватися в глухому карпатському селі й писати, адже для літератури найважливішою є якість тексту.
Стасюк і Україна
Анджей Стасюк добре відомий в Україні, він неодноразово виступав на різноманітних українських літературних фестивалях, має кілька книжок у перекладі українською і добре знає нашу країну, бо об’їздив її вздовж і впоперек.
У цьому велика заслуга друга й колеги Стасюка — Юрія Андруховича. Свого часу їхня спільна книжка есеїв «Моя Європа» була великою подією не тільки для Польщі, а й для України, адже створювала спільний контекст для наших держав, повертала Україну до центральноєвропейського дискурсу.
Анджей Стасюк став промотором Андруховича в Польщі, а Юрій Андрухович — промотором Стасюка в Україні, ця дружба й співпраця залишили помітний слід в обох культурах.
Стасюкові пощастило з українськими перекладами, адже його окремі тексти й книжки перекладали першорядні письменники й перекладачі — Тарас Прохасько, Юрій Андрухович, Остап Сливинський, Богдана Матіяш, Олександр Бойченко, Наталія Чорпіта, Богдан Ославський.
Україна посідає місце в моїй думці й уяві, і це місце досить важливе. Люблю думати про Україну, бо це надає мисленню пропорцій. Поляки забагато думають про Захід і забувають саме про Схід, про Україну, що нас дуже збіднює. Україна абсолютно природно повинна бути країною, з якою ми повинні себе порівнювати.
А ми втікаємо від своєї «східності», і колись на нас це дуже погано відіб’ється, бо ми втратимо частину нашої тотожності і нічого взамін не отримаємо. В певному розумінні ми зраджуємо самих себе. Адже не зможемо розгадати загадки нашої «польськості», не думаючи про Україну. Це сплетіння історії, любові, ненависті, крові, шаленства, влади, бунту, колоніалізму, сплетіння надзвичайно драматичне, бо гарне і прокляте водночас — це наш спільний вклад в європейську тотожність.
2018 року Анджей Стасюк разом із фронтменом українського гурту «Гайдамаки» Олександром Ярмолою створив спільний музичний проєкт «Міцкевич – Стасюк – Гайдамаки», в якому письменник декламує вірші Міцкевича, а Ярмола наспівує переклади українською. Диск вийшов доволі популярним і за рейтингом продажів потрапив у топову двадцятку.
Знаючи Стасюка і його зацікавлення Україною й Сходом, можна з упевненістю сказати, що попереду в нього ще не один польсько-український проєкт.
