Він відчув, що втрачає ґрунт. Схилився нижче, але весло ледь торкнулося дна й течія вивернула його в долоні. Він випростався й дозволив течії нести його доліріч, аж поки човен не затягло у вир і почало крутити. Тоді він занурив лопать, сперся держаком на борт і повернувся до гладкої течії. Було темно й тихо. Іноді плескала риба і він уявляв, що бачить її сріблястий поблиск. А може, і справді бачив, бо, попри темряву, у його пам’яті зберігся точний образ околиць. Він міг порахувати високі тополі на лівому березі. Міг назвати прізвища власників господарств. Він знав, де закінчується щільна забудова й залишаються лише три самотні будинки, віддалені один від одного майже на кілометр. Знав, де річка, завглибшки в кілька метрів під високим берегом, раптом міліє і врізається в суходіл невеликими затоками, що поросли очеретом. Він розрізняв запахи лівого та правого берегів. Лівий пах мулом і лозою. Правий був плаский, піщаний, майже без дерев. Там були пасовища, звідки доносився запах худоби, висушеного посліду та полину. У найтемнішу літню ніч він нюхав повітря і тримався середини річки. Так само й зараз.
Він обережно переніс весло з одного борту на інший. Звук вологої деревини був приглушеним та м’яким. Вдалечині почув сухий тріск і небо залило зелене сяйво. На дні човна заворушилася темна фігура.
— Лежи, — тихо сказав він.
На чорному небі майже нерухомо висіла ракета, що нагадувала похмуру зірку. Він мимовільно міцніше наліг на весло, хоча і знав, що постріл пролунав кілька кілометрів вище за течією, а він усе ще пливе в повній темряві. Фігура знову поворушилася й човен злегка загойдався.
— Стріляють.
— Лежи. Лише світять.
— Побачать.
— Ні. Задалеко. Лежи.
Чоловік на дні човна підвівся рачки. Перевізник витягнув із води весло і штовхнув його кованим кінцем. Той застогнав і впав плазом між бортів.
— Я ж казав.
Ракета догоріла і згасла.
Врешті човен зашарудів дном по піску. Він випхав його ще далі на мілину. Берег був невисокий, але урвистий.
— Вилазь, — сказав він.
Чоловік незграбно виліз із човна. Від нього смерділо брудом і голодом. Він перечепився й ледве встав, тягнучи за собою мокрий плащ.
— Вилізеш на берег і підеш річкою вниз. За якийсь час дійдеш до кущів. Йди вздовж, якомога далі від води. Не заходь у хащі, там болото.
— Хтось мав зустріти.
— Мав, але не прийшов.
Він м’яко зіштовхнув човен із мілководдя. Кілька разів махнув веслом, щоби вода змила слід на піску. Знову пустився за течією, але тепер веслував щосили, аби якнайшвидше перетнути течію й опинитися на іншому березі. Там була мілина. Він відчув під веслом ґрунт, запах мулу та коров’ячого гною. Тут селяни зганяли худобу до водопою з пасовищ. За якусь мить почув, як ніс човна треться об очерет. Просувався вздовж зарості горіріч. Лопать занурювалась у болотне дно. Нарешті він заплив у вузеньку розтоку, що бігла паралельно річищу, відділеному смугою суходолу порослого вербами. Завширшки розтока була не більш ніж два човни та закінчувалася непрохідними зарослями очерету та лози. Він натрапив на неї торік, коли бродив уздовж берега з хваткою. Тепер же він доплив до кінця розтоки та обережно ступив на вузький клаптик землі вільної від чагарнику. Прив’язав човен ланцюгом і увійшов у воду, яка сягала нижче пояса. Він відчепив обмотану довкола лози мотузку й дістав з-під води сітку з рибою, що мляво рухалася. Котрась блиснула сріблястим черевом. Починало світати. Він витягнув із хащі вудку з лози. Важко добрів до течії річки, а потім дійшов водою до місця, де збиралася худоба, і лише там вийшов на сухий берег.
Село ще спало. У печах було ще не топлено. Собаки теж спали. Піщаною дорогою йшов під гору. Мокрий одяг прилип до тіла і йому було холодно. Він трохи прискорив ходу. Байдуже минув на роздоріжжі капличку. Вліво дорога вела до костелу. Йшов прямо. Хатини стояли щільно одна біля одної. У його голові промайнула думка, що зараз тут тихо, як у неділю, але була лише субота. Почув, як десь ланцюг брязкнув об ясла. Взуття обліпив пісок. Він зняв його, зв’язав і перекинув через плече. Зісподу пісок був теплий. За останніми хатинами він повернув праворуч і пройшов повз вітряний млин. Він дивився на піщаний шлях, який спершу легко спускався полями, потім трохи йшов угору, щоби зникнути за відлеглим пагорбом. У високих тополиних гаях ховалися господарства. Розкидані й віддалені одне від одного на кількасот метрів, іноді й кілометр, вони були майже непомітні в ранкових сутінках. Дерев’яна, крита стріхою, забудова. «Наче нікого й не було», — подумав він. На подолі, де спускався шлях, тягнулася смуга підмоклих лук. Зараз вони здавалися майже чорними. Він пройшов кількасот кроків і повернув на бічну болотисту й роз’їжджену дорогу. Збіжжя з обох боків було зім’яте і змішане з чорною землею. Він увійшов у тінь високих тополь.
Він почув «Halt!» і після кількох кроків зупинився. Під розлогою яблунею з перекинутим через плече карабіном стояв солдат. Ствол був скерований уперед, але він навіть не торкався спускового гачка. Солдат злегка кивнув головою і зробив крок назад, щоби знову спертися об дерево. Він пройшов вздовж огорожі та дістався до воріт, де стояв ще один вартовий.
— Gut Morgen, — пробурмотів він і штовхнув хвіртку.
— Morgen, — відповів солдат. — Што єсть?
— Фіше. — Він підняв сітку з рибою.
Солдат підійшов і почав розглядати рибу. З глибини подвір’я з’явився інший, а потім ще один. Вони жваво розмовляли, але він нічого не розумів. Чув, як повторюють «Hecht» і «Barsch», тож подумав, що сперечаються про вид риби. Вони крутили сітку з чотирма рибинами. Мацали крізь вічка, не звертаючи увагу на холодний слиз.
— Окунь і плотва, — сказав він. — Дам дві найбільші за дві пачки ціґаретен. Цвай за цвай.
Знову заговорили. Той перший, із карабіном щось їм пояснював.
— Добрре, — сказав він врешті-решт.
Він сидів, спершись спиною на двері стодоли, і грівся на сонці. Дивися на вояків. Вони вешталися в розстібнутій уніформі. Присідали з казанками за дерев’яний стіл. Біля криниці диміла польова кухня. Пахло розпеченим жиром, цибулею та тютюном. На протилежному боці подвір’я виднівся дерев’яний, критий стріхою будинок на підмурку. До входу провадили три кам’яні сходинки. До них наближався кухар у білому халаті, несучи на таці глечик, накриту каструлю й тарілки. Стіна стодоли була тепла. Він курив сигарету і споглядав на це все. На білий халат, на вичищені казани біля криниці, на супокійну сонливість табору. У садку за будинком стояли гармати з довгими опущеними стволами. Між деревами вони натягнули маскувальні сітки. На деяких деревах була обдерта кора. Так само замаскували тягачі. Їх волочили сотні або й тисячі кілометрів, щоби поставити посеред ще недавно квітучих яблунь, і тепер вони спокійно відпочивали. Мали стільки сили, але зараз смажитимуть його рибу, яку купили за цілком пристойну ціну. Мали сигарети та бочки з бензином, але час від часу казали сільським дівкам прати їхню спідню білизну.
З весни він жив у стодолі та дивився, як щоранку кухар у білому халаті заносить до його хати глечик із кавою. Під старою грушею він збудував грубку із цегли. Бляшану трубу провів крізь крону дерева. Між гіллям розтягнув полотнище. Так само як ті розтягнули сітку над гарматами. Можна було готувати навіть, коли дощило. Зараз біля грубки метушилася жінка. Босоніж, у фартусі, з темним волоссям, що стирчить з-під червоної замащеної хустки. Він чув запах смаженої риби. Встав і пішов у бік обори. Відчинені ворота були перегороджені жердиною. Він увійшов у темне гаряче повітря. Побачивши його, корова повільно встала. Він відчепив ледь прив’язану мотузку і вона рушила до виходу. Йшла без підганяння стежиною вздовж краю садку в напрямку темної смуги лук. Він пішов за нею. Трава була мокра й холодна. Він підкачав штани. Корова опустила морду й почала пастися. Рудий хребет блищав на сонці, наче розпечене залізо. У траві виблискував сріблом залишений ланцюг. Відколи з’явилося військо, він перестав боятися злодіїв і не забирав його на ніч. Він закріпив його навколо рогів. Відчув тепло коров’ячої шиї та несвідомо провів по ній долонею. Він витягнув сталевий кілок і вбив його трохи далі за допомогою каменя. На самому дні трав’янистої западини над неглибокою криницею з каламутною водою здіймався дерев’яний зруб. Він знав, що жінка на світанку дала пити корові, але перевірив, чи не зникло погнуте відро. Було на місці. Як і ланцюг.
Він пішов угору западини. Зупинився на хребті пологого підвищення, вздовж якої проходила межа. На второваній стежці міг обсушити змерзлі стопи. Тепер він бачив господарство на протилежному пагорку, тополі й садок, але гармати та тягачі залишилися непомітними. Вдалині витягнувся смугою інший берег. Низький, сіро-зелений, плаский, наче степ, простягався до обрію. Тут і там, ближче до річки, був порослий верболозом. Він знав усі ті заболочені водойми зі сталою водою, які навесні розливалися так, що річка здавалася вдвічі ширшою. Зараз там стояла гнила й зеленкувата вода. Була настільки густа й нерухома, що не відбивала сонячне проміння. Нагірна в нижній течії виглядала, як кілька сірих горизонтальних рисок.
У них навіть костелу не було. Їм не хотілося ходити за сім кілометрів, тому щонеділі вранці стояли на березі й гукали. Вода несла голоси. Він спускався зі схилу, відв’язував човен і плив, щоби їх забрати. Коли було повноводдя, він міг дістатися майже до перших будівель. У них не було костелу, не було нічого, крім кільканадцяти халуп, підмоклих пасовищ та піщаного узгір’я, де вони садили картоплю та сіяли овес, щоби потім уберігати від граду, дощу чи посухи. Незграбно залізали в човен із взуттям у руках. Жінки підбирали спідниці. У хустках та плащах, просякнутих запахом нафталіну. Поголені, вмиті, давали йому або кілька дрібних монет, або папірець, або яйце. Він складав яйця в кошик, вимощений сіном.
— Може б, ви склалися й побудували собі, — сказав він певного разу.
— Хуй вийде, — відповів хтось. — Нема за що і для кого.
І справді не було. Він ще подумав тоді, що за п’ять ходок перевіз би все село.
— Добре тобі казати, у вас церква лишилася, — сказала якась баба.
Але зараз він міг дивитися лише на віддалений на два кілометри берег. Йому спало на думку, що добре було б мати бінокль. На дорозі, що бігла відразу під обрієм, здіймалися хмари пилу. Він міг би розгледіти деяких вояків, не наближаючись до річки. Вони ходили вздовж берега й шукали слідів на піщаних заводях або болоті. Подумав, що колись спіймає метрового сома, виміняє його на бінокль, і тихо засміявся.
Коли він закінчив їсти, жінка взяла його тарілку і віднесла до бляшаної балії, що стояла біля грубки. Подивився їй вслід. Вона налила теплу воду з казана, присіла навпочіпки й почала мити посуд. Вилила брудну й налила знову, щоб обмити. Робила це швидко й недбало, без млявості сільських жінок, які ще змолоду відчувають нескінченну втому. Мали лише дві фаянсові тарілки з блакитним обідком. Решта: миски, глечик і чашки були бляшані. Розклала їх на траві, щоб обсохли. Повернулася й сіла біля нього. Він закурив сигарету, зробив кілька затяжок і дав їй. Вона взяла, потримала якусь мить між великим і вказівним пальцем і теж затягнулася, трохи невміло вивертаючи ребро долоні назовні. Смакувала дим, ніби це була їжа чи питво.
— Добра, — сказала вона.
Затягнулася ще раз і хотіла йому віддати, але він покрутив головою.
— Докурюй, — сказав він.
У піску купалися курки. Пил золотився на сонці. Промені, що проходили крізь листя, цяткували подвір’я. Чорний кіт лежав, розтягнувшись у сонячній плямі. Червоний півень прогулювався навколо свого стада. Під хату під’їхав бляшаний автомобіль без даху. Водій віддав честь офіцерові, що стояв на сходах. Від’їхали з приглушеним гуркотом двигуна, а до їхніх ніздрів долетів запах вихлопних газів.
— Як пройшло? — запитала вона.
— Нормально, — відповів. — Кілька разів стріляли ракетами з боку Дорогучі, але тільки лякали. Вони приблизно щогодини стріляють.
— Заплатили?
— Я одного віз. Заплатив. Завжди беру наперед. Він боявся.
— Я б теж боялася.
— Йому треба було тільки сидіти мовчки. Жодного разу мене не піймали.
— Якби тебе спіймали, то вже б не жив.
Вони сиділи під кущем бузку на низькій лаві, майже впритул. Він зігнутий, лікті на колінах, вона випростана, долоні на подолі сукні. Обоє босоніж, стопи занурені в теплий пісок. Важко було здогадатися, чи вони схожі на подружжя, чи на брата й сестру.
— Не спіймають, — байдуже сказав він. — З цього боку вночі вони майже не ходять, а з того, певно, теж не дуже. Може, вони тільки на пострах стріляють. Завжди з боку Дорогучі або Нужця. Ніколи посередині.
— Звісно, що німцеві лячно, але щоби москалеві?
— Москалеві не хочеться, — сказав він.
Вдалині почули гуркіт двигуна. На дорозі біля вітряка здійнялася хмара пилюки. За кілька хвилин на подвір’я заїхав мотоцикл із коляскою. На водієві були захисні окуляри та зелено-коричнева камуфляжна форма. Він зіскочив із сідла та забіг сходинками в хату. Навіть не вимкнув двигун. За якусь мить повернувся. Сів, увімкнув передачу, майже на місці розвернувся і зник у хмарі пилу. Кури зірвалися зі своїх ямок і побігли в бік стодоли.
— «Zündapp», — сказав ні то до себе, ні то до неї.
— Сьогодні біганина, — відповіла вона.
— «Zündapp», — повторив він.
— Що?
— Назва мотоциклу, — тихо сказав він.
— І що з того? — запитала байдужо.
— Нічого. Просто кажу.
Він заліз у кишеню штанів і дістав сигарети. Підійшов до грубки, вигріб чорний вуглик, роздмухав його, підкурив і сів біля неї. Затягнувся, випустив дим і спробував ще раз втягнути ніздрями хмарку, що рідшала.
— Мені потрібний бінокль, — сказав він за мить.
— Мотоцикл, бінокль і ще що? — пробурмотіла.
— Знадобився б. Знав би, як росіяни вдень пересуваються. Чи ближче берега, чи далі. Як трясовину оминають. Бо там неможливо весь час бути над водою. Навіть коли сухо, неможливо пройти. По пояс і затягує. Може, вони якісь кладки зробили, але мені так не здається. Так чи сяк, бінокль став би в пригоді, — закінчив він.
— Тоді купи в них, — сказала вона, дивлячись у глиб подвір’я.
Він простежив за її поглядом. Кури повернулися на свої місця. У садку під маскувальними сітками поралися солдати. Познімали куртки, сорочки та лише в майках доглядали за гарматами. Вони обертали, пересували, регулювали важелі, змащували механізми. Іноді долітали звідти уривки їхніх розмов. Вони рухалися повільно, майже ледачо, але ні на мить не припиняли своїх занять. Унтерофіцер у формі спостерігав за їхньою роботою, прогулюючись від одного поста до іншого. Він щось сказав до одного із солдатів, а кілька інших засміялися. У цій картині не було жодної загрози. Пахло вареною картоплею, смаженою цибулею та сигаретним димом. У кінці садку стояло кілька сіро-зелених наметів, замаскованих так само як гармати.
— Це не жандармерія. Це справжнє військо, — тихо сказав він. Повільно встав. — Піду спати.
— Йди, — сказала вона. — Залиши мені одну.
Він дістав із пачки сигарету, дав їй і пішов у бік стодоли. Всередині було холодно. Крізь шпарини падали скісні промені світла. Кружляли в них дрібні пилинки. Почекав, доки його очі пристосуються до півтемряви. Ліворуч стояла в глибині дерев’яна віялка. Вона була покрита сухим пилом. Пилом, звітрілим сіном та соломою пахло в цілій стодолі. Він підійшов до опори, на якій висіла стара підпряжка. Була подерта і з неї стирчали волосини. Наблизив обличчя й понюхав. Кінський запах був ледве відчутний.
Праворуч від дверей, що були врізані в брамі, облаштував собі дім: шафа з дощок, пофарбована в зелений колір скриня, стіл, дві табуретки та її постіль, розташована на чотирьох колодах. Решту тримали надворі. Він байдуже пройшов повз інструменти, сів на балку сінника й перекинув ноги. На залишках торішнього сіна була попона, а на ній барліг із бурих ковдр та подушка. Він роздягнувся і простягся навзнак. Вгорі, під солом’яною стріхою, була майже повна темрява. Він вдивлявся в неї та намагався заснути. Але постійно в голові з’являвся образ: жінка йде до грубки, присідає, а спідниця міцно облягає її стегна й сідниці. «Як циганка, — подумав він. — Як циганка. Наче все життя навпочіпки».
Переклав Валерій Бутевич
Фрагмент друкується за виданням: Andrzej Stasiuk. Przewóz. — Wołowiec: Czarne, 2021.
Редакція висловлює вдячність видавництву Czarne за можливість публікації
