Колаж: Міхал Шимко і Домініка Хмелевська
21 березня 2021

Лемки. Terra incognita

  • Facebook
  • Twitter
  • Telegram

В 1945–1947 роках десятки тисяч лемків були вирвані з рідних місць і примусово переселені: деякі — на територію СРСР, деякі — в західну частину Польщі. Через кілька десятиліть Міхал Шимко, поляк із лемківським корінням, створив арт-проєкт, в якому «повернув» своїх предків у рідні села.

Після великої бурі завжди западає тиша — пронизлива і бентежна. Це особливо помітно на Підкарпатті, в горах на прикордонні, в закинутих лемківських селах. Наприклад, у селі, яке по-лемківськи називається Тиханя (польською — Ciechania). Мало де на світі так гостро відчувається тотальна неприсутність.

Назва цього лемківського села, яке вже не існує, перекладається як «усамітнене місце». І так насправді воно і є — щоб дістатися до однієї з наймальовничіших долин Низьких Бескидів, яка знаходиться на території Маґурського національного парку, треба подолати довгу дорогу через ліс. Сьогодні там немає життя. Депортовані лемки покидали свої хати, сподіваючись, що повернуться. І залишили по собі пустку.

Колаж: Міхал Шимко і Домініка Хмелевська

Неподалік, у селі Зиндранова, 1924 року народилася моя прабабця Анна Шимко. Там побачила світ і її донька, теж Анна — моя бабця. Вона народилася в червні 1947 року, а буквально через лічені тижні колишнє життя обірвалося. Закінчувалася операція «Вісла» — і всю сім’ю переселили на землі, які тоді називали повернутими, в околиці Зєльоної Ґури. Через кілька років Анні з сім’єю вдалося повернутися в рідну Зиндранову, але виявилося, що дім зруйнований. Почали все з нуля.

Мого батька виховували прабабця і прадідусь: вони говорили по-лемківськи, дуже дорожили пам’яттю про минувшину і зуміли передати це зацікавлення онукові. Але в часи його молодості, в 90-ті, не було заведено говорити про національні особливості, коріння, предків. Переважав польський наратив, а все, що не відповідало загальноприйнятому стандарту, слід було відкинути, щоб не наразитися на насмішки. Лемків сприймали як народ гіршого сорту, безкультурних селюків. Вони переважно займалися працею на землі та розведенням худоби, говорили незрозумілою мовою і були геть несучасні. Тих, хто не приховував свого лемківського походження, дражнили в школі, а на роботі їм не світив кар’єрний ріст.

Колаж: Міхал Шимко і Домініка Хмелевська

Попри це тато ніколи не соромився свого коріння і намагався його зберегти. Він розповідав, як раніше збиралися на так звані вечірки — вечірні зустрічі біля печі, під час яких обговорювали врожай, згадували старі часи, співали давніх лемківських пісень (наприклад, «Мила моя на кичері стала»), розмовляли про чари і духів. Коли ми з братом були малі, батько возив нас на кермеші (церковні свята) і «Ватру» (щорічний фестиваль лемківської культури в селі Здиня в Малопольщі). А на Святвечір на нашому столі обов’язково були лемківські страви, наприклад, гриби на молоці. Батько хотів привідкрити дітям світ минулого його родини.

Зараз лемки — одна з чотирьох законодавчо визнаних меншин у Польщі. Незважаючи на довгі десятиліття розсіювання, неминучу асиміляцію і глобалізацію, все більше людей відчувають свою приналежність до цієї етнічної групи: під час перепису населення 2002 року лемками себе назвали до 6 тисяч людей, 2011-го — вже понад 9,5 тисяч. Багато з них, як і я, шукають відповідей на питання про свою ідентичність і долю предків.

Колаж: Міхал Шимко і Домініка Хмелевська

Ніколи не забуду історію однієї нашої далекої родички, яка через багато років уперше після депортації приїхала в покинуте село, де колись жила. Вона точно пам’ятала дерево, під яким із коханим закопала маленьку коробочку зі світлиною і пасмами волосся. Це була свого роду могила їхньої любові. Неподалік колись стояв її будинок, а зараз там поляна. Коробочку так і не вдалося знайти. Таких випадків чимало. Тутешні лемки тримали їх у собі, а молодь не хотіла копатися в історії. Зараз люди похилого віку відходять, забираючи з собою пам’ять про минуле. Після них знову залишається ця неймовірна тиша і порожнеча…

2012 року, коли я виїхав із Підкарпаття, щоб почати навчання у Варшаві, батько привіз із Зиндранової велику дерев’яну скриню. Неймовірно, що проста річ може так багато розповісти про людину. Ми з батьком шукали і дізнавалися нові факти про життя нашої сім’ї. І зараз я хочу зібрати ці уривки в єдине ціле.

Колаж: Міхал Шимко і Домініка Хмелевська

Прабабуся переселялась до свого чоловіка з цією скринею. У ній — ковдра, лляне полотно та кілька дрібниць. Все, що у неї було. Навчена мудрістю предків, вона розуміла, що людині не так багато і треба. Ця скриня була з нею постійно, на всіх етапах життя — коли вона створювала сім’ю, коли її депортували в рамках операція «Вісла», коли вона заново будувала життя на так званих повернутих землях, коли повернулася в Зиндранову, коли починала все з нуля, коли старіла.

Я памʼятаю, що наприкінці життя вона тримала в цій скрипучій дубовій скрині вишиту постільну білизну. Це був свого роду скарб, який вона виймала у свята та на особливі випадки. Коли вона відійшла, після неї залишилися тільки ці кілька дощок. Зараз, коли прабабусі вже стільки років немає з нами, я замислююся: якою була та давня Лемківщина, в якій вона жила і за якою так сумував тато? Чи була вона такою ж журливою, як пісні, які співає Юлія Дошна? Лемківська співачка, що виконує пісні на основі народних мотивів. Чи була вона такою ж смачною, як гриби на молоці? Чи була вона такою ностальгійною, як обличчя лемків на старовинних фотографіях?

Колаж: Міхал Шимко і Домініка Хмелевська

Я шукав відповіді. І ось одного літнього дня 2019 року вирішив дати голос залишеним місцям і депортованим людям. Сидячи на галявині в Вільхівці, я помітив стіни старого будинку. Хто тут жив? Які проблеми його хвилювали? Куди депортували його сім’ю? Саме тоді ми з Домінікою Хмелевською вирішили зробити цикл колажів, які за допомогою сучасних фотографій залишених сіл та архівних зображень лемків створили б нову історію. Люди, що збереглися на архівних світлинах, немов продовжують жити, ніби операції «Вісла» не було зовсім. Неначе історія була милостива і вони могли залишитися на своїй землі. Зараз, напевно, там би жило чергове покоління, якому б уже не довелося заново вигадувати світ.

Коло на колажах символізує нескінченність. Саме воно переносить нас у світ, який хотіли б бачити сучасні лемки. Його немає на території Підкарпаття, але воно в серцях людей.

Переклала Наталя Ткачик

  • Facebook
  • Twitter
  • Telegram

Міхал Шимко

Спеціаліст із історії мистецтв і країн Східної Європи, аспірант Університету Марії Кюрі-Склодовської. Галузь професійних зацікавлень…