Ринкова площа, Ґнєзно. Фото: Войцєх Вуйцік / Forum
Ринкова площа, Ґнєзно. Фото: Войцєх Вуйцік / Forum

Скільки в Польщі було столиць?

  • Facebook
  • Twitter
  • Telegram

Всі знають, що до сучасної столиці, Варшави, цю роль виконував Краків. Дехто ще згадає Ґнєзно, першу резиденцію польських королів. Але насправді про міста, які можна назвати столицями, і те, як відбувалася їх зміна, можна розповісти значно більше.

Якщо йти за шкільною програмою, то відповідь на запитання, винесене в заголовок, проста: три. Відомі конкретні дати, коли функції столиці переходили від одного міста до іншого. Згідно з нинішньою офіційною версією, столицями Польщі були: Ґнєзно (до 1039-го), Краків (до 1596-го) та Варшава. Але якщо розглянути це питання детальніше, то відповісти на нього буде вже значно складніше, якщо взагалі можливо.

Початок: столиця у Великопольщі

Використання терміну «столиця» стосовно минулих епох — відвертий анахронізм. «Словник польської мови» окреслює столицю як «головне місто держави, в якому зазвичай розташовані вищі органи влади та державні установи». Це визначення винятково сучасне. У Середні віки держав у сучасному розумінні не існувало, як і не було, звичайно ж, державних установ. Середньовічна держава — території, підпорядковані владі конкретної людини, короля або князя. Так було і в Польщі.

«Хрещення Польщі», про яке читаємо в підручниках, насправді було хрещенням князя великопольського племені полян Мєшка та його найближчого оточення. Минули століття, доки землі під владою однієї династії (у цьому випадку П’ястів) виявилися настільки тісно соціально-економічно та ідеологічно взаємопов’язані, щоб принаймні у частини жителів цих земель виробилось почуття певної спільної ідентичності й стало можливим відокремити державу від особистості правителя.

Столиць у Середньовіччі не було ще й тому, що монарх не перебував увесь час в одному місті. Правителі постійно об’їжджали свої землі, звідси й латинський вираз rex ambulans (мандрівний король). Через обмежені можливості комунікації особиста присутність правителя була найкращою формою демонстрування мвоєї влади і контакту з підданими. Правитель регулярно бував потрібен у кожному регіоні ще й як верховний суддя.

Ці переміщення мали і практичний вимір. Монарший двір становив велике скупчення людей, які нічого не виробляли, а тільки споживали. Зважаючи на тодішнє екстенсивне сільське господарство й обмежені можливості транспортування, постійне перебування двору в одному місті призвело б до знищення усіх наявних запасів. Правителю доводилось переїжджати просто-таки заради їжі.

А як же зі столичним статусом Ґнєзна в часи перших П’ястів? Поза сумнівом, Ґнєзно було однією з найважливіших фортець цієї династії, що підтверджують і письмові джерела, і археологічні знахідки. Саме там 1000 року Болеслав Хоробрий зустрічався з імператором Оттоном III біля могили святого Войцєха, і саме там тоді містилася резиденція польського архієпископа, а з 1025 року проводились королівські коронації. І все ж найдавнішою польською єпархіальною резиденцією вважається Познань — головний конкурент Ґнєзна за звання першої столиці. Схоже, обидві фортеці, що знаходяться неподалік одна від одної, відігравали тоді ще й співмірну роль.

Ґнєзненський собор. Джерело: Вікіпедія

Піднесення Кракова

Після вторгнення чеського князя Бжетислава 1038 року й зруйнування Ґнєзна князь Казимир І Відновитель фактично переніс свою головну резиденцію в Малопольщу, до Кракова. Однак це не означало, що особливий статус Ґнєзна відійшов у минуле. Місто й надалі залишалось головним церковним осередком країни, й аж до початку XIV століття там проводились коронації польських монархів. А от позиція Кракова була ще нестабільною. Владислав І Герман і Болеслав ІІІ Кривоустий, які правили на межі XI і XII століть, тривалий період свого королювання жили в Плоцьку, тоді головному місту Мазовії, у зв’язку з чим деякі вчені вважають його однією зі столиць.

Тумська гора в Плоцьку. Джерело: Вікіпедія

1138 року Болеслав Кривоустий розділив державу між своїми синами, чим заклав початок періоду феодальної подрібненості. Тоді регіональні центри отримали можливість розвиватися й стали столицями більш або менш незалежних князівств. І все ж верховний князь, наділений (принаймні теоретично) владою над усіма П’ястами, правив у Краківському князівстві, що свідчить про привілейоване становище міста та його фортеці Вавель.

Не дивно, що удільні князі часто боролися за владу над Краковом. У XII столітті місто стало центром ідеології об’єднання, пов’язаної з культом святого Станіслава — свого роду аналогом святого Войцєха в Ґнєзні. Святий Войцєх і святий Станіслав й досі вважаються головними покровителями Польщі.

Однак остаточний підйом Кракова відбувся внаслідок особливого збігу обставин. На початку XIV століття польськими королями були правителі з чеської династії Пржемисловичів, а після них титул успадкували представники династії Люксембургів. Тому князь Владислав І Локетек із династії П’ястів, який зійшов на престол 1320 року, був коронований лише як «король Кракова» — зрозуміло, у Вавельській фортеці, а не в Ґнєзні. Права на польський трон викупив у Люксембургів лише його син, Казимир Великий, однак саме коронація Локетека вважається завершенням феодальної подрібненості та початком відродженого королівства. Відтоді всі подальші польські правителі понад чотири століття коронувались у Краківському кафедральному соборі.

У пізньому Середньовіччі Вавельська фортеця стала головною резиденцією монархів, відповідно вона суттєво розширилася, а сусіднє місто перетворилося на один із найважливіших центрів політики, торгівлі та мистецтва. Починаючи зі шлюбу короля (!) Польщі Ядвіґи Анжуйської 1384 року Ядвіга була проголошена королем: чоловічий рід титулу акцентував, що вона — справжня королева, монархиня, а не жінка короля. з литовським князем Владиславом ІІ Ягайлом (1386), польські правителі були водночас і великими князями литовськими, тож ділили час між столицями обох держав — Краковом і Вільном.

Після укладення Люблінської унії (1569 рік) за правління останнього короля династії Ягеллонів Сиґізмунда Авґуста Краків і Вільно стали столицями двоєдиного організму: Речі Посполитої Корони королівства польського та Великого князівства литовського.

Нова держава — нова столиця

Утворення цієї держави, яку часто називають Річчю Посполитою Обох Народів, збіглось із початком кінця домінування Кракова, функції якого почала перебирати на себе Варшава. Вона була заснована відносно пізно як один із центрів Мазовецького князівства П’ястів. Мазовія ще з часів Казимира Великого, який правив у 1333–1370 роках, була васалом польської Корони, але офіційно ввійшла до складу держави лише 1526 року, після того, як урвалась місцева лінія династії П’ястів. Центральне положення Варшави на розлогих землях Речі Посполитої посприяло тому, що вже Сиґізмунд Авґуст, який був королем в 1530–1572 роках, наприкінці свого правління заснував тут резиденцію та скликав представників шляхти на сейми. Відтоді Варшава стала головним місцем зібрання Сейму — вищої законодавчої влади Речі Посполитої. У кінці XVII й у XVIII столітті, щоб підкреслити дуалізм держави, частина сеймів (теоретично щотретій) проходила в Ґродні, що знаходилось у Великому князівстві Литовському.

Значення Варшави зросло наприкінці XVI століття, коли Сиґізмунд III Ваза, який королював у 1587–1632 роках, правив водночас у Речі Посполитій та Швеції. Саме він остаточно переніс свій двір у Варшаву. Однак офіційний рік цього перенесення, 1596-ий — особлива символічна дата. На початку XVII століття, коли у Варшаві перебудовували стару фортецю під нову королівську резиденцію, Сиґізмунд III продовжував жити у Кракові. Лише після повернення з війни з Москвою 1611 року він залишився у Варшаві й аж до своєї смерті 1632 року вже так ніколи і не завітав до Кракова. Ранг Варшави як королівської резиденції символічно закріпив син Сиґізмунда, Владислав IV: на честь батька він спорудив один із найвідоміших досі символів міста — колону Сиґізмунда на Замковій площі.

Замкова площа у Варшаві. Джерело: Вікімедіа

За правління наступних королів Варшава залишалась визначним політичним центром Речі Посполитої. Однак Вавельський кафедральний собор у Кракові, як і колись, був символічним наріжним каменем держави — місцем коронації і поховання монархів. І лише коронація у Варшаві останнього короля Станіслава Авґуста Понятовського 1764 року порушила цю традицію.

Краків досить довго залишався набагато більшим і багатшим містом порівняно з Варшавою, яка тільки в XVIII столітті почала набувати вигляду столиці. За правління Станіслава Авґуста кількість варшав’ян перевищила 100 тисяч, тоді як у Кракові мешкало ледь понад 20 тисяч. Станиславівський розквіт Варшави збігся з періодом найбільшого занепаду Кракова, який після першого поділу Польщі 1772 року опинився аж на кордоні з Австрією. Для Варшави ж важкі часи почались пізніше, після третього розділу (1795-го), коли вона втратила статус столиці, перетворившись на провінційне прикордонне містечко Прусського королівства.

Столиці в епоху поділів

Однак Варшава недовго перебувала в занепаді: 1807 року вона стала столицею створеного Наполеоном Князівства Варшавського, а з 1815-го — приєднаного до Росії Королівства Польського. Так званий конституційний період королівства, що тривав до Листопадового повстання 1830 року, був часом максимальної незалежності, а водночас — і швидкого економічного розвитку цього невеличкого державного утворення. Тоді у Варшаві з’явилися такі важливі столичні атрибути, як величні будівлі на міських площах, до прикладу, Великий театр і комплекс адміністративних споруд на Банківській площі роботи архітектора Антоніо Корацці: Міністерство митниці та фінансів, Банк Польщі та Варшавська фондова біржа.

Після розгрому Листопадового повстання амбітні міські проєкти відійшли у минуле. Аж до кінця XIX століття Варшава, формально залишаючись столицею королівства, розвивалась в основному як торгово-промисловий центр. Якщо ж прийняти середньовічний критерій монаршої резиденції, то тодішні польські королі жили в Санкт-Петербурзі: починаючи з Олександра I цей титул носили російські царі. 1829 року Микола І навіть провів у варшавській Королівській фортеці урочисту коронацію.

У XIX столітті на землях розділеної Польщі статус великого столичного міста отримав Львів. Це досягнення значною мірою є результатом політики загарбників. Львів став столицею австрійського Королівства Галичини та Володимирії ще після першого розділу Речі Посполитої, але реальне значення мегаполісу набув лише у другій половині XIX століття. 1867 року Галичина здобула певну автономію, що вигідно вирізняло цей регіон на тлі підвладних Пруссії та Росії територій із засиллям відповідно германізації та русифікації. В автономній Галичині Львів став резиденцією регіонального уряду та сейму. Ба більше, завдяки пануванню в регіоні політичної свободи місто стало значущим центром польського наукового, культурного та мистецького життя (до речі, аналогічну роль він відіграв і для українського національного руху). Новий статус Львова залишив відбиток і в міській забудові: це єдине місто на землях колишньої Речі Посполитої, де можна побачити типові для мегаполісу XIX століття бульвари та монументальні громадські споруди.

Столиця в ХХ столітті: тільки Варшава?

Відновлення незалежності Польщі після Першої світової війни відбувалося здебільшого спонтанно, і спершу функціонувало кілька центрів влади. У Варшаві ще під час німецької окупації постала Рада регентства, в Познані — Верховна народна рада, в Кракові — Польська ліквідаційна комісія, в Цешині — Національна рада Цешинського князівства, а перший уряд на чолі з Іґнацієм Дашинським сформувався в Любліні.

Втім, це був тільки тимчасовий етап, і вже 1918 року всі ці структури підпорядковувались центральній владі у Варшаві: вона повернула собі статус столиці й, безумовно, стала головним центром міжвоєнної Польської республіки. У місті й досі можна побачити спадок динамічного розвитку в міжвоєнний період. Тоді зводились численні будівлі нових державних установ і формувались цілі райони, характерні для мегаполісу — наприклад, Жолібож. На жаль, більша частина цих досягнень була знищена під час Другої світової війни. У період німецької окупації Варшава навіть не була столицею генерал-губернаторства, що охоплювало центральну Польщу — ця сумнівна честь дісталась Кракову.

Законний польський уряд під час війни функціонував у Лондоні, але коли в Польщу ввійшла Червона армія, в нього з’явився конкурент: так званий Люблінський уряд. Цей контрольований СРСР орган, створений у Москві як Польський комітет національного звільнення, згодом реорганізували у Тимчасовий уряд Польської Республіки.

Люблін. Джерело: Вікімедіа

1944-го і на початку 1945 року його резиденцією був Люблін, тоді як Варшава залишалась під німецькою окупацією. Позаяк після Варшавського повстання (1944) більша частина міста була вщент знищена, наприкінці війни з’явилася ідея перенести столицю в Лодзь — це розташоване у центрі країни робітниче місто особливо добре підходило на роль головного в новій державі під владою комуністів.

Зрештою ухвалили рішення відновити Варшаву, проте аж до 1949 року, доки вона відбудовувалась, Лодзь продовжувала відігравати важливу роль «запасної» столиці, в якій розташовувалась частина державних та культурних установ. Лише 1952 року до конституції Польської Народної Республіки внесли положення про столичний статус Варшави.

Согодні Варшава — визнана столиця Польщі та найбільше місто країни. З-поміж її минулих конкурентів про свою колишню значущість найчастіше згадує (навіть у офіційній назві) «столичне королівське місто Краків». Та за наших днів суперництво за звання польської столиці між Варшавою та Краковом стало радше приводом для жартів, як-от відома пісня «Не переносьте нам столицю до Кракова» у виконанні гурту Pod Budą.

У польській Вікіпедії в статті «Столиця Польщі» розміщена таблиця з більшістю перелічених міст (Ґнєзно, Познань, Краків, Плоцьк та Варшава) з конкретними датами. Однак бачимо, що ці роки (за незначними винятками) умовні й викликають сумніви: повний та хронологічно узгоджений перелік столиць Польщі скласти радше неможливо. Однозначно можна лише сказати, що зараз столиця Польщі — Варшава, а в минулому функції столиці виконував Краків. Втім, на іспиті на карту поляка на всяк випадок раджу відповідати: «Столиць було три: Ґнєзно, Краків і Варшава» — і вам стовідсотково зарахують це як правильну відповідь.

Переклала Жанна Слоньовська

  • Facebook
  • Twitter
  • Telegram
Мельхіор Якубовський image

Мельхіор Якубовський

Історик, мистецтвознавець. Займається історичною географією й історією ландшафту, рококо, а також релігійними й етнічними відносинами в…

Читайте також