Обкладинка книги «Кордони мрій. Про невизнані республіки». Джерело: пресматеріали
13 листопада 2020

Йони Нагірного Карабаху

  • Facebook
  • Twitter
  • Telegram

Публікуємо фрагмент книжки польського репортера Томаша Ґживачевського про невизнані республіки «Кордони мрій» (2018), яка присвячена Абхазії, Південній Осетії, Нагірному Карабаху, Придністров’ю, «ЛНР» і «ДНР» й відзначена Премією Магеллана та Кришталевою премією «Карта польського репортажу».

Юнак вдивляється в блимотіння комп’ютерного екрана. З колонок звучить український попсовий хіп-хоп. У кліпі музикант з псевдонімом «Арцах» ніжно обіймає дівчину, співаючи про — авжеж — нещасливе кохання.

«Наш старший син залишився в Києві. Музикант. Має роботу, друзів i якось почав улаштовувати своє життя. Він не хотів з нами їхати», —каже Ашот Гайріян. Його дружина Нуне сумно похитує головою. Накладає на стіл перекуски й карафку самогону. Треба розігрітися, саме випав перший сніг, а в печі ще не напалено. Раптом музика стихає, кімната занурюється в пітьму. Господиня навпомацки запалює гасову лампу.

«Все нормально. Тут кожен день перебої з електрикою», пояснює Ашот. За вікнами здіймається хуртовина. Вітер, протяжно завиваючи, сходить із довколишніх вершин на село Матагіс за кільканадцять кілометрів від ТалішаМісцевість на крайньому північному сході терену, контрольованого Нагірно-Карабаською Республікою, з трьох сторін оточена територією, контрольованою Азербайджаном.. «Сподіваюся, син навідається на Різдвяні свята. Адже це його батьківщина», —з надією в голосі каже Нуне. Повітря заповнює запах паленої нафти.

«Арцах — його сценічне ім’я, насправді він Олексій. Але син пам’ятає, звідки походить», — усміхається її чоловік.

Прифронтове містечко Матагіс, в якому жили Ашот, Нуне і Олексій «Арцах» Гайріяни, 2017. Фото: Томаш Ґживачевський

Ашот народився в Карабаху, в селі, де зараз і живе, і з гордістю наголошує на тісних зв’язках свого первістка з рідною землею. Нуне — вірменка, вихована в азербайджанському місті Мінґечаур. Одружившись, молода пара оселилася в рідних горах Ашота. Та ідилія виявилася короткочасною. У 80-х у Сумгаїті почалися антивірменські погроми. Чоловіків убивали, жінок ґвалтували. Загинуло понад тридцять людей, і ще сотні було поранено. Хвиля етнічної ненависті прокотилася всім радянським Азербайджаном. СРСР тріщав по швах. На руїнах комунізму розправляли крила національно-визвольні рухи, які добивалися визнання незалежності своїх батьківщин. Вимагали цього і вірмени, і азербайджанці.

«Ми гадали, що тут, у Карабаху, серед наших, будемо в безпеці», — зітхає господар, наливаючи склянки по вінця.

Він помилився. Незабаром почалася вірменсько-азербайджанська війна.

«Не минуло й року, як наша земля горіла у вогні. Ми наважилися на чергову втечу», — розповідає Нуне.

«Так, ми втекли. Я повинен був захистити свою сім’ю», — крізь зуби цідить чоловік. На відміну від багатьох інших біженців, вони вибрали не Єреван, а Україну, яка тоді виборювала незалежність. У пари там були родичі, які її й прихистили.

«Певно, над нами тяжіє якесь прокляття. Бо як інакше поясниш, що зі всіх місць колишнього Союзу ми вибрали саме Донецьк! — Нуне не то сміється, не то сумує. — Ми прожили там понад двадцять років. Там народився молодший син. Мали гарну квартиру. Роботу. Європа на всю губу 2012-го. Хто міг подумати про якусь війну? І неждано-негадано — знову все втратили… Коли місто вже накрило вогнем, ми зібралися, на всі замки зачинили будинок i вкотре тікали. А може, не стільки втікали, скільки поверталися в Матагіс, звідки виїхали понад двадцять років тому».

Їхню багатоповерхівку неподалік донецького аеропорту внаслідок обстрілу змело наполовину, a від квартири, напевно, навіть стін не лишилося. Зі своїми українськими сусідами й друзями вони вже давно втратили зв’язок.

«Я пережив дві війни, i ми з сім’єю вже двічі біженці. Непоганий результат як на мою п’ятдесятку. Дехто і в свої вісімдесят такого не добився», — Ашота не полишає понуре почуття гумору.

Надворі листопад 2015 року.

* * *

«Свою єдину пісню про війну я написав у 14 років. Коли в Донецьку почали стріляти, кєнти казали, шо то я накаркав. Шо все, про шо я співав, — тепер на їхніх очах. Розбиті житлові будинки, розірвані солдати, закривавлені діти. Увесь цей воєнний роз’їбош».

Арцах іде вулицями Києва й повсюдно вітається з типами в лискучих помаранчевих жилетках. Він контролює паркувальників. Їздить всією столицею й перевіряє, чи вони добре беруть оплату. З чогось треба жити, бо ж музикою на хліб не заробиш.

«Мама мене народила на столі в якомусь підвалі. Кругом падали бомби. Йшла війна за Нагірний Карабах», — роздратовано зітхає, шкрябаючи передпліччя. На ньому — татуювання хачкар. Символ вірменів і Вірменії. А потім було добрих двадцять років спокою. Він жив у Донецьку й Одесі. Отримав український паспорт. Із донецькими хлопцями ходив до школи, разом сиділи на лавочках на райончиках, курили. Добре співав, тому й став репером. Реп непогано лягав під важку, промислово-спальну атмосферу Донбасу. Життя котилося вперед. Скінчив університет, щоб у країні без особливих перспектив усе ж та й мати якісь перспективи. Диплом Луганського університету отримати не встиг. Почалися бої. Із братом і батьками виїхав у Карабах. Хотів жити там, але також хотів повернутися в Україну. — Розривався».

Репер Олексій «Арцах» Гайріян грає зі своєю бабусею в триктрак, 2017. Фото: Томаш Ґживачевський

«У мене в Донецьку лишилася кохана», — притишено зізнається.

Дівчина виїхала в Полтаву i слала хлопцеві есемески з проханням приїхати. Що кохає його, сумує, хоче бути разом. Арцах не витримав, зібрав манатки й полетів у Київ. Намагалися збудувати спільне життя. Не склалося. За якийсь час розбіглися.

«Вона вернулася в Донецьк. Її мама — росіянка. Як трохи притихло, вона подумала, що їй буде краще там, аніж тут серед бандерівців, — підморгує. — Я лишився сам».

Інколи він розмовляє зі старими друзями, які живуть тепер уже не в Україні, а в так званих «деенерах» і «еленерах». Схоже, там не дуже. Бандюганство, розгул, повна лажа.

На Майдані Незалежності рядами тягнуться фотографії, лампадки, квіти на пошану протестувальників убитих опричниками Януковича. Щодня сюди приходять люди. Моляться, запалюють свічки, розглядають портрети. А поруч затискаються парочки, хтось свариться, хтось наминає гамбургер.

«Два кєнти з мого класу загинули на Донбасі. Воювали за сєпарів», — Арцах злегка затинається. Може, йому не личить так тут говорити. На Новий рік 2016-го він поїхав до батьків. Мав пробути кільканадцять днів, а лишився на кілька місяців. Ходив по горах, полював, ловив рибу. Смажив шашлики, попивав самогонку й роздумував, що робити зі своїм майбутнім. Аж раптом із 1 на 2 квітня о четвертій ночі його рідне село Матагіс сколихнув рев вибухів. Над пагорбами з’явилася заграва. Саме там, де був Таліш, останній населений пункт перед лінією фронту з Азербайджаном. Люди спочатку думали, що це навчання. Але зі сходом сонця снаряди полетіли й на Матагіс.

«Один розірвався у сусідів у саду. У нас повилітали шиби. Тікали з дому в одних шкарпетках. Аби лиш до машини i якнайдалі від вибухів...»

Час від часу Арцах гастролює. Зі сцени читає реп про те саме, що й репери по всьому світу. Скрута, куріння травки, мусори, держава, яка замість того, щоб підтримати, зі всіх сил гноїть тебе. Тільки про війну не співає.

«Хватить, не можу. Досить з мене воєн. Хочу, щоб хоч моя музика була вільна від них. Я відчуваю зв’язок із Україною, це моя країна. Тут пройшла моя юність. Але це не справжня моя батьківщина. Не знаю, чи зміг би віддати за неї життя. Я не хочу жити в Донецьку, але й не хочу гинути за все те лайно», — каже Арцах.

Він неспокійний. Увесь час усміхається, але якось надто часто й надмірно широко.

«Я би хотів вернутися на фронт, але батько заборонив.Я принесу більше користі, коли буду тут — працювати і заробляти. Його слово — святе. Не все так просто. Але якщо в Карабаху знову буде війна — не вагатимусь».

Прифронтове село Таліш, знищене знищене внаслідок боїв із Азербайджаном, 2017. Фото: Томаш Ґживачевськи

* * *

Сонце немилосердно палить ялові вершини довкола Матагіса. Віє гарячий вітер. Пилюка забивається у волосся й зуби. Вулиці порожні. На деяких будинках видно діри від осколків i зрешечені супутникові антени. Усе коричнево-брунатне. У сепії. Як у вестернах 60-х. Триклятий Дикий Захід. У ролі стрілків — воїни. Тільки замість кольтів у них — автомати з поставленими сторчма багнетами.

Але наразі вони їх відставили, бо зосередились на маханні лопатами над меліораційним ровом. Із кінця квітня на кордоні стріляють рідко. До Матагіса поволі повертаються мешканці. Поки що здебільшого чоловіки, які бояться за своїх дружин і дітей.

* * *

Внаслідок квітневого азербайджанського наступу, який тут називають другою війною з Азербайджаном, Таліш був зруйнований і став непридатний до проживання. У будинку сільради, де ще пів року тому голова скаржився на проблеми з питною водою i плекав амбітні плани відбудови села, великокаліберний снаряд пробив бетонне перекриття, засипавши верхній поверх товстим шаром грузу. У кабінетах на першому поверсі — незастелені військові ліжка. Залишки м’ясної консерви гниють на столі. На землі — ампулки з-під ліків, бинти, пластиково-паперові упаковки від шприців. Сусідній зал реєстрації шлюбів змело. Потужний вибух зірвав дах, засипавши підлогу дошками й колючим клоччям скловати. Поламані крісла порозкидані.

Воєнні дії в 90-х офіційно закінчилися перемир’ям, яке у 1994 році у Бішкеку підписали Вірменія, Азербайджан i Нагірно-Карабаська республіка. На міжнародній арені з’явилася нова держава — ніким у світі не визнана, навіть самою Вірменією, — Нагірний Карабах, який де-факто входить до Вірменії, а де-юре — до Азербайджану. Не встигло на мирному договорі висохнути чорнило, як виявилося, що бішкекський згорток паперу дуже далекий від реальності. На карабасько-азербайджанському кордоні вже майже чверть століття спалахували сутички. Проте ніхто не міг передбачити того, що станеться в ніч із 1 на 2 квітня 2016 року.

* * *

У Таліші з-за нерухомих клаптів фіранок у незасклених вікнах виглядають Артак, Вахан i Зарех. Дев’ятнадцятилітні вірменські призовники. Під галуззям, що вгинається від ваготи солодких плодів шовковиці, стоїть накритий серветкою столик, на ньому — ваза зі штучними квітами. Сурогат домашнього затишку. Ідилічний краєвид доповнює пташиний спів. Ніщо не нагадує про війну. Ніщо, крім трьох юнаків із автоматами, вибитих шиб, обсипаної штукатурки i смердючого сирою, зогнилою землею окопу біля дому.

«Це було як грім на голову. Правда, велися посилені дії на азербайджанській стороні, але ми думали, то навчання. Ми не чекали наступу. А вони появилися з-за он того горба», — Артак вказує на порослий пожухлою травою пагорб.

«Це був спецназ. Перший удар ми відбили самі. Підмога надійшла пізніше… — каже Вахан, глибоко затягуючись цигаркою. — А страх? Та ясно. Було страшно. Навіть дуже».

«Є лише дві людини на світі, які збили гелікоптер з ручного гранатомета. Знаєш хто?» — питає Артак.

«Не маю зеленого поняття», — заперечно хитаю головою.

«Сільвестр Сталлоне в ролі Рембо i наш вірменський пацан. Дев’ятнадцятилітній Нарек Малхасьян узяв калаш, шмальнув гранатою з підствольника й відправив азербайджанський вертоліт прямо в пекло, до чорта в зуби», — всі троє регочуть.

Карабаські воїни, 2015. Фото: Томаш Ґживачевський

«А другий, Марат Петросян, сам розбив п’ять танків i бронетранспортер», — додає Зарех.

«Азербайджанці мають всю ту сучасну техніку, і що? І фіг. Їхній крутий безпілотник із гвинтівки збив простий пастух, як побачив, що над його хатою щось там літає», — заходиться сміхом Вахан.

«Роберт Абаджян не хотів лишати в окопі важкопораненого комбата. У нього скінчилися боєприпаси, і коли ті підступили ближче, він підірвався гранатою», — каже Валха, а в його товаришів на обличчях згасають усмішки.

Хлопці рахують дні. Розповіді про героїчні вчинки друзів стали їхньою розрадою. І без різниці, скільки в них вимислу, а скільки правди. Головне, вони дають надію, що вдасться вижити. До закінчення служби всього кілька місяців.

«Карабаська влада за всяку ціну хоче показати, що ситуація під контролем. Обіцяють нам золоті гори, тільки щоб ми повернулися. Я взяла відпустку на роботі, але не знаю, що буде, коли вона закінчиться. Нас лякають, що звільнять. Я боюся туди вертатися, боюся найбільше за дітей. Бо в кожну секунду все може початися спочатку…» — розповідає Анна, двадцятисемилітня вчителька гри в шахи з Матагіса. Її синочок грається на ліжку, чоловік пішов вирішувати якісь справи.

Сім’я живе в одному зі степанакертських готелів, призначених для біженців із Таліша й Матагіса.

«Ми вже звикли, що кожен божий день стріляють. Бувало, ранили або вбили наших хлопців в окопах, але в самому селі було спокійно. Ніхто не сподівався війни. Застали нас зненацька, о четвертій рано. Всі спали. Наш будинок стояв унизу, якраз навпроти дитсадка. Здавалося б, це одне з найбезпечніших місць у всьому селі. А ні. На наш будинок впали два артснаряди. На щастя, ніхто не загинув, хоча перший удар влучив у спальню сина й невістки», — розповідає мешканка Таліша, яка живе по другій стороні коридору.

Поверхом вище молода дівчина сидить на дивані й безперестанно плаче. Сльози самі накочуються їй на очі. Троє дітей мовчки поприсідали біля мами. Нічого не говорять, не схлипують. Отупіло поникли в мовчанні, упершись наляканим поглядом у жовто-білу стіну. Найменший, кількарічний хлопчик, забрався мамі на коліна. В кімнаті стоїть вівтарик, такий як колись язичники ставили духам покійних предків, які мали опікуватися домашнім вогнищем. На чільному місці — оправлений у позолочену рамку портрет у анфас молодого чоловіка з коротко підстриженим волоссям. За фотографію встромлено дві штучні червоні гвоздики. Під портретом — ордени, медалі й дипломи. Полковнику Миколі Арану Айшаньяну за зразкове виконання військового обов’язку. Востаннє він прислужився вітчизні наприкінці квітня 2016 року.

«Регулярна війна закінчилася три місяці тому. Тоді вже майже не стріляли, але мого чоловіка знайшла сліпа куля. Це його улюблений годинник, — тремкими руками жінка відкриває шкатулку, показуючи годинник із намальованим на циферблаті маленьким прапором Карабаху. — Не знаю, куди ми подамося і що з нами буде. Вже чотири місяці минуло, відколи на нашому житті покладено хрест».

Усі постояльці готелю в центрі Степанакерта — біженці з сіл, зруйнованих квітневими боями.

«Все, що ми отримали від держави, — лише тимчасове проживання в готелі, але нас мають переселити в інше місце. В колишній польовий шпиталь. Але я їм вже не вірю. Нікому не вірю», — Анна важко зітхає. З її вікна видно гуртожиток, у якому вже добрих двадцять років живе колишня голова міськради Баку й десятки інших біженців із Азербайджану.

* * *

Головною площею Степанакерта прогулюються сотні людей. Парочки тримаються за руки, мами пильнують невгамовну дітлашню, молодь порівнює реальний світ із тим, що в їхніх смартфонах. Підсвічені будівлі Президентського палацу й парламенту надають карабаській столиці шику великого міста. Приємна прохолода. Впродовж дня було нестерпно спекотно, і місто здавалося напіввимерлим. Тепер же мешканці виходять на вулиці ловити ніжний вітерець, що злітає з гір. І головне — насолоджуватися спокоєм.

«Я народилася двадцять п’ять років тому в підвалі, був 1991 рік. Ішли бої. Ми знаєм: маємо бути сильні, бо ніхто не поможе, i маєм розраховувати лише на себе. Я не плакала ті п’ять днів війни. Не могла. Треба бути сильним, бо інакше не виживеш. Єреван далеко, а ми живемо на лінії фронту. Вірменія і Карабах — це не зовсім те саме. Квітень перевернув усе моє життя. Вже ніщо не буде таке, як раніше. Я ще з дитинства пам’ятаю воєнну руйнацію, та все одно я була щаслива. Мала люблячих батьків, тепло рідної домівки. А потім, коли я росла, над нами весь час тяжіла загроза конфлікту, але моє покоління не зазнало його на власній шкірі. Це трохи так, як із ДТП або раком легень у курців.Усі довкола тобі втовкмачують, що це може статися, будь пильний. І ти це розумієш, але насправді не віриш, що з тобою буде щось погане. Ходиш собі спокійно по вулицях, куриш. І раптом — бах. Тебе збиває машина або лікар виявляє пухлину. І колишнє життя перетворюється на грузи. Весною того року весь наш народ попав під танки, — розповідає Малі, молода дівчина, яка працює в Міністерстві закордонних справ Нагірного Карабаху. Її брат — військовий лікар, увесь квітень 2016 року він провів на фронті, рятуючи поранених у боях, які європейські ЗМІ називали «раптовою ескалацією замороженого конфлікту». — Бачиш, після того квітня ми вже ні в чому не впевнені. Хіба що в одному. Що буде ще одна війна. Крім того, нема ніякого завтра — є лише сьогодні».

Точну кількість жертв квітневих боїв підрахувати важко, бо Степанакерт i Баку подають діаметрально протилежні дані. І все-таки можна припустити, що загинуло кілька сотень солдатів, знищено чимало танків і бронетехніки, збито щонайменше два бойові гелікоптери. І це впродовж кількох днів.

* * *

«Ненавиджу москалів. Двадцять років вони тринділи, типу вони — наші союзники. Та що там союзники! Друзі! — Юнак, що чекає на маршрутку до Шуші, захлинається хвилею обурення. — І весь цей час вони продавали азербайджанцям зброю. Ти розумієш?! Нас вбивали кацапські гради й артснаряди. А Путін, замість того щоб прийти з підмогою, просто кинув нас. Зрадив!»

Дедалі більше жителів Карабаху розділяють його лють. Ще донедавна здавалося, що південнокавказька мозаїка — чітка й виразна. Вірменія та Нагірний Карабах як російський форпост у регіоні. Азербайджан як соратник США й найближчий союзник Туреччини.

Затиснута поміж ворогами Вірменія зробила ставку на тісний союз із Кремлем. Росія продає вірменам озброєння, тримає військову базу в Ґюмрі, а російські прикордонники охороняють вірменські кордони. Та безплатний сир — лише у мишоловці. 2013 року Москва змусила Єреван відмовитися від підписання асоціації з Європейським Союзом i через рік вступити в Євразійський економічний союз.

Політична вірменсько-російська дружба здавалася непохитною й незмінною, як сам Арарат. А потім прийшов квітень 2016 року. Росія тоді не тільки не допомогла Вірменії, але багато років продавала зброю обом сторонам конфлікту. З тією малою різницею, що Баку купувало за готівку, a Вірменія під добрий кредитний відсоток. Бізнес — справа тонка. Президент Азербайджану Iльхам Алієв — із радянської системи. Його батько, третій президент Азербайджану Гейдар Алієв, був генерал-майором КДБ, начальником азербайджанської служби безпеки, очільником Комуністичної партії Азербайджанської Соціалістичної Республіки, врешті членом Політбюро й віцепрем’єром усього СРСР.

Гейдар очолював свій уряд із 1993 року й аж до своєї смерті 2003 року та вважався творцем сильної, новітньої, а водночас авторитарної азербайджанської держави. А Ільхам — випускник відомого Московського державного інституту міжнародних відносин, МДІМО, російської дипломатичної кузні талантів.

Проте коли у квітні почалася війна, Кремль несподівано проявив холодну стриманість, виступаючи в ролі незалежного арбітра й обмежуючись закликами до ворогуючих сторін скласти зброю. Тим часом президент Туреччини Реджеп Ердоган без вагань підтримав азербайджанців, заявивши: «Ми молимося, щоб наші брати з Азербайджану перемогли за найменших втрат. Ми будемо підтримувати Азербайджан до останнього». На початку 90-х рр. Алієв-батько прийняв стратегічне рішення про союзництво із США, але сьогодні — в добу зниження ціни на нафту й хиткого міжнародного укладу — не виключено, що Москва — надійніший союзник, аніж заокеанський Вашингтон.

Президент Алієв похвалявся, що виділяє на армію вдвічі більше, ніж становить річний бюджет Вірменії. Азербайджанський президент, на думку мешканців Карабаху й Вірменії, рішення про напад приймав не сам.

«Ясно як день, що Путін, продаючи йому зброю, дав мовчазний дозвіл на напад. Ми не можемо забувати і про роль Ердогана, який офіційно підтримує своїх братів азербайджанців. А крім того, Росія дуже хоче відновити впливи в Азербайджані й затягнути його в Євразійський союз», — каже один із працівників Міністерства закордонних справ Республіки Нагірного Карабаху. Важко сказати, якими насправді були результати квітневого наступу, бо обидві сторони подають суперечні дані. Вірмени стверджують, що втратили 800 гектарів території, а азербайджанці говорять про захоплення двох тисяч гектарів карабаської землі. Так чи інакше, а демонстрування власної сили оплатилося Алієву, режим якого зміцнився. A так ніби війни було замало, то в російській пресі ще й ширилися чутки про так званий план Лаврова: відвести вірменські війська з територій довкола Нагірного Карабаху, які вважаються окупованими, ввести туди російські миротворчі сили й надати Нагірному Карабаху тимчасовий статус. Шок, викликаний цими подіями, призвів до того, що вперше за довгі роки похитнулися самі основи олігархічно-політичної системи, що управляла Вірменією. В середині липня бойовики націоналістичної організації «Сасунські сміливці» напали на поліцейський відділок у Єревані й кільканадцять днів утримували заручників, вимагаючи відставки президента Саркісяна. Їхня нарація була простою: мафіозний клан, що править нашою країною, домовляється з Росією, щоб для утримання влади продати азербайджанцям святу карабаську землю. Протестувальники на єреванських вулицях відреагували несміливою, але дедалі більшою підтримкою нападників. Невже у Вірменії визрівала революційна атмосфера?

«Насправді ветерани першої війни знали, що Росія нас не підтримає, але люди в це не вірили. Вони завжди повторювали, що ми можемо розраховувати лише на себе. І мали рацію… Ця війна змінила все. Ми вже не боїмося критикувати, не боїмося вголос висловлювати свою думку. Нам вже нема що втрачати, — розповідає Арміне, журналістка зі Степанакерта. — Не існує ніякого конфлікту інтересів між Кремлем і Анкарою. Цей пропагандистський міф розкручений для світової громадської думки», — додає, натякаючи на широко розповсюджену в західних ЗМІ качку про напружені, і навіть ворожі відносини між двома державами. Восени 2015 року збили російський бомбардувальник, який, виконуючи завдання над Сирією, порушив турецький повітряний простір. Це призвело до того, що Москва ввела санкції, і двосторонні контакти, по суті, були заморожені. — Ось поживете-побачите: вони ще домовляться, а от Європейський Союз і США пошиються в дурні.

У серпні 2016 року відбулася російсько-турецька зустріч на найвищому рівні. Президенти Путін і Ердоган оголосили про новий поворот у відносинах, навіть перспективу стратегічного партнерства. А в жовтні вже підписали договір про будівництво газопроводу «Turkish Stream», який морським дном мав сполучити обидві країни.

«Я й подумати не могла, що ми аж такі рішучі. У те, що відбувалося в квітні, повірити важко. Не треба було ніякої загальної мобілізації: люди самі буквально сунули на фронт. Охочих стріляти була сила-силенна. Тут ніхто не вагався: лишатися вдома чи тікати подалі від вибухів. Траплялися абсурдні ситуації, коли добровольці хотіли перекупити офіцерів, щоб ті відвезли їх на поле бою. Один дідусь плакав ревними сльозами, що його не взяли в підрозділ через поганий зір. Обурений, він жалівся, що, мовляв, усе прекрасно бачить, а крім того, очкариків же беруть, то чого йому відмовили? — розповідає журналістка. — Запасів від діаспори ми отримали стільки, що наші сміливці харчувалися краще, ніж вдома, i курили американські «мальборо». Я пишаюся героїзмом моїх земляків, але мене лякає те, що ми живемо з дня на день. Нічого не плануємо, нічого не будуємо. Є такий жарт: вірмени роблять, як усі інші народи, тільки навпаки. Лише війна — вони повертаються на свою батьківщину, тільки війна закінчиться — виїжджають з неї. І, на жаль, у цьому велика доля правди. Знаєш, хто в Карабаху найбільший працедавець? — запитує. — Армія, — сама миттєво відповідає на власне запитання. — Я журналістка і в місяць заробляю двісті, інколи двісті сорок доларів, і як на наші умови — це прекрасна зарплата. Пенсія — десь біля вісімдесяти доларів. Вистачає на світло, воду, телефон. І все.

Далі, щоб сяк-так прожити, треба крутитись. Ми боремося за тінь нашої батьківщини. Ану, хто тут обідає й попиває еспресо? — розглядається елітною кав’ярнею готелю «Вірменія» на центральній площі Степанакерта. — Еліта. Крапля в морі нашого суспільства. А прості люди живуть у богом забутих гірських селах i навіть рідко коли їдуть до Степанакерта. 7 квітня наша сусідка народила першу дитину. Дуже хотіла дівчинку, але вийшов хлопчик. І всі були на сьомому небі від щастя, бо в разі війни чоловіки ой як потрібні. — Арміне засмучена. — Так у нас прийнято думати. Хлопчик — завжди краще, ніж дівчинка, бо знадобиться на фронті. І це вражає. Моєму племіннику лишалося три місяці до закінчення служби. На другий день боїв загинув його однокласник. Коли ми говорили по телефону, він плакав, розказував, як той вмирав у нього на руках. А минуло якихось десять годин — і його вже не було серед живих. Тому ми не маємо ніякого права плекати мрії про майбутнє».

Монастир Дадіванк у Нагірному Карабаху, 2015. Фото: Томаш Ґживачевський

* * *

Лачин (вірменською Бердзор) — безнадійно сонне містечко з одним центральним перехрестям, довкола якого повиростали магазини й шашличні бари. На початку 90-х років це місце мало стратегічне значення, позаяк лачинський коридор був єдиним сухопутним сполученням між Карабахом і Вірменією. Хто тримав перешийок, той і правив «Чорним Садом». Схоже, місцевий поліціянт добряче засвоїв урок історії, бо, тільки-но забачивши фотоапарат, відразу гукає офіцера служби безпеки. Правоохоронець ввічливо, проте з прикрістю інформує, що тут не можна перебувати, і я повинен негайно повернутись у Степанакерт. У припливі доброти він таки дозволяє допити холодне пиво. Цей момент використовує опасистий вірменин за сусіднім столиком.

«Ти з Польщі? Клас! Я десять років жив під Островом, — випалює вільною польською. — Але вернувся в Карабах i більше звідси нікуди не поїду. А як прийдуть ті скурві сини-азербайджанці, то спершу ми їх перестріляємо, а потім підем на Баку. Буде Вірменія від моря до моря», — аж йому очі розпромінюються на одну лише думку про перемоги, що не за горами.

«Ми нікого не будем загарбувати, але й нашу землю не віддамо, — бармен вклинюється в розмову, гасячи запал товариша й принагідно ставлячи на стіл вичаклуваний з-під ляди стос фотографій. — Погляньте, це я в квітні цього року, — показує пальцем на чоловіка з автоматом у руці на тлі пологого узгір’я. — Щойно азербайджанці атакували, я поїхав воювати. А знаєте, хто це? — цього разу палець зупиняється на юнакові, який його обійняв і чиї долоні так само міцно затиснуті на автоматі. — Мій син! Народився під час першої війни, а на другій ми вже воювали пліч-о-пліч. Кров від крові, плоть від плоті. Тепер ти розумієш, чому вони ніколи нас не скорять».

* * *

Ашот вийшов з роботи й попиває каву в затінку шовковиці на задвірках єдиного в Матагісі магазину. Біля нього Мартін, ветеран війни, що підробляє таксистом, — грається напівавтоматним карабіном.

«Мене взяли на роботу в цю малу гідроелектростанцію, — розповідає Ашот. — Перші бомби полетіли на неї. А там працював мій двоюрідний брат. Ми з Арцахом полетіли його рятувати. Все палало. На щастя, з ним нічого не сталося. У нас вдома з вікон повилітали шиби. Двері майже вирвало з відкосів».

Ашот грається горнятком від кави. Не хоче коньяку. Надто спекотно. І для нього, і для мене. Вони врятували дядька, сім’ю посадили в машину й вивезли під Єреван. А потім повернулися до Матагіса битися за свій дім. Щоб ті не прийшли і їх не вбили. Як його друга. Дев’яностолітнього стариганя, якого, схоже, застрелили разом із дружиною, а потім повідрізали вуха.

Ашот дивиться, як Мартін чистить автомат.

«Я вже не витримую цього мандрування. Якщо ще раз нападуть, ми звідси вже нікуди не будем тікати. Маю автомат, вмію стріляти. Справимось. — Тепер він уже не посміхається. Затятий. — Це моя батьківщина. Ніхто її не відбере. Ні азербайджанці, ані вся та клята шайка нагорі. Сидять по своїх кабінетах і грають нами як пішаками. Я вже раз покинув Карабах, але більше ніколи не буду втікати».

* * *

«Як Йона», — у Музеї полеглих солдатів Артур у задумі похитує головою, слухаючи історію Ашота і його сім’ї. — Прадавня морська притча зі Старого Заповіту. Всі знають, що Йону проковтнула велика риба, та мало хто пам’ятає, що було до того. Майбутній пророк зрозумів, що Всевишній посилає бурі на корабель через нього, і щоб урятувати всіх на борту, попросив моряків викинути його в море. У часи великих шхун бувало, що кораблю у відкритому океані непоясненним чином не щастило. Все могло йти як по маслу, а тут ні сіло ні впало залягає багатоденний штиль, а потім зчиняється потужна буря, після якої море затягується туманами, i врешті злощасна шхуна розбивається об підводні скелі, не позначені на мапах. Безпорадні мореплавці у припливі відчаю починають вірити: серед них — хтось проклятий. Йона. І є лише один спосіб, як врятувати команду від неминучої смерті. Цього бідолаху треба викинути за борт. Віддати його на поталу хвилям. Бо прокляття слідує за Йоною, куди б той не подався. Та хоч і на край світу — все одно на Йоні буде клеймо, що накликатиме на нього і товаришів Божий гнів.

«Ашот — як цей біблійний проклятий мореплавець. Від долі не втечеш. А може, не лише він, а всі ми — Йони», — каже Артур, вішаючи на стіну фотографії солдатів, полеглих у квітневій війні.

«Колись снайперська куля влучила в ущелину, відбилась і рикошетом вбила нашого хлопця», — наступного дня на лінії фронту неподалік міста Мартуні, на східних рубежах Карабаху, комбат проходиться пальцем по довгуватій заглибині в нахиленому під кутом прорізі бетонного укриття. Ясне пасмо світла, з якого простягається панорамний краєвид на палену сонцем рівнину. Цілі простори зсохлої, жовтої трави, перервані пагорками, насипаними людською рукою. Крізь скельця бінокля можна розгледіти бункери, окопи й загородження з колючого дроту. Там вони. Азербайджанці. У цю саму мить звідти хтось дивиться на нас. І бачить точнісінько те саме. Укріплення, колючий дріт, червоні таблички з білим черепом і написом «Міни». Добрих двадцять років тільки так і дивляться одна на одну дві конфліктуючі сторони. Крізь вузькі прорізи в армованому бетоні.

Переклала Наталя Ткачик

Фрагменти друкуються за виданням: Ґживачевський, Томаш. Кордони мрій. Про невизнані республіки; переклад із польської Наталі Ткачик. — Чернівці: Книги — ХХІ, 2020

  • Facebook
  • Twitter
  • Telegram

Томаш Ґживачевський

Письменник, журналіст, мандрівник. Автор репортажів та кіносценаріїв. Співпрацює з численними часописами, зокрема американським Foreign…