Чесно кажучи , якби мене попросили назвати 10 найкращих польських прозових книжок, мені не вдалося б цього зробити. По-перше, польська література справді багата й розвинена, тож вибирати є з чого — і не тільки в сучасній, а й у класичній. По-друге, мої смаки занадто суб’єктивні, тому слабо корелюють з історією літератури. Отже, мій вибір простий: я розповім про десять польських прозових книг, що першими спали на гадку. Мабуть, це найщиріший і найпростіший спосіб вибирати важливі книжки, адже передусім згадуються ті, що зачепили і вразили. Незабутні. До речі, всі ці книжки перекладено українською — тож ласкаво запрошую ґуґлити, купувати й читати.
Єжи Пільх «Під міцним янголом»
Якщо ви згадаєте про Пільха у товаристві польських письменників й інтелектуалів , то можете наразитися на шквал критики. Бо цього автора «еліта» вважає занадто масовим, простим, фривольним, контроверсійним. І в цьому є доля правди, хоча я особисто вважаю Пільха геніальним. Головні його теми — алкоголь, жінки і гумор, який все це зв’язує докупи. Часом також футбол і містечко Вісла, звідки походив Пільх. Українською ми маємо його найвідоміший роман «Під міцним янголом», який чомусь пройшов непоміченим у нашому культурному житті. А дарма, бо це справді достойна книжка, за якою не менш контроверсійний режисер Смажовський зняв цікавий фільм (але все як зазвичай: книжка краща). У мене є навіть маленька мрія — перекласти українською роман Пільха Inne rozkosze (агов, українські видавці!)
Єжи Стемповський «Вибрані есе»
Єжи Стемповський — мій улюблений польський есеїст. До речі , він тісно пов’язаний з Україною, а його батько Станіслав навіть був міністром в уряді УНР. Стемповський за своє життя написав небагато, але майже все, що написав — досконале. Найбільше в його письмі вражають стриманий стиль і парадоксальність мислення. Власне, завдяки цьому й настільки цікаво читати тексти Стемповського — бо, наче в пригодницькому романі, ніколи не знаєш, чого сподіватися на наступній сторінці. Автор уміє вразити несподіваним порівнянням, здивувати непередбачуваним поворотом сюжету й думки, його твори — не опис висновків , а скрупульозно відтворений сам процес думання. Читаючи, ми — слово за словом, рядок за рядком — міркуємо разом із автором, заглиблюємося, дивуємося, відкриваємо. Одна з численних насолод у читанні есеїв Стемповського — радість спільного відкриття, захоплене «Еврика!», коли спадає на гадку: «Я ж теж так думаю!»
Щепан Твардох «Король»
Щепана Твардоха недолюблюють у польському літературному середовищі , зате обожнюють читачі — його книжки продаються десятками, а деякі навіть сотнями тисяч. Мені в українській літературі не вистачає когось такого, як Твардох. Це тип письменника-селебріті, зірки, харизматичного мачо, який не соромиться висловити власну думку, навіть якщо вона йде врозріз із панівною модою. А до ж того багатія, що сколотив статок на літературі, їздить на найдорожчих автівках, а влітку розважається яхтингом. Свого часу Твардоха навіть запросили стати обличчям рекламної кампанії «Мерседеса». Письменник цю подію прокоментував так: «Я люблю вульгарні автівки , бо й сам вульгарний». Ну як його після цього не полюбити? Ага , ледь не забув: українською перекладено романи «Король» і «Морфій». Я більше за «Короля».
Маріюш Щиґел «Ґотленд»
Польська література факту в нас добре відома , перекладено вже з десяток першорядних імен, і мені навіть здається, що сучасна українська літературна репортажистика до певної міри виростає з цієї польської «шинелі». Хай там як, а для мене улюбленою репортажною книжкою залишається старий хіт — «Ґотленд» Щиґела. Це та книга, після якої я почав шукати наступні репортажні публікації, відкрив для себе нові імена, а за їхнім посередництвом — і нові країни. Ніхто не розкаже вам про Чехію так добре й цікаво, як Щиґел. Навіть чехи.
Вітольд Ґомбрович «Трансатлантик»
Щоб мене не звинуватили в надмірній попсовості списку , треба вдатися до важкої артилерії, а нема в польській літературі артилерії важчої за Ґомбровича. Коли я читав «Фердидурку» й «Трансатлантик» , хотілося водночас і пожаліти перекладача, і подякувати йому. Бо це література найвищої проби — її ще називають прозою письменників для письменників. Письмо Ґомбровича — як кольорова галюцинація, його синтаксис ламаний, а думка незв’язна, хоч, попри все, й симпатична. А найцікавішим у всьому цьому є послідовне бажання письменника розхитувати стовпи, на яких вибудувано польськість як таку. Витончений провокатор!
Бруно Шульц «Цинамонові крамниці»
Якщо вже мова зайшла про письменника для письменників , то гріх не згадати нашого земляка з Дрогобича — Бруно Шульца. Мушу визнати, мені здавалося, що його люблять і цінують — зі зрозумілих причин — тільки в Польщі, Ізраїлі й Україні. Тож я був неабияк здивований, коли дізнався, що Шульц — культова постать на Балканах. Не один сербський і хорватський письменник розповідали мені , що Шульц належить до їхнього власного канону найважливіших авторів. А ще угорський літератор свого часу написав мені, що хоче приїхати в Україну тільки для того, щоб побачити місто, де жив Шульц. Оце справді світова слава!
Збіґнєв Герберт «Варвар у саду»
Збіґнєв Герберт належить до тих письменників , про яких усі чули, але мало хто читав. У Центрально-Східній Європі з його іменем пов’язували надії на Нобелівську премію , але літератор її так і не отримав. Можливо, через те, що в ті десятиліття нагороди удостоїлися аж два польські автори (Мілош і Шимборська). Але це справді той есеїст , без якого складно уявити поличку центральноєвропейської літератури. Його есеї — розкішні, а «Варвар у саду» я вибрав тільки тому, що люблю слово «варвар» у назвах книжок.
Марек Гласко «Красиві двадцятилітні»
Гласко — з письменників , біографія яких може здатися цікавішою за їхню творчість. Пияк, грубіян, ловелас, ходяче втілення стереотипу про богемний спосіб життя — про такого письменника можна й фільми знімати. До речі, сам він теж працював у кіновиробництві, та й не будь-де, а в самому Голлівуді, куди потрапив після вимушеної еміграції з совєтизованої Польщі. Своєю поведінкою він багатьом людям зробив боляче, але навіть вони не могли його розлюбити — таким магнетичним був цей літератор. Помер п’яним від передозу снодійним, хоча досі існує версія, що то було самогубство. Ідеальна біографія для письменника, якого заслужено називали голосом покоління. Рішучого, сміливого, нонконформістського, прекрасного, але нещасного покоління.
Ольга Токарчук «Веди свій плуг понад кістками мертвих»
Ну куди ж без неї! Безумовно , Ольга Токарчук — головне ім’я в сучасній польській прозі , Нобелівська лауреатка і улюблениця читачів у різних країнах. Мене в Токарчук насамперед вражають дві речі. По-перше , її скромність і простота, бо серед великих письменників я не зустрічав більше таких щирих, приязних і незациклених на собі. По-друге, її тематичний діапазон: це точно не авторка однієї теми, вона вміє працювати в різних жанрах і стилях, а її книжки несхожі одна на одну. Попри те, що зараз у всіх на вустах «Книги Якова» і «Бігуни», я пораджу вам інший роман — «Веди свій плуг понад кістками мертвих». Це динамічний і цікавий детектив, який легко читається, але потім ще довго смакується в роздумах — одна з саме тих, незабутніх, книжок.
Збіґнєв Нєнацький «Пригоди Самоходика»
А завершити хочу спогадом із дитинства. Одного дня серед шкільних канікул якогось давнього року я порпався в домашній книжковій шафі. Тоді й знайшов сотню переплетених сторінок без палітурки й закінчення. Можливо , та книжка розсипалася від старості чи частого читання, може, десь намокла й розклеїлася, а потім докупи її вже не зібрали. Як з мосту в воду, вона починалася просто з першого розділу, без жодних назв і вихідних даних. Найгіршим, однак, було те, що вона обривалася на якійсь стокільканадцятій сторінці, якраз перед сюжетною кульмінацією. Йшлося в ній про дивного добродія і його чудернацький автомобіль — Самоходик. Разом вони потрапляли у карколомні придибенції, переважно пов’язані з подорожами, історією й мистецтвом. Скажімо, розслідували викрадення якогось експонату з провінційного музею, там було повно таємниць, пригод і винаходів. Власне кажучи, автомобіль і був найбільшим технічним чудом, він виконував безліч функцій і навіть плавав — як амфібія. У дитинстві я так і не зміг дочитати ту книжку, мене мучила інтрига, розпирала цікавість дізнатися кінцівку. Можливо, саме тому я й запам’ятав її на все життя. І вже в зрілому віці віднайшов, прочитав повністю і не розчарувався. А як би я сам хотів мати такий самоходик! Мабуть, це і є сила таких дитячих книжок — посіяти в нас мрії й жагу до пригод, що супроводжуватимуть усе життя.
