Ірпінь. Фото: Михайло Джос

Ірпінь. Фото: Михайло Джос

«У кожного ірпінця жевріла надія, що все обійдеться»

26 серпня 2022
Володимир Коскін
Слова

Він — письменник, журналіст і фотограф. Вона — мисткиня-вишивальниця і дослідниця народного мистецтва. Широкомасштабна війна застала подружжя Володимира Коскіна та Євгенії Шудрі в Ірпені. Публікуємо історію з перших вуст про те, як митці втікали від війни та як їм зараз живеться у Польщі.

Ірпінь. Ранок 24 лютого 2022 року. О пів на шосту я глянув у вікно , з якого відкривається панорама на Гостомель. А там — вибухи, дим, постріли. Вмикаю телевізор, дізнаємося з дружиною, що Росія оголосила спеціальну воєнну операцію, а, по суті, пішла війною на Україну.

Над нами пролітали парами ворожі літаки у бік Гостомеля. На аеродромі імені Антонова висадилися численні російські десантники (по телебаченні називали різну кількість) , розгорнулися запеклі бої.

Усе це жахіття не вкладалося в голову. Але його розмах підказував — це повномасштабна війна Росії проти України. Бої точилися у Бородянці , Макарові, Ворзелі, Бучі, Ірпені , Гостомелі , Фастові, Василькові, Вишгороді, Білій Церкві.

У нас із дружиною почалися трагічні будні: коли то тут , то там натрапляєш на трупи, коли то туди, то назад вулицею суне по п’ять-шість танків, коли з неба летять бомби й ракети. У довколишніх лісах і приватних секторах нишпорили російські розвідувально-десантні групи — їх вичісували-добивали українські ЗСУ і бійці територіальної оборони.

Жахали бомбардування російських літаків. З боку заплави річки Ірпінь Варшавською трасою наступали бронетанкові колони. Лютували кадирівці. Щільний чорний дим застилав небо.

Незабаром загиблих серед мирного населення стало настільки багато , що їх ховали просто на територіях садиб й узбіччях доріг. Іноді мало не під бомбами екскаватором рили великі ями — ірпінців поспіхом хоронили у братських могилах.

Євгенія Шудря та Володимир Коскін. Джерело: особистий архів

Вечорами ми з дружиною часто бачили з вікон , як у темряві миготіли незрозумілі джерела світла. Припустили: ворожі навідники. Неподалік стояв чотириповерховий будинок, а за ним розкинулося озерце. Подружня пара мешканців того дому розповіла, що на узбережжі коїться щось дивне: якийсь чоловік спрямовує промінь ліхтаря на круглий світловідбивач, а другий спрямовує відсвіт у небо. На дзвінки-попередження ніхто з владних структур не відгукувався.

Якось я побачив двох дивних велосипедистів у чорних велоформах , вони пробирались внутрішньою вуличкою. «Що ж то за туристи такі в абсолютно не туристичний час?! — збентежився я. — Вочевидь , диверсанти». Месенджером надіслав повідомлення знайомому поліціянту.

Ірпінь. Фото: Михайло Джос

Ми опинилися на вістрі трикутника бойових дій: Буча , Гостомель, Ірпінь. Та в ще більшу біду потрапила наша 20-літня онучка Марія та її хлопець Ян. Приватний будинок у Гостомелі, в якому вони жили, містився майже впритул до важливого автотранспортного мосту через річку Ірпінь, який ЗСУ підірвали, щоб окупанти не ринули на Київ. Принагідно наші захисники розгромили передову російську колону. Кілька осколків прилетіли в садибу онучки , врізались у стіни, дах, розпанахали вікно на другому поверсі. Зникла електрика.

Марія і Ян майже постійно переховувались у підвальному приміщенні. Постало питання , як їх забрати на спокійнішу вулицю, до нас. Я пішов на розвідку. Перед мостом через річку Бучанку, за яким починалась територія Гостомеля, мене зупинили бійці територіальної оборони. «Далі не можна , розвертайтеся. Тут мають проїхати наші військові» , — суворо наказав чолов’яга з автоматом. — «А чи можуть наші родичі з того боку пройти? У них не залишилось продуктів» , — запитав я. — «Так , з того боку можна».

Ми зателефонували Марії і Яну (зв’язок ще був). Потім почали видивлятися їх у вікно. Пішки цю відстань можна подужати хвилин за 40. Хоч би з ліска не вискочили недобитки ворожої диверсійно-розвідувальної групи.

Ірпінь. Фото: Михайло Джос

Врешті з’явилися Марія , Ян і їхній величезний пес-зенненхунд Лорік.

Ми сподівалися , що у нас буде спокійніше. Втім, інтуїція підказувала протилежне. Тож ми озброїлися торбами і пішли по продуктових точках, які ще працювали, хоч черги до них були величезні.

Минуло три тривожні доби. Батьки Марії через друзів організували їхній із хлопцем виїзд на захід України. Ми з Євгенією залишились удвох. Втім , ні — утрьох, адже був іще пес Лорік.

Забігаючи наперед , скажу, що коли згодом ми постали перед крайньою необхідністю полишити Ірпінь, виникла ще одна проблема: що робити з Лоріком? Забрати не нашу собаку з собою? Куди? До кого? Але ми знайшли соломонове рішення: відвели собаку до доброго знайомого, Юрія, шкільного вчителя фізкультури, який мав велику приватну садибу і твердо вирішив господарство не покидати, а залишатися в Ірпені до кінця. (Насправді в кожного ірпінця тоді жевріла надія, що все обійдеться.) Тож ми полишили Лоріка і собачий харч. Згодом дізналися, що знайомі й сусіди так само відводили своїх чотирилапих до доброго Юрія, отож на його садибі зібралося понад 20 породистих і не дуже собак.

Взагалі домашні тварини — окрема історія , просочена болем. Більшість ірпінців забирали собак і котів з собою. Наприклад, мій добрий знайомець Олександр виїхав із чотирма котами аж до Німеччини. І таких людей було чимало.

Ірпінь. Фото: Михайло Джос

Але повернусь хронологічно до подій , до Ірпеня. Минуло вічних вісім діб від початку повномасштабної війни. Бомбосховище через дорогу, під школою № 3, було не пристосоване й холоднюче, тож ми з Євгенією залишались у нашій багатоповерхівці. Невдовзі російська бомба неподалік знищила трансформаторну будку, і в нашому будинку зникли електроенергія й відповідно центральне опалення. А ще пропав інтернет і мобільне покриття. Але були газ і періодично вода, був запас харчів. З розбомбленого неподалік двоповерхового будинку я взяв шість цеглин, приніс в нашу оселю на шостому поверсі й поставив на газову плиту. Так ми грілися й готували їжу.

Та коли вода і газ зникли повністю , а довкола все руйнувалося і палало, ми з дружиною вирішили, що потрібно вибиратися в напрямку Києва, бо інакше пропадемо. Тішила надія, що біля підірваного автомосту в Романівці (передмістя Ірпеня) ми саморобною кладкою виберемося на другий берег річки Ірпінь, а звідти гуманітарні автобуси вивозили людей до Києва. Проте перехожі на вулиці розповіли, що вчора на набережній річки Ірпінь розстріляли вісьмох людей, зокрема родину з дітьми, і що там досі стоїть російська бронемашина й обстрілює усіх, хто пересувається. Тому ми вирішили дістатися Романівки протилежним берегом, попід лісом. А для цього слід було переправитися через шлюз.

Отже , 7 березня ми покинули домівку. Поклажу я навісив на велосипед — він виконував роль ішака.

Окупанти гатили з мінометів через заплаву у бік Святошина. Міни видавали специфічний пронизливий звук. Якийсь чоловік , що рухався нам назустріч, сказав: «Коли летить міна , потрібно відразу падати на землю». Саме просвистіла чергова міна й чоловік притьмом ліг на землю , затуляючи головою долонями. Однак у нас уже не було сил падати, та й велосипед щоразу не кидатимеш.

Ірпінь. Фото: Михайло Джос

Що ближче ми добиралися до шлюзу , то більше боялися, що шлюзовий місток через річку знищений. Та він виявився цілий. На іншому березі в лісі окопувались наші захисники. Вони порадили не йти до Романівки, а пробиратися ґрунтовкою через ліс у напрямку Коцюбинського, себто до Варшавського шосе, а вже звідти до Києва.

Ми послухались. Пробирались ярами , повз потічки й болітця. Коли дійшли до якогось населеного пункту, опинились фактично у капкані — ґрунтова дорога зникла під ковбанею, по суті, невеличким озерцем. Я тикнувся ліворуч, праворуч — вода, болота. З жахом збагнув, що Євгенія шлях назад не подужає. Її смартфонний крокомір тоді показав, що ми подолали понад десять кілометрів.

Полишивши нав’ючений речами велосипед , ми так-сяк околясом перебралися на той бік водної перепони. Троє місцевих, що стояли біля будинку, пояснили: танки розчавили грубезну бетонну трубу, тому й утворилася така водойма.

Ми подалися далі по шосе , намагалися зупинити якийсь легковик, та машини були переповнені. На щастя, нас і ще родину з дітьми, яка звідкись вигулькнула, підібрав мікроавтобус з українськими військовими.

Ірпінь. Фото: Михайло Джос

Нас довезли до блокпоста на околиці Києва , а далі автобусом, наповненим такими ж утікачами, молодий водій-військовий відвіз усіх до станції метро «Академмістечко». Дорогою ми бачили, що столиця інтенсивно готується до ворожого штурму — в’їзди і перехрестя захищені протитанковими їжаками, ровами, барикадами з мішків, наповнених піском.

Ми перебули ніч у київського родича , і 8 березня подалися на залізничний вокзал. Потягом, ущерть заповненим людьми, ми, поперемінно сидячи, до ночі дісталися Львова. Тут у далеких родичів сподівались зависнути надовго. Принагідно нашим янголом-охоронцем стала львів’янка Дзвенислава Чабан-Леус, поетеса-піснярка. Проте і Львів зазнав ракетних ударів. Ми побоювались, бо біля нашого житла був ремонтно-танковий завод. Тож 24 березня полишили прихисток і автобусом попрямували до Варшави. Цю поїздку нам «підстелив» телефонними дзвінками й месенджером грузинсько-український письменник, колишній дипломат Рауль Чілачава, який із Києва евакуювався до Тбілісі через Варшаву.

Польща зустріла обіймами , підставила плече. Дуже допоміг Лєшек Напьонтек зі спілки ZAіKS, Związek Autorów i Kompozytorów Scenicznych — Спілка авторів і сценічних композиторів. завдяки якому ми оселилися в Домі творчої праці в містечку Констанцін-Єзьорна під Варшавою.

Я з юності захоплювався польською літературою , зокрема поезією Адама Міцкевича й Ципріяна Норвіда , Леопольда Стаффа і Юліяна Тувіма , романами Генрика Сенкевича й Болєслава Пруса , фантастикою Станіслава Лема. Я виховувався на музичній класиці й піснях «Бітлз» , але серед улюблених виконавців були й польські — Чеслав Нємен, Северин Краєвський, Мариля Родович , Марек Ґрехута та інші. Тому й не дивно, що ми з дружиною вже вранці 26 березня взялися досліджували мальовничий Констанцін-Єзьорна — костели, вілли, річку Єзьорку, озера. Ми стали частими гостями Будинку культури, де відбуваються виставки, фестивалі й вистави. Наїжджали до Варшави — до музеїв, знаних парків і визначних пам’яток, які я залюбки фотографую для майбутньої виставки.

У Домі творчої праці я познайомився і потоваришував із 93-літнім Тадеушем Ольшанським , відомим журналістом, публіцистом і перекладачем, автором книжок про Станиславів (сьогодні — Івано-Франківськ) , з якого він і походить. А згодом відбулося ще одне знакове для мене знайомство — з 96-літнім Яцеком Бохенським, відомим прозаїком і перекладачем, який, до речі, народився у Львові.

Після 24 лютого Дім творчої праці прийняв під свій дах чимало українців — з Ірпеня , Маріуполя , Волновахи, Києва, Вінниці, Чернігова, Львова, Запоріжжя… Кожен з них — яскрава особистість. Це театрознавець Борис Куріцин, кінорежисерка Жанна Озірна, журналістка Анна Кулькова, художниця Соломія Лобода й інші.

Що залишилось позаду , в тому — мирному — житті? Готові рукописи збірки поезій і есеїв-мініатюр, видані книжки, видрукувана авторська фотовиставка, бібліотека. Залишились вишивані картини Євгенії Шудрі, її монографії, експозиція нової виставки. Залишилась домівка, друзі, знайомі, рідні краєвиди…

Польща й поляки весь час допомагають — і матеріально , і морально. І ми, українці, надзвичайно їм вдячні. Але водночас кожен із нас намагається бути корисним своїй батьківщині й спрямовувати свою діяльність на Перемогу.

Отже , на меті – повернення в Україну.

Читайте також